Xreferat.com » Рефераты по литературе и русскому языку » ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ

ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ

індивідуальних особливостей духовного світу Гоголя у деяких інтерпретаторів набував інколи крайніх форм: погляди художника розглядаються незалежно від суспільно-історичного контексту. Зразком такого підходу може служити позиція В.В.Набокова. Життя Гоголя репрезентується ним у суєтному життєвому плані (особисті образи і амбіції, дріб’язкові міркування й непомірні претензії на роль наставника і пророка). За думкою В.Набокова, по лінії життя і творчості М.Гоголя позначена глибока тріщина: з одного її боку – висихання таланту художника, а з другого – зростання хворобливої і спотвореної набожності. Нещастя автора «Мертвих душ» у тому, що він переступив сферу краси і витонченості словесної творчості, вдарившись у релігійні та моральні проблеми, у сферу суспільної думки, тоді як література – «це феномен мови, а не ідей», – гадає В.Набоков. [204, С.226]

Отже, проблема світогляду мислителя в окресленій філософсько-літературній традиції носить досить суперечливий характер. Незважаючи на наявність широкого кола публікацій, дослідження запропонованої теми не можна вважати завершеним. Новий поворот суспільної практики, нові духовні орієнтації і соціальне завдання потребують, з одного боку, грунтовного переосмислення питань щодо світогляду М.Гоголя, які, здавалося б, уже отримали більш-менш філософську інтерпретацію, з другого – уважного вивчення тих аспектів даної проблеми, які пов’язані з соціальним оновленням , національним ренесансом, формуванням державної стратегії України, у зв’язку з чим аспекти світогляду М.Гоголя потребують подальшого дослідження в контексті особливостей соціокультурного процесу в Україні початку ХІХ ст.

Ще складніша справа з дослідженням гоголівського вчення про людину. Дослідницька традиція «ретроспективного», заснованого на художніх відкриттях російського роману другої половини XIX ст. розуміння Гоголя підкреслює внутрішню «порожнечу» гоголівскої людини, у якої «немає іманентного фатуму, немає власних прагнень, обумовлених її душевно-духовною природою. Це людина, власне, не живе, а тільки існує. Вона пасивна, її діяльність зводиться до ряду автоматичних реакцій на впливи ззовні» [30, С.8]. Правда, ця непевність внутрішнього наповнення людини в Гоголя уможливлює, на думку деяких дослідників, поряд із відчуженим відношенням до героя також і своєрідну «підстановку» під цю форму власного «я» [182, С.395]. Але діалогічне відношення до людини, що протистоїть перетворенню її в бездушний об'єкт, річ, та розчиненню її у власній суб'єктивності [17, С.16] , очевидно, виключені. Переконливість такого висновку зберігається лише доти, поки ми не припускаємо, що поняття «людина» і «індивідуальність» у рамках деякої художньої дійсності можуть не збігатися, що "предметна" індивідуальність може сполучитися з діалогічною спрямованістю до протилежньої суб'єкту надіндивідуальної, але людської духовної субстанції.

Окремо можна виділити лише роботу В.В.Зеньковського «М.В.Гоголь», в якій започатковується аналіз оригінальної філософської антропології М.Гоголя, а її еволюція пов’язується з духовним переломом (1836 р.) і, на думку автора, складається з двох етапів:

1) Естетичної антропології, що сформувалась у ранній період творчості М.Гоголя (до «перелому»), в якій на перший план висувається естетичне вчення про людину під впливом німецької романтики. На цьому грунтувалася і мораль Гоголя, з цього він виходив, оцінюючи сучасні йому течії. [121, С.193].

2) Релігійної антропології (після «перелому»), яка грунтується на моральній сфері, на внутрішньому житті людини. Людина досліджується у її відношенні до Бога, до Христа. На цьому шляху М.Гоголь усвідомлює, що до Бога не можна прийти повз людей; треба «починати із самого себе» («а не з загальної справи!» – лист Язикову в жовтні 1846 року). Гоголеві ясно, що його промови глухо звучать для сучасників, але він наважився заговорити "про найважливіше": "настає такий час, – писав він (квітень 1847 р.), – що мимоволі говориться про Бога". Ця центральність релігійного підходу до життя і вимагала від Гоголя конкретних указівок на те, як же беззаперечну всесвітність духа Христова вмістити в життя? Але насамперед це означає, що те, що ми робимо в житті, ми повинні робити не для себе, а для Бога, - це і є те головне зречення від себе, від своїх "інтересів" і завдань, що повинно лягти в основу нової творчої психології, нового розуміння людської душі [121, С.215]. В.Зеньковський подає нові методологічні чинники дослідження антропологічної проблематики мислителя.

Починаючи з 60-х років ХХ століття серед українських істориків філософії пожвавився інтерес до проблем людини та різних аспектів її життя (С.Б.Кримський, В.М.Нічик, І.В.Бичко, Є.К.Бистрицький, М.В.Попович, В.Г.Табачковський, Н.В.Хамітов та ін.), розробляються концептуальні положення про важливість культурно-творчого підходу як фундаментального принципу вивчення філософії, що актуалізує антропологічну проблематику. В Україні останніх років склався світоглядний напрямок, в якому розробляється проблема відношення «Людина і Світ» (В.І.Шинкарук, М.О.Булатов, В.П.Іванов, В.Г.Табачковський, О.І.Яценко), що визначила магістральний напрямок дослідження проблеми людини. У цьому зв’язку зростає інтерес до філософської антропології М.Гоголя. На це звертає увагу Ю.Манн, відомий літератор, дослідник творчості М.Гоголя, підкресливши, що ще напередодні появи «Вечорів...» Гоголь сформулював свої уявлення про еволюцію людського буття. Накреслена ним схема історичного розвитку в основі своїй збігалася з поширеною тоді в західно-європейській та російській філософській думці системою «античність – християнський романтизм – синтетичне мистецтво Нового часу», що відповідало тріаді «об’єктивність – суб’єктивність – синтез того й іншого» [184, С.112]. Є вже окремі розвідки даної проблеми, зроблені українськими вченими (І.Бичко, М.Попович, В.Малахов, Л.Гамаль, В.Табачковський, Н.Тамарченко та ін.). Проте, цілісної концепції філософської антрополоігії М.Гоголя, як істотного явища історико-філософського процесу в Україні ХІХ ст., особливостей методів розробки ним антропологічної проблематики ще не створено. Внаслідок цього українська філософія, провідною течією якої є антропологія, не зможе постати як цілісна дисципліна у розгорнутому тематичному вигляді її світоглядних і теоретичних витоків, методологічних традицій та принципів, праксеологічній та етично-ціннісній ієрархії понять «людина», «особистість», «індивід».

Розглядаючи основні джерела, на тлі яких формувалось загальне бачення проблем людини М.Гоголем, дисертантом ставиться завдання дослідити становлення і оформлення філософської антропології М.Гоголя у самостійне вчення, визначення його проблемного ядра і категоріального ладу, а також місця гоголівської концепції людини в українській філософській думці. Потребують подальшого пророблення та уточнення гоголівські методи пізнання людини. Все це зумовлює актуальність проблеми філософської антропології М.Гоголя та її еволюції як важливого моменту діалектики пізнання людини мистецькими засобами.

Беручи до уваги стан і методологію дослідження теми дисертації в науковій літературі, дисертант вважає доцільним звернутися до подальшого вивчення розвитку світоглядних проблем М.Гоголя, без чого неможливий комплексний аналіз гоголівського вчення про людину. Це складає зміст першого розділу даної роботи.

1.2 Філософія європейського романтизму в контексті проблем української духовної культури першої половини ХІХ століття: відкриття нових можливостей кордоцентричної орієнтації


Світогляд М.Гоголя безкінечно складний і багатогранний. Ця складність повною мірою відбилася у його вченні про людину, пошукам ідеалу якої він присвятив усе своє життя. У його художньо-філософському вченні густо переплетені різновекторні ідеї світовідчуття, світосприймання і світорозуміння, надії і сподівання, біль і розпач, обурення і глибока туга за втратою справжньої людини. Його художньо-філософські образи стосунків між людьми та природою, між людьми та Богом несуть на собі весь тягар культури минувшини і сьогодення, різноманітні стилі життя – від романтизму і містицизму – до жорстокого реалізму ХІХ століття. І все це просякнуто глибокою думкою, посмішкою, іронією.

Логічно почати дане дослідження з розшуків підвалин і умов формування історично першої особливості гоголівського світогляду – романтизму. В кінці XVIIІ - на початку XIX ст. в Україні починає формуватися романтична естетична думка як світоглядно-художнє явище національної культури. Цей процес розгортається під впливом ідей західної романтичної філософії. Європейський романтизм, як відомо, виріс на трьох ідейно-естетичних підвалинах: заперечення культу розуму Просвітництва, утвердження сентименталізму та індивідуалізму або свободи волі людини. Світоглядною основою формування романтичного світовідчуття стала філософія Ф.Шеллінга з її одушевленою природою. Така філософія найповніше відповідала меті романтичної художньої творчості. Оскільки творчість може відтіняти, робити помітним і відчутним прекрасне, тобто творити світ вищий і кращий, ніж той, у якому ми живемо, то художник не підкреслює ні природу, ні дії людини, прагнучи досконалості, він творить і свою природу, і свою людину. Природа не поза, а в самому художникові, і твори мистецтва є творами природними посередниками людини. За Шеллінгом, поезія є творчою силою природи. Поезія, поетичний дар вводить людину у вищий світ, пронизуючи матерію духом, а дух огортаючи матерією. Її не можна ні визначити, ні описати, а можна лиш відчувати й споглядати. Тому в народній поезії відображені душа й характер народу, його багате внутрішнє життя і внутрішній світ у його цілісності.

Переосмислення національної та історичної суті у західноєвропейській традиції, що пов’язано з сплеском націотворчих процесів французької революції, привело до абсолютизації особистості. Романтики вважали, що для кожної особистості існує свій шлях до безкінечності, людське життя не мало б сенсу, коли б воно відбувалось серед цілком подібних один до одного людей. Зміст епохи романтизму й полягає саме у формуванні «команди» самобутніх суб'єктів. Тому зовсім не дивно, що з моменту свого виникнення романтизм, як певний тип культури, не був виключно літературним явищем, а охоплював усе мистецтво, історію, право, філософію і в різних країнах мав свої національні особливості. Це випливає з транснаціональної природи романтизму, який репрезентував своєрідний міжнаціональний діалог, спілкування етнічних націй, його мовою був потяг до національної свободи. Лінія ця, розпочинаючи від єнських романтиків та Ф.Шеллінга, надалі одержує розвиток у «філософії життя», творчості О.Шпенглера, Ф.Ніцше, В.Дільтея, філософії екзистенціалізму.

Невизначеність власної долі України на початку ХІХ ст., а саме знесення всіх елементів державності, які мала Україна в межах автономії (1764 р.), ліквідація Січі (1775р.), скасування всіх прав і свобод населення України, запровадження інституту підданства (1783р.), що означало спаплюження традиційно сформованих соціально-політичних демократичних структур, і, нарешті, закріплення статусу України як російської колонії у формі Малоросійської губернії, співпадала з неосяжністю романтичних ідей, що розроблялися в тогочасній культурі Західної Європи.

В Україні перших десятиріч ХІХ ст. найзнанішими пропагандистами західноєвропейських романтичних ідей, передусім шеллінгіанства, був вихованець Київської академії Д.М. Кавунник-Велланський, який розробляв ідеї романтичної натурфілософії, в Харківському університеті – учень Й.Б.Шада А.І.Дудрович, котрий цікавився проблемами романтичної психології, професор класичної філології Й.Х. Кронеберг, який в основу своєї системи культури поклав філософську систему Шеллінга. На цьому грунті вони зверталися до історичного минулого народу, осягнення особливостей національного життя, висвітлювали свої твори на сторінках започаткованих при Харківському університеті часописах "Украинский вестник", "Украинский журнал". Харківський університет постає цього часу одним із значних центрів поширення ідей німецької класичної філософії, перш за все Канта і Шеллінга, які близькі українській світоглядній ментальності, та й навіть ідей раннього Гегеля-романтика.. Зокрема поняття закону серця, яке Гегель розкриває у праці «Феноменологія духу», – це внутрішнє переконання людини, що виявляє її духовну індивідуальність. Моральна свідомість окремої людини має більше значення, ніж закони життя суспільства, і саме вона повинна бути основою гармонізації суспільних відносин. Гегель переконаний, що індивід здійснює закон свого серця; цей закон стає загальним порядком, а задоволення - певною в собі і для себе закономірністю. Філософ підкреслює, що коли суспільний порядок бере за основу закон серця, то істотними стають не загальні закони самі по собі, а їх моральна цінність. Для її самосвідомості найголовніше є, насамперед, прагнення серця, внутрішнє переконання [63, С.214]. Ці ідеї вже набули свого звучання в українській преромантичній філософії.

Саме в цей час пролунав голос «професійної культури», почався перший виток процесу відродження української мови, літератури, історії, науки. Здійснювався він силами незначного класу (з числа дрібномаєткового дворянства, чиновництва, сільського духівництва), що був лояльним до Російської імперії і визначався палким патріотизмом до України. Поява «Енеїди» Котляревського (1798) набула великого значення завдяки використанню української народної мови на противагу русифікації, хоча в російській літературі українська історична тематика була надзвичайно популярною у зв’язку з розвитком романтизму. До теми історичного минулого України звертаються російські письменники – О.Пушкін, К.Рилєєв, М.Лермонтов – і українські, які писали російською мовою твори з української тематики, переважно історичної, козацького періоду – О.Сомов, М.Наріжний, М.Костомаров та ін. «Українська школа» існувала і в польській літературі. Вона репрезентована іменами Богдана Залєського, Северина Готчинського, Антонія Мальчевського, Юліуша Словацького, Михайла Грабовського, які свою творчу увагу зосереджували здебільшого на історії козацтва [174, С.63-64].

Розвиток романтичної естетики в Україні мотивував підвищений інтерес дослідників до етнокультурної диференціації в мові, літературі, історії та етнографії, першим проявом чого були українські фольклорні збірки (1819-1837 рр.) М.Цертелєва, М.Максимовича, П.Лукашевича. У 30-ті роки ХІХ століття все більшої ваги набирають художньо-мистецькі принципи народності, історизму. Література дедалі більше втрачає свою елітність; нарешті, настільки змінюється уявлення про її предмет, що головною естетичною вимогою до літературного твору висувається його близкість до народно-поетичних джерел. Не останню роль в історії українського романтизму відіграли теоретичні праці українського вченого, природознавця, першого ректора Київського університету М.Максимовича (1804-1873). Захоплюючись філософією, М.Максимович дотримувався сковородинської традиції «філософії серця», підкреслював, що «філософія не може базуватися виключно на розумі, потрібне серце». Вчений цікавився проблемами історії, літератури й особливо фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу українського пісенного фольклору з російським він робить цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці матеріали, а також праці інших дослідників народної творчості певним чином впливали на творчість М.Гоголя. М.Бодянський вперше вказав на присутність серця як міфологічно-художнього образу чистоти і щирості фольклору. М.Костомаров у своїй грунтовій праці «Про історичне значення російської народної поезії» також звертає увагу на наявність ідеї серця в народній поезії. Для М.Костомарова серце не лише властиве кожному акту мислення людини. Усі світові цінності очищаються в серці, зразком такого очищення є народна поезія, тому звернення до неї, до її поетичного серця мало переродити українську літературу, всю культуру.

Натхненні ідеями Ф.Шеллінга, німецьких романтиків, мислителі першої половини ХІХ ст. вперше поглянули на людину як на феномен естетичний. Нестабільність людського світу вони подавали не як хибу, а як позитивну властивість у відтворенні єдиного шляху в становленні духовності, коли фізична краса людини передбачає високі моральні якості, аморальна потворність виключає можливість істинно прекрасного й людяного. Ідею Ф.Шлегеля, що розвиток істинної людяності є метою культури, знаходимо в основі філософських концепцій М.Гоголя, П.Куліша, П.Юркевича. Поклоніння красі та тлумачення прекрасного як істинного, що стає найглибшою передумовою романтизму в Німеччині (Шиллєр, Фіхте), українськими мислителями інтерпретується як необхідність внутрішнього творення людини. В душі, в пізнанні самого себе потрібно знайти закони краси (М.Гоголь, М.Максимович, П.Куліш). Німецькі романтики вважали, що романтизм орієнтований на пізнання почуттями. Ще Новаліс у ранніх «Фрагментах» (1798) писав: «Поезія осягає природу краще, ніж розум вченого» [210, С.49]. Українські романтики також високо підносили пізнавальну функцію поезії [197, С.122]. Пізнання почуттям абсолютизується українськими романтиками як онтологічне базове поняття. Система українського романтизму не заперечила визначення Новаліса, що «тільки індивідуум цікавий». Саме з абсолютизації особистісного несвідомого виростає поширена тема химери в українському романтизмі. Природа химери як форми романтичної художності прояснюється спе­цифічним громадянським і соціальним станом особистості, пов'язаним, пе­реважно, з приховуваним усвідомленням національного гніту та власного національного приниження. Якщо в західному, наприклад, німецькому, суспільстві химери виростали з неприйняття бюргерства та фетишів ранньо­го капіталізму (не зайвим буде нагадати слова К.Тураєва: «Європейські ро­мантики збагнули зв'язок між формуванням нового буржуазного суспільства і утвердженням міщанства; німецькі романтики виявились воістину невтомними критиками міщанства [283, С.37], то на українському грунті підставою для романтизму стало руйнування Запорозької Січі, плач за минулою славою. В українському романтизмі проводиться реабілітація саме національної особистості.

Отже романтичний світогляд надзвичайно могутньо і широко побутував в Україні. Для вітчизняних мислителів та письменників були непереможно привабливими і романтична ідеалізація історичного минулого та народного життя, і переборення романтикою однобічного раціоналізму в психології, і, нарешті, – універсалізм романтичного світогляду. Не лише світогляд видатних українських письменників (Т.Шевченко, П.Куліш) просякнутий романтичними елементами, не лише українська історіографія (М.Максимович), але й українська думка в цілому. Навіть в епоху значно пізнішу, ніж розквіт романтизму на Заході, П.Юркевич, О.Потебня не приховують певних елементів "філософічної романтики".

Проте, романтизм, який виник і розповсюджувався на українському терені, мав особливості, викликані перш за все ментальністю українського етносу, зокрема емоційністю, домінуванням емоційно-почуттєвого переживання над холодною розсудливістю. Висока емоційність, поєднана з очікуванням справедливості, з власною безпорадністю, неспроможністю активно діяти, виборюючи "правду життя", стимулює фантазію, посилену діяльність уяви. Це спрямувало український народ до поглиблених духовно-моральнісних пошуків, націленості на внутрішньо-екзистенційний світ людей, в якому уявне переживання тих чи інших ситуацій значною мірою підносить їх реальне проживання у зовнішньому світі. Емоціоналізм української душі виявляється у всіх формах життєдіяльності етносу. Але, мабуть, найрельєфніше і найконцентованіше він втілився в українській філософії, найвидатніші представники якої обгрунтували «філософію серця», характерну спрямованість української думки. Сенс «філософії серця» у тому, що людське душевне життя глибше за свідомі психічні переживання, служить їх основою, «серце» - найглибше в людині, «безодня», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, поверхню нашої психіки. Також особливість українського романтизму зумовлена передумовами його формування: його витоки – у різних типах культур: грецькому (це філософія Платона, неоплатонізм, ареопагітизм та ісихазм з його тенденціями до затворництва та роздумів над собою); німецькому; вітчизняному типі міфічної культури.

Тобто, складна взаємодія національної та транснаціональної культурної традиції виводить романтичну українську культуру за межі національної. Підкреслимо, етноментальні транснаціональності українського романтизму сягають великого пласта міфології – цього своєрідного «повітряного» стрижня, який єднав сучасне з минулим, і завдяки якому романтизм на українському терені набув своєрідної цілісності. Своєрідність українського романтизму полягає в синтезі романтичних ідей, що через народно-міфологічну творчість і творчі доробки таких мислителів, як І.Вишенський, Г.Сковорода та інших, підіймалися з глибин національної свідомості, та сучасних західно-європейських ідей, принесених німецькими романтиками.

Аналізуючи основні риси загальноєвропейського, в тім числі українського, романтизму, його витоки та ідейні джерела, ще раз підкреслимо, що, діалогізуючи з Просвітництвом, романтики звертаються до проблеми особистості. Аргументацію самодостатності духовності простої людини в теорії романтичного мистецтва, насамперед, надали українські послідовники натурфілософії Шеллінга-Окена. Феномен людськості всіляко наголошується Д.Кавунником-Велланським, котрий шеллінгіанську філософію прагнув узгодити з релігійно-містичним уявленням про природу і рушії розвитку духовності. Людина, на думку філософа, є апогеєм розвитку всезагальної живої матерії, вона наділена волею та здатністю до самовираження. Людина в системі українського романтизму становить мету всієї твор­чої діяльності. Нетривкість її духовного стану, яку просвітники мали за хибу, романтики абсолютизують і поетизують як всезагальну властивість духов­ності. Процесуальність всього сутнісного, будучи відтворювана людиною, виключає будь-яку сталість. Людина, в свою чергу, є рушієм духовно-матеріальних процесів всесвіту.

Романтики прагнуть пояснити процесу­альність всього сутнісного і всього, що пов'язане з людиною, використовую­чи для цього традиційні форми українського філософського мислення, аку­мульовані у сковородинському вченні про два світи у їх єдності. Концепція людини вибудовувалась у відповідності з ро­зумінням прекрасного. Спостерігаючи над втіленням особистісного в куль­турі романтизму, Д.Чижевський зазначає: "Людина належить до двох різних світів, а то і підлягає впливам з різних сфер. Зокрема, душевне життя людини залежить, з одного боку, від тілесної сфери, з іншого - здатне підноситися до надлюдського. Людина так само сповнена таємничих сил, як і весь світ; це таємниче з погляду світла розуму є "несвідоме", усякі збочення від «нормального, розумного ходу душевного життя: божевілля, сон, екстаз, натхнення, передчуття, «нічна сторона" душі і т.д. - всі такі переживання відкривають людині вихід із сфери звичайного її буття до інших сфер, почас­ти вищих, і мають тому глибоке значення" [310, С.31]. Засобом проникнення в духовну сферу людини представника загалу, відкриття в ній «безмежного» – ось ме­та романтичного пізнання особистості. В духовній сфері звичайних, пе­ресічних особистостей романтики змогли побачити цінність, за реаліями повсякденного простого життя - проекцію езотеричного. Ірраціональність несвідомого та ілюзорність усвідомленого найяскравіше розкриваються в особистісному аспекті. Саме з цих засад доцільно розглядати філософсько-поетичну романтику одного із найвидатніших українців усіх часів – М.Гоголя.

Романтичне світорозуміння, засоби й форми літературно-культурної романтичної творчості дають змогу глибше зрозуміти загадковість М.Гоголя – «блудного сина України», який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. Микола Гоголь приходить у літературу на початку 30-х років ХІХ століття – в час найбільшого розквіту романтизму – на крилах народно-міфологічної творчості. Питання про зв'язок Гоголя з романтизмом не можна вирішувати тільки за близькості окремих мотивів, персонажів, сюжетів. Мова йде про відображення в його творчості першого періоду загальної ідейно-естетичної атмосфери романтизму та оригінальне продовження романтичних традицій. Сам Гоголь високо оцінював те значення, яке мала для свого часу німецька ідеалістична філософія, підкреслював її естетичний характер, синтетичність науково-філософської думки. За його словами, «Кант, Шеллінг, Гегель, Окен, як художники, обробляли науку, обрамляючи її влучними дефініціями, термінами, анатомістично розтинаючи, розмежовуючи і з'єднуючи в цілісність велику сферу мислення» [212; т.8., С.204]. М.Гоголь пояснює значне поширення філософських та естетичних ідей німецьких класиків на початку ХІХ століття тим, що вони «входили» у суспільство частіше не через вчені трактати, а через мистецтво, носіями якого були письменники-романтики. Так прилучався до філософсько-естетичних ідей романтизму і сам Гоголь. Його судження першої половини 30-х років нерідко перегукуються з філософськими поглядами та естетичними теоріями французьких і особливо німецьких романтиків (Гюго, брати Шлегелі, Гофман). У переліку книг, рекомендованих для самоосвіти (Гоголь його склав чи для свого племінника М.П.Трушковського, чи для дочки М.Ю.В’єльгарсь-кого), у розділі німецької літератури читаємо: Гете, Гердер, Ріттер, Гегель, Мюллєр, Вінкельман, Гофман [75, С. 493].

М.Гоголь був знайомий з філософією Ф.Шеллінга та інших філософів-романтиків. Існує власне визнання Гоголя про вплив на нього ідей німецької філософії, яке він залишив на полях екземпляру «Мертвих душ», що належали О.П.Толстому. У 11 главі, на сторінці, де говориться про природжені пристрасті й випробування, визначених людині вищою волею, М.Гоголь записує олівцем пояснення витоків своїх ідей і помилок. «Це я писав у принадності, це нісенітниця; природжені пристрасті – зло, і всі зусилля розумної волі людини повинні бути спрямовані для викорінювання їх. Тільки дивна примха людської гордості могла вселити мені думку про високе значення природжених пристрастей, тепер, коли я став розумнішим, глибоко шкодую про «гнилі слова», які тут написані. Мені чулося, коли я друкував цю главу, що я заплутався; питання про значення природжених пристрастей багато і довго займало мене і гальмувало продовження «Мертвих душ»... Те, що говорять про душу заблукані в лабіринтах німецької діалектики молоді люди, – не більш як примарна омана. Людині, що сидить по вуха в життєвому багні, не дане розуміння природи душі» [187, С.303].

До того ж, ніжинський вчитель майбутнього письменника М.Бєлоусов був вихованцем професора Харківського університету, учня Фіхте і пропагандиста ідей Ф.Шеллінга в Росії – Й.Б.Шада [314, С.38-40]. Професор М.Бєлоусов дотримувався філософії Й.Б.Шада. Товариш Гоголя по навчанню М.Кукольник писав: «З незвичайною майстерністю професор Бєлоусов викладав нам всю історію філософії та природничого права в декількох лекціях так, що в голові кожного з нас надовго установився стрункий систематичний скелет науки наук, який кожен із нас вже міг оновити тіло за бажанням, здібностями та вченими засобами» [48, С.68]. Лекції професора М.Бєлоусова та знайомство з творами і естетико-літературними поглядами європейських письменників-романтиків мали велике значення в становленні Гоголя-романтика. Не варто знімати з терезів романтизму російських митців. В роки навчання він переписує в особливий зошит "південні" поеми Пушкіна, уважно читає Жуковського, сам пише трагедію "Розбійники", яка багато в чому нагадує "Розбійники" Шиллєра. Варто мати на увазі й те, що, проживаючи в Петербурзі та Москві, М.Гоголь тісно спілкувався з прибічниками ідей Шеллінга в Росії, перш за все, з М.Максимовичем, М.Погодіним, С.Шевирьовим. То й не дивно, що в творчості та роздумах М.Гоголя про мистецтво і людину ми знаходимо свідчення сильного ідейного впливу на нього німецьких філософів-романтиків.

У творах збірки «Арабески» та інших зустрічаємо у Гоголя цілий ряд міфологічних мотивів, джерелом яких могли бути ідеї Шеллінга в інтерпретації Д.Веневітінова [47]. Молодий Шеллінг трактує міфологію як духовну спадщину минулих поколінь, як продовження світоглядної традиції, як те, що формує і в чому виявляє себе душа, характер, звичаї і закони народу і що зберігається навіть після успіхів наукового пояснення явищ природи («Про міфи, історичні сказання та філософеми древності» (1793). Під впливом філософів-романтиків, для яких народ – це особлива індивідуальність, зростає особливий інтерес М.Гоголя до етнографії та міфології. Існує думка, за якою назва «романтизм» постала з того, що поети-романтики, шукаючи нових тем, нових мотивів, часто зверталися за ними до народної фантастики романських народів, до їхніх пісень, казок і вірувань. Бо у понятті романтизму крилося розуміння чогось таємничого, що не дається розумом збагнути й розумом вияснити (сни, ворожби, передчуття, чари). Такого саме поетичного матеріалу було багато в народній творчості, й до неї сягали поети-романтики. [212] В українській і німецькій міфології є спільна думка про те, що звуків музики та співу бояться злі духи. Так, у Німеччині напередодні першого травня, в Вальпургієву ніч, відьом "видмухали", граючи на зроблених з верби сопілках перед підозрілими дворами. Українська народна культура теж має свята, за значенням подібні до Вальпургієвої ночі, – це ніч на Івана Купала та Різдвяна ніч, коли парубки та дівчата, збираються до гурту, починають танці, співи та інші веселі затії, відлякуючи цим нечисту силу та поганих людей. На своєрідність і близькість міфічної культури України і Німеччини вказує і те, що міф Г.Сковороди про Наркіса набув широкого вивчення в контексті дослідження міфів епохи Німецького романтизму [226].

У всіх творах М.Гоголя на українські теми розкриваються міфічні елементи, хоча й різною мірою: в одних міф подається по суті повністю, в інших виділяються його окремі аспекти або деталі. Одначе тканина його українських повістей, логіка їхнього внутрішнього розвитку свідчать про існування міфу ясно й однозначно. Через осягнення минулого відбувається становлення гоголівської концепції України: українська минувшина повністю розкривається зсередини й існує в структурах міфу. М.Гоголю більше, ніж будь-кому з романтиків, було притаманне глибинне відчуття українського минулого й української традиції, оскільки він хоч і існував на межі українського й російського суспільства, був породженням козацького минулого й російського, імперського сьогодення, бо почувався особисто причетним і до українського минулого і до реалій сучасності. В.Гіппіус наголошує на двох основних моментах історичних зацікавлень Гоголя: на середніх віках, що тематично пов'язуються з німецьким романтизмом, і українському минулому [66]. Вже в грудні 1832 р. Гоголь у листі до Максимовича висловлює своє зацікавлення українською історією й фольклором. М.Гоголь, творчість і життя якого нерозривно пов’язані з ідеєю нації, з прагненням до формування національно-цілісного типу людини, захоплено пише: «Якраз тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України. Ніщо не захоплює так, як історія. Мої думки починають текти спокійніше, гармонійніше. Думаю, що мені вдасться написати й сказати багато такого, чого до мене не говорили». Це можна обгрунтувати тим, що у своїх працях М.Гоголь торкається історіософської проблематики. Його грандіозні плани – написати 8-томну історію України, з приводу чого М.Гоголь радився у листах із І.Срезневським [74; т.1, С.277-280], в яких виявив новий підхід до розуміння історичного минулого України, виказав недовіру офіційним, сфальсифікованим літописам, а також вказує на авторів, думці яких довіряє («літописи Кониського, Шафонського, Ригельмана» [74, т.1, С.277-280]), і перш за все на народну творчість, фольклор, творче переосмислення якого дає історику безцінний для науки матеріал (згадаємо, що Гоголь зробив вагомий внесок у розвиток фольклористики, зібравши 300 пісень, 150 з яких увійшли до збірника М.Максимовича [288].

Пізнанню історії свого народу, його культури, його мови присвячує М.Гоголь пласт своєї творчості, яка є істотним внеском до історіософської концепції «Історії Русів», що висуває в Україні ідею нації. У статті «Взгляд на составление Малороссии» (задумана спочатку як «Вступ до історії Малоросії») цей образ постає передусім як «строкате збіговисько найодчайдушніших людей пограничних націй». Образ нації невіддільний тут від образу історичної доби, часті напади татар на північну Україну спричинили появу такої інституції як «козацьке братство». Це суспільство мало виразні розбійницькі риси, проте, кинувши погляд глибше, можна було розгледіти в ньому «зародок політичного тіла», «підгрунтя, характерного народу», котрому властиве презирство до небезпеки (а то й до самого життя), гнучкість розуму,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: