Політологія. Політичні системи в Україні
Необхідністю І.п. для сучас. України визначається потребами вироблення певної системи політ. поглядів, надання цій ідеолог. системі основоположного значення у виробленні політ, курсу д-ви та поширення знань про неї задля сприйняття її більшістю населення. Це уможливить вироблення цілісної політики в економіці та соціальній сфері, усунення суперечностей у процесі державотворення.
Консерватизм. Неоконсерватизм.
Корнсерватизм – суспільно-політична течія , головною ідеєю якої, є традиції і спадковість в житті. Для консерватизму характерна схильність до дійсних і сталих систем і норм, вони не приймають революцій та радикальних реформ, відстоюють поступовий розвиток. Консерватизм проявляється в вимогах реставрації старих порядків, в ідеалізації минулого. Вперше термін консерватизм використав Шатобріон, він визначив концепції, які відображали ідеологію аристократії періоду Французької революції кінця 18 ст.
Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали технології, відроджувалися забуті духовні цінності і ідеї. Завжди існували класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм влад і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства сталості. Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого. Так епоха прискореного економічного зростання, соціальних реформ, наукових відкриттів, яка на заході називалась “модерніті” (1870-1970), в духовному плані використовувала цінності минулого.
В 30 роки 19 ст. склалася соціал-демократична модель розвитку, яка забезпечувалася стабільність країн заходу. Але криза модерніті в 70 рр. Привело до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на заході ознаменувало розвиток неоконсервативної соціальної бази – дрібні торговці і підприємці, священнослужителі, фермери, військові, які були незадоволені високими податками, діяльністю корпорацій, поширенням масової культури. З їхніми інтересами значною мірою збігалися інтереси банківського капіталу, який був занепокоєний безконтрольною діяльністю корпорацій.
Консерватизм (франц. соnservatisme, від лат. conservare -зберігати, охороняти) - політ, ідеологія і практика сусп.-політ. життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиц. цінностей і морально-правових засад. Вперше термін К. був ужитий франц. письменником Ф.Шатобріаном як такий, що означав ідеологію феодально-аристократ. реакції періоду франц. бурж. революції кінця XVIII ст. Ця ідеологія різко критикувала ідеї просвітництва «справа», апологізу-вала феод. цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теорет. обгрунтування К. належить духовним батькам цього напряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е.Берку. Глибоко вражені спробами радикального політ, переустрою сусп-ва в часи Великої французької революції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соц. порядків. Система їхніх поглядів базувалась на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку. Богом даної ієрархічності людського співтовариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження теперішнього й тому має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь. Цілком природно, що такі принципи заперечували оптимізм лібералізму і радикалізм соціалізму.
На відміну від обох вищезгаданих течій, К. не має сталого ідейного ядра і набуває різних форм у окремі істор. періоди. Як правило, ідеологія К. виступає у двох осн. формах: як апологія традиційних порядків (політичний К.) і як ностальгія за втраченим соц. статусом (реакція типу антисемітизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму та ін.). Попри різні форми, К. притаманні спільні ідейні риси: визнання недосконалості людської природи й обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-реліг. порядок; переконання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції, як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності панування закону й законопослушності як форми індивід, свободи і т.ін. Можна виділити кілька різних інтерпретацій К.
1. Історична інтерпретація, згідно з якою К. розглядається як аристократично-клерикальна реакція на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феод. порядки, як неприйняття ліберальних прагнень.
2. Антропологічна інтерпретація. У даному випадку К. розглядається як вічна загальнолюдська позиція з визначними ідеями й цінностями. До останніх відносять традиції, стабільність, авторитет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Сусп-во стоїть вище за окремого індивіда, а права людини витікають з її обов'язків.
3. Ситуаційна інтерпретація. К. розуміється як засіб думки і дій класів, шарів і соц. верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Ситуаційна інтерпретація не передбачає «прив'язки» до якої-небудь істор. ситуації: К. розглядається як позиція, котра постійно повторюється у різні часи соц. групами, партіями, рухами.
Можна говорити також про ціннісний і структурний К. У першому випадку К., зберігаючи вірність принципам, готовий погодитись зі змінами соц.структур, у другому - займається негативна позиція щодо сусп. змін.
У XX ст., захищаючи цінності й ін-ти індустр. сусп-ва, К., як і лібералізм, став заперечувати держ. вторгнення в економіку, оск. воно здатне гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, порушити привілеї представників крупного капіталу. У післявоєнний період, коли К. змушений був застосовувати більш тонку і складну апологетику капіталіст, способу життя, з'являються, поряд з традиційними, національні форми ідеології, технократичний, християнсько-католицькии, реформаторський та ін. різновиди К. Останні десятиліття виявили прагнення К., з одного боку, до ірраціональних ідей реакційного типу (напр. «нові праві» у Франції), а з ін. - схильність до ліберальних цінностей, котра найяскравіше проявилась у неоконсерватизмі - ідеолог, течії, що сформувалась як своєрідна відповідь на екон. кризу 1973-1974 pp., - масові молодіжні рухи протесту в Зх. Європі й поширення впливу кейнсіанських ідей.
Неоконсерватизм – су-час, політ, течія, що пристосовує традиц. цінності консерватизму до реалій постіндустр. сусп-ва й визначає урядову політику та поліг, курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр. «рейганоміка», «тетчеризм»).
Кредо «нового консерватазму» в економіці - заміна реформіст. моделі розвитку монетарист. моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного держ. втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соц. сфері - більш гнучкий ліберально-реформіст. курс поступився місцем жорсткій економії, «економічному реалізму», скороченню соц. витрат, антиегалітарним тенденціям. У політ, сфері спостеріга ється неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політ, влади, демократії, політ, участі, функцій і прерогатив д-ви, бюрократії в на-прямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократ. настроїв. Н. ставить завдання функціонального посилення політ, системи, пошуку ідей і підходів щодо створення більш гнучких структур влади, зміцнення «законності і порядку», забезпечення традиц. морально-політ. цінностей через розвиток ін-тів громадян, сусп-ва і збалансованість відносин сусп-ва з природою (Д.Белл, З.Бжезінський, Н.Крістолл та ін.).
Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технолог., соц.-екон. і політ. змін у сусп-ві постіндустр. доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної революції та сучас. цивілізації. Н. виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галузі промисловості; він дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політичне стабільною д-вою, узгодивши раціональне ставлен-ня до дійсності з моральними принципами; неоконсерват. курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиц. консерватизму, а й гуманіст. уявлення лібералізму, соціалізму й ряду ін. соц.-політ, вчень. Відштовхуючись від ідейно-теорет. бази Н., сучас. неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною держ. регламентацією всіх сфер сусп. життя. У більшості країн Заходу Н. виступає як могутня інтелектуальна сила. Прихильники політ, позицій, що втілюють у собі за-значені риси, об'єднуються у консервативні партії. Найбільші з них - це Консервативна партія Великобританії (виникла 1867 p.). Консервативна партія Данії (ви-никла 1916 p.) та ін. Знання сутності і осн. рис Н. дозволяє краще зрозуміти європ. і світовий політ, процеси, проаналізувати деякі загальноцивілізац. закономірності розвитку сучас. сусп-ва та напрями необхідних структурних зміну ньому.
Лібералізм та неолібералізм.
Лібералізм (від лат. liberalis -вільний) - політична та ідеолог. течія, що об'єднує прихильників парламент, ладу, вільного підприємництва і дем.свобод. Термін «Л.» увійшов до широкого вжитку в першій пол. XIX ст., коли в ряді країн зх. Європи виникли політ, партії «лібералів». Однак витоки Л. сягають епохи бурж. революцій XVII-XVIII ст. Ідеологія раннього Л. відігравала прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані осн. принципи нового сусп. устрою, який прийшов на зміну феодалізму. Прибічники Л. вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституц. ладу і допущення вихідців з третього стану до управління д-вою, запровадження дем. свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Ідеологи бурж. революцій зробили суттєвий внесок у розробку і втілення в практику парламент. устрою. Пізніше багато з ідей, витриманих у дусі концепції «правової держави» - конституційного правління, заснованого на поділі влади на законодавчу, виконавчу і судову; забезпечення осн. політ, прав громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідань, проведення зборів тощо -увійшли в ідейно-політ. арсенал Л.
Ринкова економіка сприяла формуванню середнього стану (купців, підприємців, управлінців, інтелігенції) з різночинців, тобто недворян; інституцій соц. спрямування і різної політ, орієнтації, незалежних від д-ви. Внаслідок багатолітньої еволюції названих чинників і сформувались цінності сучас. Л. як системи соц.-екон. та політ, поглядів, яка захищає свободи та права особи, приватну власність, демократію, громадян, сусп-во, договірний характер держ. влади, вільну конкуренцію тощо. Л. виходить з положення, що світ підпорядковується законам, які нам не підвладні. Тому природним принципом поведінки людини повинні бути здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог сусп-ва. Л. від самого початку не був тотожним егоїзму, аморальності, відходу від участі у виконанні сусп. завдань. Він звертався до високоморальної особи, яка діє зважено, поєднує свої інтереси з інтересами соц. цілого й несе за нього відповідальність. Л., на думку його ідеологів (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант, Г.Гегель, Є.Бентам, Б.Кон-стан, Т.Джефферсон, Д.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківсь-кий, М.Драгоманов та ін.),-це заснований на особистій ініціативі й свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики, влади. Такий «спонтанний порядок», на думку деяких вчених (Гі Сорман), спроможний забезпечити саморегулювання сусп. організму краще за будь-які плани. Елементами спонтанного порядку є окремі госп-ва як індивідів, так і орг-цій, якими керують свідомо. Розвиток приватного права полягає значною мірою у наданні можливості для створення добровільних асоціацій, які не мають тієї чи ін. примусової влади. Найважл. постулат Л. - встановлення балансу між сферами сусп. та особистих інтересів. Вважається, що Л. - це не ідеолог. догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих іст., нац. і культурних умов.
Згідно з ліберальним ідеалом мета створення д-ви - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і д-вою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соц. контролю. У сусп-ві надається пріоритет громадян, свободам над політ., юрид. та моральн. нормами. Вплив д-ви конституційне обмежений, вона не повина втручатись в екон. життя сусп-ва. Політ, стилю Л. властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм. Спосіб політ, відносин - пошуки і досягнення консенсусу; засоби поліпшення сусп. умов -реформування, філантропія, добродійність.
«Етатистським» різновидом Л. є неолібералізм з характерними для нього посиленням держ.-монополіст. регулювання економіки, інституціоналізацією нових форм держ. втручання в сусп. життя.
Більшість партій - прихильників Л. - об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 p. Партіями-засновниками прийнято «Маніфест лібералів». В Євро-парламенті ці партії (понад ЗО) мають п'яту за чисельністю фракцію.
Неолібералізм (від грец. neos - новин і лат. liberalis - вільний)-сучас. політ, течія, різновид традиц. ліберальної ідеології і політики, що сформувався як відображення трансформації бурж. сусп-ва від вільного підприємництва до державно-монополіст. регулювання економіки, інституціо-налізації нових форм держ. втручання в сусп. життя; «етатистсь-кии» різновид лібералізму зі збереженням вірності принципам демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.
Практичне втілення Н. дістав у політиці «нового курсу» Ф.Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мірою науково-техніч. революцією, яка потребувала значних держ. капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти й науки, у підвищення кваліфікації робочої сили, в охорону здоров'я. В основу політ. програми Н. лягли ідеї: консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхідності участі мас у політ, процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень; плюралізм форм організації і здійснення держ. влади. Завдячуючи теорет. розробкам відомих неолі-бералів Р.Даля, Ч.Ліндблюма, Ф.Хайєка, Д.Ешера, Г.Олсона, формуються принципово нові уявлення про роль і 4)ункції д-ви. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань, тобто втручання д-ви в економіку, що має на меті створення і підтримку сприятливих умов для конкуренції. Держ. регулювання соц. життя через величезні соц.витрати і перерозподіл коштів засобом держ. бюджету створювало певні соц.-політ. умови для збереження сусп. компромісу. Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів були піддані критиці в 70-80-х pp. представниками «неоконсервативної хвилі», які побачили в державі -покровителі небезпеку для ефективного функціонування капіталів, а також для існуючої системи цінностей. Нові явища у розвитку країн Заходу вплинули на еволюцію ідеології Н., деякі з представників якого (Д.Белл, Д.Мойніхен, Н.Глейзер та ін.) сприйняли неоконсервативні ідеї.
Соціалістична ідеологія
Соціалізм – суспільно-політична течія. Вона прагне створити суспільство, де панує свобода, як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливість як рівність стартових можливостей для всіх громадян, солідарність, як можливість для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави. Термін –соціалістична ідеологія зв’явився в др пол.19 ст. Його ввів Леру. Представники цієї течії Т.Мор, Кампанелла, Сен-Симон, Фур’є, Оуен, Макркс, Енгельс.
В основі соц. ідеї лежить концепція самоцінномті людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Зміст соціалізму – суспільство повинне не тільки проголошувати , а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку. Суспільство може взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом і спільність людей повинна забезпечити втілення цієї рівності. Зрівняльність в розподілі і в споживанні є вторинними.
Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип рівності можливостей, найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив ці цінності, а урядовці. Це яскраво виявилося в практиці радянської моделі соціалізму.
Після Жовтневої революції соціалізм розвивався у двох напрямках – комуністичному і соціал–демократичному. Соціал-демократія орієнтується на формування капіталізму. Прихильники соціал-демократії вважають, що соціалізм може бути втілений в довгому процесі реформування капіталізму, ствердження політичний, економічної, соціальної демократії, свободи, справедливості, рівності, солідарності. Політика соціал-демократії впливає на демократизацію відносин влади і власності, на зростання рівня життя найманих робітників.
Комуністична ідеологія втілює лад, основні риси якого монополія державної власності, директивне централізування , планування, диктатура верхівки партійно-державного апарату, який спирався на насильство, репресії. Господство тоталітарної системи, яка була в СРСР, призвела до економічної, політичної і духовної кризи.
Соціал-Демократизм.
Соціал-демократія - ідеолог. і політ, течія, яка виступає за здійснення ідей дем. соціалізму в усіх сферах життя сусп-ва; важлива складова політ, лівих сил сучасності, впливова серед ро-бітн. і дем. кіл передусім Зх. Європи.
Як політ, течія С.-д. утворилася в міжнар. робітн. русі в останній третині XIX ст. Після розколу II Інтернаціоналу під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько-ленінської течії - прихильниками революц. методів досягнення соціалізму і соціал-демократами - послідовниками реформіст, засобів переходу до соціалізму, яка продовжувалася до кінця 80-х pp. У 70-80-х pp. сформувалися нові центри С.-д. в Лат. Америці, Африці. На межі 80-90-х pp. соціал-дем. партії поновлені в країнах Сх. Європи та д-вах, що входили до складу колишнього СРСР. У сучас. світі налічується понад 80 партій соціал-дем. орієнтації з кількістю членів близько 20 млн. чол. Переважна більшість їх об'єднана в Соціалістичний Інтернаціонал, засн. у 1951 p.
Ідеолог, основою С.-д. є доктрина демократичного соціалізму, яка спирається на досить широке коло джерел (філософське вчення І.Канта, елементи марксист. філософії, лібералізм, австромарксизм, християнство, соц. філософію франкфуртської школи). Значний відбиток в ідеології С.-д. залишили ідеї й висновки Е.Бернштейна. Гол. базові цінності С.-д. - свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму - здійснення справжньої демократії. Прийнята 1989 p. на конгресі Соцінтерпу «Декларація принципів» проголосила вірність документам, що містять оси. цінності демократичного соціалізму. С.-д. не визнає принципу екон. детермінізму, віддає перевагу еволюц. розвитку політ. процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до етичної мети, забезпечення соц. прав трудящих, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації, вільний розвиток кожної особи. У центрі уваги С.-д. - ідея створення «соціальної держави» як інструмента формування «солідарного суспільства», в якому мають з'єднатися два великих досягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідарність. Визнається примат громадян. сусп-ва над д-вою.
70-90-ті роки засвідчили зближення С.-д. з лібералізмом, що позначається на організац. принципах соціал-дем. партій (внутрі-парт. демократія, свобода дискусій, терпимість до інакодумців). Політ, стиль С.-д. відзначається практицизмом, здатністю коригувати свою позицію з важливих проблем кожного разу, коли вони перестають відповідати реальностям; прихильністю до консенсусної теорії «структурного функціоналізму». Практичними завоюваннями С.-д. вважаються створення інституту соц. партнерства (на основі концепції «соціального партнерства», що замінила і вдосконалила концепцію «класової боротьби»), ефективної системи соц. захисту, досягнення гідного життєвого рівня для трудових верств населення. Однак нездійсненність в умовах сьогодення запропонованих С.-д. моделей «демократичного соціалізму», «держави всезагального благоденства», а також непереконливість вирішення ряду соц. проблем, породжених технологічним ривком індустр. д-в, підірвали її авторитет в єврсп. сусп. думці.
Створена 1990 p. в Україні соціал-дем. партія, що неодноразово зазнавала структурної перебудови, намагається поєднати традиції укр. С.-д. початку XX ст. з кращими надбаннями зх. С.-д.
Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку
Клерикалізм, як політичний напрямок, склався в XIX ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспільно-політичне життя. В багатьох країнах, поряд з релігійними організаціями, були створені конфесійні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об'єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.
Релігійних переконань і нині дотримується більша частина людства. Серед конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є католицтво, що його визнають майже 600 млн чоловік з усіх континентів. Понад половина з них — у країнах Латинської Америки і США. Католиками є населення семи західноєвропейських країн: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики становлять значну частину населення і в східноєвропейських країнах: Угорщині, Чехії, Словаччині та Польщі, багатьох країнах Азії та Африки.
Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціальна доктрина була розроблена в енцикліці папи Льва XIII "Про нові речі", що була опублікована в 1891 р. Згідно з цією енциклікою ідеальна модель соціального устрою має створюватися на основі християнської демократії, яка передбачає співробітництво між класами й народами, ліквідацію протиріч між працею й капіталом. У 1991 р., рівно через 100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку "Сотий рік", в якій проголосив подальший розвиток соціальної доктрини Ватикану, сформулювавши права й свободи людини та обгрунтувавши необхідність участі католицької церкви в захисті цих прав, зміцненні й поглибленні християнської демократії.
З нових позицій розглядає ця енцикліка і ставлення церкви до загальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідарності між всіма народами, між віруючими і атеїстами в ім'я збереження миру на Землі. У зв'язку з цим засуджуються війни, використання зброї масового знищення тощо.
Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширеному тлумаченні принципу свободи совісті, надання католицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віросповіданнями. Відтак, хоч католицька церква продовжує визнавати істинним (правомірним) лише своє релігійне вчення, вона встановила дійове співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями й релігіями.
До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси й суспільне життя, належить іслам. Його послідовники —понад мільярд мусульман — проживають у 52 країнах Азії та Африки і проголосили іслам основою своєї державності. Ці країни дотримуються різної політичної орієнтації, в них склалися й різні структури влади: абсолютистсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та інші), конституційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та інші), республіки (Іран, Пакистан, Лівія та інші).
У 70-х роках, особливо після перемоги національно-визвольної "ісламської революції" в Ірані, в країнах мусульманського Сходу помітно зріс вплив ісламу: масовими стали релігійні свята, посилилося відвідування святих місць, активну діяльність розгорнули партії та рухи, що виступають за повернення до "ісламських цінностей" в політиці, економіці та культурі.
Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. "Оновлений" ісламський соціальний порядок пропагується як "третій" шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримуючої сили, міцного бар'єра на шляху проникнення західного й східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи зв'язують свої біди, зростання злиденності й безправ'я.
Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити як найсильніший вплив на людей з метою залучення до себе максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись відштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приводу суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.
Релігія і політика
(від лат. religio - набожність, святиня, предмет культу) - одна із форм суспільної свідомості у взаємозв'язках з однією із основних підсистем суспільства. Багатоманітні погляди щодо взаємозв'язку релігії і політики грунтуються на трьох змістових центрах. Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика абсолютно не співмірні, що це два різних світи, які не перетинаються. Її прибічники стверджують принципову відмінність між релігією та ідеологією (політичною), яка пов'язана з практичною діяльністю. Вони заперечують будь-яке їх зближення, мотивуючи це тим, що християнством надто часто зловживали для відстоювання вузькогрупових цілей. З іншого боку, християнство згуртовувало людей для відбиття ворожих нападів, подолання внутрішніх криз. Християнство тим самим включалося до кола політичне значущих явищ і в масовій свідомості сприймалось як ідеологія. Через це в свідомості деякої частини людей заперечувалась його претензія на абсолютну істину, можливу вже за межею наукової емпірії. Усвідомлене таким чином християнство стало політичне утилітарним явищем. Це стосується не лише християнства, а й інших релігій. І, нарешті, ще одна точка зору полягає в прямому ототожненні релігії і політики. Вона утвердилась у марксизмі, особливо сталінського зразка. Так, у Маркса критика теології перетворювалась на критику політики, критика релігії пов'язувалась з критикою політпорядків, «які вона освячує і захищає». Це призвело до того, що за Леніна служителі церкви розглядалися як політсупротивники, а антирелігійна боротьба набула політхарактеру. Отже, неприйнятними й невідповідними дійсності є ані протиставлення, ані ототожнення релігії і політики. Найбільш коректною є теза про їх взаємовплив на кількох рівнях:
духовних явищ, організацій, окремих людей. Важливо також розрізняти в політсфері роль релігії як світогляду і роль церкви як соціального інституту.
У сучасних умовах за релігійною ознакою створюються і діють громадські об'єднання і партії, складовою програм яких є релігійні ідеї або вчення. Названі інститути можна поділити на дві групи. Одна з них висуває на передній план релігійну належність як ознаку даного об'єднання (ісламські партії в мусульманських країнах). Друга передбачає згуртування людей з різними поглядами (навіть світських, вільнодумно настроєних громадян, якщо вони визнають значення християнських цінностей).
Збройні сили
Військові формування, що являють собою осн. структурний елемент воєнної могутності д-ви; одне з найважливіших знарядь політичної влади, що створюється й утримується д-вою чи держ. утворенням для захисту й забезпечення політ, та ін. цілей. Поняття З.с., як загальне для означення армії і флоту, вперше було вжите Ф.Енгельсом. Сучас. поняття З.с. включає: армію (сухопутні війська, флот, авіацію і протиповітряну оборону), національну гвардію, службу безпеки, прикордонні та внутрішні війська. Поняття «армія» інколи використовується у визначенні З.с., однак це різні поняття, які не збігаються. З.с. можуть включати до себе і народне ополчення, тому вони є не тільки державною належністю, але й належністю громадян, сусп-ва. З.с., по-перше, зобов'язані захищати загально-держ. інтереси, а також загально-нац. інтереси. По-друге, гол. ознакою З.с., яка відрізняє їх від ін. держ. і громад, орг-цій, є те, що вони є сукупністю озброєних орг-цій, як об'єднань озброєних людей. По-третє, З.с. -це держ. військова орг-ція особливого призначення, здатна вести війну, озброєну боротьбу на всіх рівнях - тактичному, оперативному і стратегічному. Ця здатність досягається забезпеченням високого рівня бойової могутності З.с., заснованої на таких факторах, як кількість і якість зброї та бойової техніки, професійно підготовленого, високосвідомого, патріотично настроєного особистого складу, відповідної організац. структури, розвиненої воєнної науки.
З.с. як соц.-політ. ін-т суспільства виникають на терені сусп. життя одночасно зі створенням д-ви. Виникнувши в давні часи, З.с. безперервно розвивалися і удосконалювалися як невід'ємний елемент д-ви. Виникнення й розвиток З.с. - закономірний процес. Існує дві групи закономірностей, дії яких підпорядковані розвиток і вдосконалення З.с. Перша з них - закономірності соціально-політичні, які відображають залежність З.С. від сусп-ва, його окремих сфер. Закономірності першої групи вивчаються різними сусп. науками, в т.ч. й політологією. Друга група закономірностей -це специфічні, воєнно-технічні закономірності, які поряд з першими визначають розвиток організації З.с., їх озброєння, техн. оснащення, комплектування, військового управління і т.п. З.с. є одночасно об'єктом і суб'єктом політики. При цьому дуже важливо, щоб суб'єктивність З.с. завжди залишалась на рівні її повної відповідності Конституції д-ви, в ін. випадку вони можуть перетворитися в антиконституц., наддержавну силу. З.с. -дуже небезпечний інструмент політики. Тому в сучас. умовах необхідно підтримувати й розвивати тенденцію посилення держ. і особливо громадського контролю над З.с., забезпечувати повну відповідність їх діяльності Конституції та чинному законодавству України.
(також дивись питання № 3 “теорія сили у політиці”)
Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва
Сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політ, результату. Вони включають в себе, насамперед, вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об'єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб'єктів політики. Це означає володіння інформацією щодо того, які соціальні групи, залежно від їх причетності до форм власності, до рівня доходів та ін. показників, проживають на території країни чи конкретного регіону; який відсоток становить кожна група щодо всієї маси населення; які потреби, інтереси, сподівання у кожної з цих груп; у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів держ. та місцевої влади (взаєморозуміння, поваги, недовір'я, ворожнечі та ін.). Необхідне володіння також інформацією стосовно нац. груп, якщо територія багатонац. Важливою складовою знань про реальні об'єктивні умови є інформація про розстановку політ, сил, вплив політ, партій, рухів, громадсько-політ. об'єднань, а також засобів масової інформації на конкретні соц. (національні) групи населення. Не менш важл. значення мають знання про найбільш гострі соц. проблеми в країні чи регіоні, а також про те, як відбиваються ці проблеми у свідомості соц., нац. та ін. груп. Володіння цією та ін. інформацією дає можливість свідомо здійснювати політичну діяльність і , насамперед, продумано й цілеспрямовано формувати її стратегію як найбільш важливий і складний елемент Т.п. Набута попередньо інформація, як правило, розробляється у вигляді програм суб’єктів політики. В умовах складної соціальної структури населення розробку програми доцільно починати з пошуку та формування екстраординарної мети, тобто такої, яка, по-перше, є найбільш важливою для країни чи регіону, і, по-друге, яка була б привабливою для всіх груп населення й орієнтована на широкий загал. Під реалізацією цієї мети формується й змістовна сторона програми. Зарубіжний та вітчизняний досвід свідчать, що обов’язковими принципами побудови змісту програм є акумуційний, інноваційний, мобілізаційний, принцип конкретності та ясності. Акумуляційний принцип передбачає формулювання таких положень у програмі, які б могли кваліфіковано акумулювати і адекватно відображати інтереси різних соц. та нац. груп. Інноваційний принцип передбачає висунення у програмі нових ідей, забезпечує оригінальність та свіжість програм. Мобілізаційний принцип вимагає, щоб закладені у зміст програми положення та ідеї мобілізувалиті чи ін. соц. групи на