Xreferat.com » Рефераты по литературе и русскому языку » ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ

ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ

цьому виявляються риси національного менталітету, коли вирішення проблем глобальних, космологічних, загальнопозначених здійснюється через заглибленість до індивідуального, екзистенційно спрямованого. У вченні мислителя знаходимо чітке розмежування просто-існування, повсякденного, емпіричного буття людини і буття людини-в-собі, ядра людського буття, екзистенції.

У зв’язку з вищезазначеним актуальною є потреба дослідити такий аспект життя-мрії як сновидіння, культ безтілесних привидів мрії, своєрідний ілюзіонізм, що посилював енергію самообману, але дозволяв герою в такому стані звільнитися від тяжіючої жорстокої реальності, стати невразливим і навіть щасливим. Так, Піскарьов, зосередившись на своїй ідеальній моноідеї, відходить у світ фантастичних марень, які навіює опіум. «Врешті-решт сновидіння стали його життям, і з цього часу все життя його прийняло дивний оберт: він, якщо можна сказати, спав наяву і пильнував уві сні. [76, т.3, С.228] Саме сон, як небувала комбінація бувалих вражень дає можливість романтичній уяві Піскарьова здійснити свої бажання. Ця гоголівська ідея стає зрозумілою у світлі фрейдовської концепції «несвідомого». З.Фрейд, досліджуючи стан свідомої (вдень) і підсвідомої (вночі) психічної діяльності людини, приходить до висновку, що це бажання «може пробудитись вдень та унаслідок зовнішніх обставин не знайти собі задоволення, у цьому випадку уночі виявляється визнане і нездійснене бажання» [300; С.389]. Піскарьов, який вирушив услід за красунею, котра його полонила, намагався лише визнати «ту святиню, де опустилося гостити це божество» [76; т.3, С.18], підбадьорений же її увагою, він готовий був зробити їй будь-яку найзначнішу послугу, але ніяк не чекав, що дорога до святині приведе до будинку розпусти. Бажання служити красі було пригнічене ввечері, а реалізація його розпочалася тієї ж ночі. Власне кажучи, тоді і склав приголомшений Піскарьов «програму» своїх сновидінь, що здійснювалася у порядку, зворотнім стосовно його міркування про те, що відбулося: «вона би створила неоціненний перл, весь світ, весь рай, все багатство пристрасного супруга, вона була б прекрасною, тихою зіркою в непомітному тихому колі й одними прекрасними вустами своїми давала б солодкі накази. Вона б стала божеством у багатолюдній будівлі, на світлому паркеті, під блиском свічок, при безмовному благоговінні натовпу повалених біля ніг її шанувальників...» [74; т.3, с.22]. Останній варіант і став фабульною основою першого сновидіння, що цілком нагадувало казку Є.Т.А.Гофмана «Повелитель блох», трансформація якої була здійснена М.Гоголем ще у ранньому незакінченому уривку «Страшна рука. Повість з книги під назвою «Місячне світло в розбитому віконці горища на Василівському острові 16-ої лінії». М.Гоголь навмисне залишає фінал сновидіння відкритим: Піскарьов випускає з поля зору героїню і втрачає можливість дізнатись про її таємницю. Непереборне бажання вводить його за допомогою опіуму в інший світ, нематеріальний, хоча і поданий видимо, немовби і реально. Герой вступає у міфологічну субстанцію, в якій розмиті межі між сном та реальністю, берег життя дійсного відсувається далеко на задній план, поступившись місцем фантазії, що обслуговує «Я» героя як один із механізмів психологічного захисту від дійсності. Вихід же з цієї субстанції приводить до поразки мрії, яку він не в змозі пережити. В особі Піскарьова М.Гоголь створює по суті перший у російській літературі образ мрійника і зосереджується на психологічному розкритті його зіткнення з дійсністю, – де вихід до мрійництва – є засіб захисту від оточуючої дійсності. Звернення до сфер, що можуть дати надреальне пояснення станові речей і вказати вихід із складного існування для гоголівських героїв (а можливо і для самого М.Гоголя в період перебування в Петербурзі), стає потребою, яка містить у собі цілий проект можливого переходу буття як мрії до реального через таку суттєву категорію як сон. В системі сновидінь у Гоголівських повістях виразно проявляється кожна ланка: ситуація в «Носі», як поганий сон; страшні сни Чарткова («Портрет»); ейфоричні видіння на задану тему у Піскарьова; як прорив – марення божевільного Поприщина («Записки божевільного»), що розцінювалося як «сон наяву» (І.Кант); сном наяву можна назвати форму діяльності Акакія Акакійовича, що є засобом виявлення його особистості, коли в приписуванні «бачився якийсь свій різнобарвний приємний світ. Насолода вимальовувалась на обличчі його; деякі букви були у нього фаворитами, до яких, якщо він добирався, то був сам не вій: і посміхався, і підморгував, допомагав губами, так що в обличчі його, здавалось, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило його перо» [76, т.3, с.144]. Безтямне переписування літер – сенс життя Башмачкіна.

Накреслена Миколою Гоголем проблема сновидінь, як можливість інобуття не тільки у формі «життя-мрії», але й життя у загальному вигляді, в його цільності та сукупності світів: життя-реальності, життя-гри, життя-фікції, життя-відчуженості, – неможлива і приводить до загибелі мрії навіть у раціональному світі сновидінь. Виходячи з цього твердження, систему гоголівських сновидінь можна уявити як синтетичний образ світів, де «життя-реальність» – це поганий сон, «життя-гра» – це страшні сни Чарткова, «життя-фікція» та «життя-мрія» – ейфоричні видіння на задану тему у Піскарьова й прорив марення божевільного Поприщева, «життя-відчуженість» – сон наяву у «Шинелі». Зображуючи ситуацію, коли людина навіть уві сні не може звільнитись від вади матеріального буття конкретно-реального соціуму, письменник приходить до осмислення людського існування і його призначення у Всесвіті. Питання про істинність буття поширюється у його творчості через осмислення всього, що має до нього відношення, осягає всі сфери і форми людської буттєвості, передбачає осмислення проблем оточуючого світу і його будови, законів існування зовнішнього та його формотворень шляхом осягнення сутності людини, заглиблення в її душу. Мислитель вважав, що центром буттєвості є індивід, і саме він, здатний до прозріння, духовного прориву, непередбачуваного проекту, – саме він віднайде шляхи усунення загрози існуванню, саме в ньому зосереджені джерела оптимізації соціальних стосунків, саме він наділений незнищенною здатністю до саморозвитку. А отже духовність індивіда, і в першу чергу осмислення його буттєвості, стають домінантними в реалізації його космічного призначення. Душа людська для М.Гоголя є глибоким джерелом, яке він називає серцем. «Серце людське є безодня недовідома; тут ми щохвилини помиляємося». Не заперечуючи чеснот розуму і логічного пізнання, як ми вже зазначали, М.Гоголь віддає серцю і екзистенційному сприйняттю світа.

Таким чином, показавши всю складність та суперечливість шляхів роз’єднання людської субстанції через концепти «життя-реальність», «життя-гра», «життя-фікція», «життя-відчуженість», «життя-мрія», мислитель художньо аргументував головну ідею, а саме, що у всіх цих світах в тій чи іншій мірі присутня категорія живої душі, яка є запорукою подальшого поступу у плані створення нормальних умов для реалізації кожною людиною своїх життєвих шансів у світі мертвих душ не через його нищення, а через його оживлення, через гармонізацію зі світом душ живих, тобто шляхом екзистенціального подолання розриву між світами. Багатовимірний екзистенційний мислитель, який бачачи складність життєвого простору людини у всьому різноманітті буття, вважав, що орієнтація на пошук поетичного вогню, оживлення мертвих душ, роздмухування жару людської душі є саме тим шляхом, який веде до складання констант світів, до істинного буття.

2.3 Можливості самовираження людського єства як злети і падіння духу


В житті кожної людини є ритмічність та періодичність. Зміна різних періодів пов’язана з тим, що людина не може постійно перебувати у стані піднесення. Таким чином вибудовується і життєвий шлях Миколи Гоголя, який складається з періодів, сутність яких за психологічним критерієм, визначається як злети і падіння духу мислителя. Це відбилося у творчій спадщині та зумовило своєрідність його методу дослідження людської природи у фундаментальній зв’язці Бог-Світ-Людина. Мислитель вказує на те, що людина, саме як людина, а не просто жива біологічна істота, виявляє себе в повну силу не тоді, коли діє в межах усталеної форми єдності з природою (світом) і з собою, а тоді, коли потрапляє у межову ситуацію вибору, шукає і знаходить адекватну відповідь на виклик світу. Намагаючись розкрити своєрідну якість людини, М.Гоголь звертається до дослідження людської екзистенції у ситуаціях духовної кризи (смерть, страх, нудьга, любов), які або каталізують смисложиттєвий пошук особи, або засвідчують її остаточне духовне банкрутство. В.Розанов слушно зауважує, що М.Гоголь «всі явища розглядає не в їх дійсності, але в їх крайнощах» [245, С.133]. Так виявляє себе провідна закономірність життя Гоголя: єдність душі і творчості. Творчість для митця стає поприщем дослідження власних духовних криз.

За М.Гоголем, життєва криза становить собою життя особистості в її вищій, неповторній формі, це концентрація всіх душевних сил для усвідомлення і подолання глибокої прірви внутрішньоособистісної суперечності. Внутрішньоособистісний конфлікт нерідко потрактовується як джерело розвитку особистості, її вдосконалення, наприклад, коли вона виступає у вигляді почуття невдоволеності собою («Портрет», «Авторська сповідь»). Результатом у цьому випадку може бути досягнення душевної рівноваги, упокорювання, підвищення осмисленості життя, нова ціннісна свідомість. Окрім цього, конфлікт зображується як невирішена суперечність, яка заганяється «вглиб». Людина віддаляється від реальних проблем життя, перебуває в болісному і невирішеному конфлікті з собою, зосереджується на внутрішніх подіях, не бачачи шляхів подолання життєвих перешкод («Невський проспект», «Записки божевільного»). Кожна криза зумовлюється тими чи іншими обставинами, подіями реального життя.

Проблематика кризи індивідуального життя людини завжди була в центрі уваги М.Гоголя. На його думку, до критичних ситуацій, які спричиняють робити екзистенційний вибір, належать межові ситуації смерті, страху, нудьги, сміху, любові тощо.

2.3.1. Звертаючись до аналізу смерті як екзистенційної ситуації у творчості М.Гоголя, передусім не слід забувати, що згадана конечність існування людини безпосередньо торкається долі кожної людини. Оскільки існування кожного людського індивіда конечне, він, як духовна істота, має або змиритися з цією своєю конечністю, або вдатися до пошуку непроминального смислу буття, який допоміг би йому цю конечність здолати. Для юного М.Гоголя пошук такого способу буття пов’язаний з ідеєю яскравого життєвого шляху, що конкретизується як ідея служби на державному поприщі. Він визначає в цьому роль батька: «... я спалахую вогнем гордої самосвідомості, і душа моя неначе бачить цього неземного ангела, котрий твердо й непохитно указує на мету» [75; т.10, С.90]. Критична ситуація зустрічі зі смертю (смерть батька) зумовлює інтенсивне становлення його особистості (10 червня 1825 року він, втішаючи матір, висловлює сподівання, що здійснить свій шлях у світі). Переживши кризу, пов’язану зі смертю батька, Гоголь начебто перероджується, приймає новий сенс життя, оновлює систему цінностей, життєву стратегію, своє власне «Я», спостерігається процес піднесення його духу. Інша критична ситуація, що зумовила падіння духу – це смерть О.Пушкіна (лютий 1837 р.): «моє життя, моя вища насолода померли з ним... Що тепер життя моє?...» [48, С.224]. Переживаючи момент своєї життєвої неспроможності, поразки і навіть свого «неіснування», М.Гоголь вказує на обставину, що допомагає пережити цю життєву кризу: «... він (Пушкін - Н.Р.) взяв з мене клятву, котра перетворилася для мене на священний заповіт» [48, С.225], з чим пов’язане оновлення внутрішнього світу, що засвідчує підняття духу митця. Також тяжким ударом для М.Гоголя стає смерть Й.В.Вієльгорського (травень 1839 р.), який помирає у нього на руках: «...душа моя, позбавившись усього, що підносить її (жахлива втрата!), зберегла одну тільки печальну здатність відчувати цей свій стан» [48, С.260]. Страждання, викликані смертю Й.Вієльгорського, зумовлює найглибшу психологічну кризу, – «давно охолонувши і погасши для всіх хвилювань і пристрастей світу, я живу своїм внутрішнім світом» [48, С.359], – кризу змістової сфери внутрішнього світу, що веде до гострої суперечності між «бути» чи «не бути». Ці глибоко індивідуальні внутрішні переживання життя як злети і падіння духу М.Гоголь узагальнює до вселюдської закономірності, що й відображається у його творчості. Можна бачити, як, рухаючись від «Вечорів...», М.Гоголь здійснює акт конкретизації концепції життя: тема добра-зла в житті трансформується в тему життя-смерті (душі-тіла). При цьому минуле переходить у сьогодення, а підсвідоме поступається темам свідомості і несвідомості. Лінія свідомості в «Арабесках» постає як зіткнення мрій і дійсності, лінія несвідомого – зіткнення життя і смерті [100, С.134]. Феномен смерті М.Гоголь розуміє у платонівській традиції. Смерть, в уяві митця, виступає абсолютно таємничою межею, за якою людське буття чекає щось трансцендентне: «велике милосердя Бога... кинуло його до країни, в Рай, де не мучать його нестерпні душевні муки, де душу його обійняв спокій чистий...» [48, С.260], пише він про Й.Вієльгорського.

Розуміння сенсу смерті як межі, котра підводить підсумки земного існування і зумовлює сенс життя, увійшло до основи гоголівської антропологічної концепції живої та мертвої душі. Це звернення до живої та мертвої субстанції стало значним кроком у філософському осмисленні зв’язку Людини і Світу, Людини і Бога. Смерть, у розумінні митця, є тією межевою категорією, що визначає сенс життя, надає йому певної осмисленості та можливості самовираження людського єства як злету або падіння духу. «Не оживе, доки не вмре», – казав апостол. «Потрібно спочатку вмерти, для того щоб воскреснути», – пише М.Гоголь [77, С.133]. Ясне усвідомлення конечності індивідуального буття – важливий крок на шляху до вищих ціннісних смислів. Без цього неможливе усвідомлення істинного буття. «Як тільки полум'я забрало останні аркуші моєї книги, її зміст раптом воскрес в очищеному і світлому вигляді, подібно до феніксу з вогнища, і я раптом побачив, у якому ще безладді було те, що я вважав уже доладним і струнким» [77, С.133]. Критична ситуація зустрічі зі смертю або спонукає людину до істинного буття, що веде її до самозаглиблення, вдосконалення себе і світу навколо себе, або засвідчує її остаточне духовне банкрутство, тобто смерть – це межа, за якою або зліт духу («оживлення душі»), або падіння духу («смерть душі»). Звернення гоголівської творчості до смерті як екзистенційної ситуації є тим своєрідним методом дослідження антропологічної природи людини, про який писав В.Розанов [245, С.133]. Роздуми над опозицією життя і смерті простежуються майже у всіх повістях митця. При чому саме смерть постає критерієм осмислення екзистенційної структури як індивідуального людського буття, так і буття взагалі, у т.ч. національного та суспільного життя.

Аналізуючи структуру людського існування в межових ситуаціях життя і смерті, М.Гоголь не раз підкреслює («Шинель», «Портрет», «Невський проспект», «Майська ніч або утоплениця» тощо): зі смертю персонажа життя не закінчується, «смерть тут входить до цілого життя як його необхідний елемент, як умова його постійного оновлення та омолодження...» [16, С.58]. Це цілком відповідає світовідчуттю, що виходить з цілого народного життя, цілого народного організму, згідно з яким смерть окремих особень не більше ніж відмирання одних клітин і заміна їх іншими» [182, С.26]. Критичні ситуації, в які людину ставить смерть, вимагають зробити смисложиттєвий вибір, що веде до переосмислення власного існування. Так, М.Погодіну, який зі смертю дружини впав духом, М.Гоголь пише: «... нещастя суть великі знаки божої любові. Вони даруються для перелому життя в людині, котрий без них був би неможливим; бо природа наша жорстка, і їй важко без великого душевного пом'якшення перетворитися і набути форми кращої» [221, т.1, С.401]. Він підкреслює, що саме завдяки смерті життя набуває дивовижної цілісності та повноти. Пригадаймо, як описана смерть чаклуна в «Страшній помсті». – «Вмить помер чаклун і розплющив після смерті очі. Та вже був мрець і дивився, як мрець» [72; т.1, С.234]. Це – язичницьке, несумісне з християнським уявлення про життя і смерть, душу і тіло, не стільки осмислене, скільки стихійно схоплене, вплинуло на формування специфічного ставлення до смерті та нетрадиційності його вирішення у повістях петербурзького циклу. У «Невському проспекті» оповідач від померлого Піскарьова відразу звертається до живого Пирогова. Перехід від гіднішого до менш гідного виправданий тим, що бур'ян життєстійкіший, ніж культурна рослина, амеба - ніж високорозвинений організм» [182, С.27]. Смерть як межова ситуація приводить особистість до бездіяльності, вона лише засвідчує зупинку життя, перетворення з діалектики на метафізику, втрату сенсу життя (мрія, яка не витримує зіткнення з життєвою реальністю), перекриває всі джерела активності Піскарьова. Критична ситуація зустрічі зі смертю підкреслює неможливість оновлення життя, яке не було виповнене духовним змістом. Проте, в іншому герої («Шинель») мислитель бачить іскринку поетичного вогню, що надає смерті нового сенсу, вона стає межею, за якою не кінець життя, а його початок.

Індивідуальна смерть змальована у творчості М.Гоголя і як цілісність суспільного життя. Зосереджуючи свою творчу увагу на екзистенції людини, з одного боку, у Чичикові («Мертві душі»), мислитель намагається знайти ідеал героя, в якому можливо було б відобразити шляхи подальшого розвитку Русі (оживлення мертвих душ), а з другого – він не міг цього зробити за тодішніх історико-культурних умов, коли на втрату людини бюрократична машина реагує лише як на випадіння гвинтика, вимагаючи відповідної заміни («Шинель»). Все те, що складало зміст «нещасного життя» Акакія Акакійовича («промайнув світлий гість у вигляді шинелі...»), – все це цілком байдуже бюрократичній машині, фіксуючій лише те, як новий чиновник сидить і пише порівняно з попереднім («...значно похиліше і косіше»). Зображений письменником урбанізований світ відчуженої особистості та її предметне оточення приголомшують своєю незахищеністю, адже не тільки Башмачкін, але й Піскарьов, і Поприщин та й Чартков – кожний вмирає поодинці, у великому густонаселеному місці, посеред мовчазної байдужості. Яскраво змальовуючи реакцію на смерть індивіда («ніхто не поплакав...», «нікого не видно було...», «навіть поручик Пирогов не прийшов...» («Невський проспект»); «зникла істота... нікому не дорога», «істота, що переносила покірно канцелярські глузування і без всякого надзвичайного діла зійшла в могилу...» («Шинель»)), митець підкреслює відсутність найменшого співчуття до долі людини, ставить питання про особисте буття та його залежність від системи цілого. Момент смерті («Мертві душі») отримує метафізичний образ, в якому на перший план виступає саме значення переходу від життя до небуття: «ні з того ні з цього помер той, хто ще не так давно ходив, рухався, грав у віст, підписував різні папери і був часто помітним серед чиновників із своїми густими бровами і блимаючим оком, тепер лежав на столі, ліве око тепер уже не блимало зовсім, але брова одна була ще припіднята з запитальним виглядом. Про що покійник запитував: навіщо він помер чи навіщо жив?» [76; т.5, С.247]. Смерть, яка засвідчує остаточне духовне банкрутство, стає нормою у суспільстві «вульгарності вульгарної людини» [73, С.120], а «між тим поява смерті також була жахлива в малій, як жахлива вона у великій людині» [76, т.5, С.247]. У «Мертвих душах» мислитель ставить проблему смерті як феномену, що не поєднується з життям, виключає можливість існування життя після смерті. Смерть малого (особи) і смерть великого (суспільства) зрівнюються в абсолютній нелогічності жахливого зникнення. М.Гоголь вважав, що сучасне людство в своєму розвитку зайшло в глухий кут: суспільство, яке вичерпало себе на межі смерті, не здатне захистити людяність. За цих умов тільки індивід, що спроможний до прозріння, духовного прориву, винайде шляхи до істинного буття.

Шляхом творчої рефлексії над категорією смерті митець простежує деградацію падіння національного духу, зведення України до денаціоналізованого стану буття. («Страшна помста» Y «Тарас Бульба» Y «Старосвітські поміщики»). У цих повістях М.Гоголь розмежовує цільність смерті і оновлення, тут смерть виключає можливість фізичного оновлення (продовження роду): «... коли мене списом, якщо вже мені так написано на роду, то візьми сина! Чим безвинне дитя винувате, щоб йому загинути такою лютою смертю» [72; т.1, С.203]; зі смертю Остапа і Андрія закінчується рід славного козака Тараса Бульби. У Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни зовсім не було дітей. Мислитель паралельно досліджує процес розвитку вмирання національної ідеї: період зародження («Вечори...»), розквіту («Страшна помста», «Тарас Бульба») та старості («Старосвітські поміщики»), підсумком якої є смерть. Аналізуючи сутність індивідуальної смерті Андрія («Тарас Бульба»), доходимо висновку, що ця смерть не тільки заперечує процес вічного оновлення життя, але й виходить за рамки суто сімейної трагедії до трагедії національної. Національне вмирання Андрія починається осліпленням красою прекрасної полячки ( – «Загинув козак. Пропав для всякого козацького лицарства» [72;, т.1, С.385]), сягає свого апогею у словах «Хто сказав, що моя вітчизна – Україна? Хто дав мені її за Вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе» [72; т.1, С.354].

Звертаючись до гоголівського аналізу індивідуальної смерті старосвітських поміщиків, яка співпадає з падінням національного духу, перед усе треба з’ясувати, що було вітчизною у їх розумінні, чого прагнула їхня душа? Тьмяно і одноманітно протікають дні Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни, «де жодне бажання не перелітає частокіл, що оточує невелике подвір’я» [72, т.1, С.273]. Ставлення Гоголя до своїх героїв неоднозначне: він бачить їх слабкості – «обоє старенькі, за давнім звичаєм старосвітських поміщиків, дуже любили попоїсти» [72; т.1, С.280], і разом з тим любить цих немічно слабих, але так ніжно і сердечно прив’язаних одне до одного, зміст життя яких полягав у тому, що «пора перекусити чого-небудь» [72; т.1, С.280]. Їх повсякденне буття спрямоване на отримання насолоди від цього «надзвичайно відлюдного життя», що полягає в задоволенні потягів емпіричної природи людського буття. Мислитель підкреслює, що їх життя, яке обмежене рамками просто-буття, з кожною вечерею наближається до смерті. Проте смерть до Пульхерії Іванівни приносить сіренька кішечка, можливо, в образі якої М.Гоголь символічно зобразив «тих низьких малоросіян, що видираються з діхтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати та присутственні місця, луплять останню копійку з своїх-таки земляків, наповнюють Петербург ябедами, збивають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на О, склад В» [72; т.1, С.275]. Пульхерія Іванівна у критичний момент зустрічі зі смертю сенс власного життя та й життя Афанасія Івановича підсумовує фразою: «я вже стара і досить пожила, та й ви вже старі, ми скоро побачимося на тому світі» [72; т.1, С.289]. Немає сумніву, що зі смертю старосвітської поміщиці, на якій лежав «весь тягар порядкування», мислитель пов’язує процес остаточної денаціоналізації Батьківщини. Подібна й смерть у Афанасія Івановича, який «весь підкорився своїй душевній певності», що душа Пульхерії Іванівни засумувала за ним і кличе його, – помирає. Але, здається, з його образом митець пов’язував дещо інше: не випадково він пише про нього – «слухняна дитина», «рідне дитя», – ці багатократні рухи вгору до природи, до дитини, немовби прагнуть відвести не тільки індивідуальну смерть, але й підняти національний дух, який так як і Афанасій Іванович «сохнув, кашляв, танув, як свічка, і нарешті згас, коли вже нічого не зосталося, що могло підтримати нужденне полум’я» [72; т.1, С.294]. Отже, шляхом філософської рефлексії над категорією смерті з’ясовано амбівалентність критичної ситуації смерті у творчості М.Гоголя, де смерть виступає межею, за якою – пряме протиставлення людини зовнішньої – внутрішній; смерть як есхатологічна предтеча Страшного суду підкреслює неможливість оновлення життя першої і надає нового сенсу другій.

2.3.2. Проблема страху в житті і творчості Миколи Гоголя – одна із фундаментальніших, принципово межова, що також спричинює критичні ситуації вибору, за якими – або падіння духу, або піднесення його. Страх як проблема зв’язку сутності та існування людини, яка, як виявляється у Гоголя, завжди перебуває у ситуації внутрішньої невизначеності, є предметом творчої рефлексії митця, способом дослідження людської екзистенції на шляху до з’ясування глобальної проблеми творчого самоствердження людини у зв’язці Бог-Світ-Людина.

Страх як сутнісна риса, начебто тінь, супроводжувала Гоголя протягом усього життя – «зі страхом я дивлюся на себе... Що преді мною попереду?». Він мав істотний вплив на еволюцію духовного життя письменника, був стимулятором його творчого росту: «...між іншим, я зберу всі сили...» [221; т.1, С.381]. Мирослав Попович стосовно страхіть Гоголя зауважує, що вони були проявами його хвороби, яку називають фобією. Це психічне захворювання, що знаходить вияв у безпідставному страхові чекання неминучої смерті. На початку століття душевний стан Гоголя було проаналізовано під кутом зору психіатрії. Звернувши на це увагу, В.Короленко відмітив те місце у «Старосвітських поміщиках», яке найбільше характеризує душевні тривоги Гоголя. [76; т.2, С.32]. Але про те, яку саме роль відігравав страх у духовній еволюції митця, мова велась у першому розділі даної роботи. Тепер нас цікавить, яке саме місце філософська категорія страху посідає у антропологічному вченні письменника. Проблема страху на рівні творчості охоплює різні шари художнього матеріалу, у кожному з яких обертається новою гранню, але і водночас зводиться до загального знаменника: страх є елементом життя. Глибоке філософське осмислення гоголівської проблеми страху неможливе без урахування того, що Гоголь є органічно українською людиною. У зв’язку з цим проблема постає, принаймні, у трьох вимірах: 1) український світ, побачений через призму страху, 2) російський світ та 3) людство в цілому, точніше – сучасна цивілізація – як носії страху. Тяжіння оповідача до зони страху чітко простежується вже у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки». Але перші оповіді позначені тільки тінню страху. У «Сорочинському ярмарку» містичний жах, викликаний «червоною свиткою» з приходом світанкової години зникає, як поганий сон. І хоча потім крізь читача пройде хвиля страху, у фіналі він відчуває торжество безмежної радості, нестримного народного гуляння.

Та згодом «лірика жаху» (Г.Гуковський) неухильно заміщується драмою жаху. Так, у «Страшній помсті» та у «Вії» атмосфера глибинного страху вже домінує, бо вже не може опанувати ситуацією ні оповідач, ні герой, ні слухач. Показовим щодо цього є фінал повісті «Страшна помста». Дія хоч і віднесена в минуле, «тож мала розвіятися як примара», однак у підсумку не сміх, а глибока задумливість охоплює читача. Драматична атмосфера панує і в повісті «Вій». Самовпевнений Хома Брут не сумнівається, що в цьому допоможе молитва. Іншого разу він покладається на рятівну силу вічного кола. Але, врешті-решт, тільки наважується закликати самого себе: не побоюсь, їй Богу не побоюсь! [72; т.1, с.202]. Герой не допоміг сам собі. Не вистачило внутрішньої змобілізованості. У всякому випадку, у

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: