Xreferat.com » Рефераты по политологии » Політологія. Політичні системи в Україні

Політологія. Політичні системи в Україні

та контролю у сфері держ. управ­ління; керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання догово­рів з іноземними країнами; наго­родження держ. нагородами; по­милування засуджених і оголо­шення амністії тощо. У багать­ох країнах П. має право розпус­кати парламент за наявності пе­редбачених для цього законом підстав і оголошувати нові ви­бори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припи­ненням повноважень П. та за­стосування щодо нього імпіч­менту.

Органи виконавчої влади


Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є по­хідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодав­чу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизува­ти, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спи­раючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.

В.в. охоплює всю держ. діяль­ність, яка не відноситься ні до за­конодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здій­снюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну під­систему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої ле­жить розгалужений апарат уп­равління, уряд на чолі з його гла­вою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповід­них законопроектів. Гол. інстру­ментом управління уряду, підпо­рядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабі­нет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і роз­пуску парламенту при дотри­манні певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - пре­м'єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент є главою кабіне­ту і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, нато­мість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, рес­публіці В.в. формується парла­ментом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет мініс­трів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основ­ному парламент обирає і прези­дента, який виконує переважно представницькі та консульта­тивні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від дина­міки співвідношення сил у пар­ламенті і тиску на нього депута­тів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з пози­тивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президен­том і урядом та його главою.

Відповідно до Конституції Ук­раїни вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра Ук­раїни за погодженням з Верхов­ною Радою України. Персональ­ний склад Кабінету Міністрів України також призначає Прези­дент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів - пос­танови і розпорядження. В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій форму­ють та призначають їхні голови, а голови місцевих державних ад­міністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за подан­ням Кабінету Міністрів України.

Вебер: про особливості влади1


Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політич­не явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип вла­ди відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час поси­лається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може поз­бутися і своєї влади.

Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади ба­зується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматич­ний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Ха­ризматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади — раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі­тичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.

Моделі та форми демократії.


Демократія (від грец. demos - народ і kratos - влада) - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціону­вання державної влади на заса­дах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рів­ність і добробут усіх при ро­зв'язанні проблем і питань сус­пільного врядування.

Д. може виявлятись як у держ., так і в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та ін.), хоча най­більш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. ре­жимам (авторитаризму, тоталіта­ризму, диктатурі, деспотизму, фа­шизму і т.ін.). За формою і спосо­бом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рі­шення приймаються через депута­тів та ін. народних представників.

Д. насамперед означає фор­мальне визнання народу джере­лом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосов­но яких влада відіграє обслугову­ючу роль. Ознакою Д. є визнан­ня права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. вла­ди, контроль за їхньою діяльніс­тю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загаль­ного, рівного виборчого права і здійснення цього права у проце­дурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чіт­ке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомо­гою регламентів. Цьому найбіль­ше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. пе­редбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважан­ням прав і потреб меншості, куль­туру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, тер­пиме ставлення до ін. думок і по­зицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.

Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децен­тралізму. Це такий стиль соц. вза­ємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально поклада­ти на себе функції «центру», дола­ти відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авто­ритетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. - «це не тільки вільні вибори і верховенст­во народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чіт­ким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й че­рез силові структури верховних органів, обраних народом і під­тримуваних ним» (А.Мігранян).

Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення на­роду. Д. - не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інсти­туції й установи, а ще й демокра­тично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не дія­тимуть демократично, якщо від­сутня дем. свідомість громадянст­ва, дем. менталітет. Д. - не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, до­тримуватися її настанов. Демок­ратичність влади полягає в її від­повідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різ­них, не тільки республіканських, формах держ. правління (примі­ром, цілком демократичними вважаються парламентарні мо­нархії в Швеції або Голландії).

За сучас. умов політ, демокра­тизм, окрім іншого, означає: осо­бисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснен­ня влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у роз­в'язанні сусп. проблем. Д. дає ок­ремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. - безсум­нівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує мож­ливість кожному самому захища­ти себе та свій добробут, свої гро­мадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. - це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи лю­дей. Проте, коли Д. розуміють тіль­ки як негативну, зворотну проек­цію тоталітаризму (як тоталіта­ризм навпаки), вона перетворю­ється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, куль­тури. Д. - це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. - важ­лива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, фун­кціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку осо­бистості.

Демократії розрізняють пряму і представницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, де всі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень. Представницька демократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окремі громадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владні повноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду.

Треба пам’ятати, що демократія є передбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не є вірним. Багато держав з республіканською формою правління (принаймні формально республіканською) насправді не є демократіями.

Політична система суспільства


Інтегрована сукупність політ, влади, суб'єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада, здатність, право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об'єднань (в тому числі й інституалізованих). Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних і групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних і світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів.

До суб'єктів реалізації влади належать:

індивіди рядові громадяни, лідери політичних і суспільних об'єднань, держав та наддержавних інституцій;

соц. спільності класові, етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представники тіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах її функціонування;

організації політ. партії, сусп. об'єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільності і рухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю;

держави, державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об'єднання, які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні і впливові політичні суб'єкти.

Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини взаємостосунки політ. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивних чинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межах яких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організації є держава. Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона:

організує політ., екон., соц. і духовне життя країни; встановлює статус інститутівтів політичної системи суспільства і юрид. рамки їх діяльності;

забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, профес., демограф, та ін. соц. спільностей;

захищає інтереси суспільствава на міжнар. арені.

Вагомими елементами політ, організації є політ, партії, сусп. організації (професійні, творчі, оборонні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової інформації (період. видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція), які, маючи значні можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як «четверта влада».

Помітну, а в деяких країнах вирішальну роль у політ. організації відіграють реліг. організації, церква. Загальновизнаним структурним елементом політичної системи суспільства є політ, культура сукупний показник рівня, характеру і змісту політ. знань, оцінок, навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють:

рівень, характер і зміст політ. знань, поглядів, оцінок, установок;

політ, цінності, традиції, звичаї, почуття, норми і стереотипи;

політ, ідеологія; політ, свідомість;

політ, інститути; політ, поведінка, дії, навички участі у сусп.політ. житті;

політ, переконання;

рівень розвиненості політ, життя, політ, відносин, політ, інформування громадян.

Політ, культуру конкретного суспільствава доповнюють політ. субкультури, детерміновані соц. етнічними, конфесіями, регіональними та ін. суб'єктивними відмінностями учасників політ. процесу.

Функції політичної системи суспільства:

обгрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвитку і розробка конкретних програм його діяльності;

нормотворчість формування юрид., моральних та ін. норм людського співіснування як в межах однієї країни, так і в міжнар. плані;

організація діяльності суспільства по виконанню цілей, завдань і програм загального розвитку, соц. політ, легітимація яких досягнута на інтегративній основі;

визначення і розподіл матер. і духовних цінностей у відповідності з інтересами і положенням соц. спільностей;

гармонізація, узгодження інтересів держ. інтів, соц. груп і окремих індивідів з метою підтримання спокою, безпеки і достатніх темпів сусп. поступу;

політ, соціалізація членів суспільства, становлення і розвиток їх політ, свідомості і політ. поведінки;

політ, комунікація складових політичної системи суспільства, забезпечення стійкої і продуктивної взаємодії всіх її елементів, а також системи в цілому і середовища, в якому вона функціонує;

духовноідеолог. вплив на політ, свідомість громадян з метою її формування на засадах адекватності сутності і завданням даної політ, системи або ж маніпулювання особистісною і груповою свідомістю;

ствердження і всебічне зміцнення відповідного політ, режиму (устрою);

забезпечення внутр. і зовн. безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності екон., політ., соц., духовній, а також на міжнар. арені.

Типології політ. систем змушені враховувати значну кількість наукових підходів до сутності та структури політичної системи суспільства.

Виділяють наступні типи політ. систем:

консенсусні

інтегративні

общинні

відкриті

закриті

інструментальні

ідеологічні

традиційні (патріархальні)

змішані

сучасні

демократичні

авторитарні

тоталітарні

формаційні (рабовласницькі феодальні капіталістичні соціалістичні перехідні).

Еволюція політичної системи суспільства може бути досліджена як послідовна зміна станів рівноваги і кризи її підсистем і структур у довільній комбінації. Найбільш глибокі кризи пов'язані із змінами кардинальних, сутнісних параметрів функціонування системи (форми власності, екон. відносини, геостратег. орієнтири) і можуть супроводжуватися революц. зрушеннями загальносусп. і навіть надсусп. (регіонального, блокового) масштабів.

Держава в політичній системі суспільства


Держава - основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Держава володіє суверенною владою, що і визначає її верховенство щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного суспільства.

Держава - це публічна влада, що поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має права на проведення від імені суспільства внутрішню і зовнішню політику, має виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Положення держави як ядра політичної системи суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:

виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;

є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права та самовизначення;

зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;

бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;

встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки та юридичні норми;

володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-яких організацій чи особи.

Держава - це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

Держава існувала на всіх етапах розвитку суспільства, виключаючи період первісного, соціальне однорідного суспільства.

В наш час нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій: колоній, суверенізації державоподібних формувань. За останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.

Відповідно до сфер діяльності функціями держави є:

1. Внутрішня функція;

2. Зовнішня функція.

до внутрішньої функції належать:

1) гуманістична;

2) екологічна;

3) соціальна;

4) культурно-виховна;

5) господарсько-стимулююча;

6) господарсько-організаторська;

7) науково-організаторська;

8) створення демократичних умов життя своєму населенню;

9) забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності народів, що проживають на території держави;

10)охорона і захист конституційного ладу.

до зовнішньої функції відносяться:

1) участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;

2) допомога населенню інших країн у випадку стихийного лиха чи кризи;

3) участь у захисті природного середовища;

4) участь у міжнародному культурному співробітництві;

5) участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва та праці;

6) оборона країни від нападу;

7) участь у забезпеченні миру на Планеті. Враховуючи все це, можна зробити висновок, що держава у політичній системі суспільства відіграє найважливішу роль – забезпечує життєздатність суспільства, його розвиток, злагоду, забезпечує права і свободи людини.

Політичні партії та партійні системи.


І. Визначення та суть явища "Політична партія".

Політична партія — це найбільш активна та організована частина населення, певного класу, класів, соціальної верст­ви, верств, яка виражає їхні інтереси беручи участь боротьбі за державну владу і реалізуючи набуті в процесі цієї боротьби можливості.

Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про­грамні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність.

Структура політичних партій являє собою систему, до якої входять ядро (партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія розділяється на партійний апарат, партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою. До­сить часто до партійної системи входять створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом про­ведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Наприкінці XX ст. партії почали звертатися до всіх груп населення. Спершу американський політолог Дж. Ла Паламбара назвав цей тип «партією хапай-усіх», потім — партією виборців. Згодом до останньої додалася назва універсальних партій. Ці партії та їхні лідери прагматичні щодо ідеології, нада­ють перевагу пошукові спільної мови з багатьма, часто проти­лежними за інтересами групами — тільки б завоювати виборців.

У 80-ті рр. стали з'являтися партії «рухівського типу». Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів (форми самодіяльності населення). Напри­клад, партія «зелених» ФРН, яка виникла на базі екологічного руху, характеризується повною відкритістю і гласністю внут­ріпартійного життя, скороченням до мінімуму партійного апа­рату, відсутністю постійного лідера, а також традиційно офор­мленого постійного членства.

Політичні партії забезпечують необхідний зв'язок між на­родом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висува­ти вимоги до нього.

ІІ. Функції партій та їх класифікація.

Таким чином ми розуміємо виняткову роль яку відіграють партії в політичному житті суспільства. Однак така їх роль визначається перш за все функціями, які вони виконують. Тож спробуємо розглянути функції політичних партій.

У сучасних розвинених суспільствах політичні партії виконують такі функції:

виявлення, формулювання та обґрунтування інтересів суспільних груп;

активізація та об'єднання великих суспільних груп;

формування ідеології та політичних доктрин;

участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

участь у здійсненні державної влади;

формування громадської думки;

політичне виховання всього суспільства або його частини;

рекрутування й соціалізація нових членів партії;

підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

В залежності від того яким чином політичні партії виконують свої функції, які верстви населення вини репрезентують тощо, їх можна класифікувати. Але оскільки існує велика кількість різноманітних партій то і класифікацій є багато (за різними класифікаційними параметрами). До того є поділ певною мірою умовний, однак можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій.

За класовою визначеніс­тю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціа­лістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу нале­жать і відповідні прошарки інтелігенції.

За ставленням до сус­пільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), рефор­містські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у полі­тиці не існує).

За формами і методами правління: ліберальні, де­мократичні, диктаторські.

За принципами організації та членст­ва: кадрові та масові.

За місцем у системі влади: легальні та неле­гальні.

За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналіс­тичні, анархістські та ін.

За ставленням до релігії: релігійні (християнські, мусульманські), атеїстичні, світські.

За територіальними межами діяльності: всенаціональні, "столичні", регіональні, локальні.

За ставленням до суспільно-економічних відносин: ліві, праві та центристські.

За ставленням до міжнаціональних та міжетнічних стосунків: шовіністичні або расистські, агресивного націоналізму, національно спрямовані партії, національні ненаціоналістичні партії, інтернаціональні, космополітичні партії.

За демократичністю внутріпартійної організації: демократичні, авторитарні.

IІІ. Партійні системи.

Цілком зрозуміло, що партії не існують відокремлено, а входять в політичну систему суспільства, відповідно вони формують підсистему, яка дістала назви "партійна система". Тип цієї системи в кожній країні залежить від багатьох обставин, особливо від характеру на­явного політичного режиму. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:

— однопартійна: коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається – характерна для тоталітарних суспільств, приміром для колишнього СРСР;

домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за під­сумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років – це визначається вже не юридичними нормами а частіше за все певними обставинами (наприклад традицією), прикладом довгий час могла слугувати Індія ;

— двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпли­вовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостій­но здійснюють владу – класичний приклад Демократична і Республіканська партії в США;

— трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформува­ти уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в пар­ламенті;

— двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, навперемін здобуваючи її – така партійна система може характеризувати нові незалежні країни, де один блок (в даному випадку лівий) є відображенням старої системи і напрямку розвитку, а другий (в даному випадку правий) відображає трансформаційні тенденції;

— партійна система обмеженого, чи поміркованого, плю­ралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між пар­тіями – система характерна для багатьох розвинених країн Європи;

— партійна система крайнього, або поляризованого, плюралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, дво­сторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного кон­флікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне роз­межування між ними;

атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку чис­ла партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій — де­сять, двадцять чи більше вже не має великого значення.

В літературі ще також часом виділяється безпартійна система. У сучасному світі під цю категорію підпадає Оман та Саудівська Аравія, які є абсолютними монархіями і існування там партій є до певної мірі нонсенсом. Також були прецеденти запровадження тимчасової безпартійної системи у деяких африканських країнах після військових переворотів (Нігер).

Громадські організації та рухи.


Різноманітні об’єднання громадян – це елемент будь-якого демократичного суспільства. Об’єднання допомагають людям розв’язувати проблеми повсякденного життя, відкривають можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Сенс існування громадських об’єднань – спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємозалежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.

Громадські організації – це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди і асоціації.

Їх ознака – документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення.

Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер. Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Це є політичні рухи: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення); антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи.

Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях .

Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.

Функції громадських об’єднань поділяються на дві групи: 1) По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2) Щодо системи влади, розвитку суспільства.

Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування.

Діяльність громадських організацій є однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.

На основі громадських організацій і рухів виникають групи тиску – громадські об’єднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив – пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив – особисті зв’язки, шантаж, насильство, тероризм.

Громадські організацій та рухи – сполучна ланка між політичним і громадським суспільством, між “низом” і “верхом”. І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві.

Політична ідеологія


Ідеологія політична (від грец. idea - поняття і logos - учен­ня) - система концептуально оформлених уявлень, ідей і погля­дів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та ін. суб'єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. сві­домості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц.-політ, діяльності людей, їх ду­ховного виробництва. Але її спе­цифіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяль­ністю певних верств - ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп.-політ. життя є поживним грунтом для її формування.

Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп.-політ. ідеалів, цінностей, концепцій по­літ. розвитку і політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у собі не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій інтересів соц. спільно­ти, політ, партії - носія цієї ідео­логії, через що І.п. більш уперед­жена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжні­ми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, від­носини і стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, уто­піях. Політ, міфологія спотворе­но відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, пове­дінці мас, їх громадсько-політ. об'єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричини­ти тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор-. ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що ви­ражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеа­ли. приналежність власника пев­ного символу до певного това­риства, руху, орг-ції. На думку П.Сорокіна, «червоний колір пе­реслідується не тому, що він чер­воний, а тому, що він символ ду­мок, бажань і почуттів, які ворожі існуючому ладові». Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що кон­фронтація поміж окремими про­шарками сусп-ва нерідко йде на­вколо символів.

І.п. виконує важливі соц. функції: пізнавальну, мобілізацій­ну. нормативно-регулюючу, кон­трольну, політ, соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її систе­мою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямовує політику. Одночасно політика по суті спра­ви ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для під­тримки цієї мети та участі в її здій­сненні. Разом з

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: