Xreferat.com » Рефераты по политологии » Політологія. Політичні системи в Україні

Політологія. Політичні системи в Україні

а й орендувати державні підприємства і майно. Оренда зумовлює пере­дачу орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджати­ся його власністю на певний термін і за відповідну оплату.

Можуть також створюватися підприємства, що є власністю гро­мадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності зали­шаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.

Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, роз­робити ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу ма­лих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв'язки самостійних підприємств — головних суб'єктів ринкових відносин.

Один з найважливіших заходів на шляху до ринку — зе­мельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селя­нина справжнім господарем на землі й власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення однакових умов для розвитку як колек­тивного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виклю­чить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи господарювання.

Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід'ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до та­ких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксо­вані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.

Складовою частиною заходів переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комер­ційних банків, а також на становлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв'язку і в змаганні з економікою інших країн.

Ринкові відносини дозволяють поєднувати ефективну систему економічного примусу до раціонального господарювання і випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у ви­борі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішу­вати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав'язу­вати йому способи дій. Людині й колективу їхня власна вигода видні­ша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості й економічної відповідальності.

Проблеми економічної політики України на сучасному етапі


Ринкові реформи в Україні натрапили на великі труднощі й перешкоди, які не дають досягти бажаних результатів. П'ять років еконо­міка України перебуває в глибокій економічній кризі. Виробничий потенціал скоротився майже вдвічі. Різко впав життєвий рівень більшості населення України, неприпустимих меж досягла майнова диференціація. В цій складній ситуації й виникла потреба у певній корекції моделі економіки України перехідного періоду, що була вне­сена Президентом України Л.Кучмою. Корекція економічної політи­ки не стосується її стратегічних настанов. Незмінними залишаються її базові позиції.

Перша — ринкова трансформація економіки. Друга — здійснен­ня цього процесу прискореними темпами попри всі протидії. І, на­решті, третя — пріоритетність фінансової та грошової стабілізації. Серед визначальних завдань корекції реформ — запровадження дійо­вих механізмів стимулювання виробничого процесу, здійснення активної промислової політики, структурних перетворень, відновлен­ня інвестиційних процесів, посилення регулюючої функції держави та її органів управління.

Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Ук­раїні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне ствердження ринкової багатоукладної (змішаної) еконо­міки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приват­ної, колективної.

З цією метою потрібне здійснення ініціативно швидкої, керова­ної державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації дер­жавних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринко­вої трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства— формування якнайбільшого прошарку реальних акці­онерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиб­лення економічних реформ. Здійснювана у попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомп­рометувала. В ній зацікавлений лише тіньовий капітал. Така політи­ка є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.

В нашій державі необхідно створюва­ти сприятливі економічні і правові умови для швидкого розвитку малого і середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнен­ня великих промислових і аграрних підприємств.

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні 1 виступає активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її подальшої лібералізації і де­централізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження си­стеми вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.

Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на основі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснен­ня восени 1996 p. так довго очікуваної грошової реформи в державі з впровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конку­рентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.

В державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків.

Сьогодні в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні особли­вого значення набуває такий напрямок економічної політики, як уп­равління економічними реформами. Глибоке реформування струк­тури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з найважливіших зав­дань органів законодавчої та виконавчої влади.

Необхідно здійснити систему заходів для структурної перебудови діючої системи управління економікою. Галузевий принцип управ­ління себе вичерпав. Нині всі галузеві міністерства фактично перетворилися в гальма економічних реформ. Вони значною мірою втра­тили управлінські функції й не впливають реально на стан справ в економічному житті. Все це визначає необхідність, з одного боку, структурної перебудови діючої системи економічного управління, приведення її у відповідність з реаліями економічних перетворень, з іншого — перенесення значної частини функцій управління як економікою, так і соціальною сферою в регіони. Зараз урядову політи­ку з цього питання спрямовано на забезпечення суттєвого підвищення як функціональних повноважень, так і відповідальності обласних виконавчих структур в управлінні економікою регіонів.

Політика і глобальні проблеми сучасності.


У другій половині нашого століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес. доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних (від лат globus — Земна куля). Визначальною особливістю цих проблем є їхня комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв'язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.

До глобальних політичних проблем сучасності належать:

Виживання людського роду, тобто самозбереження життя світового співтовариства, захист цивілізації від загибелі, самознищення.

2. Планетарна відповідальність усіх народів, націй, держав, класів, політичних партій, соціальних груп, індивідів за пом'якшення й вирішення глобальних проблем.

3. Обов’язковість широкого міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних політичних проблем. Це означає неможливість такого вирішення силами однієї країни і навіть групою країн. Здійснення такого співробітництва доведено практикою.

Для зручності наукового аналізу глобальні проблеми класифікуються за групами: глобальні військово-політичні проблеми; глобальні політико-економічні проблеми; глобальні соціально-політичні проблеми.

Напередодні XXI ст. інтенсивне зростання глобальних соціально-політичних проблем неминуче веде світову цивілізацію до катастрофи. В такій ситуації питання врятування життя на планеті, виживання людства набуло пріоритетного значення. На попередніх етапах історії не виникала потреба самозбереження людства — воно вважалося вічним. На сучасному етапі розвитку науково-технічної революції з'явилися чинники, що загрожують відтворенню і продовженню життя людства, самим умовам існування людського роду взагалі. Піклування про збереження цивілізації є першою необхідністю, як і потреба людини в засобах підтримання фізичного існування. Задоволення цієї корінної потреби перетворилося в загально-людський інтерес.

Один з ефективних способів запобігання загибелі всього живого на планеті — комплексне вивчення, узагальнення й поширення національного й міжнародного досвіду як основа пошуку нових, різноманітніших форм і засобів вирішення глобальних проблем, передавання такого досвіду майбутнім поколінням. До того ж важливим є як позитивний, так і негативний досвід.

Практика світового політичного життя засвідчує, що людство багато зробило для того, щоб упродовж кількох десятиріч від дня створення атомної бомби світ не було втягнено в ядерну війну. Однак реальна ситуація в період переходу до третього тисячоліття складається так, що сили прогресу ще не в змозі встановити вічний мир, а сили реакції вже не можуть штовхнути людство в ядерну прірву, тому що, з одного боку, цьому протидіє могутній планетарний антивоєнний потенціал, а з іншого — неминуче загинуть і самі палії війни. Рух прихильників миру на всіх континентах багато зробив для того, щоб перервати роковий цикл «війна — мир — війна», і його досвід має стати політичним здобутком нинішніх і майбутніх жителів планети.

Щоб врятувати світ, нейтралізувавши найнебезпечніші тенденції розвитку цивілізації, слід відмовитися від тактики «перегравати один одного» в процесі світового існування. Треба обстоювати право народів на суверенний вибір напрямів розвитку, право людини на соціальну справедливість. Прогресивним силам світової співдружності слід дедалі активніше виступати послідовними носіями ідей миру, роззброєння та виключення термоядерної війни з життя людства. За цих умов прогресивні сили світу повинні боротися не просто за відвернення війни, а ставити за мету створення міжнародного порядку, який дав би змогу звільнитися від панування військової сили, встановити добросусідство і співробітництво народів, налагодити широкий обмін усіма цінностями політичного й культурного надбання людства.

Світовий соціально-політичний досвід показує ієрархічність, неоднозначність загальнолюдських завдань. До цього часу головною була реалізація глобальних військово-політичних завдань. Це пов'язано не тільки з тим, що світова війна відкинула б людство в небуття, а й з необхідністю вивільнити з ненажерливої гонки озброєнь величезні матеріальні та інтелектуальні ресурси для вирішення глобальних політико-економічних і політико-екологічних цілей. Але це зовсім не означає суворої черговості у розв'язанні глобальних проблем. Уже зараз з'являється тенденція виходу на перший план світових політико-екологічних проблем. «Завойовуючи» природу, люди підривали природні основи власної життєдіяльності, стабільності світових екологічних систем, зменшили біологічну різноманітність на планеті.

Відтак різко погіршився стан навколишнього середовища. Самі лише економічні збитки від забруднення навколишнього середовища обчислюються щороку багатьма мільярдами доларів, а про соціальні, політичні, естетичні та інші види втрат годі й казати. Виникла світова екологічна загроза, причому не лише теперішньому, а й майбутнім поколінням людей. Головний спосіб розв'язання політикоекологічних проблем — така організація виробничої та невиробничої діяльності людей, яка забезпечила б нормальний екологічний розвиток — перетворення навколишнього середовища в інтересах усього людства і кожної людини. Соціальна практика свідчить, що зусилля світової співдружності слід скеровувати одночасно, паралельно на реалізацію всіх блоків загальнолюдських завдань в єдиному пакеті, в процесі такої діяльності буде враховуватись і їхня супідрядність.

Світовий політичний процес


Форма функціонування політ, системи сусп-ва, яка еволюціонує в просторі й часі. П.п. е одним із сусп. процесів і відрізняється від правового, екон., ідеолог., духовно-культурного та ін. процесів своїми якісними характеристиками: він с визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (напр., формування певної партії, проведення виборів і т.ін.); відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політ, лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутр. і зовн. факторів; показує, як індивіди, соц. групи, ін-ти влади з усіма своїми стереотипами, цілями, забобонами взаємодіють один з одним і з д-вою, реалізуючи свої соціальні специф. ролі та функції: являє собою сукупність дій інституалізованих і неінституалізованих суб'єктів політики щодо реалізації своїх специф. функцій (дисфункцій) у сфері вла-ди і в кінцевому підсумку забезпечуючих розвиток (або занепад) політ, системи.

За значущістю для сусп-ва тих або ін. форм регулювання політ, відносин П.п. поділяються на базові і периферійні. Базові П.п. характеризують способи включення широких соц. верств населен-ня у відносини з д-вою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політ, еліти, підготовки й висування лідерів і т.ін. У цьому розумінні базові П.п. можна розглядати як процес участі і держ. управління (участь у прийнятті рішень, у законодавчому процесі та ін.). Периферійні П.п. відбивають динаміку формування окремих політ, асоціацій (політ, партій, груп тиску та інш.), розвиток місцевого самоврядування, а також ін. зв'язки й відносини у політ, системі сусп-ва, які, проте, не справляють впливу на домінуючі форми і способи реалізації влади. Зі зміною форм, методів і функцій, які використовуються ін-тами держ. управління, змінюються й самі базові і периферійні П.п. У зв'язку з цим розглядаються три режими проходження П.п. Перший - це режим функціонування, який не виводить політ, систему за рамки взаємовідносин громадян та ін-тів держ. влади, що склалися на даний час. У цьому режимі П.п. відображають просте відтворення структурами влади рутинних, щораз повторюваних відносин між елітою та електоратом, політ, партіями, органами місцевого самоврядування. Другий режим проходження П.п. - це режим розвитку, який означає, що структури й механізми влади виводять політику д-ви на рівень, який дозволяє адекватно відповідати на нові соц. вимоги населення та поклик часу. Такий характер політ, змін означає, що ін-ти держ. влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли методи управління, відповідні змінам, які відбуваються в соц. структурі сусп-ва, а також змінам у співвідношенні політ, сил всередині країни й на міжнар. арені. Третій режим проходження П.п. - це ^режим занепаду, розпаду політ, цілісності, коли відцентровісили й тенденції піднімаються над інтеграційними" Г приводять до розвалу даного режиму правління. Внаслідок цього рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти сусп-вом і регулювати соц. відносини, а сам політ, режим втрачає стабільність і легітимніоть. Результати П.п. залежать від сукупності незалежних (об'єктивних щодо нього) змінних (наявність ресурсів; сприятливих або несприятливих умов; зовн. оточення;

втручання неочікуваних, випадкових факторів і т.ін,), а також від залежних змінних, наявних у самому П.п., обраних засобів, способів, методів, виконавців та відносин між ними і т.ін. Більша частина незалежних змінних може і повинна бути врахована в проекті П.п., так само як і залежних, однак саме ця друга група факторів більше за все здатна порушити П.п.

Підвищена динаміка екон., соц., культурного життя сучас. сусп-ва вимагає все більшої організованості, чесності, відповідальності і завершеності П.п., продуманої концепції, ретельного відбору і узгодження елементів та чіткого виконання концептуальних положень і програмних вимог.

Політика та міжнародні відносини.


Політична наука, спираючись на дані інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин з по­зицій їхньої практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів.

У сучасній політології склалися два концептуальних на­прями дослідження і тлумачення сутності міжнародних від­носин — традиціоналістський та модерністський. Згідно з першим сутністю міжнародних відносин є взаємодія дер­жав, а головний засіб її здійснення — дипломатія. Для ба­гатьох представників традиціоналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминущого суперництва їх учасників, яке зумовлене при­родною схильністю останніх до насильства й жагою влади.

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжна­родних відносин, — це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення міжнародних відносин тільки як невпинної бо­ротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спроще­ного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді розвою міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.

У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його пред­ставники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціа­тив, неурядових громадських організацій тощо. "Модерні­стам" (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Се-пін та ін.) властиве прагнення застосувати до вивчення між­народних відносин і політики новітні математичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні настанови "про­риваються" і на кін вітчизняної політичної науки та практи­ки. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація суспільного життя на теренах колишньо­го СРСР. Модернізму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. pragma — справа, дія) нази­вають пізнавально-практичну позицію, що грунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його прак­тичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досяг­ненню успіху в діяльності.

Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, від­працювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігнорування загальних соціальних закономір­ностей, що обмежувало вивчення предмета "відстеженням" плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє ство­ренню загальної теорії міжнародних відносин, яка б умож­ливила їх цілісне, глобальне осягнення. Головним для мо­дерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні відноси­ни фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих дер­жав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних інтересів, численних критеріях та ознаках націо­нальної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, мо­дерністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте видається хибним здійснюване в межах модерністсь­кої течії заперечення того, що міжнародна політика часто постає зіткненням інтересів великих груп людей, відбиттям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають непередбачуваними, а параметри невимірюваними.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уяв­лень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності її складових компонентів. Ця тенденція може бути зрозумілою як певне поєднання, сполучення того, що є плідним у традиційному напрямку, з перевагами модерністського підходу. Ось кілька дефініцій (визначень) міжнародних відносин, зроблених у межах цього синтезованого підходу:

"Всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й бага­то інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини" (І. І. Кравченко).

Міжнародна політика — це система економічних, право­вих, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і гру­пами держав, провідними соціальними, економічними та полі­тичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Поряд з терміном "міжнародна політика" вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття "міжнародні відносини". Воно ширше, ніж поняття "міжнародна політика", означає не лише політичні, але й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. І у політичних доку­ментах поняття "міжнародні відносини" застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країна­ми на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.

Міжнародні відносини — це продовження за умов міжна­ціонального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному грунті у межах конкретної дер­жави. Вони охоплюють усі різновиди громадських і приват­них, політичних та інших відносин, які передбачають пере­тин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історично першими були і тривалий час залишалися пріо­ритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У ни­нішньому столітті, приміром, гегемоністські прагнення ве­ликих держав утілювалися в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжна­родної політики слід віднести також протистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної про­тидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та анти­колоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали міжнародно-політичне звучання.

За останні десятиліття до структури цілей і завдань між­народної політики дедалі активніше входять такі, як участь у міжнародному поділі праці й пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, бо­ротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); за­хист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.

Нація


Нація (від лат. natio - народ) -тип етносу, соц.-екон. і духовна спільнота людей з певною психо­логією і свідомістю, виникнення яких відбулося історично і яким властива стійка сукупність сутніс-них характеристик. Різні наукові школи пропонують власний соц.-філос. і політико-географ. перелік таких характеристик:культурно-исихолог. особливості людей, об'єднаних спільною долею; мову, звичаї, культуру, релігію; політ, і неполіт. інституції: істо­рію, з якою вони себе ідентифіку­ють; певну територію.

Існують й альтернативні точки зору (П.Сорокін): Н. є штучною конструк­цією, складність і різнорідність якої не дозволяють вбачати у ній стійку сусп. структуру, а процес її тимчасового об'єднання відбу­вається вимушено під впливом сукупної людської діяльності. Проте більшість науковців до сутнісних ознак Н., як правило, відносять спільність території, мови, культури, екон. зв'язків, психічних особливостей, само-ідентифікації тощо.

Важливою особливістю форму­вання Н. є об'єктивний процес утворення нац. д-в у різних фор­мах їх політ, організації і міри са­мостійності (Ф.Енгельс, К.Ка-утський, М.Вебер). На такій ме­тодолог. основі виникла політ. теорія Н., яка трактує останню насамперед як політ, спільноту, котра має власну д-ву або прагне реалізувати своє право на само­визначення і змагається за її ут-ворення чи відродження. Якщо протягом тривалого часу політ. наука Заходу вважала Н. лише ті людські спільноти, які вже мали власні д-ви, то останнім часом до них почали відносити і ті народи. які вели і ведуть боротьбу за їх створення. Отже, політ, теорія визнає Н. як політ, спільноту, яка об'єднує всіх громадян д-ви неза­лежно від їх етнічного, соц. по­ходження, культурно-мовних та ін. особливостей.

Політологія як наука. Предмет політології. 1

Роль політики в політичному житті суспільства. 5

Політологічні школи світу 10

Політичне життя суспільства. 17

Політика як вид регулювання суспільних видносин 22

Політика як наука і мистецтво. 26

Політична свідомість і політична культура. 32

Політичний конфлікт 37

Розвиток політичної думки в україні 42

Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя 48

Державна влада і концепція розподілу влади. 65

Проблема парламентаризму. 70

Інститут президентства. 73

Органи виконавчої влади 75

Вебер: про особливості влади 77

Моделі та форми демократії. 78

Політична система суспільства 81

Держава в політичній системі суспільства 85

Політичні партії та партійні системи. Error: Reference source not found

Громадські організації та рухи. 93

Політична ідеологія 95

Консерватизм. Неоконсерватизм. 97

Лібералізм та неолібералізм. 102

Соціалістична ідеологія 106

Соціал-демократизм. 108

Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку 110

Релігія і політика 113

Збройні сили 115

Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва 117

Проблеми формування і функціонування політичної влади в україні 122

Політична еліта 127

Лідерство 132

Етнонаціональна політика 136

Економічна політика держави в умовах переходу до ринку 138

Проблеми економічної політики україни на сучасному етапі 141

Політика і глобальні проблеми сучасності. 144

Світовий політичний процес 147

Політика та міжнародні відносини. 149

Нація 153


1 Це питання поставляється на умовах as is

156


Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: