Xreferat.com » Рефераты по политологии » Політологія. Політичні системи в Україні

Політологія. Політичні системи в Україні

аналізу.

Політичний конфлікт


(від лат. conflictus - зіткнення) -зіткнення, протиборство різних соц.-політ, сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ. перспективами розвитку сусп-ва. Суб'єктами П.к. виступають індивіди, малі й великі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або в політизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ, суперечності (об'єктивно властиві будь-якому сусп-ву.) Особливо гострих форм П.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства.

Виділення П.к. в самостійну проблему і напрям зх. політ, науки припадає на серед. XX ст. З тих пір політ, конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладної політології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфіка П.к., його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення, стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія. Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теорії конфлікту» (К.Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер), «конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принципових переговорів» (Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд, Р.Патнем, М.Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами ін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства» Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.

У суч. зх. політології великого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи для розробки методики його вирішення. Структура П.к. складається: з умов його виникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системі сусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; його просторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків і результатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к. Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ, арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін. площину); метод кон4)ронтації (жорсткі, «революційні» рішення); метод відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу; метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення П.к.). Сучас. методика втілення останнього способу - «теорія принципових переговорів» - полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємодії з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.

У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів. По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою П.к., їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктної ситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зору спільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини і т.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль і заходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його - означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.

Архітектура виникнення та технологія гасін­ня політичного конфлікту.

Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту при­плюсовуються ще і додаткові фактори, які заго­стрюють протиріччя та роблять сутичку неми­нучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усві­домлюють несумісність своїх інтересів і розг­лядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб'єктами називаєть­ся конфліктною ситуацією. Для безпосеред­нього початку конфлікту потрібний певний сти­мулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є при­водом до конфлікту. Після нього конфлікт всту­пає в свою активну фазу.

Схожим явищем в політиці виступає полі­тична криза або кризова ситуація. По своїй суті є переломом у функціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин між правлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризи політична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широких соціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка полі­тична криза може перерости на конфліктну си­туацію.

Види політичних криз

Урядова криза виражається у втраті виконавчою владою контролю над ситуацією і вирішується перестановками в уряді чи його повною відставкою.

Парламентська криза — це така зміна співвідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможним приймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадян держави. Така криза до­лається. як правило шляхом розпуску парла­менту та призначенням нових виборів.

Конституційна криза означає фактичне припинення дії Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Така кри­за вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона може проявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистояння в самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. У першому випадку проект може бути винесений на референдум, може бути розпуще­ний парламент, чи прийняття Конституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади або голови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому — подаєть­ся новий проект.

Зовнішньополітична або міжнародна криза пов'язана з розладом сис­теми відносин держави з однією або деякими державами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання у відкритий кон­флікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом він може перерости у війну.

Соціально-політична або загальнонаціональна криза — це яви­ще, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожне йому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов'язково веде до зміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановок всередині правлячої групи, коригування політич­ного курсу, без відхилення від основної лінії та не порушуючи балансу сил.

Шляхи врегулювання конфліктів.

Як відомо основною причиною виникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктне суспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задово­лені. Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно. Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти, можна лише говорити про умови та шляхи зниження їх гостроти.

На практиці існує різні шляхи виходу із конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох: 1) заперечення, замовчу­вання наявних конфліктів; 2) застосування репресивних заходів відносно конфліктуючих сторін; 3) здійснення реформ, покликаних частково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички; 4) спроби корінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин.

Перші два методи звичайне застосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але. як правило, не дають позитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з'являються через незнищення причини протистояння. Найбільшу пере­вагу має метод досягнення компромісу за учас­тю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спра­цьовує за умови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу та неантагоністич­ного характеру конфлікту. При застосуванні такого методу конфлікт не вичерпується, в ли­ше ставиться у такі рамки, щоб на його хід мог­ли ефективно впливати представники владної еліти.

Розвиток політичної думки в Україні


Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були: перехід українського сус­пільства від варварської (докласової, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського взірця); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань; прихід християнства та його запро­вадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східновізантійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних впливів.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, — часів Київської Русі (X—XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історич­них творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелекту­альної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сфор­мульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, лі­тописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, від­носин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш ві­домими серед цих творів були «Слово про закон і благодать» (1052) першого митрополита з русинів Ілларіона; «Руська Прав­да» (XI ст.), що складалася з трьох частин — «Правди Ярос­лава» (початок XI ст.), «Правди Ярославичів» (1073—1076) та широкої редакції «Руської Правди» (початок ХП ст.); «Повість минулих літ» (1113—1116), написана монахами — літописця­ми Нестором і Сильвестром, — перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками; «Повчання» (близько 1117), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053—1132); «Слово про Ігорів похід» (1185 чи 1187), на­писане невідомим автором, — найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.

У згаданих творах було порушено такі політичні пробле­ми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм пра­ва князями; верховенство світської влади над церковною; об­ґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед на­родом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейова­них груп населення та княжої адміністрації); засудження кня­зівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чин­ників, що дестабілізували становище всередині країни і полег­шували її загарбання іноземними завойовниками.

Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським пе­ріодами української історії (XIV — перша половина ХVП ст.). Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав — Зо­лотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Ста­новище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якої більша частина України була інкор­порована до складу Польського королівства. Розвиток укра­їнської політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути — 1529 p. (за Сигізмунда І Старого), 1566 p. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 p. (за Сигізмунда ПІ). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні полі­тичні погляди — щодо централізації держави, зміцнення ко­ролівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення полі­тичної думки не спостерігалося.

Від середини XVI ст. українська політична думка розвива­лась у двох напрямках: гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Ідеї мо­рального консерватизму (традиціоналізму) та шанування за­кону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, ви­явились у творчості С. Оріховського (1513—1566; основна пра­ця — «Напучення королю польському Сигізмунду»), який на­магався синтезувати демократично-правові традиції Київсь­кої Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та об­ґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політично­го режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гу­манізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування полі­тичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. «Найсправедливіше, — радив Орі­ховський королю, — щоб ти перебував у межах свого обов'яз­ку»; «...король вибирається задля держави, а не держава за­для короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та біль­шим за короля»; «...король є вустами, очима й вухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (за­довго до виникнення самої концепції правової держави): вер­ховенство права в суспільному та державному житті, зв'яза­ність законами дій державної влади тощо.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. були також X. Філалет (?—?), Вишенський (1560—1620), П. Могила (1597—1647).

X. Філалет (основна праця — «Апокрисис») будував свою кон­цепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату — релігійна толе­рантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав наро­ду його володарями; право народу на захист порушених сво­бод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українсь­ких мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та ра­ціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї сус­пільного договору і природного права, обмеження влади зако­ном тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади ду­ховної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християн­ства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедли­вих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світсько­го життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про не­обхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відки­нув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправда­ну доктрину католицького універсалізму та абсолютного цен­тралізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові грома­дянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І. Вишенського, П. Могила об­стоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єк­тивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української право­славної церкви та збереженню ідентичності українського на­роду. Погляди П. Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли­ву на українських теренах у XVII—XVIII ст.

Національно-визвольна революція середини XVII ст. і ство­рення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII— XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед по­силеною увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османсь­кою імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами то­гочасної міжнародної політики, визначенням політичного ста­тусу українського народу і створенням перших конституцій­но-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б. Хмельницьким (1595—1657) у «Березне­вих статтях» 1654 p. та І. Виговським (?—1658) і Ю. Немиричем (1612—1659) у «Гадяцькому трактаті» 1658 p. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому — про створення феде­ралістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовсь­кого та України. Обидва політико-правові документи не були повністю зреалізовані: у першому випадку через свідоме по­рушення Росією умов укладеної угоди, у другому — через відсутність соціальної бази.

Продовжувачами ідей П. Могили та І. Гізеля у першій чверті ХУШ ст. виступили Ф. Прокопович (1682—1736) і С. Яворський (1658—1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф. Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпоряд­кування Української церкви Російській державі та за вста­новлення абсолютистсько-монархічної форми правління — царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував ро­сійський «цезарепапізм» і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом (1672—1742), П. Герциком і А. Войнаровським та відомий як «Конституція П. Орлика» (1710 p.). Хоча ця «Конституція» не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідне­ність української політико-правової традиції з західноєвро­пейською Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивову­вала національно-державну незалежність України; закріплю­вала права та свободи козаків та інших соціальних груп укра­їнського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади; гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й спра­ведливості.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід уважати погляди Г. Ско­вороди (1722—1794). Його політична концепція нагадує вит­риману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існую­чого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синте­зованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму прав­ління (в ідеалі) — демократичну республіку, де буде забезпе­чено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення ок­ресленого суспільного ідеалу — просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви «загальної любові», «доброї волі», «доброчесності» тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних


Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя


Національно зорієнтоване просвітництво

Домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII— XIX ст., ґрунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з крити­кою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків українсь­кої автономії саме представники цієї інтелектуальної течії — В. Каразин (1773—1842), В. Капніст (1758—1823), Я. Козельський (1729—1795), П. Лодій (1764— 1829), В. Лукашевич (1783— 1886), М.Рєпнін-Волконський (1778— 1845), І. Тимковський (1772—1853), Ф. Туманський (?—1805) були нечисленними за­хисниками державних традицій України. Саме в цьому сере­довищі з'явилася «Історія Русів». Відповідно до часткової лі­бералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра І, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого «юридично­го» світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль. Сво­бода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.

Особливості української політичної думки XIX—XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середо­вищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, посту­пово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж XIX—XX ст. перебувала майже вик­лючно в російській (з 1922 p. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала що­найперше впливів таких російських інтелектуально-політич­них течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано — західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політич­ної думки XIX—XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (де­мократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво

Виникло на першій фазі українського національного від­родження та було найстарішим напрямом української політич­ної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єд­наних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського де­мократичного народництва:

— ворожість до кріпацтва й самодержавства;

— думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії;

— створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'яза­ний із прагненням його чільних представників зблизити соці­альне й національне питання та розв'язати їх у перебігові со­ціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних (не-марксистських) ідей дає підстави визначати демократичне на­родництво як специфічно український різновид соціалізму — український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846 p.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Укра­їні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Ліде­рами цієї організації були М. Костомаров (1817—1885), П. Ку­ліш (1819—1897) і Т. Шевченко (1814—1861). Один із братчи­ків Г. Андрузький (1827—?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-полі­тичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на за­садах демократизації та федералізації Росії («Начерки кон­ституції республіки»).

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнсь­кого світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення се­лянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголо­шена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: зни­щення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спіл­ки християнських республік; поширення християнського сус­пільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії.

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували по­ляки-українофіли, або хлопомани: Ф. Духінський (1816—1893), І. Терлецький (1807—1888), М. Чайковський (1804—1886), В. Ан­тонович (1834—1908); другий, впливовіший, започаткував М. Драгоманов (1841—1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцис­тичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездат­ність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави;

М. Драгоманов, крити­куючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапо­ром соціалізму (громадівства), який, щоправда, не був револю­ційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування сус­пільства мислитель проголосив «безначальство» — анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, ви­ робленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національ­них інтересів України через конституційно-правову реоргані­зацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надан­ня твердих гарантій конституційним правам громадян; надан­ня права самоврядування для окремих регіонів і національ­ностей та забезпечення вільного розвитку української куль­тури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX— початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20— 30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів — інтегрального націоналізму, націо­нал-комунізму та націонал-демократії (два останні були «улам­ками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в дру­гому — в бік національного); усвідомленням провини укра­їнських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917— 1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейсь­кому масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У ЗО—50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко та І. Баг­ряний (1906—1963), які пережили тривалий період захоплен­ня націонал-комунізмом. В. Винниченко (основна праця — «Конкордизм») виступив зі спробою обґрунтування нового суспіль­ного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варі­ант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, вису­нутої на Заході в 50—60-х pp. І. Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналіз­му чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засво­єння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтег­рації СРСР.

Лібералізм

Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого ро­змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй­няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай по­вільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелі­генцією та широкими колами українського суспільства обу­мовлювалися наявністю авторитарного типу політичного ре­жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь­кого революціонаризму чи українського народництва).

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер­ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло­вині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред­ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.

Центральними в системі координат українського лібера­лізму були такі погляди:

— існування демократичної держави можливе лише за умо­ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить­ся як сукупність конституційне закріплених прав громадян;

— домінантною цінністю у співвідношенні «людина — сус­пільство — держава» є «людина» незалежно від соціального статусу конкретної особистості;

— в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Туган-Барановський);

— визнання верховенства права в суспільному житті, вза­ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці­альної та правової ідей (Б. Кістяківський);

— пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш­тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму);

— децентралізація держави як засіб обмеження держав­ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря­дування (М. Драгоманов);

— популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

Більшість українських лібералів вірила в можливість здій­снення національних прагнень українського народу та захис­ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра­тизованої федеративної Росії.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Націонал-демократія, або наіпонал-державництво

Цей напрям української політичної думки зародився в Га­личині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іме­нами І. франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Лише зго­дом нова інтелектуально-політична течія набула певного по­ширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917— 1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федера­лізму до ідей національно-державної незалежності (С. Петлю­ра, О. Шульгин, Є. Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20—30-х pp. під впли­вом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917—1920 pp. та ознайомлення з полі­тичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О. Шульгин запро­понував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідне­ності з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних ді­ячів доби УНР.

С. Дністрянський і О. Ейхельман зробили спробу підготу­вати проекти конституцій для України, врахувавши прита­манні, на їхню думку, українському народові національно-дер­жавні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

— інтерес нації та держави — найвищий критерій істо­ричної оцінки в разі домінування суверенності нації над суве­ренністю держави (за винятком позиції О. Ейхельмана);

— обґрунтування права українського народу на самовиз­начення в межах власної етнічної території;

— ідеї демократичного політичного режиму і республікансь­кої форми правління як основи політичного ладу української нації;

— визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкрес­лювалася необхідність проведення політики «дрібної праці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою — несоціалістичних елементів демократичного народниц­тва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).

Консерватизм

В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібера­лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід­ченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосе­редня його поява була викликана необхідністю захисту націо­нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі­каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818— 1822 pp.) — полемічна праця з виразним антиросійським спря­муванням.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро­падського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політично­му середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни­ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917—1920 pp.). Наслідком синтезу

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: