Політологія. Політичні системи в Україні
Органи виконавчої влади
Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є похідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизувати, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спираючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.
В.в. охоплює всю держ. діяльність, яка не відноситься ні до законодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здійснюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну підсистему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої лежить розгалужений апарат управління, уряд на чолі з його главою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповідних законопроектів. Гол. інструментом управління уряду, підпорядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабінет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і розпуску парламенту при дотриманні певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - прем'єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент є главою кабінету і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, натомість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, республіці В.в. формується парламентом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет міністрів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основному парламент обирає і президента, який виконує переважно представницькі та консультативні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від динаміки співвідношення сил у парламенті і тиску на нього депутатів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з позитивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президентом і урядом та його главою.
Відповідно до Конституції України вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра України за погодженням з Верховною Радою України. Персональний склад Кабінету Міністрів України також призначає Президент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів - постанови і розпорядження. В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій формують та призначають їхні голови, а голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Вебер: про особливості влади1
Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.
Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.
Третій тип влади — раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.
Моделі та форми демократії.
Демократія (від грец. demos - народ і kratos - влада) - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного врядування.
Д. може виявлятись як у держ., так і в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та ін.), хоча найбільш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. режимам (авторитаризму, тоталітаризму, диктатурі, деспотизму, фашизму і т.ін.). За формою і способом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рішення приймаються через депутатів та ін. народних представників.
Д. насамперед означає формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою Д. є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чітке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомогою регламентів. Цьому найбільше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. передбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважанням прав і потреб меншості, культуру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, терпиме ставлення до ін. думок і позицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.
Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децентралізму. Це такий стиль соц. взаємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально покладати на себе функції «центру», долати відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авторитетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. - «це не тільки вільні вибори і верховенство народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним» (А.Мігранян).
Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення народу. Д. - не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інституції й установи, а ще й демократично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не діятимуть демократично, якщо відсутня дем. свідомість громадянства, дем. менталітет. Д. - не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, дотримуватися її настанов. Демократичність влади полягає в її відповідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різних, не тільки республіканських, формах держ. правління (приміром, цілком демократичними вважаються парламентарні монархії в Швеції або Голландії).
За сучас. умов політ, демократизм, окрім іншого, означає: особисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснення влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у розв'язанні сусп. проблем. Д. дає окремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. - безсумнівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує можливість кожному самому захищати себе та свій добробут, свої громадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. - це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи людей. Проте, коли Д. розуміють тільки як негативну, зворотну проекцію тоталітаризму (як тоталітаризм навпаки), вона перетворюється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, культури. Д. - це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. - важлива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, функціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку особистості.
Демократії розрізняють пряму і представницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, де всі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень. Представницька демократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окремі громадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владні повноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду.
Треба пам’ятати, що демократія є передбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не є вірним. Багато держав з республіканською формою правління (принаймні формально республіканською) насправді не є демократіями.
Політична система суспільства
Інтегрована сукупність політ, влади, суб'єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада, здатність, право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об'єднань (в тому числі й інституалізованих). Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних і групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних і світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів.
До суб'єктів реалізації влади належать:
індивіди рядові громадяни, лідери політичних і суспільних об'єднань, держав та наддержавних інституцій;
соц. спільності класові, етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представники тіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах її функціонування;
організації політ. партії, сусп. об'єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільності і рухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю;
держави, державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об'єднання, які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні і впливові політичні суб'єкти.
Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини взаємостосунки політ. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивних чинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межах яких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організації є держава. Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона:
організує політ., екон., соц. і духовне життя країни; встановлює статус інститутівтів політичної системи суспільства і юрид. рамки їх діяльності;
забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, профес., демограф, та ін. соц. спільностей;
захищає інтереси суспільствава на міжнар. арені.
Вагомими елементами політ, організації є політ, партії, сусп. організації (професійні, творчі, оборонні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової інформації (період. видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція), які, маючи значні можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як «четверта влада».
Помітну, а в деяких країнах вирішальну роль у політ. організації відіграють реліг. організації, церква. Загальновизнаним структурним елементом політичної системи суспільства є політ, культура сукупний показник рівня, характеру і змісту політ. знань, оцінок, навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють:
рівень, характер і зміст політ. знань, поглядів, оцінок, установок;
політ, цінності, традиції, звичаї, почуття, норми і стереотипи;
політ, ідеологія; політ, свідомість;
політ, інститути; політ, поведінка, дії, навички участі у сусп.політ. житті;
політ, переконання;
рівень розвиненості політ, життя, політ, відносин, політ, інформування громадян.
Політ, культуру конкретного суспільствава доповнюють політ. субкультури, детерміновані соц. етнічними, конфесіями, регіональними та ін. суб'єктивними відмінностями учасників політ. процесу.
Функції політичної системи суспільства:
обгрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвитку і розробка конкретних програм його діяльності;
нормотворчість формування юрид., моральних та ін. норм людського співіснування як в межах однієї країни, так і в міжнар. плані;
організація діяльності суспільства по виконанню цілей, завдань і програм загального розвитку, соц. політ, легітимація яких досягнута на інтегративній основі;
визначення і розподіл матер. і духовних цінностей у відповідності з інтересами і положенням соц. спільностей;
гармонізація, узгодження інтересів держ. інтів, соц. груп і окремих індивідів з метою підтримання спокою, безпеки і достатніх темпів сусп. поступу;
політ, соціалізація членів суспільства, становлення і розвиток їх політ, свідомості і політ. поведінки;
політ, комунікація складових політичної системи суспільства, забезпечення стійкої і продуктивної взаємодії всіх її елементів, а також системи в цілому і середовища, в якому вона функціонує;
духовноідеолог. вплив на політ, свідомість громадян з метою її формування на засадах адекватності сутності і завданням даної політ, системи або ж маніпулювання особистісною і груповою свідомістю;
ствердження і всебічне зміцнення відповідного політ, режиму (устрою);
забезпечення внутр. і зовн. безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності екон., політ., соц., духовній, а також на міжнар. арені.
Типології політ. систем змушені враховувати значну кількість наукових підходів до сутності та структури політичної системи суспільства.
Виділяють наступні типи політ. систем:
консенсусні
інтегративні
общинні
відкриті
закриті
інструментальні
ідеологічні
традиційні (патріархальні)
змішані
сучасні
демократичні
авторитарні
тоталітарні
формаційні (рабовласницькі феодальні капіталістичні соціалістичні перехідні).
Еволюція політичної системи суспільства може бути досліджена як послідовна зміна станів рівноваги і кризи її підсистем і структур у довільній комбінації. Найбільш глибокі кризи пов'язані із змінами кардинальних, сутнісних параметрів функціонування системи (форми власності, екон. відносини, геостратег. орієнтири) і можуть супроводжуватися революц. зрушеннями загальносусп. і навіть надсусп. (регіонального, блокового) масштабів.
Держава в політичній системі суспільства
Держава - основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Держава володіє суверенною владою, що і визначає її верховенство щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного суспільства.
Держава - це публічна влада, що поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має права на проведення від імені суспільства внутрішню і зовнішню політику, має виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.
Положення держави як ядра політичної системи суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:
виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;
є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права та самовизначення;
зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;
бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;
встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки та юридичні норми;
володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-яких організацій чи особи.
Держава - це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.
Держава існувала на всіх етапах розвитку суспільства, виключаючи період первісного, соціальне однорідного суспільства.
В наш час нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій: колоній, суверенізації державоподібних формувань. За останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.
Відповідно до сфер діяльності функціями держави є:
1. Внутрішня функція;
2. Зовнішня функція.
до внутрішньої функції належать:
1) гуманістична;
2) екологічна;
3) соціальна;
4) культурно-виховна;
5) господарсько-стимулююча;
6) господарсько-організаторська;
7) науково-організаторська;
8) створення демократичних умов життя своєму населенню;
9) забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності народів, що проживають на території держави;
10)охорона і захист конституційного ладу.
до зовнішньої функції відносяться:
1) участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;
2) допомога населенню інших країн у випадку стихийного лиха чи кризи;
3) участь у захисті природного середовища;
4) участь у міжнародному культурному співробітництві;
5) участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва та праці;
6) оборона країни від нападу;
7) участь у забезпеченні миру на Планеті. Враховуючи все це, можна зробити висновок, що держава у політичній системі суспільства відіграє найважливішу роль – забезпечує життєздатність суспільства, його розвиток, злагоду, забезпечує права і свободи людини.
Політичні партії та партійні системи.
І. Визначення та суть явища "Політична партія".
Політична партія — це найбільш активна та організована частина населення, певного класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси беручи участь боротьбі за державну владу і реалізуючи набуті в процесі цієї боротьби можливості.
Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність.
Структура політичних партій являє собою систему, до якої входять ядро (партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія розділяється на партійний апарат, партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою. Досить часто до партійної системи входять створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.
Наприкінці XX ст. партії почали звертатися до всіх груп населення. Спершу американський політолог Дж. Ла Паламбара назвав цей тип «партією хапай-усіх», потім — партією виборців. Згодом до останньої додалася назва універсальних партій. Ці партії та їхні лідери прагматичні щодо ідеології, надають перевагу пошукові спільної мови з багатьма, часто протилежними за інтересами групами — тільки б завоювати виборців.
У 80-ті рр. стали з'являтися партії «рухівського типу». Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів (форми самодіяльності населення). Наприклад, партія «зелених» ФРН, яка виникла на базі екологічного руху, характеризується повною відкритістю і гласністю внутріпартійного життя, скороченням до мінімуму партійного апарату, відсутністю постійного лідера, а також традиційно оформленого постійного членства.
Політичні партії забезпечують необхідний зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.
ІІ. Функції партій та їх класифікація.
Таким чином ми розуміємо виняткову роль яку відіграють партії в політичному житті суспільства. Однак така їх роль визначається перш за все функціями, які вони виконують. Тож спробуємо розглянути функції політичних партій.
У сучасних розвинених суспільствах політичні партії виконують такі функції:
виявлення, формулювання та обґрунтування інтересів суспільних груп;
активізація та об'єднання великих суспільних груп;
формування ідеології та політичних доктрин;
участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;
участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;
участь у здійсненні державної влади;
формування громадської думки;
політичне виховання всього суспільства або його частини;
рекрутування й соціалізація нових членів партії;
підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.
В залежності від того яким чином політичні партії виконують свої функції, які верстви населення вини репрезентують тощо, їх можна класифікувати. Але оскільки існує велика кількість різноманітних партій то і класифікацій є багато (за різними класифікаційними параметрами). До того є поділ певною мірою умовний, однак можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій.
За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.
За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у політиці не існує).
За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.
За принципами організації та членства: кадрові та масові.
За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.
За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.
За ставленням до релігії: релігійні (християнські, мусульманські), атеїстичні, світські.
За територіальними межами діяльності: всенаціональні, "столичні", регіональні, локальні.
За ставленням до суспільно-економічних відносин: ліві, праві та центристські.
За ставленням до міжнаціональних та міжетнічних стосунків: шовіністичні або расистські, агресивного націоналізму, національно спрямовані партії, національні ненаціоналістичні партії, інтернаціональні, космополітичні партії.
За демократичністю внутріпартійної організації: демократичні, авторитарні.
IІІ. Партійні системи.
Цілком зрозуміло, що партії не існують відокремлено, а входять в політичну систему суспільства, відповідно вони формують підсистему, яка дістала назви "партійна система". Тип цієї системи в кожній країні залежить від багатьох обставин, особливо від характеру наявного політичного режиму. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:
— однопартійна: коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається – характерна для тоталітарних суспільств, приміром для колишнього СРСР;
домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років – це визначається вже не юридичними нормами а частіше за все певними обставинами (наприклад традицією), прикладом довгий час могла слугувати Індія ;
— двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостійно здійснюють владу – класичний приклад Демократична і Республіканська партії в США;
— трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті;
— двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, навперемін здобуваючи її – така партійна система може характеризувати нові незалежні країни, де один блок (в даному випадку лівий) є відображенням старої системи і напрямку розвитку, а другий (в даному випадку правий) відображає трансформаційні тенденції;
— партійна система обмеженого, чи поміркованого, плюралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями – система характерна для багатьох розвинених країн Європи;
— партійна система крайнього, або поляризованого, плюралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними;
атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку числа партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій — десять, двадцять чи більше вже не має великого значення.
В літературі ще також часом виділяється безпартійна система. У сучасному світі під цю категорію підпадає Оман та Саудівська Аравія, які є абсолютними монархіями і існування там партій є до певної мірі нонсенсом. Також були прецеденти запровадження тимчасової безпартійної системи у деяких африканських країнах після військових переворотів (Нігер).
Громадські організації та рухи.
Різноманітні об’єднання громадян – це елемент будь-якого демократичного суспільства. Об’єднання допомагають людям розв’язувати проблеми повсякденного життя, відкривають можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Сенс існування громадських об’єднань – спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємозалежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.
Громадські організації – це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди і асоціації.
Їх ознака – документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення.
Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер. Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Це є політичні рухи: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення); антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи.
Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях .
Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.
Функції громадських об’єднань поділяються на дві групи: 1) По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2) Щодо системи влади, розвитку суспільства.
Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування.
Діяльність громадських організацій є однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.
На основі громадських організацій і рухів виникають групи тиску – громадські об’єднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив – пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив – особисті зв’язки, шантаж, насильство, тероризм.
Громадські організацій та рухи – сполучна ланка між політичним і громадським суспільством, між “низом” і “верхом”. І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві.
Політична ідеологія
Ідеологія політична (від грец. idea - поняття і logos - учення) - система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та ін. суб'єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. свідомості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц.-політ, діяльності людей, їх духовного виробництва. Але її специфіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяльністю певних верств - ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп.-політ. життя є поживним грунтом для її формування.
Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп.-політ. ідеалів, цінностей, концепцій політ. розвитку і політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у собі не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій інтересів соц. спільноти, політ, партії - носія цієї ідеології, через що І.п. більш упереджена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжніми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, відносини і стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, утопіях. Політ, міфологія спотворено відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, поведінці мас, їх громадсько-політ. об'єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричинити тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор-. ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що виражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеали. приналежність власника певного символу до певного товариства, руху, орг-ції. На думку П.Сорокіна, «червоний колір переслідується не тому, що він червоний, а тому, що він символ думок, бажань і почуттів, які ворожі існуючому ладові». Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що конфронтація поміж окремими прошарками сусп-ва нерідко йде навколо символів.
І.п. виконує важливі соц. функції: пізнавальну, мобілізаційну. нормативно-регулюючу, контрольну, політ, соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її системою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямовує політику. Одночасно політика по суті справи ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для підтримки цієї мети та участі в її здійсненні. Разом з