ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ
Гоголівський метод дослідження людини оригінальний і самобутній не тільки завдяки його зверненню до міфології, але й завдяки його особистому світобаченню. Внутрішня суперечливість М.Гоголя випливає з абсолютизації окремих елементів “філософії серця”. А, можливо, в основі цієї суперечності щось складніше? Можливо це прояв отих двох натур – хохлацької і російської, якими щедро обдарувала Гоголя природа? А, можливо, це породження межовості двох цивілізацій – європейської та азійської, плуга та степу, укоріненості в буття хлібороба та неукоріненості в ньому запорізької вольниці? У поняття «серце» М.Гоголь вкладає глибинні душевні пласти людини, її духовність та індивідуальність. Глибоко в душі лежать такі почуття як любов до батьківщини, до свого ближнього. Людська душа наповнена суперечливими прикметами. Питання про те, як полюбити людину з її достойностями та вадами, пристрастями, не давало письменнику спокою протягом усього життя. Як можна любити людину, яка не має сенсу життя, яка відчуттям власної нікчемності і незначущості приводить себе до самоприниження. Переймаючись питанням, що є в людині гідного серед цих почуттів, М.Гоголь ретельно досліджує внутрішній світ, сутність людини і приходить до висновку: внутрішньо кожна людина – це яскрава особистість, яка має право на самореалізацію своїх потенційних можливостей, на самовдосконалення духовної суті, що можливе через заглиблення у себе, в свою душу.
Його концепція людської душі ("живої" і "мертвої") – це прагнення, яке співпадає з тенденцією філософії німецького романтизму – протистояти пануючому в світі і філософії раціоналізмові та процесові секуляризації, результати чого були відчутні уже в епоху Гоголя: духовне збіднення, наростаючі конфлікти людини та природи, «омертвлення» людської душі, її відчуження.
Слід відзначити, що в наявному зв’язку філософської антропології Гоголя з німецьким романтизмом мова йде не про «повторення» вчення Ф.Шеллінга та ін., а про своєрідну, оригінальну його українську інтерпретацію. Романтичні ідеї М.Гоголь сприйняв саме тому, що вони відповідали його особистим життєвим враженням та переконанням, бо вважав дійсно гідним людини духовний стан емоційного піднесення, ентузіазму, натхнення. В дусі української ментальності його концепція людини побудована на першорядності емоційного начала. Моральний вчинок здійснюється не примусово, з обов’язку, а викликається щирим почуттям, порухом серця: "Я не говорю про бажання, подібне до обов'язку, і яке всякий поклав собі мати, – ні, сердечний порив..." Ідеалом М.Гоголя є людина, здатна на глибокі і щирі почуття, "жива душа". Цьому ідеалу протиставляється «порожнеча, пустка серця», «байдужість, що роздирає серце», а тому їх необхідно усунути з серця. Подолати ж «байдужість серця» може емоційність художнього слова. Митець висловлює типово романтичний погляд на співвідношення розуму і серця, раціонального і емоційного в житті людини: почуття, серце є визначальними елементами духовного світу людини. Відзначаючи екзистенційне спрямування філософської думки М.Гоголя, ми виявили: основна її тема – людина в сутності свого існування («внутрішня людина», «жива» людська душа). Ідейним підгрунтям філософської антропології Гоголя (крім впливу німецької романтичної філософії) є, безперечно, зв’язок з традиціями української філософії, насамперед «філософією серця», репрезентованою творчістю Г.Сковороди.
На жаль, дослідження даної проблеми ще в недалекій минувшині було непопулярним у мистецтвознавстві, мовознавстві та філософії. Д.Чижевський у "Нарисах з історії філософії на Україні" акцентував увагу на "філософії серця" Г.Сковороди як на специфічній рисі української філософії взагалі, яка знайшла продовження у світоглядних переконаннях таких мислителів романтичного спрямування, як М.Гоголь, П.Куліш, П.Юркевич. Ідея "чистого серця" була художньо інтерпретована в українській поезії ХІХ - початку ХХ ст. (Т.Шевченко, Ю.Федькович, В.Самойленко, Олена Пчілка), що свідчить про її органічність для українського національного світогляду. Д.Чижевський наголошує на потребі дослідження духовної спадщини М.Гоголя в контексті традицій української філософської думки. Визначення Чижевським М.Гоголя, як українського мислителя грунтується на українській ментальності останнього, яка виявляється, зокрема, у високій ролі почуттів в оцінці життя та зверненні до "внутрішнього світу людини".
На М.Гоголя як на мислителя кордоцентричного напрямку звертав увагу і вчитель Д.Чижевського, філософ В.Зеньковський, котрий грунтовно займався дослідженням його творчості. З приводу зарахування М.Гоголя до кордоцентричної української філософської думки виникають деякі суперечки. Так, Тарас Закидальський, дослідник в діаспорі історії української філософії, заперечує «кордоцентричність» української філософії, оскільки, по-перше, тема серця обмежена лише кількістю мислителів; по-друге, для них це не головна тема їхніх міркувань, і, нарешті, тому, що ці мислителі не складають філософської традиції: їхні вчення про серце не пов'язані між собою і кожний з них підходить до цієї теми з іншої перспективи і з іншою метою. [114, С.95]. Він же і звинувачує історика філософії Дмитра Чижевського в тому, що той вибирає з Гоголевих творів силу цитат, які майстерно упорядковує під кількома головними не пов’язаними між собою етичними тезами: (1) життя - мандрівка, підчас якої замилування краєвидом не повинно відвернути уваги від остаточної трансцендентної цілі; (2) життя - це служба Богові: людина існує для того, щоб упорядковувати світ, а точніше суспільне життя, згідно з Божими заповідями; (3) кожний повинен служити Богові на призначеному йому місці згідно з наданими йому здібностями; (4) найголовніше завдання кожного - це упорядкувати свою душу, опанувати пристрасті; (5) нема нічого гіршого як мертва - зануджена, черства душа, і нічого кращого як душа жива; (6) нема нічого ціннішого в житті, як любов, яка єднає людей, і в якій присутній сам Бог, і не обгрунтовує їх метафізичною теорією. Це викликає сумнів про Гоголя як філософа, якому бракує і системи, і глибини думки. Та більш за все Закидальського непокоїть залучення Гоголя до української філософії, бо він не тільки писав російською мовою; з об'єктивного боку він прислужився лише для розвитку російської культури, а з суб'єктивного боку, він всією душею служив російській імперії.» Він до такої міри віддав себе Росії, що у «Вибраних місцях із листування з друзями» ототожнив службу Богові зі службою цареві і любов до ближнього з любов'ю до Росії. Крім того, Гоголь якогось своєрідного погляду на серце не виробив, він часом уживає це слово, але все в його звичайному, повсякденному значенні» [114, С.15].
Вважаємо, що це не стільки науковий, скільки політичний підхід Закидальського до постаті Гоголя. Для доведення, що філософській антропології М.Гоголя притаманна кордорцентрична орієнтація, перш за все важливо з’ясувати, що стоїть за терміном «серце». Починаючи з “Наркіса”, думка про серце, як основу сутності людини, стає однією з провідних у морально-філософському вченні Сковороди. Його антропологічна «філософія серця» визначає за основу психологічного життя людини не свідомість, не процеси мислення, а переживання, що носять надсвідомий характер. Для Сковороди серце – це сума активностей живої душі. Гоголівська концепція дуже дотична до сковородинської, але самостійна оригінальна філософія душі – мертвої і живої. Об’єктивно продовжуючи вчення Сковороди, М.Гоголь наповнює новим змістом термін «серце» у власній філософській антропологічній концепції за допомогою концептів: «жива душа» – «мертва душа». У центрі його філософського вчення також стоїть людина, як малий світ, що має свою сферу духовного життя, – тобто серце. Серце скеровує вчинки людини і змушує її жити добром або злом, воно символізує окремість кожної людини, як духовної істоти і осереддя суспільного життя. Розмаїття концептів кордоцентризму свідчить про його багатство в українській філософській традиції, а не про відсутність самої традиції, як вважає Т.Закидальський.
Істотним у поглядах українських романтиків на людину є її окремість: кожна людина є окремим світом у суспільстві і тому є цінністю. Серце людське вміщує в собі не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, але й акти пізнання, тільки взяті не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення. Осягнення сутності людини, заглиблення в її душу є головним у творчості романтика М.Гоголя. Для нього душа людська – не стільки шлях пізнання, скільки глибоке джерело духовності і спосіб її буття. Услід за Г.Сковородою він називає душу «серцем». «Серце людське є безодня недовідома; тут ми щохвилини помиляємося.» Єдиний шлях удосконалення, що сприяє уникненню помилок, це найулюбленіша справа людини, яка поглинає її всю. Гоголівське твердження про спорідненість людини з улюбленим ділом підкреслює неповторність, унікальність людини, її несхожість з іншими і її право на власний у суспільному житті моральний шлях та особисту свободу. Зайнявшись улюбленою справою, тобто письменництвом, М.В.Гоголь ні на крок не відходить від своєї мети - дослідження людини, його творчість - це своєрідний філософсько-романтичний, естетичний метод дослідження. Не заперечуючи чеснот розуму і логічного пізнання, він віддає перевагу серцю й екзистенційному сприйняттю світу. Лише пізнання серцем дає глибинне розуміння, на відміну від поверхового, інтелектуального. Серце для нього є осередком, витоком індивідуальності людини, її унікальності.
Розглядаючи проблему Гоголя з засад нового, відроджуваного образу української історії, культури, філософії та літератури, сучасні українські філософи А.Бичко, І.Бичко, В.Горський обгрунтовують місце його творчості у вітчизняній традиції «філософії серця».
Таким чином, викладений вище аналіз літературно-філософської спадщини М.Гоголя в контексті історичної доби, до якої він належав, переконливо доводить приналежність мислителя як до традиції європейського романтизму, так і до специфічності виявлення її в національній традиції «філософії серця». Зрештою, зазначимо, що обидві традиції постають єдиним процесом, що істотно впливав на формування світогляду мислителя, і вибір орієнтації його філософського вчення: – проблема єднання людини, світу й бога, що дискутувалася в українській філософії XVII - початку XVIII століть та німецькому романтизмі початку ХІХ століття, не просто традиційно успадковується М.Гоголем, а набуває неповторної специфіки. Завдяки романтизму в філософській антропології М.Гоголя відкриваються нові можливості кордоцентричної орієнтації: українська нація і ідея; амбівалентність української людини/душі; концепт індивідуальності українця як осереддя нації, народу, суспільства; ідея гармонії людини і природи як основа гармонії самого індивіду українця; ідея первня кордоцентризму у співвідношенні раціонального та ірраціонального; концепти «мертва душа» – «жива душа».
1.3 Духовні шукання М.Гоголя як різновид філософського самопізнання
Проблема самопізнання споконвіку належить до найважливіших. Вже древні греки бачили у пізнанні себе початок філософії. Дійсним проривом до самопізнання є «Сповідь» блаженного Августина, який зауважував, що є лише два предмети, гідні уваги, – це Бог і людська душа. До пізнання самого себе звертався Паскаль. Самопізнання за Г.Сковородою є розкриття своєї природи, віднайдення в собі не тільки особливого, а й загальнолюдського. Самопізнання є перманентним актом звільнення від роздвоєності (між «низьким» і «піднесеним»), актом вибору, в якому людина через страждання стверджує свою гідність і здійснює самовизначення. [111, С.320]. М.О.Бердяєв у своєму творі «Самопознание» писав: «Лише література сповідей, щоденників, автобіографій і спогадів проривається через об'єктивність до екзистенціальної суб'єктивності. Роман, що розкрився цілком лише в XIX сторіччі, був дійсним шляхом самопізнання людини, і цим він набуває філософського значення» [26, С.316].
Щодо сучасної світової ситуації, то вона засвідчує: самопізнання перестає бути суто науковою, фаховою проблемою, стає актуальною, життєво-практичною, конче необхідною. Пізнати себе – це, насамперед, осмислити цінність людського життя, свої думки, відчуття, взаємини, оточення, душу; свій характер, його риси: слабкі і сильні його сторони; свої здібності, обдарування тощо. Пізнати себе – це й усвідомити, що є найважливішим в особистому житті, які особистісні якості допомагають у важких ситуаціях; який план особистісного зростання. Сутність самопізнання – у забезпеченні саморозвитку людської сутності конкретного індивіда; це відтворення та осмислення того, що людина робить, в який спосіб діє, чому саме так.
М.Гоголь писав: «Моя головна гідність... – було бажання бути кращим» [77, С.128]. Пізнати себе, у його розумінні, – значить осягнути закони буття, бачити і розуміти інших людей, відчувати себе особистістю. «Я люблю добро, я шукаю його і згоряю їм; але я не люблю моїх мерзотностей і не тримаю їхню руку, як мої герої; я не люблю тих низькостей моїх, що віддаляють мене від добра. Я воюю з ними, і буду воювати, прогоню їх, і мені в цьому допоможе Бог. І це нісенітниця, що випустили дурні світські розумники, ніби людині тільки і можливо виховати себе, поки вона у школі, а після вже ні одної риси не можна змінити в собі: тільки в дурній світській довбешці могла утворитися така дурна думка» [77, С.132]. Стверджуючи, що людина не народжується з умінням вдивлятися в себе, бачити свої унікальні, не схожі ні на чиї риси; людина, зазвичай, не відчуває себе готовою до вчинку самобачення, саморозуміння, об’єктивного самооцінювання, – мислитель закликає замислитися над необхідністю заглибитись у себе, вийти за межі самого себе, «глянути добряче на самого себе, перебравши перед собою все своє життя» [77, С.132], щоб творити буття достойне людської гідності.
Осягаючи себе, кожен мусить «розділити» себе на суб’єкт і об’єкт, стати водночас двома істотами – тією, котра здійснює вчинок, і тією, яка спостерігає й оцінює його. Так, М.Гоголь писав: «Я уже багатьох своїх гидот позбувся тим, що передав їх своїм героям, висміяв їх у них і змусив інших також над ними посміятися. Я відірвався уже від багато чого тим, що, полишивши картинного вигляду і лицарської маски, під котрою виїжджає козирем усяка мерзотність наша, поставив їх поруч із тієї гидотою, що у всіх на виду. І коли перевіряю себе на сповіді перед Тим, хто повелів мені бути у світі і звільнятися від моїх хиб, бачу багато в собі пороків; але вони вже не ті, що були торік: свята сила допомогла мені від них відірватися» [77, С.132]. Свята сила – це шлях пізнання самого себе, особистісне зростання, що передбачає вміння бачити власну тінь, свого «двійника», уможливлення поступового бачення власних негативних рис.
Це положення підкреслюється сучасними психологічними дослідженнями. Т.Титаренко пише у цьому зв’язку: «Самобачення не виникає само по собі, не є природним даром чи приємним заняттям, якого легко навчитися. Шлях до себе – важке випробування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, терпіння» [111, С.321]. Пізнаючи себе через пізнання інших, людина водночас починає розуміти людський рід як такий. Людина пізнає себе в історії людства, лише в історії, формується те, чим є людина по суті. Але шлях самопізнання завжди індивідуальний, більш того – він завжди самотній. Можливо саме тому, що мислитель прагнув зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й свою душу: «Народжений я зовсім не для того, щоб зробити епоху в сфері літературній. Справа моя простіша і ближча: справа моя – це те, про що насамперед повинна думати всяка людина, не тільки один я. Справа моя - душа і міцна справа життя. [77, С.134]. М.Гоголь був фатально приречений на людське нерозуміння і самотність, як до і після нього були приречені Г.Сковорода, Т.Шевченко, П.Куліш, Леся Українка, І.Франко.
Тезу про духовну самотність М.Гоголя вперше сформулював Д.Чижевський [313, С.135], звернувши увагу на ізольованість українського мислителя від російського духовного життя, на загадковість і відокремленість душі його, тим самим намітив шлях письменника до національної української культури, через з’ясування його духовної та етно-ментальної сутності. Для відтворення всієї цільності системи духовних пошуків письменника на шляху до самопізнання, треба виходити з того, що філософська антропологія М.Гоголя є природним виявом української національної філософії, з усіма притаманними їй рисами: емоційністю, релігійним забарвленням, ідеалом внутрішньої гармонії особи, кордоцентризмом тощо. Також важливим моментом на шляху нашого дослідження є те, що у творчості і філософії Гоголя проявляється характерне для українського світобачення двосвіття: сходяться і переплітаються язичництво і християнський ідеал, відтворюються протилежні полюси Всесвіту. Згідно з цим, у духовних шуканнях М.Гоголя можна виокремити три умовних періоди, що є своєрідними щаблями, які відбивають певні пункти у зміні світогляду, на шляху до самопізнання:
1. Етап морально-етичний:
а) розуміння духовності як однієї з головних рис, домінанти української національної ідеї, через усвідомлення своєї етно-національної сутності;
б) педагогічні ідеї письменника як один із способів духовного пошуку.
2. Етап естетичний – як один із моментів духовного пошуку, та визнання свого місця в українській духовності, через поєднання краси Верховної з красою душі окремої людини.
3. Етап релігійний – сходження до правди та справедливості, через пізнання і усвідомлення себе через пізнання Бога.
1.2.1. Звертаючись до проблеми української ментальності М.Гоголя та її вияву на особистісно-екзистенційному та творчому рівнях, – як до першого щаблю на шляху до самопізнання, перш за все дослідити самооцінку ним своєї національної приналежності, через з’ясування його етно-національного підгрунтя. Микола Гоголь був нащадком козака, полковника брацлавського Остапа Гоголя, і сином вельми відомого свого часу автора українських комедій в стилі Котляревського. Його дитинство – це «тихий Псел, що мерехтить через легкий серпанок»; «виповнені темрявою гаї»; «тихі стави»; «незаймані гущавини черешень та черемхи»; «величний грім українського солов’я»; «золоті снопи хліба»; «жаркий чудовий літній день»; «божественна, чарівна ніч». Краса і велич української природи назавжди залишиться в його душі. Перебуваючи в чужому прохолодному Петербурзі, вдихаючи повітря божественного Риму, мандруючи по чужій землі, він ніколи не розлучався з рідною його серцю і душі Малоросією. Бо саме на її просторі, під впливом незрівнянної краси рідної природи розпочався той духовний пошук, якому митець присвятив все своє життя і творчість.
Дослідник К.Мочульський вважає, що батько не мав впливу на духовний розвиток М.Гоголя. Він зауважує: «Батько вмер, коли Гоголю було всього 16 років. Вже з 9 років хлопчик жив не вдома, вчиться спочатку у Полтаві, а потім їде до Ніжина. Батька знає мало. Коли батько помирає у 1825 році, він пише матері листа, сповненого співчуття, в ефектно-риторичному стилі; це сентиментально-романтична декларація на тему любові та уболівання сина. Та навряд чи Гоголь любив батька» [202, С.6].
Любив Гоголь батька чи ні – це, так би мовити, приватне, глибоко інтимне питання. Не будемо його торкатися. Проте не можна погодитись з думкою К.Мочульського про незалежність Гоголя від батька у духовному розвитку.
Батько письменника – Василь Афанасійович Гоголь-Яновський був незвичайною для свого середовища людиною. Він пристрасно любив театр і літературу. Його перу належали веселі комедії ("Простак, або хитрощі жінки, перехитреної москалем" та "Собака-вівця"), що були побудовані на народних анекдотах і містили в собі цікаві штрихи сільського побуту. Вплив батька, читання книг з його бібліотеки і вся домашня атмосфера рано викликали в юному Гоголі любов до мистецтва. Саме батько, який був режисером і головним актором любительського театру в маєтку єкатеринбурзького вельможі Д.Трощинського, передає сину свій гумор та літературну обдарованість. Знайомство з комедіями Гоголя-батька, творами І.Котляревського, М.Гулака-Артемовського вплинуло на ідеї та образи повістей циклу "Вечори на хуторі поблизу Диканьки". В.А.Гоголь-Яновський привертає погляд сина до народного життя, його побут, історичне минуле, до духу народного. Батько, якому була властива закоханість у природу, палка любов до неї, злиття з нею, допомагає зрозуміти юному Гоголю те, що в природі все доладно, мудро, гармонійно. Під впливом романтичної мрійливості батька у М.Гоголя складається ставлення до природи як нескінченного джерела душевної сили та енергії, до якого він буде звертатися все своє життя. Батьки та дід Остап заклали в душу малого Миколи зерно високої любові до козацької слави, народної пісні, культури та традицій, що віддавна панували в цій родині.
Аналіз листів 4-томного видання під редакцією В.Шенрока [74] дає підстави стверджувати, що національні елементи свідомості Гоголя не обмежувалися тільки любов’ю до української пісні, танцю, рідної землі взагалі. Не обмежується вияв їх тією особливою теплотою та емоційністю, якою пройняті листи М.Гоголя до земляків М.Максимовича, Г.Висоцького, О.Данилевського, І.Срєзнєвського, В.Тарнавського та ін. Це є спілкування не просто з близькими людьми, приятелями (якими були для М.Гоголя і М.Погодін, і С.Аксаков, і О.Смирнова), а це розмова своїх, процес передачі в листі свого особливого коду своєї ментальності і готовність прийняти і зрозуміти те ж саме у відповідь. Це є дійсно екзистенціальне спілкування, комунікація (за Ясперсом), коли національні почуття в особистості набувають характеристик екзистенційних – екзистенції. І це можливе тільки при наявності яскраво вираженої української ментальності в особистості та існування її в умовах чужої (в етно-національному, ментальному плані) російської культури.
Характерним для гоголівського листування є вживання слова «земляк». Так він звертається тільки до вихідців з України, друзів -українців (М.Максимовича, І.Срєзнєвського, М.Щепкіна, Б.Залєського, лист до якого писаний українською мовою), що є красномовним фактом у вирішенні проблеми самооцінки національної приналежності – діти багатостраждальної Матері-України розкидані по чужині (в Росії, Польщі, Італії), та всі вони відчувають свою приналежність до неї, і я один з них. Дуже часто (в листах до М.Максимовича, у відвідинах земляків на чужині) М.Гоголь замість привітання вживав із українського фольклору: «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: Ой чи живі, чи здорові родичі гарбузові» [74; т.1, С.389].
Взагалі, листи Гоголя до М.Максимовича, до «милого земляка, що живе в атмосфері старих часів», вражають, серед загального листування М.Гоголя, винятковою у нього, – людини скритої й обережної, – щирістю. Видно, з М.Максимовичем він не мав жодних таємниць, якщо 2 липня 1833 р. пише до нього так: «Жалкую, що Ви нездужаєте. Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте на Гетьманщину. Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!...» [74, т.1, С.253]. Мрії про університетську кафедру в Києві (пізніше Максимович став там ректором) раз-у-раз повертаються на сторінки листів: старого прекрасного Києва. Він – наш, а не їх – правда? Там довкола нього відбувалися події нашого минулого» [74, т.1, С.268]. Крім того, зауважимо, що письменник, котрий все життя прожив на чужині, ні до цього, ні після не виявив бажання мати там власне житло, і причина не тільки в постійній матеріальній скруті... Він зобов’язує М.Максимовича проханням: «напитаєш ділянку для купівлі, бо хочу неодмінно завестись будинком у Києві...» [74, т.1, С.306].
Наступним фактом гоголівської національної самосвідомості є той факт, що, познайомившись у 1837 році в Парижі з Адамом Міцкевичем та Богданом Залєським, спілкується з ними українською мовою [74; т.1, С.431, прим.3]. З 1837 року зберігся єдиний зацілілий лист М.Гоголя, написаний рідною мовою [74, т.1, С.431]. Це досить відомий паризький лист до Богдана Залеського, «до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі». В нім згадується про «славу цілої Землі Козацької». Але й майже десять літ пізніше, вже року 1846-го маємо в Almanach de Carlsband, в реєстрі визначних пацієнтів, нотатку (стор.17) дослівно: «Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, anteur de quelques comedies russes». Є.Маланюк вказує, що запис відкрито перед другою світовою війною А.Бемом [174, С.203].
Вагомим фактом, що вказує на приналежність М.Гоголя до кола української культури І.Мандельштам вважав мовний чинник. У монографії «О характере гоголевского стиля» (1902 р.) грунтовно доводить, що «мовою душі» письменника була українська мова [177]. Вважаючи на те, що аналіз лінгвістичного підходу не входить до цілей даної роботи, покладаємося на висновки І.Мандельштама стосовно того, що склад творчої сили і її мовні елементи мають грунт національний. Як стверджує І.Мандельштам, поетичне джерело у М.Гоголя брало початок в тих глибинах душі, які були недосяжні навіть для його власної свідомості. Він можливо навіть не припускав, що робота думки на рідній, українській мові була більш продуктивною, інстинкт творчості (усвідомлено чи не усвідомлено) веде його туди, де живуть всі симпатії вразливої душі, відданої Батьківщині. М.Гоголь, зауважує І.Мандельштам, не усвідомлював, що є почуття і думи, недостатній вияв яких засобами чужої мови не компенсує ніякий талант, але які легко висловити рідною мовою. Там, де ми бачимо творіння засобами рідної мови, тобто де фіксуємо елементи української поетики, синтаксису, там відзначаємо надзвичайну правдивість і поетичність стилю [177, С.54].
Крім того, звернімо увагу на спорідненість напрямку мислення М.Гоголя з народним, з піснею зокрема: «У Глухові, у городі стрельнули гармати. Не по одному козаченьку заплакала мати! То вона – вдовая від сну просиналася. На базар виходжала... Старого козака й молодого свого сина питала. Перша сотня й друга виступає, вдова сина не видає». [171, С.45] Про це читаємо й у Гоголя: «Страшно дивилась вона (гармата) широким жерлом, і тисяча смертей дивило відтіля. І як гримнула вона, а за нею слідом три інші... багато завдали вони горя! Не по одному козаку заридає стара мати, ударяючи себе костистими руками в старезні перси. Не одна залишиться вдова в Глухові, Немирові, Чернігові й інших містах. Буде, сердешна, вибігати всяк день на базар, хапаючись за всіх прохожих, розпізнаючи кожного з них в очі, чи немає між них одного, наймилішого усіх. Але багато пройде через місто усякого війська, і вічно не буде між ними одного, наймилішого всіх!» [53, т.3, С.136] Можна зробити висновок, що мова М.Гоголя – це словесний засіб реалізації найхарактерніших рис українського менталітету – екзистенціальності, кордоцентризму, антеїзму тощо, та спосіб самозбереження етнонаціональної приналежності та духовності у контексті чужої культури; а також: український спосіб мислення – це одна з особливостей практичної реалізації духовних пошуків мислителя.
Духовність у розумінні М.Гоголя – ідеал людського, буттєстверджуючого, того, що сприяє становленню та розвитку особистості, її творчого самоздійснення. Саме така форма духовності існувала в уявному світі поетичної казки «Вечорів...», який майже не мав нічого спільного з тією реальною дійсністю, в якій українець «не мав власної держави, а отже суспільства, що відповідало б його власним потребам. А тому його особистий, емоційно забарвлений інтерес міг і не збігатися з державним. Переходячи від польського короля на службу, скажімо, до російського царя або й турецького султана, він нікого не зраджував, лишаючись вірним