ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ
Романтичні недомовки «Портрета» цілком канонічні. Залишається нерозшифрованою постать східного лихваря: диявол він?, грішник, найнятий дияволом ? – відповіді немає. Таємниця дещо відкриває завісу – і все ж таки на останньому клаптику своїх володінь таїна залишається таїною. Поруч з ходіннями по той бік розсудку, в гоголівському «Портреті» предостатньо розсудливості. Так, доля Чарткова склалась нещасливо, незрозуміло, – і, щоб зробити її зрозумілою, дається поширене пояснення у вигляді другої частини. Розсудливі до повчальності монологи художника, який створив портрет. «Портрет» Гоголя – це своєрідне дзеркало, яке розростається, збільшується, захоплює все більше і більше видимої реальності, залучаючи до неї ще і невидиму. І ось уже воно – не підлеглий елемент іншого світу, а, само по собі, цілий світ – ні від кого і ні від чого не залежний світ, який шукає, де б і що б взяти під свою юрисдикцію. Його завдання служити вікном у світ невіданого, не названого, не вивченого. Можливо це царство нечистої (сатанинської) сили. Можливо щось таке, чого людина поки що не встигла відкрити. І все ж за всіма раціональними поясненнями і смислами бачиться у гоголівському дзеркалі щось ірраціональне – натяк на потойбічні знамення і знаки.
Як уже було сказано вище, дзеркало у Гоголя займає особливе місце. Воно не лише виконує функцію художнього методу змалювання дійсності, але й є невід’ємним моментом самого буття письменника. Не дивлячись на зовнішню непривабливість, М.Гоголь дуже любив люстерка, любив довго вдивлятись в своє дзеркальне відображення. Можливо, він умів побачити не тільки відображення своєї зовнішності, а дещо більше... З раціональної точки зору, дзеркало - тіло з полірованою поверхнею, здатне за допомогою світових променів утворювати оптичне зображення предметів.
Що ж являє собою дзеркало з точки зору Гоголя? Те, чим є образ печери для Платона. Давньогрецький філософ уявляє світ, який нижче нашого світу і який складається із тіньових постатей і тіньових рухів; такому світові він протиставляє справжній світ. В якому відношенні знаходиться світ тіней, в такому ж відношенні знаходиться і вищий світ до нашого світу. Його аналогію можна тлумачити таким чином: якщо припустити існування четвертого виміру, а ми насправді обмежені лише трьома вимірами, то цей вимір треба розуміти як ірраціональний вимір. Якщо припустити, що генію Гоголя був доступний четвертий вимір, тоді дзеркало є не чим іншим як входом до світу тіней і абстракції. А що він сприймав під впливом містичного дзеркала, як мовиться, лише богу відомо, хоч в його творах стільки фантастичного і реального, і ірраціонального, що, здається, в існування диявола і інших надприродних сил він вірив більше, ніж у Бога.
Для Гоголя в цілому характерний своєрідний процес пізнання і переживання дійсності; його чуттєве емоційне життя залежить не від розумних поглядів, а засноване на духовних аспектах життя: почуттях, уявленні, інтуїції, інстинктах, містичному прозрінні. Він не боявся, а прагнув гіпнотичного впливу дзеркал. Адже його дзеркала творять те, що виходить за межі раціоналізму і залучає його до чогось надприродного, ірраціонального, потойбічного. Із цього випливає, що Гоголю як художникові життя було доступне як в мислимій сфері, так і в сфері таємничій, недоступній ні науці в цілому, ні логіці, нічому і нікому на світі, крім генія художника. «Кожна людина має моральну інтуїцію, розрізняє добро і зло. Для Гоголя зло – не абстрактне поняття, а онтологічна сутність» [202, С.37]. «Диявол виступив вже без маски у світ» [77, С.274], пише М.Гоголь, глибоко переживаючи втрату своїми героями «внутрішнього світу», що приводить їх до недостовірного існування у зовнішньому світі. Він рішуче протиставляє зовнішнє і внутрішнє життя, вказує на душу як істинне існування людини, бо в ній присутнє божественне начало. Треба мати «непорушний якір», бо всі речі на світі приречені на загибель, людина мусить мати всередині центр, на який, спершись, могла б вона подолати й самі страждання у горі життя. «Зовнішнє життя є протилежність внутрішньому, коли людину під впливом пристрасних захоплень несуть без боротьби струмені життя» (Лист до Данилевського 20 червня 1843 р.).
«Центр», про який тут говорить Гоголь, – Бог. Втрата зв’язку з цим Центром – утрата свого місця у світі, втрата мети життя. А віддача себе зовнішньому світові, пов’язування своєї долі з об’єктами цього світу – саме і є втрата Центру, і, водночас – утрата себе самого. «Зовнішнє життя поза Богом, внутрішнє у Бозі», – пише Гоголь; тому пізнання Бога (як традиційно в християнській містиці) є самопізнання. Через ствердження та заглиблення до своєї душі, через самопізнання можливе справжнє існування людини в Бозі. Можливість такого автентичного буття митець стверджує через концепт «інобуття з Богом», у таких творах, як «Вибрані місця з листування з друзями» та «Авторська сповідь», де естетичний настрій переходить у релігійний. Він вказує на цей перехід як на потребу «стояння перед Богом», внести заповіді Христа у саме життя. «Роздрібнене мільйонами блискучих предметів, що розкидають думки на всі сторони, світло не в силах зустрітися прямо з Христом. Йому далеко до небесних істин християнства. Він їх лякається, як похмурого монастиря, якщо не підставиш йому незримі щаблі до християнства...» [77, С.99]. Але для цього треба самому стояти якщо не на одному рівні з Христом, так хоча би на останньому щаблі шляху, що веде до Бога. Тільки людина, що знаходиться на самому високому рівні духовного пізнання, тільки той, хто у християнському вченні знайшов для себе відповідь: у чому ж полягає сенс життя? Тільки «сам майстер може вчити своїй науці ... і ніхто інший» [77, С.103]. Саме в цьому полягає особливість релігійного погляду М.Гоголя, який будує своє відношення до церкви не на фактах відхилення від її принципів, а на неуклінному перетворенні цих принципів у душах і цілях християн.
М.Гоголь розумів, що інобуття з Богом є одинично-конкретним, неповторно-єдиним, а релігія – як зовнішній, трансцендентний грунт душевного і як фактор побудови духовного буття людини, допомагає людині у цьому процесі. Людина «не зустрічає», «не бачить» Бога у «зовнішньому світі», а відчуває його, відкриває для себе в собі втаємниченим актом «прозріння». Тобто сама людина є «місцем Бога». І її завдання – власним внутрішнім зусиллям, творчою працею пробудити у глибинах власної душі божественне, самоактуалізувати його. В цьому таємниче-складному процесі духовного творення солідаризуються зусилля розуму, почуттів і волі, сповнюючи його відчуттям особливої реальності, що переживається у живому досвіді віри. Тому інобуття з Богом – завжди є глибинно-внутрішнім, таємничо-інтимним життям душі. «Сяяння» в душі людини – це реальність: не розкрита, нереалізована «в кінці тієї дороги, по якій рухається людина-Бог» [74, т.2, С.320].
Таким чином, створюючи концепти «інобуття з Богом» і «інобуття з чортом», митець з’ясовує метафізичну природу добра та зла; вказує, що присутність Бога в людині, яка вірить у свою єдність з ним, одухотворяє людське життя. Тільки одухотворене життя є істинним людським існуванням, автентичним буттям її у світі «мертвих душ».
Отже, проблема автентичного і неавтентичного буття, що в екзистенційно-антропологічній інтерпретації М.Гоголя постає через опозицію таких концептів життя як «серце–розум», «жива душа – мертва душа», «інобуття з Богом – інобуття з чортом» зумовлює своєрідність філософського стилю мислення, для якого характерне висування на перший план не розуму, а того, що становить коріння морального життя – «серця», як інтимної душевної глибини. У творчому доробку М.Гоголя серце виступає і як емоційний образ, і як християнський символ автентичного буття.
2.2 Життя як співіснування світів: життя-реальність, життя-гра, життя-фікція, життя-мрія, життя-відчуженість
Об’єктом філософської рефлексії М.Гоголя, як він сам не раз зазначав, завжди була душа людини, ідеал якої є жива людська душа, екзистенційна людина, яка становить осердя повнокровного людського життя. Життя як цільність – це співіснування світів, які складаються з таких констант: «життя-мрія», «життя-реальність», «життя-гра», «життя-розіграш», «життя-фікція», «життя-відчуженість» тощо. Метою письменника, який мав хист психолога-інтуїтивіста, було допомогти людині в прозрінні себе-в-собі, шлях до чого лежить через звільнення людини від гніту зовнішнього матеріального світу, через її внутрішнє оновлення. Авторська увага зосереджена в більшості літературних творів на контрасті того, що приховане в кожній людині за її зовнішньою нікчемністю. Усвідомлюючи те, що амбівалентність відношення – одна з найпоширеніших форм виявлення внутрішніх конфліктів, численних дивовижних та суперечливих вчинків людини, М.Гоголь не тільки виокремлює ці внутрішні конфлікти людської природи, але й дає їх рішення методами художньо-антропологічного пізнання. До речі, філософська антропологія та антропологія художня співіснують у художньому тексті в їх злитості та нероздільності. Як філософська антропологія залежить від світогляду художника в цілому та активно впливає на формування комплексу актуальних гносеологічних, етичних та екзистенціальних проблем, так і художня антропологія в тексті твору формує задум, коло актуальних ідей, сюжет як екзистенціальну форму прояву героя. Зрозуміло, що цей герой є лабораторією вироблення авторського погляду на світ та художнім втіленням тих уявлень про людину, її зв’язки зі світом, котрі актуальні для письменника.
Уявлення М.Гоголя про людину внутрішньо споріднені з цілою низкою проблем не тільки етичних, але й загальних проблем антропології та гносеології. Антропологічна думка письменника протягом всього творчого шляху певним способом влаштовується в його уяву про світ, варіює основні смислові аспекти його уявлення про людину паралельно або внаслідок зміни суттєвих рис світогляду.
Філософська антропологія М.Гоголя зазнала еволюційних змін – від гармонії до дисгармонії. В зв’язку з цим виникає потреба у розшуку та аналізі передумов формування та еволюції гоголівської концепції людини та людяності. До суб’єктивних умов відносяться віра в естетичне начало людини, упевненість мислителя в тому, що в кожній найнікчемнішій душі людини живе поетичний вогонь, який прихований і зазвичай не виявляє себе; визнання динамічності естетичного начала, переконання в тому, що людина поряд із місцем, яке вона посідає у світі природи (людина як природна істота змальовується Гоголем у його перших збірках), вибудовує собі «дім» у такому цілісному утворенні як культура, під якою він розуміє перш за все царину духовного життя. З цих засад починається вивчення людини. З цієї тези можна бачити об’єктивну передумову формування гоголівської філософської антропології – духовну культуру суспільства. «З малих літ я мав пристрасть спостерігати за людиною, ловити її душу у найдрібніших рисах і рухах її, котрі залишаються поза увагою людей» [77, С.296]. На основі власного досвіду та досвіду суспільного, засвоєння якого показано у попередньому розділі даної роботи, формується погляд письменника на природу людини як прекрасну, самоцінну і самодостатню, яка самореалізується у світі культури суспільства. Так перед ним постає питання про відношення між людиною та суспільством. М.Гоголь віддає перевагу людині, по суті випрацьовуючи історіософський принцип індивідності, поданий у художній формі.
2.1.1. Людина і суспільство. Віра в динамічність естетичного начала в людині, віра в окрему людину, навіть у ту, яка перебуває у стані духовного сну – на цей принцип індивідуальності, спирався Гоголь у побудові плану благоустрою життя на християнській, релігійно-екзистенціальній основі в рамках існуючих політичних і соціальних відносин. Від окремого індивіду, як суб’єкта і стадії залежить майбутнє суспільства: «суспільство тоді тільки здужає, коли кожна окрема людина займеться собою і буде жити як християнин» [75; т.9, с. 443]. Ця ж думка викладена в рядках невідправленого листа М.Гоголя до В.Бєлінського літа 1847 року: «досить піклувань наших і навколо себе ... але треба перш за все їх виконати, тоді суспільство само по собі піде гарно. А коли знехтуємо обов’язками щодо осіб близьких, і погонимося за суспільством, то однаково втратимо і те й інше. Останнім часом я зустрічав багато людей, котрі зовсім збилися. Одні думають, що перетвореннями та реформами, оберненнями на той чи інший лад можна поліпшити світ; інші припускають, що за допомогою особливої, досить посередньої літератури, яку ви називаєте белетристикою, можна вплинути на виховання суспільства. Але добробут суспільства не призведе до кращого стану ні безпорядки, ні запальні голови. Бродіння зсередини не виправити ніякими конституціями. Суспільство створюється само собою, суспільство складається з одиниць. Потрібно згадати людині, що вона зовсім не матеріальна худобина, але високий громадянин високого небесного громадянства. Поки вона хоча б скільки-небудь не буде жити життям небесного громадянина, до того часу не впорядкується громадянство».
Парадигмальні зрушення, започатковані в філософській спадщині М.Гоголя, мають значущість не тільки літературно-філософську, а й загальнокультурну. Для того, аби зрозуміти цю обставину, слід врахувати те, що М.Гоголь досліджував різноманітні сфери людського буття не в штучному вигляді, а як прояви конкретно-соціального ладу. Одним з методологічних принципів такого філософського дослідження людини є взаємозв’язок раціонального та ірраціонального методів пізнання. Він лежить в основі авторського аналізу психологічних особливостей людини, її свідомості і підсвідомості, її емоцій і інстинктів, глибинних філософських питань розуміння природи світу людини, соціального, моральної поведінки особи, спосіб пізнання людиною світу і самої себе. Єдність раціонального письменник осмислює через константи феномена життя як цілісності, позначаючи їх відповідними концептами: «життя-реальність», «життя-гра», «життя фікція», «життя-відчуженість», «життя-мрія».
Таким чином, з одного боку, раціональне, логічно обгрунтоване, теоретично осмислене, систематизоване пізнання розмаїття людського буття, а з іншого – нераціональне, екзистенціальне, кордоцентричне, і навіть містичне осягнення буття, що стверджує причетність до особливої традиції «філософії серця» в класичній українській філософії, такі складники особливого гоголівського методу осмислення основних суперечностей людського існування.
2.1.2. Людина і світ абсурду. Раптове зміщення раціональної життєвої площини може бути здійснене різноманітними способами, і кожен великий письменник це робить по-своєму. У Гоголя – це була комбінація двох рухів: ривка та падіння. (В.Набоков). Але під «абсурдом» не слід розуміти ані химерне, ані комічне, бо у абсурдного стільки ж відтінків і ступенів, скільки й у трагічного, більше того, у гоголівській антропології воно межує з трагічним. Було б невірно стверджувати, ніби автор художнього твору ставить своїх персонажів в абсурдне становище. Неможливо поставити людину в абсурдний стан, якщо весь світ, в якому вона живе, абсурдний. Розуміючи становище, в якому знаходиться людина, та її прагнення, і найглибші страждання, М.Гоголь цю розбіжність розглядає як абсурдну. Саме за цим законом гоголівський абсурд різко відрізняється від абсурду інших майстрів цієї течії. Наприклад, Герман Гессе відриває своїх персонажів від дійсності і переселяє їх у вигадану країну. I тільки там ці інтелектуали, які прагнули зберегти в недоторканості і чистоті культуру, знання, духовні цінності, розуміють, що наука і мистецтво помруть в ізоляції від реального життя. Франс Кафка теж "замикає" своїх героїв у "Замку", відгороджує їх від реального життя, де панує війна. Вторгнення фантастики в кафківський художній світ сприймається як те, що не викликає ні у кого здивування і виникає в той момент, коли люди і речі вступають у взаємодію. Так у романі "Процес" Кафка розташовує суд на горищі поруч з білизною, яка висихає. Таким чином суд перетворюється в якийсь абсурд, в деяку загрозу, стає нав'язливим жахом. На відміну від Кафки i Гессе, М.Гоголь, який передбачив тенденції ірраціональності і абсурду в сучасному мистецтві, не відриває персонажів від реальної дійсності, для того, щоб показати абсурдність життя, йому не потрібне штучне буття протилежних речей. З позицій єдності раціонального та ірраціонального він показує, що інший світ існує при безперервній співучасті суб’єкта, який вірить у цей світ, відкритий саме цьому суб’єктові. Пізнання розмаїття можливого існування людини, людське буття розглядається через таку суттєву категорію як життя у важливіших його іпостасях, життя як співіснування світів життя-реальності, життя-гри, життя-фікції, життя-відчуженості, життя-мрії. Звертаючись до конкретно-образного пізнання людини, мислитель відмежовується у своїх уявленнях від завузьких форм суспільної згоди, закоснілої моралі, від поняттєвого знання, яке стає дедалі безпораднішим. Відкинувши претензії останнього на панування, на противагу цьому, мислитель обстоює ідею правомірності власної творчості, зануреної у саме осердя життя, розробляє своє вчення про людину на засадах своєрідної антропологічної «філософії серця», яка визнає за основу психічного життя людини не свідомість, не процеси мислення, а переживання, що мають надсвідомий характер.
Сутність гоголівської філософської антропології, крім іншого, полягає в антитезі двох начал – вічного і тимчасового, духовного і матеріального, та в доказах переваги першого над іншим. Як на аргумент мислитель вказує на те, що він сам завжди прагнув до справжнього, некорисливого життя, до збереження самого себе у цілості душевній через зв’язок із самим собою і зі світом, щоб краще виконати заповіт в любові до ближнього в шуканні слави Божої, а не слави людської. Ще в часи юності ніжинський ліцеїст пише матері: «Пробую свої сили для підняття праці важливої, благородної на користь вітчизни, для щастя громадян, для блага життя собі подібних, і, до того нерішучий, невпевнений в собі, я спалахую вогнем гордості самопізнання...» [48, С.65]. Таким Микола Гоголь бачив свій життєвий шлях. Це був шлях спроб і помилок, захоплень і розчарувань, злетів і падінь – екзистенціально означений процес пошуку «самого-себе-в-собі», обумовлений антитетикою власної душі. В процесі цієї роботи над собою, що мала на меті самоосмислення власної душі, шляхом творчої рефлексії над людською душею, М.Гоголь створив своєрідний екзистенціальний проект, в якому реалізував стани духовної еволюції не тільки власної, але й загальнолюдської, через змалювання різноманітних типів життя.
Перш ніж звертатись до дослідження типів життя, збудованих авторською уявою, треба з’ясувати, що містить у собі гоголівська категорія життя у загальному вигляді.
Життя, за Гоголем – це сукупність різноманітних сфер людського буття, яка надає сенсу і високого призначення людській діяльності. Життя – це категоріальна альтернатива, наповнена глибоким філософським змістом, яка водночас містить в собі предмет рефлексії, освоєний розумово-пізнавальним способом, та те, що ще не ввійшло до царини рефлексії, тобто ту сторону предмета, яка на цьому етапі пізнання залишається для того, хто пізнає, непроникливою, теоретично неусвідомленою. Мислитель припускає, що в основі життя лежить щось містичне, принципово незбагненне, не підвладне дії розуму і мислення, яке не можна висловити логічними поняттями. Дедалі більше зосереджуючись на проблемі буття, гоголівська думка ще рішуче спрямовується на буття в точному значенні цього терміну, на істинність буття (буття в природі, буття в Бозі тощо). Вже Паскаль зауважив, що неможливо дати визначення слову, яке містило б у собі дієслова «бути», незалежно від того, чи його називають прямо, чи мають на увазі. Отже, щоб визначити буття, треба сказати: «буття є ...». Так і Микола Гоголь фіксує увагу на тому, що життя – це «буття», воно є. Крім того, зосереджуючись на проблемі буття, письменник за допомогою творчості відбудовує свій особистий досвід світовідношення згідно з тим порядком, який відображає його якісні щаблі: «життя-реальність», «життя-гра», «життя-фікція», «життя-відчуженість», «життя-мрія».
2.1.2.1. Концепт «життя-реальність». Що для Гоголя є «життя-реальність»? Чи є воно дійсним істинним буттям, чи абсурдом? Чи має можливість гоголівська людина у реальному житті проявити себе як натуру творчу, спрямовану на самовдосконалення, чи вона знаходиться у зачарованім колі суперечливих стосунків і відносин, з якого немає виходу?
Суть ірраціонального в людстві виводиться із хаосу уявностей, які складають світ Гоголя. Акакій Акакійович («Шинель») абсурдний тому, що трагічний, тому, що він людина, а ще й тому, що він був породжений тими ж силами, котрі знаходяться в контрасті з його людяністю. Він не тільки людяний і трагічний. Він щось більше. Точно саме так, як тло його життя не просто безглузде. Десь за очевидним контрастом ховається тонка лінія спорідненості. В його персоні той же трепет і мерехтіння, що і в примарному світі, до якого він належить. Натяки на щось таємниче, незбагненне розумом так майстерно вкраплені в зовнішню тканину розповіді, виписані так, що сама пересічна фраза раптом вибухає страхітливим феєрверком, або ж період, який починається з якихось не пов’язаних з подальшим змістом вступних замальовок, раптом сходить з рейок і повертає до чогось ірраціонального, де йому і місце; або так само раптово розчиняються двері і вривається могутній вал поезії, щоб тут же піти на зниження і обернутись в самопародію, або прорватися фразою, подібною до скоромовки фокусника, яка так характерна для стилю Гоголя. Це створює відчуття чогось смішного: в той же час нетутешнього, що постійно ховається десь поруч, космічного.
Так що ж собою становить той абсурдний, страшний світ, відблиски якого ми ловимо у розривах незайманих на перший погляд фраз? Перед усе, страшний світ – це модель буття трагічного, яка водночас і відповідає реальному світові і відрізняється від нього, бо в цьому світі так тісно переплітається демонічне з соціальним і фантастичне з реальним, що розмежувати їх просто неможливо. В цьому світі «з’являється з одного боку безродний мономан Башмачкін, юний Чартков, божевільний Поприщин, опіоман Піскарьов; з іншого краю пронира та Пирогов); серед цієї компанії бродять відверто демонічні фігури: невблаганний лікар, та підозрілий лихвар» [22, С.285].
Все це здається просто абсурдом, але навіть серед цього абсурду є відблиски дійсного буття. Саме із цих відблисків і постає головний персонаж "Шинелі", несміливий маленький чиновник, він уособлює дух цього таємного, але справжнього світу, який проривається через стиль Гоголя. Він цей несміливий, маленький чиновник - привид, гість із якихось трагічних глибин, котрий обернувся на образ дрібного чиновника. Якщо читати побіжно, то в ньому можна побачити лише людину пригноблену і принижену, а повість в цілому сприйняти як соціальне викриття дійсності. Але твір набагато значніший за це. Провали і прогалини в тканині гоголівського стилю відповідають розривам в тканині самого життя. Щось дуже безглуздо влаштовано в світі, а люди - просто тихо-помішані, вони прямують до цілі, яка видається їм дуже важливою, в той час як абсурдно-логічна сила затримує їх за нікому непотрібними заняттями - така справжня "ідея" повісті. В світі покори і панування вищий щабель того, чого можуть досягти пристрасть, бажання, творчий імпульс, - це нова шинель, перед якою схиляють коліна і кравці, і замовники. Мова йде не про моральнісну позицію або моральнісне повчання. В такому світі не може бути моральнісного повчання, тому що там немає ні учнів, ні вчителів: цей світ є, і він включає все, що може його зруйнувати. Тому будь-яке удосконалення, будь-яка боротьба, моральна ціль або зусилля її досягти також немислимі, як немислима зміна зоряної орбіти. Це світ Гоголя, і як такий він цілковито відмінний від світу Шевченка, Франка, Толстого, Пушкіна та інших. Світ Гоголя подібний до таких концепцій у сучасній фізиці, як «Всесвітня гармоніка» або «Всесвіт–вибух»; він не схожий на спокійне обертання, годинника минулого віку. [205, С.127]
Гоголівський світ речей характеризується ускладненою онтологією. Спробуємо описати його через символічну репрезентацію шинелі. Що ж це за тип «шинелі», про яку Достоєвський писав: всі ми вийшли з гоголівської «Шинелі»? Шинель – бездушний, мертвий предмет, пристрасть, любов до якого може згубити, звабити у безодню людину, що пов’язала з ним своє буття. З точки зору онтологічної природи шинелі, Акакій Акакійович гине від «нічого». Його пристрасне захоплення спрямоване на мізерний, негідний об’єкт, і він не має іншого центру, спираючись на який, міг би протистояти світові, «подолати й самі страждання, і горе життя». З точки зору світогляду шинель – це мрія, яка є сенсом внутрішнього життя – вона центр. Втрата зв’язку з цим центром – втрата мети життя, і водночас – втрата себе самого, бо вся енергія людської душі перейшла до цієї речі – мрії, таким чином матеріальне як мрія перетікає у духовну сферу, і це не означає кінця буття.
Сюжет "Шинелі" дуже простий. Бідний маленький чиновник приймає важливе рішення і замовляє нову шинель. Поки її шиють, вона перетворюється в мрію його життя. В перший же вечір, коли він її надіває, шинель з нього знімають злодії на темній вулиці. Чиновник помирає з горя і його привид мандрує містом. Ось і вся фабула. Але, звичайно, справжній сюжет (як завжди у Гоголя) – у стилі, у внутрішній структурі цього трансцендентного анекдоту. Для того, щоб по-справжньому його оцінити, необхідно відкинути звичну