Ефективність виробництва плодово-ягідної продукції
Автор дисертаційної роботи поділяє думку О. Шестопаля стосовно того, що удосконалення розміщення промислового садівництва повинно здійснюватися в напрямку посилення процесів формування спеціалізованих зон і районів для найбільш повного використання сприятливих грунтово-кліматичних умов для вирощування культур і сортів, які мають обмежений ареал розповсюдження [147, с.145]. Зокрема О.Єрмаков відзначає, що в країні існують спеціалізовані зони й мікрозони виробництва плодів та ягід, що особливо характерно по відношенню до культур, які мають в силу своїх біологічних та економічних особливостей ареали розповсюдження [31, с.32].
Для створення промислових насаджень особливо цінних порід і сортів такі культури слід розміщати в районах, найбільш сприятливих для їх вирощування, беручи до уваги інтереси спеціалізації садівництва та інтереси розвитку окремих культур й не займаючи площі під породами, які можуть успішно вирощуватись в будь-якому іншому районі області чи країни [145, с.130]. Така точка зору, на наш погляд, не втратила своєї актуальності і в ринкових умовах і по суті є однією з найбільш прийнятних для сучасних умов розвитку садівництва.
По суті узагальнений висновок стосовно цієї проблеми дає В.Юрчишин, вказуючи, що “найкращі результати в розвитку садівництва досягаються при найбільш раціональному розміщенні насаджень, повному використанні природних умов, урахуванні особливостей цієї галузі й постійній увазі до неї” [160, с.133].
На основі вивчення теоретичних питань розміщення плодово-ягідного виробництва нами розроблена модель впливу факторів розміщення на загальний рівень розвитку садівництва (рис. 1.1).
При розгляді проблем розміщення виробництва плодової продукції необхідно звернути увагу на питання спеціалізації виробництва, яка забезпечує раціональне використання виробничих ресурсів, зниження собівартості плодово-ягідної продукції, а також зумовлює підвищення ефективності виробництва. Зокрема, зональна спеціалізація сільськогосподарського виробництва сприяє кращому використанню природних умов досліджуваної області, досягненню максимальних показників у виробництві плодової продукції.
Характеризуючи ряд особливостей спеціалізації виробництва плодової продукції В.Майдебура підкреслює, що спеціалізація веде до підвищення рівня концентрації та інтеграції з переробною промисловістю [159, с.132]. О.Єрмаков акцентує увагу на тому, що функціонування садівничих підприємств можливе лише в тому випадку, коли господарська спеціалізація є логічним продовженням територіального розміщення чи зональної спеціалізації галузі [31, с.80].
Разом з тим у сільськогосподарських підприємствах необхідне раціональне поєднання галузей, тобто необхідно розвивати не тільки основну галузь, а й додаткові, такі як овочівництво, виноградарство, баштанництво. Сприятливі умови для садівництва, часто є найкращими також для вирощування зернових, кормових, овочевих культур. В окремих регіонах ця конкуренція складається не на користь садівництва. Виникає проблема, розв‘язанню якої може сприяти концентрація садівництва там, де ця суперечність відсутня [30, с.261].
Цю проблему широко висвітлювали у своїх наукових працях В.Юрчишин, Д.Чухно, О.Єрмаков, А.Шумейко та інші. Зокрема, А. Шумейко підкреслює, що необхідно поглибити спеціалізацію та концентрацію виробництва продукції залежно від цільового призначення. Цієї точки зору притримується і В.Майдебура, який вказує, що залежно від спеціалізації районів плодівництва, тобто планово-цільового призначення виробництва плодової продукції, повинен формуватися тип садового господарства [145, с.125]. Садівницькі підприємства поділяються на виробничі типи за такими ознаками як рівень спеціалізації, склад додаткових галузей, наявність внутрішньогалузевій спеціалізації, цільове призначення (табл. 1.2).
Таблиця 1.2
Типи садівничих підприємств за цільовим призначенням продукції
| За О.М. Шестопалем [147, с. 203] | За Д.Ф. Чухно [145, с.46 ] | |
| Господарства з комбінованим використанням садівничої продукції, основне призначення якої – реалізація за межами регіону... головне завдання таких господарств – виробництво продукції для споживання у свіжому вигляді | Райони виробництва плодово-ягідної продукції для задоволення місцевих потреб. | |
| Господарства, які розміщені в зонах великих міст і промислових центрів. Основне призначення садівництва – виробництво продукції для постачання населення міст | Райони промислових центрів і приміських зон великих міст, курортні зони. | |
| Господарства, розміщені в зонах плодопереробних заводів. Основне завдання їх – виробництво сировини для промислової переробки | Райони сировинних зон плодопереробної промисловості | |
| Райони виробництва плодово-ягідної продукції для задоволення місцевих потреб та для вивозу. | ||
| Райони виробництва продукції на вивіз. |
Найбільш повно й обґрунтовано сутність розподілу садівницьких підприємств на підтипи виклав Д. Чухно. Доцільно звернути увагу й на міркування О.Єрмакова стосовно того, що для ефективного функціонування садівничих підприємств необхідно створювати в них таку виробничу структуру, яка б забезпечувала найповніше використання наявних природно-економічних умов для досягнення граничного (маргінального) рівня урожайності плодових та ягідних культур, максимально можливого рівня спеціалізації й інтенсивності плодово-ягідного виробництва, пристосування сучасних форм організації праці, які розраховані на найбільш продуктивне використання сільськогосподарської техніки і робочої сили, кращу керованість як господарством в цілому, так і окремими підрозділами, пропорційність обсягів виробництва плодів та ягід з постійними і тимчасовими трудовими ресурсами [31, с.211].
Одразу постає питання, які оптимальні параметри повинні мати спеціалізовані підприємства по виробництву плодово-ягідної продукції, та якими мають бути межі спеціалізації виробництва з урахуванням реальних умов ринкової економіки. З цього приводу висуваються різні думки. Так, О.Шестопаль вказує, питома вага основної галузі, розрахованої в структурі товарної сільськогосподарської продукції, має бути не менше 80%; площа плодоносних плодових та ягідних насаджень – 500-600 га, а валовий збір садівничої продукції повинен досягати 8-10 тис.тонн [147, с.240; 31, с.211].
Автор дисертаційної роботи поділяє точку зору В. Юрчишина про те, що раціональним або оптимальним є такий розмір господарства, який забезпечує найкращі організаційно-економічні й технологічні умови високопродуктивного використання землі, техніки та трудових ресурсів для одержання максимальної кількості продукції з гектара землі при мінімальних затратах праці і коштів на виробництво одиниці продукції [160, с.99].
В умовах адаптації садівницьких підприємств різних форм власності до ринкового середовища особливості добору порід і сортів, а також їх пристосованість до природно-кліматичних умов регіону відіграють вирішальну роль у розвитку садівництва та розміщенні плодових і ягідних насаджень.
Характеризуючи сутність і значення породно-сортового складу В.Юрчишин визначає його як один з найважливіших факторів інтенсифікації садівництва [160, с.156]. При цьому породно-сортовий склад у цій галузі в поєднанні з іншими чинниками зумовлює кількість, якість і собівартість садівницької продукції не на один-два роки, а на досить тривалий період [162, с.68].
Досліджуючи питання породно-сортового складу А.Шумейко виклав вимоги, які пред‘являються до сорту: висока продуктивність, смакові та поживні якості, стійкість до несприятливих погодних умов, шкідників і хвороб, широкий ареал розповсюдження [154, с.72]
Універсальних за придатністю до умов усіх місцевостей сортів багаторічних плодових рослин, звичайно, бути не може. Проте, у процесі реформування та адаптації підприємств до ринкового середовища необхідно приділити увагу удосконаленню породно-сортового складу з урахуванням конкурентоспроможності плодової продукції, каналів реалізації та платоспроможності населення даного регіону. Як підкреслює О. Єрмаков, обмежений породно-сортовий склад садів ускладнює рівномірне постачання населення плодовою продукцією і плодопереробної промисловості сировиною. Нерівномірні також затрати праці на обслуговування таких насаджень [158, с.43].
У рекомендаціях щодо районування сортів не вказано ні кількісне, ні навіть процентне співвідношення сортів по регіонах, зонах, областях. На цьому наголошують у своїх працях В.Юрчишин, В.Рульєв, Д.Чухно, О.Шестопаль. Стосовно цього питання слушною є думка В.Рульєва про те, що велике значення має обґрунтований добір порід і сортів, встановлення такого співвідношення між ними, яке забезпечувало б одержання запланованого обсягу плодів і ягід при оптимальних витратах на створення садів, зайнятості працюючих у господарствах протягом року, з обов’язковим врахуванням вимог ринку [116, с.118].
Як зазначає В.Юрчишин, при закладанні садів треба виходити також з принципу: зменшення площі повинно супроводжуватися скороченням кількості вирощуваних у ньому порід і сортів [162, с.187].
Підсумовуючи викладене, слід вказати, що існують різні групи формування структури породно-сортового складу. Зокрема, О.Шестопаль виділяє п‘ять організаційно-економічних принципів формування породно-сортового складу промислових садів: забезпечення виробництва садівницької продукції у відповідності до народно-господарської потреби в ній; пріоритет не на виробника, а споживача; повне врахування економічних факторів (трудові ресурси, розміщення ринків збуту плодопереробних підприємств, зональна спеціалізація сільськогосподарського виробництва та інше), які впливають на рівень розвитку, концентрації і спеціалізації садівництва, прискорення окупності капітальних вкладень на створення садів та ягідників, можливість більш рівномірного використання робочої сили і техніки протягом року [147, с.200-203].
У дещо іншому плані і більш ширше трактування наводить О.Єрмаков. Він вважає, що породний сортовий склад садів і ягідників повинен відповідати таким вимогам: у найбільшій мірі бути адаптованим до грунтово-кліматичних умов вирощування, мати стійкій споживчий попит на дану продукцію, забезпечувати стабільний за роками валовий збір садівничої продукції, мати оптимальний склад плодових та ягідних культур для забезпечення концентрації виробництва однопорідної продукції, забезпечувати найбільш рівномірне використання протягом року постійної робочої сили, давати максимально стійкий прибуток при найменших витратах ресурсів і найменшому підприємницькому ризику [31, с.19].
З урахуванням вищевикладеного можна узагальнити й виділити такі принципи розміщення породно-сортового складу в ринкових умовах :
розміщення виробництва плодової та ягідної продукції з урахуванням природно-кліматичних умов, виробничого потенціалу й цільового призначення регіону;
встановлення оптимального співвідношення між породами та сортами залежно від строків дозрівання і з урахуванням споживчого попиту;
стабільне забезпечення регіону плодовою продукцією протягом року на основі збалансованого постачання свіжої й переробленої продукції;
обмеженість породного асортименту плодової продукції до 3-5 сортів у сільськогосподарських підприємствах різних форм власності з урахуванням вимог ринку;
Одним із факторів розміщення та розвитку виробництва плодово-ягідної продукції, як вказувалося вище, має бути оптимальний рівень забезпеченості населення плодами та ягодами в регіоні. Стосовно вирішення цієї проблеми В.Андріевський, Н.Сеперович, В.Нога і В.Кірсанов вказують, що підвищення рівня забезпеченості продовольством повинно стати невід‘ємною частиною загальної стратегії та розвитку країни. Цього неможливо успішно досягти, якщо цю проблему вважати сільськогосподарською чи міською проблемою [8, с.38].
Розглядаючи проблему продовольчої безпеки, багато вчених акцентують увагу лише на провідних продовольчих культурах і не приділяють достатньої уваги плодам та ягодам. Так, І.Умачев підкреслює „пріоритетне значення в забезпеченні продовольчої безпеки належить хлібопродуктам, цукру, рослинній олії, молочним продуктам, рибі” [139, с.7].
Як відомо, серед продуктів харчування особливе місце займає плодова продукція, яка постачає організм людини основними вітамінами та мінеральними речовинами. Нестача їх у щоденному раціоні харчування, тим більше відсутність, призводить до серйозних наслідків. Достатнє їх споживання забезпечує масову профілактику здоров‘я населення, поліпшує роботу харчотравного тракту, кровотворних органів і судинної та нервової системи [116, с.26]. Разом з тим, з підвищенням матеріального добробуту населення змінюється структура споживання: зменшується частка хліба та картоплі, а плодів, ягід і овочів – збільшується, на чому й наголошує П.Кондратенко [46, с.5]. Такої ж думки дотримується і В.Майдебура, який більше увагу акцентує на споживанні плодово-ягідної продукції. Зокрема, він вказує на необхідність продовження періоду споживання плодів та ягід у свіжому вигляді за рахунок тривалішого їх зберігання і заморожування, а також на тенденцію підвищення попиту споживачів на ранні сорти зерняткових і кісточкових плодів та ягід, збільшення попиту на високоякісну продукцію, особливо на яскраво забарвлені та крупні вирівняні плоди і ягоди [159, с.10].
Українським науково дослідним інститутом гігієни харчування розроблені норми споживання плодів та ягід. У розрахунку на одну особу на рік вони становлять 79 кг плодів і ягід, у тому числі яблук – 50, груші й айви – 7,5, сливи – 7, вишні та черешні – 6, абрикосів – 2, персику – 1, горіхів – 1,5 і ягід – 4 кг. За даними Всесвітньої організації охорони здоров‘я, щоденний раціон людини повинен включати не менше 400-500 г свіжих плодів і овочів [116, с.35].
У цьому напрямку у різні роки вели дослідження А.Ткач, В.Свободін, Н.П. Касьянова, В.Мілосердов, В.Андрієвський, Н.Сеперович, О.Єрмаков, В.Рульєв. Низький рівень споживання та виробництва вітчизняних продуктів харчування є наслідком низького рівня інтенсивності сільськогосподарського виробництва, відсталості системи і глибини переробки сільськогосподарської продукції [125, с.44]. Вказується також на нерозвиненість інфраструктури продовольчого ринку, сервісного й інформаційного забезпечення його суб‘єктів, неконтрольовані поставки продуктів харчування за імпортом [136, с.30; 135, с.12].
Необхідно особливо відзначити точку зору В.Мілосердова, який переконаний, що неконтрольований імпорт низькоякісних іноземних товарів витісняє вітчизняних товаровиробників з продовольчого ринку. Він пропонує увести поняття „межа” безпеки, яка складає 16% імпортованої продукції в загальному споживанні [82, с32]. За дними ФАО рівень імпорту в загальному споживанні повинен становити не більше 20%. При цьому, як відзначає Г.Кумачов, продовольчу незалежність країни можна вважати достатньою, якщо частка вітчизняного продовольства в загальному обсязі продовольства становить не менше 80% [139, с.8].
Розв‘язання проблеми забезпечення регіону продовольством можливе за рахунок обґрунтування споживчого попиту на плодово-ягідну продукцію і визначення необхідних граничних рівнів виробництва з позиції задоволення потреб у ній, формуванням регіональних ринків сировинних ресурсів, обґрунтування оптимальної структури виробництва регіону з урахуванням максимального самозабезпечення власного ринку і можливих обсягів міжрегіонального товарообміну, визначення параметрів перспективного розвитку й розміщення садівництва з огляду на внутрішні регіональні потреби у плодово-ягідній продукції.
У комплексі заходів щодо стабілізації та поліпшення продовольчого забезпечення населення важливе місце відводиться системі розподілу продукції, яка виробляється сільськогосподарськими товаровиробниками, харчовими та переробними підприємствами. Функціонування такої мережі ґрунтується на вільному русі товарів і послуг, конкуренції та механізмі ціноутворення з урахуванням попиту та пропозиції [11, с.53].
В умовах нерозвиненості ринкової інфраструктури необхідно розглядати питання ефективного плодівництва з позиції інтегрованого підходу, тобто до балансу виробництва і споживання продовольства, який є в будь-який країні з ринковою економікою. [139, с. 9; 102, с.82; 120, с.31]. Так, починаючи з травня, коли надходять для споживання свіжі суниця й черешня, до вересня-жовтня є можливість забезпечити постачання свіжих плодів і ягід, а наявність в насадженнях зимових сортів яблук і груш продовжує строк споживання фруктів до травня-червня наступного року з плодосховищ [160, 155].
Вирішення продовольчого забезпечення населення плодово-ягідною продукцією залежатиме значною мірою від визначення раціонального співвідношення споживання її у свіжому й переробленому вигляді та надходження із плодосховищ. Наявність плодосховищ, відновлення роботи плодоовочевих заводів, у тому числі цехів у сільськогосподарських підприємствах, дасть змогу певною мірою вирішити проблему рівномірного споживання плодової продукції протягом року.
Серед заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування агропромислового комплексу, поліпшення забезпечення населення країни високоякісними продуктами харчування особливе значення має розвиток інтеграції виробництва сільськогосподарської продукції [16, с.15; 90, с.178; 38, с.15; 19, с.33; 66, с.56].
Зокрема, П.Т.Саблук, Ю.С.Коваленко, В.І.Криворучко, розглядаючи питання впливу інтеграційних процесів на удосконалення організації сільськогосподарського ринку, вказують, що на становлення структури продовольчого ринку вони справляють досить відчутний вплив. Вертикальна інтеграція сприяє більш чіткому відокремленню продуктових підкомплексів, як специфічних складових національного продовольчого комплексу [118, с.6]. Разом з тим інтеграційні процеси у сфері формування продовольчих ресурсів в умовах ринку мають досить багатоплановий характер, розвиток яких здійснюється від створення простих до більш складних інтегрованих систем, функціонування виробничих структур за участю кількох територіально близько розташованих підприємств сільськогосподарського і промислового виробництва та транснаціональних формувань [16, с.17, 38, с.13].
Вертикальна інтеграція ніби дещо деформує ринкове середовище, звужуючи можливості та свободу партнерів у поведінці на ринковій арені, тобто виборі напрямів і місць купівлі чи збуту продукції, діє ніби проти традиційних принципів ринку. Проте це компенсується істотним зменшенням ринкового ризику, зростанням гарантій збуту й одержання доходів [106, с.8; 16, с.16].
Розвиток інтеграції повинен бути спрямований на забезпечення господарської самостійності підприємств; багатоукладність форм власності; розвиток головних асоціативних агропромислових формувань і, в кінцевому підсумку, на ефективність результативних процесів [66, с.58].
Як відомо, за схемою реформування агропромислового комплексу України процес інтеграції виробництва передбачає:
розроблення пропозицій щодо розвитку інтеграції промислових підприємств із сільгоспформуваннями, інтеграції аграрного, промислового, банківського, торгового капіталу з метою організації великого товарного виробництва експортного стримування;
перехід на прогресивну форму відносин: інтеграцію на кооперативних принципах визначення власника кінцевого продукту;
налагодження взаємовигідних відносин між переробними та агросервісними підприємствами із сільськогосподарськими товаровиробниками;
забезпечення внутрішньогалузевого паритету економічних відносин [132, с.9].
В.Зіновчук вважає, що одним із шляхів здійснення інтеграції для повнішого задоволення економічних інтересів окремих підприємств і суспільства є кооперування аграрних підприємств через добровільну централізацію частини їх ресурсів з метою створення екологічно безпечного спільного агропромислового підприємства, раціонального за розмірами і з глибокою переробкою сировини, що забезпечує виробництво конкурентоспроможної за якістю і ціною кінцевої продукції [26, с.53].
У кінцевому результаті мета і зміст економічних перетворень в АПК полягають у створенні таких організаційно-виробничих інтегрованих формувань, які здатні успішно конкурувати на внутрішньому і зовнішньому агропродовольчому ринку, спроможні на активну підприємницьку та маркетингову діяльність [29, с.18].
У цьому зв‘язку постає питання, що економічно вигідніше: створювати власні об‘єкти з первинної переробки та збуту плодово-ягідної продукції в господарстві, чи налагоджувати економічні взаємовідносини з об‘єктами ринкової інфраструктури. Саме це питання є найбільш дискусійним [13, с.23; 28, с.30; 3, с.53].
Розглянемо узагальнено основні недоліки й переваги великих об‘єктів ринкової інфраструктури та власні об‘єкти реалізації продукції (табл. 1.3)
У ринкових умовах для забезпечення конкурентоспроможності продукції не можливо зупиняти вибір на якійсь довготривалій формі інтеграції. На нашу думку, вона буде розвиватися на базі інтеграційних процесів різних рівнів при створенні сприятливих умов для їх ефективного функціонування при недопущенні монополізму.
Таблиця 1.3.
Основні недоліки та переваги об‘єктів ринкової інфраструктури в сільськогосподарських підприємствах
| Переваги | Недоліки | |
| Відділи збуту сільськогосподарської продукції в сільгосппідприємствах |
Збільшення прибутку в господарстві Зниження впливу сезонності Підвищення конкурентоспроможності підприємства Матеріальна заінтересованість виробників у результатах виробництва Вільний вибір каналів збуту виробниками сільськогосподарської продукції Вибір часу реалізації продукції та керування реалізацією залежно від сезонного коливання цін |
Низький рівень зберігання продукції Низька якість продукції. Висока собівартість за рахунок витрат на просування продукції на ринок Неповне використання потужностей сховищ оптових ринків |
| Об‘єкти ринкової інфраструктури |
Рівномірне забезпечення населення продукцією протягом року Функціонування маркетингової діяльності Висока продуктивність праці Якість продукції відповідно до діючих стандартів |
Залежність сільськогосподарських виробників від об‘єктів ринкової інфраструктури Ізольованість виробника сільськогосподарської продукції від кінцевого результату Низькі ціни на продукцію для виробників і високі для споживачів |
При цьому, з одного боку, реалізовувати продукцію через власні господарські системи вигідніше, ніж реалізовувати її через посередників і здавати на оптові бази, які диктують свої умови та ціни. З іншого боку, при вирішенні цієї проблеми на рівні регіону з‘являється безліч негативних чинників: нераціональне забезпечення населення продукцією, низька якість переробки, незавантеженість потужностей на оптових ринках.
Форми агропромислових інтегрованих асоціацій за напрямками взаємовідносин їх учасників можна розділити такі групи:
спільна домовленість про порядок й умови заготівлі продукції (транспортні операції, зберігання тощо);
надання головним підприємством допомоги сільськогосподарським товаровиробникам безпосередньо в господарствах по визначеному напрямку інтеграції з метою підвищення якості продукції;
виділення авансом сільськогосподарським товаровиробникам фінансових ресурсів, здійснення передоплати будь-яких інших операцій в рахунок зданої сільськогосподарської продукції;
переробка сільськогосподарської продукції на бартерних умовах;
використання сільськогосподарськими товаровиробниками торговельної мережі засновника (інтегратора) або спільних торговельних об‘єктів [67, с.31].
До об‘єктів ринкової інфраструктури належать товарні біржі, агроторгові доми, оптові ринки, виставки, ярмарки, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, заготівельні пункти, фірмові магазини та інші. Однак, нині перед багатьма господарствами постала проблема збуту плодово-ягідної продукції. З огляду на це, формування інфраструктури має відбуватися за рахунок створення та розширення маркетингової мережі збуту сільськогосподарської продукції на шляху від виробника до споживача [4, с.499].
Система оптових продовольчих ринків вирішує завдання цілорічного постачання населенню високоякісних продуктів харчування, забезпечення сталого виходу сільськогосподарських товаровиробників на конкурентоспроможний ринок, зустрічного продажу продукції виробничо-технічного призначення, підвищення ефективності розподілу продовольства у великих містах, промислових центрах й окремих регіонах країни, спрощення та прискорення процесу просування товарів до кінцевого споживача [44, с.49].
Одним із перспективних напрямів виходу сільськогосподарських підприємств на продовольчий ринок є розвиток фірмової торгівлі, яка дає змогу підприємству ефективно управляти фінансовими потоками, забезпечувати швидке повернення коштів і направляти їх на виробничі потреби, успішно конкурувати на споживчому ринку [75, с.26].
У системі забезпечення плодово-ягідною продукцією населення важливу роль відіграють місцеві ринки. Як визначає Т.Зирянова, через такі ринки можна реалізовувати продукцію товаровиробників усіх форм власності [41, с.32]. Однак на такому типі ринків забезпечується низький рівень зберігання продукції, що призводить до погіршення якості продукції.
Об‘єктивно постає питання територіального розташування об‘єктів ринкової інфраструктури з урахуванням розміщення сільськогосподарських підприємств як основних виробників плодово-ягідної продукції та її споживачів. Перш за все це визначається підвищеними транспортними тарифами й іншими витратами на перевезення продукції [2, с.54]. Якщо йдеться про оптові ринки, то вони, як правило, повинні розташовуватися поблизу транспортних магістралей і мати необхідні комунікації. Як визначає Н.Сеперович, оптові продовольчі ринки створюються, як правило, у місцях, де покупцям і продавцям зручно зустрічатися [128, с.13].
Теоретичне узагальнення аспектів розміщення та розвитку садівництва дає підстави зробити висновок, що тенденція переходу сільськогосподарських підприємств, які виробляють плодово-ягідну продукцію, до ринкових умов відіграла негативну роль у формуванні ринку цієї продукції. Для ефективного розвитку садівництва розміщення виробництва має відповідати не тільки природнокліматичним, організаційним й економічним умовам, але й передбачати задоволення потреб населення за наявності ринкової інфраструктури.
1.3. Методика досліджень і система показників ефективності виробництва
Перед економічною наукою постає завдання не тільки визначення сутності чи опису того чи іншого явища, а й розробки методів кількісного її вираження. При цьому всебічне і глибоке вивчення процесу розміщення й ефективності виробництва в цілому залежить від того, наскільки вірно буде обрана методика дослідження, оскільки від вибору методичного підходу до вивчення цього процесу залежить встановлення тенденцій та закономірностей його прояву на практиці, виявлення небажаних явищ, опрацювання конкретних шляхів подальшого розвитку садівництва. Теоретичне обґрунтування процесу розвитку садівництва нерозривно пов‘язано з практичними проблемами.
У відповідності з метою і завданнями дисертаційного дослідження з урахуванням існуючих методик нами доповнена методика дослідження ефективності виробництва продукції садівництва в умовах зони Степу України на прикладі Запорізької області (рис. 1.2). Пропонована схема дослідження передбачає поетапне вивчення процесу розвитку й аналізу ефективності садівництва в ринкових умовах.
І етап – розміщення і породно-сортовий склад насаджень:
за категоріями господарств;
за видами культур;
динаміка площ під багаторічними насадженнями;
ІІ етап – виробництво плодово-ягідної продукції:
урожайність плодово-ягідних культур;
рівень концентрації;
рівень спеціалізації господарств;
структура валового збору;
витрати праці на одиницю продукції
реалізація плодів та ягід:
рівень товарності;
структура каналів реалізації плодів і ягід;
структура окремих товарних груп;
собівартість 1 ц реалізованої продукції;
виручка та рентабельність від реалізації продукції;
цінова ситуація на ринку.
ІІІ етап – забезпеченість населення плодово-ягідною продукцією:
рівень споживання плодів і ягід;
забезпеченість населення плодово-ягідною продукцією;
споживання плодів і ягід за окремими видами;
щомісячні витрати на плоди та ягоди;
сезонність споживання;
якість продукції за критеріями споживчої переваги.
Послідовний аналіз системи економічних показників, згрупованих у відповідності до наведеної схеми, дає можливість глибше проаналізувати сутність процесів розміщення, спеціалізації, концентрації і визначити ефективність виробництва плодово-ягідної продукції залежно від впливу різних організаційно-економічних факторів.
Серед економістів немає єдиного загальноприйнятого визначення сутності розвитку виробництва. Відсутня і єдина думка щодо визначення показників рівня розвитку виробництва. Так, група вчених, яка визначає сутність розвитку виробництва як зміну кількісних показників у часі, основними вважає показники обсягів виробництва в динаміці за декілька років. Так, розглядаючи питання розвитку садівництва, В.Майдебура акцентує увагу на важливості таких показників, як частка садів і ягідників у загальній площі сільгоспугідь та обсяг валової продукції [159, с11-13]. Для характеристики тенденцій розвитку садівництва О.Єрмаков виділив також такі показники, як обсяги виробництва плодів та ягід, товарна продукція, рівень товарності, частка суспільних господарств у виробництві та товарній продукції плодів і ягід [31, с.61].
Причому серед прихильників вищевикладеної концепції немає єдиної думки щодо показників розміру виробництва. В.Юрчишин вказує: „... як правило, групування ведуться за загальною площею насаджень, тоді як методично вірніше це здійснювати за площею продуктивних насаджень, оскільки при цьому досягається максимальне врахування результативності галузі в період плодоношення, який в садівництві є значно важчим і складнішим, ніж догляд за продуктивними насадженнями” [160, с.100].
Характеризуючи показники розміру виробництва О.Єрмаков звертає увагу на обсяги виробництва плодової продукції і стверджує, що „він є найбільш ємним та точним показником рівня концентрації галузі, відображаючи, з одного боку, площа – вал, а з іншого боку, показник інтенсифікації – урожайність” [31, с.116].
Показник рівня розвитку виробництва повинен характеризувати природно-ресурсний потенціал регіону й рівень забезпечення населення плодами та ягодами. Спираючись на ці міркування П.П.Борщевський, С.А.Кошелюк і Л.Г.Чернюк визначили узагальнюючий показник регіонального розвитку плодоовочеконсервної промисловості, яким є рівень виробництва її продукції у розрахунку на одинцю природного ресурсного потенціалу, що може розраховуватися як добуток індексів виробництва продукції у розрахунку на одиницю території та на душу населення [73, с.159].
Недоліком цих показників є відсутність системи, яка дозволяє дати комплексну, всебічну оцінку рівня розвитку виробництва плодово-ягідної продукції. Як свідчать результати дисертаційного дослідження узагальнюючими показниками плодово-ягідного виробництва, які характеризують розміри підприємств, є:
обсяги валової продукції в натуральному та вартісному вираженні;
обсяги товарної продукції;
площа багаторічних насаджень;
вартість основних засобів виробництва;
середньосписочна чисельність працівників.
Більшість науковців розглядають ефективність виробництва як відношення економічного ефекту (результату) до ресурсів (витрат). Разом з тим економічна ефективність повинна відбивати не тільки результати виробництва, а й включати показники, які відображають результати кінцевої діяльності господарства – реалізації сільськогосподарської продукції, тобто показники рентабельності, рівня прибутку на 1 га та одиницю товарної продукції.
Для характеристики ефективності виробництва і рентабельності окремих галузей, культур, сортів та агротехнічних заходів вважаємо за доцільне використання показника, який являє собою визначене у відсотках співвідношення вартості одержаної валової продукції до суми витрат, які пов‘язані з її виробництвом та реалізацією, тобто до її повної собівартості. Це співвідношення визначає окупність виробничих витрат, тобто по суті відображає порівняння витрат і результатів господарської діяльності [158, с.50].
Подальший розвиток садівництва повинен ураховувати кон’юнктуру ринку як комплекс взаємопов‘язаних факторів. Ми поділяємо думку В.А.Свободіна та М.В. Свободіной, які аналізують ефективність виробництва на всіх стадіях відтворення (виробництво, розподіл, обмін, споживання) [127, с.9].
Для визначення економічної ефективності виробництва плодової та ягідної продукції в дисертаційній роботі пропонується наступна система показників:
урожайність плодово-ягідної продукції, ц/га;
виробничі витрати на 1 га насаджень, грн.;
затрати праці на 1 га, люд.-год.;
затрати праці на одиницю продукції, люд.-год.;
собівартість 1 ц плодів та ягід, грн.;
ціна реалізації 1 ц плодів та ягід, грн.;
прибуток на 1 га, грн.;
рівень рентабельності, %;
рівень товарності, %;
Наведена система економічних показників, сформована у відповідності з методикою дослідження, дозволяє послідовно й широко вивчити цей процес. Однак кожний показник характеризує роль окремого фактора, і не дає змоги виявити сукупний вплив їх на досліджуваний процес. Для оцінки комплексного впливу факторів необхідно розглянути сукупність тих із них, які забезпечують умови для ефективного виробництва продукції садівництва.
При визначенні ефективності виробництва плодово-ягідної продукції виникає потреба розрахунку норми прибутку, що включає до себе вартість землі як основного капіталу у сільськогосподарському виробництві. Сутність показника норми прибутку полягає у порівнянні прибутку з обсягом капіталу, який використовувався для його одержання, а потім результат співставлення цих двох величин множиться на 100% [80, с.95].
У сучасній економічній літературі при дослідженні розвитку садівницької галузі значна увага приділяється аналізу забезпечення та споживання плодово-ягідної продукції. Проте різний рівень платоспроможності споживачів вимагає уточнення окремих базових понять і диференційованого підходу у споживанні окремих видів продукції.
Так, В.Андрієвський, Н. Сеперович, В.Нога, В.Кірсанов вказують, що „оцінка обсягів споживання продовольства ускладнена не тільки з огляду на досягнення „продовольчої безпеки”, але і у зв‘язку з відсутністю критеріїв її визначення – „норми споживання” і „нормативна поживність раціону” [8, с.38].
Стосовно забезпечення населення плодово-ягідною продукцією основними показниками будуть: частка їх у структурі харчування, частка власного виробництва у забезпеченні населення регіону плодово-ягідною продукцією, обсяг виробництва плодів у розрахунку на душу населення, обсяги власного виробництва і завезення плодів та ягід для задоволення потреб населення регіону.
Поділяємо думку О.Єрмакова, який вказує, що науково обґрунтованою рекомендовану норму ніяк неможливо назвати, тому що вона кілька разів зменшувалась на догоду директивних рішень [31, с.79].
О.Шестопаль, зокрема, вказує, що „норма споживання не є постійною величиною”, її необхідно коригувати відповідно, економічних умов регіону та країни, географічного розташування певного регіону та інших факторів. Тому, перш ніж планувати обсяги виробництва тих чи інших видів плодової продукції, необхідно мати достовірну інформацію про раціональне використання та канали реалізації [147, с.195].
В дисертаційній роботі використовувались дані статистичної річної звітності: 29 с.-г. «Про збір урожаю сільськогосподарських культур»; 21-заг «Звіт про реалізацію сільськогосподарської продукції»; 16 с.-г. «Баланс сільськогосподарської продукції», що дає змогу повною мірою порівняти дані по сільгосппідприємствах та областях, а також детально обґрунтувати перспективи розвитку та розміщення садівництва в цілому, виявити напрями удосконалення ринку плодово-ягідної продукції. Все це вимагає більшого обсягу інформації з різних джерел. З цією метою були використані різні методи дослідження. Перш за все здійснений детальний аналіз та групування сільськогосподарських підприємств виробників плодово-ягідної продукції у південному регіоні Степу, який включає Бердянський, Веселівський, Мелітопольський, Приморський, Приазовський та Якимівський райони. У результаті виділено три типових господарства з виробництва плодів та ягід: дослідне господарство “Мелітопольське”, ТОВ “Маяк”, СВК “ім. Фрунзе”.
Урожайність плодово-ягідних культур відзначається досить різко вираженою періодичністю та нерівномірністю по окремих періодах за роками. Тому для одержання достовірних висновків про економічну ефективність та розвиток садівництва в регіоні у дисертаційному дослідженні використано дані за 4 або 6 років.
Управління процесом розміщення й ефективного ведення садівництва найбільш результативне за умови, коли воно спирається на дані системного дослідження при використанні комплексу методів та прийомів, і зокрема, розрахунково-конструктивного, абстрактно-логічного, виробничо-аналітичного, монографічного, статистичного, економіко-математичного та інших.
При аналізі розміщення й ефективності садівництва насамперед необхідно використовувати методи статистики – сукупність загальних та спеціальних принципів і засобів, які використовуються для вивчення кількісної сторони суспільних явищ та процесів у нерозривному зв‘язку з їх кількісними параметрами. Методи статистичного спостереження дають можливість одержати масові достовірні дані про показники рівня та розвитку садівництва в досліджуваних господарствах різних форм власності.
Важливим етапом роботи з інформацією щодо розвитку садівництва є застосування методу статистичних групувань, який являє собою виділення в сукупності явищ кількісно однорідних груп за однією чи кількома ознаками. В даному дослідженні для виявлення впливу факторів на ефективність розвитку і ведення садівництва був використаний метод факторних аналітичних групувань. Він дозволив встановити взаємозв‘язок між спеціалізацією, концентрацією насаджень, урожайністю плодів і ягід, формами власності та виробничими витратами на 1 га, товарністю і рентабельністю виробництва садівницької продукції.
Аналітичні групування не дають змоги одержати повну кількісну характеристику впливу рівнів спеціалізації та концентрації на ефективність садівництва в сільськогосподарських підприємствах. Тому необхідно використовування більш точних кількісних методів, які відносяться до математичної статистики, тобто кореляційно-регресійні прийоми й дисперсійний аналіз, які є логічним продовженням групувань. Пристосування кореляційно-регресійного аналізу дозволило визначити вплив окремих видів ресурсів на обсяг валової продукції садівництва, структуру ресурсного потенціалу галузі та виявити раціональні шляхи його подальшого формування.
Для визначення загальної тенденції зміни рівня урожайності за окремими плодово-ягідними культурами був використаний метод вирівнювання рядів динаміки способом