Xreferat.com » Рефераты по политологии » Політологія. Політичні системи в Україні

Політологія. Політичні системи в Україні

таких різнорідних елементів стала поява консерва­тивної концепції — очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки.

Найбільшим і найвпливовішим представником українсько­го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці — «Україна на переломі», 1657—1659; «За­мітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь­кого монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В. Липинсь-кого були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа­ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук­раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж­ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою — монархії англійського взір­ця. До такої форми правління як оптимального способу органі­зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана­лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу­дівництва: демократія з республікою; охлократія з диктату­рою; класократія з правовою — «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу­мів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність — релігійну, регіональну, полі­тичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до тво­рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньопо­літичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільст­ва; християнська етика — ірраціональний чинник, що має спри­яти процесові державотворення.

Усіх. трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона­лізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето­дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред­ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про­цесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не на­був значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну тради­цію української політичної думки для обґрунтування своїх іде­ологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм

Його поява й поширення спричинені насамперед слабкіс­тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук­раїнізація (з 1923 p.) навіяли деяким представникам українсь­ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано­вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком­промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав­ності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо­нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди­ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль­ка напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917—1918 pp.; головні представни­ки — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918—1919 pp.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев­ною мірою М. Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбис­ти) (1918—1920 pp.; головні представники — Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920—1925 pp.; головні представники — М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);

6) закордонна група УКП (1920—1922 pp.; головні пред­ставники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).

Найяскравішим представником націонал-комунізму пись­менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде­алу європейської людини фаустівського типу — людини-гро­мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус­пільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч­ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мисли­тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад­щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични­ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу­ри складовою процесу кристалізації української нації та ство­рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор­ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви­явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос­тійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо­нал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І.Дзюби «Інтер­націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися від­хилення радянської національної політики в Україні від ле­нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада­лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм

Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під­става організованого (чинного) націоналістичного руху проми­нув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873—1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883—1973), М. Сщборський (1897—1941), С. Бандера (1906—1959), Я. Стецько (1912—1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед­ників.

Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран­ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са­мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього — «Україна ірредента», 1895) та знач­ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці­онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).

Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се­ред широкого загалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед ук­раїнством М. махновським, — відновлення історичного легіти­мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре­альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не­від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх­новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос­новні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур­ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;

«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при­нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі­цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз­му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни­чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь­ким цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20—30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організацій­но не належав до націоналістичних структур. Свою модель май­бутньої української державності запропонував один із чіль­них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук­раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра­тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство­рення альтернативної державної форми — націократії як «ре­жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних — відпо­відно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представ­ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об­стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз­глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав­ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На­селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга­нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту — Дер­жавної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль­но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу­ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо­вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо­відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок­ратизація» інтегрального націоналізму.

Завдяки публіцистичним творам В. Мороза («Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націона­лістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60—80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після 1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися укра­їнські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також полі­тичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керів­ники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямова­ності та швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації (Д. Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В. Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги», 1995), критикуючи націонал-лі­бералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах пре­зидентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тоталь­ної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збере­ження монопольних позицій державного сектора в національ­ній економіці та створення «згори» соціальне орієнтованої мо­делі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації — Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголо­шують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет роз­в'язанню проблеми формування в Україні громадянського сус­пільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основна праця — «Ук­раїнська перспектива: історико-політологічні підстави сучас­ної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (на­ціональних і світових) здобутків соціал-демократії, лібераліз­му та консерватизму у вигляді українського соціального лібе­ралізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та ут­ворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; вер­ховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень — консенсус між різними група­ми суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових уста­новах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська ака­демія політичних наук, Асоціація молодих українських політо­логів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація полі­тичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політо­логії спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національ­ної демократичної доктрини, створення концепції широкої полі­тичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; пуб­лікацію першоджерел національної політичної думки, відрод­ження забутих імен визначних вітчизняних політичних мисли­телів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

Державна влада і концепція розподілу влади.


Політична влада - здат­ність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ, ді­яльність і політ, поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-кон­трольні засади політики.

Що стосується розуміння сутності П.в., погляди на неї роз­вивались неоднозначне. Так, послідовники антрополог, підхо­ду, виходячи з уявлення про полі­тику як регуляцію людських від­носин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всі соц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марк­сист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пану­ючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, з асо­ціативною діяльністю різнома­нітних соц. груп, які у своєму протиборстві прагнуть до орга­нізованого примусу як основи здійснення своєї політики.

До характерних ознак П.в. на­лежать: легальність використан­ня сили; верховенство, обов'язко­вість її рішень для всякої ін. вла­ди; публічність, тобто всезагаль­ність та безособовість, що є ви­разом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманіт­ність ресурсів та методів здій­снення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочен­ня й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосу­вання сили та обмеження свобо­ди, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуває характеру полі­тичного панування в сусп-ві. Від­бувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.

П.в. досягає найвищого інституціонального рівня, заверше­ності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскіль­ки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відно­сини між д-вою і сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партія­ми, громадянами і т.ін.; управлін­ня справами сусп-ва і д-ви на різ­них рівнях; керівництво органами влади і політ., а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу прав­ління, політ, режиму і держ. уст­рою (монархічного, республі­канського), відкритого або закри­того, замкнутого, відгороджено­го від д-ви(автократичного)сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, від­носин та ін. політичних характе­ристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності: управлінні, прийнятті рішень, ви­борі цілей, визначенні завдань ви­конавцям, їх підборі та розста­новці, орієнтації в політ, та непо­літ. ситуаціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, від­носини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя й діяльності.

На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взає­модіючі рівні: 1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка по­ширюється на осн. внутр. проце­си сусп-ва і зовнішньополіт. дія­льність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади; "2) П.в. середнього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до му­ніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язує інституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються пе­реконання, думки і т. ін. Мікро­рівень - не є нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізня­ється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.

Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л. Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президента Бордоского парламенту – судового утворення). У своїй фундаментальній роботі "ПРО дух законів"( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного". Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян від сваволі і зловживань влади, забезпечення політичних свобод.

Розберемо грунтовніше основні положення теорії поділу влади (по Монтеск'є).

По-перше, існує три роди влади: законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян." . "Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою" . "Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розв’язує сутички приватних осіб." Однак, "хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень".

По-друге, повинна діяти система стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. "Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускає збори" . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм "стримок і противаг", ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведених цитат ). У наш час, як правило, "законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту". "Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. "

Однак, у конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїй природі, а судову - узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади: визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальної грунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) і прихильників абсолютизму.

Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу" . Після цього "теза про єдність влади використовувався різними силами.

У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - "четверту владу" - засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення , радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору "мас" виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ) , уряди розуміють усю значимість впливу "четвертої влади" на людей.

Проблема парламентаризму.


Парламент (від англ. Parlia­ment, нім. Par-lament, франц. Раг-lement) - найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населен­ня. У деяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес - у США, кортеси - в Іспанії, стортинг - у Нор­вегії, сейм - у Польщі, кнессет - в Ізраїлі, альтинг - в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, іноді представництво у П. частково здійснюється шляхом призначен­ня. Уперше П. було створено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представницт­ва. Розрізняють одно- та двопа­латні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє складові частини території країни і форму­ється різними способами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніж нижня па­лата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються фун­кціонально-галузеві комітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.

Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції: зако­нодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: вне­сення законопроекту особами чи органами, які мають право зако­нодавчої ініціативи (президент, уряд, депутати та ін.); його об­говорення в одному, двох або трьох читаннях; прийняття зако­ну. Фінанс. повноваження П. - за­твердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає вико­навчій владі забезпечення надход­ження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має пра­во зажадати відставки уряду в ці­лому або окремих його членів. П. має право створювати органи ви­конавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в кра­їні. Час повноважень П. визнача­ється Конституцією д-ви або спец. законом.

Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент) – система представн. органів влади, за якої чіт­ко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирі­шальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і кон­кретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і си­стему взаємодії д-ви і сусп-ва.

П. - історично зумовлений на­слідок сусп.-політ, розвитку, по­роджений формуванням і станов­ленням державності. Його перед­історією можна вважати створен­ня в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального ор­гану - Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. - ісланд. альтинг, XII ст. - ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. - ге­неральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать прин­ципи поділу влади, визнання про­відної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету пар­ламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парла­мент. демократія (І.Бентам). Тео­рія П. набула розвитку в погля­дах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався про­цес становлення П.в сучас. розу­мінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась дер­жавно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Кон­кретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. кра­їні. У другій пол. XX ст. спосте­рігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його пов­новажень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забез­печення якісного, оперативного і профес. управління держ. справа­ми, посилення виконавчої влади.

Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. кра­їнах СНД. П. сьогодні - це реаль­на арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечнос­тей, досягнення консенсусу, вико­ристання партіями трибуни пар­ламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. бороть­би за владу.


NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.

Інститут президентства.


Президент (від лат. praesidens; букв. - той, що сидить спе­реду) - глава д-вн; виборний го­лова, керівник установи, това­риства, орг-ції.

Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньо­му Римі, зокрема, найвища влада доручалася «представникові наро­ду» (magister populi), а пізніше -«диктатору» (відаісіо- розпоряд­жатися, наказувати.) Щоб запобіг­ти авторитаризмові, повноважен­ня диктатора у конституц. поряд­ку обмежувалися 6-місячним стро­ком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвим диктатором. З цього, власне, й по­чалося переродження старого республікан. ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовни­ків. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вда­лося підпорядкувати собі не тіль­ки парламент, а й увесь ним же ре­організований держ. апарат, жор­стко контролювати франц. бюд­жет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполу­чених Штатів Америки. Конститу­ція цієї країни 1787 р. передбачи­ла виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.

Правовий статус П. регулю­ється конституціями і спец. зако­нами відповідних країн. П., як правило, обирається населенням або парламентом. У різних кра­їнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П., як глава д-ви, одноо­собове або з наступним схвален­ням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент. (президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Фран­ція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кан­дидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під біль­шим контролем з боку парла­менту, ніж у президент, респуб­ліках. У парламент, д-вах (Ні­меччина, Італія тощо) уряд фор­мується виключно парламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність.

На П., як правило, поклада­ються такі функції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. пол­ітики д-ви; забезпечення закон­ності, прав і свобод громадян

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: