Xreferat.com » Рефераты по литературе и русскому языку » ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ

ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ

цьому ніскільки не сумнівається Тиберій Горобець: «А я знаю, чому пропав він, – тому, що побоявся» [72; т.1, С.203]. Страх ірраціональний, містичний, що йде від легенди, переказу, атмосфери таємничого, магії містичності слова – це, безперечно, цікавий предмет для розмови (точніше глибинному аналізу підлягає вся система, – страх і засоби ритуальної, магічної нейтралізації його). Та сама по собі ця історія -це виняток, щось рідкісне, здатне на момент схвилювати душу. І все ж цей ірраціональний страх не регулює щоденне життя, не є прихованою пружиною у дії людини. Його простір - це час святкового дійства, вільної хвилини незаповненого дією буття. Однак є інший бік страху, інший страх – реальний, який має життєву мотивацію, виступає елементом історичного буття українського народу. Йдеться про те, що «історичні чинники, визначені з давніх часів між Сходом та Заходом, ставлять Україну на рівень геополітичної «межовості» – що переростає пізніше в соціопсихічну та культурну «межовість» – існування людини на межах боротьби, випадковості, провини, страждання, загрози смерті тощо, породжує страх. Саме тому проблема страху як елемент онтологічного проходить через усі роздуми митця з проблем історії України. До речі, страх за майбутнє рідної України у творчості Миколи Гоголя становить проблему «бути чи не бути» і як саме «бути». Він пише: «... почуття мої дивно якость стискаються, коли уявляю собі, що приїду згодом до їхньої, тепер опустілої господи і побачу купу зруйнованих хат, занедбаний став, зарозший рів на тому місці, де стояв низенький домик – і нічого більше» [72; т.1, С.274]. Трагічно коментуючи завершення буттєвості старосвітських поміщиків з почуттям страху за майбутнє Батьківщини, митець вказує на неможливість продовження життя, точніше існування у такий спосіб. Творчими засобами Микола Гоголь доводить, що не сам процес «вмирання» України повинен стати фактом, а фактом повинен стати страх смерті, який дозволить «побачити глибокий зміст та могутнє значення руху, що взагалі ілюструє великий крок суспільства вперед» [77, С.303]. Зображуючи підсвідомий страх, який відчуває людина перед розпадом власної особистості («Ніс»), мислитель показує, як страх людини перед втратою свого соціального становища, кар’єри, каталізує її діяльність до творення власної цілісності. У такому розумінні страх виступає вкрай необхідним елементом буття, що спонукає до активності у вирішенні суперечності життя. У даному випадку межова ситуація страху створена кризою гострої суперечності між «бути» чи «не бути», каталізує смисложиттєвий пошук якісно нової протилежності (як бути) щодо відкинутої.

Категорія страху, за Гоголем, амбівалентна, страх може спричинити ситуацію духовної кризи, в якій у людині появляється гостре почуття неправильності, беззмістовності свого буття, що веде людину до самозаглиблення, до «праці душевної», іншими словами, до підвищення духу; але страх може спричинити ситуацію гострої кризи, що засвідчує мертвоту душевну, веде до добровільного зречення буття – падіння духу. Страх як елемент добровільного зречення буття у творчості Миколи Гоголя реалізується методом німої сцени. Звертаючись до платонівського мотиву суїциду – добровільного зречення буття, – сам письменник німу сцену трактує як ідею закону, при наступі якого все «зблідло та затряслося» (чорнова редакція «Театрального роз’їзду...»). В остаточному варіанті «Театрального роз’їзду...» читаємо: «Хіба це все накопичення підлот, уникнення законів і справедливості не дає вже чітко зрозуміти, чого вимагає від нас закон, обов’язок і справедливість?» [76; т.4, С.257] Отже, мовчання у Гоголя асоціюється з скам'янінням, яке виражає особливу, найвищу форму страху, підводить до ідеї відплати, і в той же час не заперечує можливість комунікації на чуттєвому рівні. Ю.Манн наполягає на схожості німої сцени «Ревізора»: («майже півтори хвилини скам’яніла група зберігає таке положення» [76; т.4, С.105] з уривком із статті «Останній день Помпеї»: «ця вся група, що спинилася в хвилину удару і що відобразила тисячі різних почуттів» [76; т.6, С.133]. Дійсно, в німій сцені «Ревізора» «крик жаху», той же натовп, «з жахом відступаючий і з диким забуттям страху дивиться на страшне явище» (в «Ревізорі» – це образ жандарма, що сповіщає про прибуття справжнього ревізору), знаменує кінець світу, вказує на те, що персонажі вичерпали себе в примарному житті, коли стає остаточно ясно, – падає завіса. Це можна розуміти як добровільне зречення буття, перетворення на мертвих душ. Це особливий страх, адже Хлєстаков для них – найвища інстанція, від якої всього можна чекати, переживається як особлива форма страху, бо сприймається як зустріч з роком. «Страшна помста» (в одноіменній повісті) саме тому і страшна, що вектор послідовності часів спрямований від кінця до початку, розкриває витоки і причини кінцевого результату, його фатальність, оскільки гарантом його неминучого здійснення виступає найвища сила – Господь.

Отже, критична ситуація страху дозволяє зрозуміти сутність людини не в поведінкових проявах, а насамперед у свідомості, організації психічного простору, феноменології внутрішнього світу людини.

2.3.3. Самовираження людського єства як злети і падіння духу у антропології мислителя можлива також через категорії сміху та нудьги. В українській філософсько-культурологічній спадщині одним із перших на ці категорії звернув увагу М.Гоголь. Він сконцентрував свою творчу увагу на філософсько-естетичній категорії вульгарності, започаткував тему «вульгарності вульгарної людини» [73, С.120]. Людина, котра вирішила жити тільки в рамках існування, стає річчю серед інших речей, втрачає свою індивідуальність та можливість виходу за межі повсякденного емпіричного буття. Її буття-для-себе – це безпосереднє життя «банальності банальної людини», воно виступає як ніщо щодо буття-в-собі. М.Гоголю була властива здатність художньо виявляти те, що є банальним, нікчемним у людині. Можливо саме тому одне із ранніх оповідань і закінчується словами: «нудно на цім світі, панове» [76; т.2, С.266]. У розумінні Гоголя, нудьга – відсутність ентузіазму, натхнення, поетичного вогню; нудьга – це мертва безчуттєвість життя. «Ми творимо кучі справ, – пише М.Гоголь, – і всі, як пил, змітаються вони з землі разом з нами» [77, С.193]. Зображуючи смиренне самопринижене існування у наявному бутті опредмеченого світу, де єдиною можливістю самовираження людського єства є «вихор пліток» («Ревізор», «Мертві душі»), мислитель задається питанням: «як звести всі світу неробства в усіх родах до уподібнення з міським неробством? І як міське неробство піднести до перетворення неробства світу» [76; т.5, С.568]. І сам дає відповідь: «О, як нам буває потрібен привселюдний, даний на виду у всіх, ляпас!» [77, С.194]. Таким ляпасом в творчій спадщині Миколи Гоголя був сміх, сміх як момент діалектичного методу пізнання абсурдного світу людини, умов її буття, шлях осягнення сенсу життя та смерті живих мертвяків та мертвих душ. Філософське осмислення категорії сміху як важливого моменту діалектики пізнання людини мистецькими засобами, зазнало істотних змін на шляху його творчості від романтизму до містицизму. Сміх, який був ядром людського буття у веселому, радісному й щасливому світі «Вечорів...», у сучасному світі «вульгарності вульгарних людей»: «одна чесна благородна постать сміх. Сміх, який увесь вилітає з світлої природи людини, вилітає з неї тому, що на дні її міститься вічно живе джерело його, яке поглиблює предмет, примушує виступити яскраво те, що прослизнуло б, без проникаючої сили якого дрібниця і порожність життя не злякала б так людину» [77; т.4, С.283]. Микола Гоголь вважав, що потрясіння, осяяне силою сміху, здатне «розірвати одним разом усі чуттєві струни самолюбства» [77, С.194], наповнити життя духовним змістом, внести у навколишній світ банальності начало добра, краси. Сміх, як спосіб осмислення життя, цілком продуктивний, він розв’язує активність людини, стимулює її ініціативу. «Якщо сила сміху настільки велика, що її бояться, значить її не варто витрачати марно» – писав Микола Гоголь у «Вибраних місцях з листування з друзями» [77, С.408]. Викриваючи засобами сміху беззмістовність, негідність людського існування, мислитель закликає до істинного буття, пропонує зробити вибір благ небесних, а не благ земних.

2.3.4. Саме з цим прагненням, з прагненням здолати відрив сутності від існування у людському бутті, М.Гоголь звертається до категорії любові (у мислителя наявність почуття любові – характерна риса «живих душ, що містять в собі поетичний вогонь»). Як ми вже наголошували, у філософській антропології М.Гоголя провідною думкою є авторська впевненість, що в найнікчемнішій душі жевріє поетичний вогонь, який в ситуації духовної кризи стає лейтмотивом до самовираження людського єства як злету або падіння духу.

Звертаючись до визначення метафізичного змісту та призначення почуття любові – сили, завдяки якій дух може панувати над тілом та зовнішнім світом, М.Гоголь розрізнює любов божественну і любов земну. Почуття любові у розумінні митця амбівалентне: з одного боку, любов – це «вітчизна душі, прекрасне устремління людини» [76; т.6, С.10], з іншого – «любов – це почуття, що в одну хвилину перетворило б мене в прах...» [221, т.1, С.47]. Він вбачає в любові два сенси: любов як визвольна сила (духовна) та любов як руйнівна сила (плотська).

Отже, екзистенційна думка мислителя розгортається між полюсами божественного і творчо-предметного вимірів буття, стверджуючи, що людина, яка здатна задовольнитися раз і назавжди одержаною відповіддю на неповторну загадку власного життя, внутрішньо тяжіє до одномірності, стає чужою до глибоких душевних переживань.

Щодо антропологічного обгрунтування, то воно у творчості М.Гоголя репрезентоване через аналіз повсякденних модифікацій прояву любові: прихильності, кохання до жінки, любові до Батьківщини. Гоголь розцінює любов як емпіричний стан, що ставить людину в залежність від об’єкта своєї прихильності, перетворює люблячого на раба своєї пристрасті. Досліджуючи любов як межову ситуацію в долі Андрія («Тарас Бульба»), словами Гоголя можна сказати: «така любов не може чинити розумно, тому що очі її сліпі» [77, С.390]. Також М.Гоголь показує, що самовідречена любов до батьківщини («Тарас Бульба») стає одним із засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат, слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі. На перший погляд, Тарас Бульба – натура цільна, в житті якої все підпорядковане служінню Батьківщині. Але М.Гоголь звертає увагу на відхилення його почуттів та думок від норми. Мислитель стверджує, що любов Тараса до Батьківщини настільки велика, що стає небезпечною для його екзистенції: він втрачає те, що стосується самої суті його буття, – первинну радість власне людського існування. Протиставляючи світосприймальні принципи Тараса Бульби та Андрія, М.Гоголь прагне до розуміння проблеми душі в конкретній екзистенційній ситуації людини, спричиненої почуттям любові.

У цьому контексті розкриваються важливі поняття філософсько-антропологічного вчення мислителя. Безперечно, це вчення про екзистенцію доводить, що розв’язання виключно теоретичних проблем – не самоціль філософування для М.Гоголя. Все підпорядковується практичній, моральній цілі, – донести до людства, що любов як емпіричний стан безумовно веде до вмирання душі, людина або повинна примиритися з цим, або шляхом розмежування «зовнішнього» і «внутрішнього» в собі вийти до рамки просто-буття в трансценденцію, до Бога, «бо любов, що походить від Бога, тверда і вносить стійкість в наш характер і самих нас робить стійкіше, а любов не від Бога – хитка та бунтівна і самих нас тримає хиткими. І тому прямо від Божої любові повинна походити всяка інша любов на землі» [77, С.390].

З іншого боку, плотська любов у творчій гоголівській спадщині є тим антропологічним виміром особистості, що становить підмурок любові духовної. Так, вмираючи, Пульхерія Іванівна («Старосвітські поміщики») «не думала про велику хвилину, яка її жде, ні про душу свою, ні про майбутнє свого життя; вона думає тільки про бідного свого супутника, з яким пройшла життя і якого залишала одиноким сиротою» [72; т.1, С.230]. В усіх рядках простежується одна з провідних сутнісних думок мислителя – любов до Бога відкриває новий вимір речей та людей: «Хто любить Бога, той вже набагато більше любить батька та матір, і дітей, і брата...» [77, С.380].

Мислитель підкреслює, що любов до Бога – це унікальна екзистенція, що відкриває людині себе: «Любов земна, що пішла від Божої, стає через це більш піднесеною та великою, бо вона велить нам набагато більше любити ближнього і брата, ніж ми любимо; вона велить нам надавати не тільки одну матеріальну допомогу, але й душевну...» [77, С.391]. Своїм творчим та життєвим шляхом М.Гоголь хотів показати, що, люблячи Бога, людина створює свій реальний життєвий центр та будує виходячи з нього свою душу, завдяки чому стає єдиною живою духовною єдністю. З цього випливає, що у філософській антропології М.Гоголя категорію любові можна розглядати як шлях до самотворення людини. Саме на цьому шляху людина пізнає дійсно реальну досконалість – Бога. Бог стає живим втіленням життя людини, саме в Бозі вона знаходить доступ до духовної реальності. У «Вибраних місцях із листування з друзями» Гоголь показує як свій власний шлях до Бога, так і можливість кожної людини до оновлення через любов до Бога. В любові до Бога людина віднаходить невичерпне джерело радості, духовного блаженства.

Таким чином, намагаючись розкрити своєрідну якість людини, М.Гоголь звертається до дослідження людської екзистенції у ситуаціях духовної кризи (смерть, страх, нудьга, любов), що веде до гострої суперечності між «бути» чи «не бути» і «як саме бути». Узагальнюючи ці глибоко індивідуальні внутрішні переживання людини, мислитель конкретизує можливості самовираження людського єства як злети і падіння духу. Хвилювання духу, постійне шукання себе, тобто перебування в екзистенції, виявляє людську сутність, стверджує, що у межових ситуаціях (приниження, кохання тощо) людська екзистенція діє в повну силу, вона приходить до усвідомлення себе і світу навколо себе, до свого істинного буття, термінологічно означена Гоголем як жива душа.

2.4 Романтична іронія та релігійно-антропологічний аспект відчуження


2.4.1. Із розуміння мислителем природи людини, високої оцінки ним її внутрішнього духовного єства логічно випливає основна мета М.Гоголя: допомогти людині в розумінні себе-в-собі, через внутрішнє оновлення. Ця мета стає принципом його творчості, чим обумовлюється і звернення до сміху, як до своєрідного методу філософування. Поєднання трагічного і комічного («...хто ллє часто душевні, глибокі сльози, той, здається, більш за всіх сміється на світі!» [76; т.4, С.286]), для М.Гоголя є спосіб бути і водночас літературно-філософська манера, можливість втручатися в людське життя, активно його змінювати і вдосконалювати шлях звільнення людини від гніту зовнішнього світу засобами іронії та сміху. В умовах поліцейсько-бюрократичного режиму миколаївського правління іронічний досвід зарубіжного романтизму, особливо німецького, представники якого започаткували оригінальну філософську установку, яка дозволяла піддавати сумніву теологічно-упорядковану емпіричну дійсність, був досить важливим для М.Гоголя. Романтична іронія М.Гоголя водночас була близькою до іронії німецьких романтиків, які надавали іронії універсального значення, розглядали її не тільки як прийом мистецтва, а й як принцип мислення, філософії та буття. Для гоголівської творчості характерне розуміння іронії як синтезу протилежностей, що складає єдності серйозного і смішного, трагічного і комічного, поезії та прози; коли сюжет стає предметом гри авторської фантазії, серйозний тон розповіді порушується алогізмами, ілюзія сценічного дійства руйнується появою автора, реальність дії – зміщенням планів реального і нереального. І.Карташова правомірно стверджує, що чіткіше близькість до романтичної іронії виступає в «Вії»,особливо в його кінцівці, де відбувається «стрибок» у новий, комедійний вимір. Про це читаємо у Гоголя: «Адже у нас у Києві всі баби, що сидять на базарі, – усі відьми» [73; т.2, С.218]. Гоголівське зображення сполучає різко контрастні аспекти бачення життя. У повісті залишається вся серйозність фантастичних пригод Хоми, залишається «реальність» його загибелі від кознів «нечистої» сили, - і в той же час під все це підводиться іронічний «підкіп». Виникає те «самопародіювання», про яке писав Шлегель» [141, С.75].

Безумовно, у творах М.Гоголя німецька романтична іронія знайшла своєрідне втілення, іронія у нього – це риса індивідуальна: принципи романтичної іронії зливаються з особливостями народного фольклорного гумору, складають неповторну манеру авторської іронії. Іронія у Гоголя пов’язана з ментальними характеристиками українського народу: «Бути ж тепер сварці», подумав я, помітивши, що пальці у Хоми Григоровича так і туляться дати дулю. На щастя, стара моя догадалася поставити на стіл гарячий книш з маслом. Усі взялися за діло. Рука Хоми Григоровича замість того, щоб показати дулю, протяглася до книша, і, як завжди ведеться, почали хвалити майстерницю-господиню» [72; т.1, С.66]. Іронічно зображуючи, як «гарячий книш» втручається в людське життя, активно його змінює, автор наполягає на тому, що можливість припинення сварки у такий спосіб глибоко укорінена у ментальності українського народу. Тобто гоголівська іронія не може бути «іронією свободи» німецьких романтиків (за Шлегелем, іронія знімає обмеженість окремих професій, епох, національностей, робить людину універсальною... [329, С.175]). Але зважаючи на романтичну піднесеність духу (принаймні у повістях першого типу), іронія не може бути дійсно Платонівською (за Платоном, іронія означає не просто обман, але те, що, зовні нагадуючи обман, по суті є глибоким знанням. [297, С.317]). За платонівським принципом самоіронії, але у підвищеному настрої написані «Вечори», де носієм і виразником іронії виступає пасічник Рудий Панько: «Що це за диковина? І шпигнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі Господи! Ще мало обскубли гусей на пера та перевели ганчір’я на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду перекалякало пальці в чорнилі! Надав же чорт і пасічникові потягтися слідом за іншими! Справді, друкованого паперу розвелося стільки, що й не придумаєш швидко, що б таке загорнути в нього» [72; т.1, С.63]. Іронія тут – глузування, що ховає під видом самоприниження як розповідача, так і того, про кого розповідається; глибокий моральний зміст «Вечорів...»: призначення людини полягає в тому, щоб привносити в світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце у світі.

За принципом іронії будується і наступний цикл гоголівських повістей: «Миргород» – книга про Мир-город як прообраз «міста світу суцільного байдикування» [95, С.276]. Звертаючись до іронії, як естетично-філософської категорії, в невеличкій передмові до «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» автор у підкреслено-стверджуючій формі запевняє, що описана в цій повісті подія не тільки «відноситься до дуже давніх часів», але й до того ж ще «цілковита вигадка». М.Гоголь нібито запевняє, що описана подія нічого спільного з дійсністю не має, що це всього тільки невинна вигадка. Цим він розраховує на творчу активність читача, на його здатність зрозуміти зворотній сенс того, що безпосередньо висловлюється: «Чудове місто Миргород!... Розкіш!... В Миргороді немає ні злодійства, ні шахрайства, ... як будете ви підходити до майдану, то вже, певне, спинитесь на якийсь час помилуватися її виглядом: там стоїть калюжа, дивовижна калюжа! Єдина, яку тільки удавалося вам бачити на віку! Займає вона мало не весь майдан. Прекрасна калюжа!» [72; т.1, С.471]. Тут іронія є не тільки творчим методом діалектичного пізнання дійсності життя. Двозначний характер настільки очевидний, що «прекрасна калюжа» здається освітленою чарівним світлом, якимось демонічним і страшним. Недарма Є.Маланюк називає Гоголя явищем типово нічним, «місячним, що згущував тіні над і без того тіньовими явищами нашого історичного життя» [174, С.72]. Все показує демон іронії не таким, яким воно є насправді: потім іронія демона робить своє діло: «все, що не є, виявляє справжній свій вигляд» [95, С.278]. Як Сократ у «Діалогах» Платона широко користується іронією як засобом полеміки та доказу істини, так і М.Гоголь у «Невському проспекті» іронічним засобом указує на перекручення моральних норм: терпить та страждає найдостойніший; винагороджується нехлюйство та порок. Митець спочатку створює відкритість «правди», а потім сам же її спростовує. «О, не вірте цьому Невському проспекту!.. Все обман, все мрія, все не те, чим здається! Ви думаєте, що цей пан, який гуляє в чудово пошитому сюртучку, дуже багатий? Зовсім ні: він весь складається зі свого сюртучка. Ви гадаєте, що ці два товстуни, спинившись проти церкви, що будується розмовляють про архітектуру її? – Зовсім ні: вони говорять про те, як дивно сіли дві ворони одна проти одної. Ви думаєте, що цей ентузіаст, який махає руками, розповідає про те, як дружина його кинула з вікна кулькою в незнайомого йому зовсім офіцера? – Зовсім ні: він говорить про Лафаєта. Він бреше повсякчас, цей Невський проспект» [76; т.3, С.44]. Гоголівська іронія настільки глибока, що він сам застерігає читача: «Далі, бога ради, далі від ліхтаря!... сам демон засвічує лампи для того тільки, щоб показати все в несправжньому вигляді» [76; т.3, С.44].

Пригадаймо, що одним з складників іронії є синтез трагічного і комічного. У Петербурзьких повістях і якісна і кількісна доля трагічного значно перевищує комічне. В «Записках божевільного» іронія автора виражається через трагедію Поприщина. Парадоксальність ситуації в тому, що Поприщин відхиляє гнітючі і принижуючі його соціальні порядки. Але засобом боротьби проти них він обрав проникнення на найвищі щаблі в цьому антисвіті - не з тим, щоб змінити такі порядки, а щоб висловити своє презирство до панів життя. Парадокс великої мрії Поприщина іронічний вдвічі. Поприщин вважає цей світ несправедливим (все тільки для камер-юнкерів), але визнає його неминучим, навіть необхідним і непорушним. Знайшовши в собі «іспанського короля», він виявляє, що в цьому світі царює хаотичне безладдя: королі таємниче зникають, потім чудово відшукуються. Але порядок не відновляється: короля не визнають. Виходить, світ верхів, світ влади хисткий, навіть ілюзорний. Вихідна передумова Поприщина – його переконання в тривалості і вічності «світу камер-юнкерів» – помилкова. Співставляючи два уявлення про світ - помилкове і вірне («Портрет») методом іронічного співставлення, митець доводить, що золото лихваря, яке відкривало двері в реально існуючий світ, але світ хибний по суті, уявний та згубний, таке ж, як прекрасний зовнішній вигляд «потворної внутрішньої людини» на картинах Чарткова. Ціль гоголівської іронії – розкривати недійсність існуючого світу, навіть ціною загибелі індивіда. Зображуючи засобами іронії, як соціальна машина здатна розтоптати людську душу, перетворивши свого підлеглого на істоту, свідомість якої не піднімається над рівнем буденного буття, митець у такий спосіб викриває парадоксальність людського буття, яке складається з ситуацій, в яких людина стає чужою не тільки власній діяльності, умовам, засобам, та результатам її, але й сама собі. Засобами іронії зображуючи динаміку і структуру соціального буття, мислитель доходить висновку, що людина у світі переповнена страхом перед усвідомленням себе, онтологічним двійником самої себе. Тим самим проводить важливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми. Що ж собою становить ніс у зовнішності статського радника («Ніс») – іронію долі майора Ковальова, чи свого роду картину, що визначає позицію людини в світі, чи пояснення мотиву двійника у творчості М.Гоголя, з яким, можливо, пов’язана своєрідна антитетичність його мислення? Ситуація, за якої вульгарне життя майора Ковальова зображується як природне існування в природному стані, припускає реальність фантасмагорії перетворення носа на чиновника вищого рангу, а не самого власника носа, – будується за принципом іронії, але ускладнюється відчуженням іноформи тіла – носа, що стає більш життєдійним, ніж його власник: «... власний його ніс, який ще вчора був у нього на обличчі ... був у мундирі, гаптованому золотом, з важким стоячим коміром; на ньому були замшеві панталони; при боці шпага. Капелюх із плюмажем давав право здогадатись, що він був у ранзі статського радника» [72; т.2, С.47]. Але іронічність ситуації в тому, що всі нормальні люди, почувши про пригоду з носом, повірили в неї, ніс сприйняли як поважну особу, та й сам майор Ковальов боїться підступитися до свого власного носа: «як підступитись до нього? ... з усього видно, що він статський радник. Чорт його знає, як це зробити!» [72; т.2, С.48].

Досліджуючи онтологічну природу носу у повісті, мислитель зазначає, що ніс це: 1) знак респектабельності, пристойності, суспільного процвітання, уособленого паном Носом: «із власних відповідей носа вже можна було бачити, що для цього чоловіка нічого не було святого» [72; т.2, С.50], і сам майор Ковальов вважав, що «якій-небудь перекупці, котра продає на Воскресінському мості очищені апельсини, можна сидіти без носа, ... а він майор, і йому ходити без носа непристойно» [72; т.2, С.48]; 2) знак того, що тебе ошукали. У листі О.Подточиної до П.Ковальова читаємо: «якщо ви маєте на думці під цим (під носом – Н.Р.), що нібито я хотіла залишити вас із носом...» [72; т.2, С.62]; 3) знак непорядності: «у порядної людини не одірвуть носа» [72; т.2, С.55].

Таким чином, ніс, що втілює в собі вульгарність нормального представника світу ковальових, чарткових та їм подібних – узагальнений образ соціального буття; предмет, в якому втілена «вульгарність людська» є більшою реальністю, ніж його власник, – втілення удаваності, неістинності реального світу. У такому разі шляхом споглядання всієї вульгарності свого онтологічного двійника, майор Ковальов повинен був дійти до висновку, що ніс – це зовнішнє, чужинне його людській природі, але він вважає: «коли би я залишився без руки чи без ноги – все ж було б ще краще; коли б залишився без вух – теж зле, проте ще якось можна видержати; але без носа людина – чорт знає що: птиця не птиця, громадянин не громадянин, – от просто візьми та й викинь за вікно!» [72; т.2, С.56]. Серед вульгарних людей жити страшно. Як зауважував сам М.Гоголь, вульгарність викликає ненависть та

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: