Основи культурології
З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас – скіфська культура (VII ст. до н.е. – III ст. н.е.). Скіфська культура – це культура багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, які жили на широкому просторі Євразії – в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї.
Скіфи-землероби отримували добрі врожаї пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінувалися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили до Скіфії вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантикапєй (Керч) та інші.
За свідченням Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх верхівку ставити меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили курганні насипи значних розмірів, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами чоловіків-воїнів. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії – легендарного міста Гелон.
У похованнях скіфів знаходять чудові вироби прикладного мистецтва, а саме: прикраси, парадну зброю, кінську збрую, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині.
В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей одне з головних місць посідає тваринний світ, а саме: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла (кіготь, дзьоб, голова). Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву «звіриний стиль». Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких – об'єднання реалізму з декоративними мотивами.
Унікальні пам'ятки культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним та геологічним особливостям вода, що потрапила у внутрішньокурганний зруб, замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.
З появою сарматських племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скілуром.
2.3 Найдавніші релігійні уявлення
Походження й розвиток людської духовності є однією з найскладніших і найцікавіших наукових проблем, у розв'язанні якої беруть участь усі науки про людину. Десятки тисячоліть біологічної еволюції були також часом кристалізації людської розумності та емоційності. Людина обживала світ не тільки в прямому значенні слова, вона обживала його і своєю думкою, збагачуючи себе враженнями і знаннями, формуючи те, що називається духовною традицією. Ця традиція формувалася надзвичайно повільно, на найменше зрушення витрачалися тисячоліття, але саме в первісне мислення, в первісну духовність проникає своїм корінням увесь інтелектуальний світ, уся невичерпна духовна істота сучасної людини.
Тотемізм. Перші релігійні уявлення виникають уже в палеоліті у зв'язку з особливим ставленням до тваринного світу. Надзвичайно поширеним був на території Європи своєрідний культ ведмедя (дослідники вважають, що мова йшла про печерного ведмедя). Археологам відомі численні культові сховища черепів цього хижака – у Франції, Швейцарії, Австрії, а також в Україні (Одеська область). З цього моменту можна впевнено говорити про виникнення тотемізму.
Тотемізм – віра в тварину або рослину, яку давні люди вважали предком роду, з якою пов'язували своє існування й добробут. Частіше тотем був твариною, рідше – рослиною. Тотему приписувалися надприродні можливості, йому поклонялися. Племена індіанців Північної Америки під час появи там європейців мали імена своїх тотемів. У світі тотемів вживаються такі назви, як «люди-леопарди», «люди-антилопи». Ставлення до тотемних тварин буває різним. В одних народів суворо заборонено полювання на тотемну тварину і вживання її м'яса, в інших – особливий ритуал поїдання м'яса тотема.
Залишки тотемізму ми бачимо у світі фольклору. У чарівних казках тварини мають надзвичайні здібності, вони часто сильніші за людину, стають її другом, захисником. З тотемізмом пов'язані, очевидно, і перекази про «перевертнів».
Магія. На дуже ранніх етапах історії виникають і різноманітні магічні уявлення та відповідні дії. Деякі дослідники саме в цьому вбачають специфічну й докорінну відмінність первісного мислення від сучасного.
Магія – дії та обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на довкілля, тварин або людину. Основою магії є уявлення про загальний зв'язок усіх речей і явищ природи, про можливість впливати на ціле через його частину, на людину або тварину – через зображення, спрямовувати перебіг розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад, практично всі племена тропічної Африки, Австралії вірять, що володіння нігтями, волоссям, частинами одягу дає владу над людиною. Тому, якщо волосся і нігті зрізують, то їх ретельно збирають і ховають. Особливо охороняється вождь, оскільки вважається, що від його самопочуття залежить доля всього племені.
Магія за своїм призначенням різноманітна. Вона може бути лікувальною (одна зі складових народної медицини – замовляння, шепотіння), шкідливою (наслання «причини», «зурочення»), любовною («причарування»), промисловою (забезпечення успіху полювання), аграрною («стимулювання» сил родючості) тощо.
Одна з найпоширеніших теорій пов'язує походження мистецтва саме з магічними ритуалами, які здійснювалися над зображеннями тварин і мали забезпечити вдале полювання (наприклад, перед тим як іти на полювання, в зображувану на землі, стіні тварину випускали стрілу, виголошуючи при цьому якесь замовляння).
Фетишизм. Система магічних дій включає особливу обрядовість і особливі предмети – фетиші («фетиш» – слово французького походження, воно означає талісман, амулет). Фетишизм – віра в надприродну силу матеріальних предметів. У стародавньої людини об'єктами поклоніння були камені (особливо незвичайних розмірів і форм), дерева або цілі священні гаї. Форми поклоніння були різними: від принесення жертв до спричинення шкоди. До реальної корисності предметів додавали надприродні властивості – бути помічниками й заступниками людей. У фетишизмі в зародковій формі з’являється ідея Бога.
У сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді поклоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі) в християнстві, священному каменю (метеоритного походження) в мечеті Кааба у мусульман та у вірі в талісмани й амулети. Талісман, на думку забобонних людей, приносить щастя, амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами є, наприклад, іконки, ладанки, кулони, «щасливі» квитки та ін.
Шаманізм. Виконавцями магічних обрядів поступово стають особливі люди – знахарі, чаклуни, шамани. Шаманізм (з евенської мови «шаман» – знахар) – віра в можливість спілкування служителів культу (шаманів) з надприродними силами, духами, впливати на них за своїм бажанням, подорожувати у потойбічний світ. Як показують етнографічні спостереження, шамани бувають умілими гіпнотизерами, ілюзіоністами, а також і співаками, поетами, розповідачами. Можна пригадати газетні матеріали про «безкровні операції» філіппінських цілителів. На російській півночі, де сильно розвинений був шаманізм, знаходилося немало «свідків» того, як шамани літали, оживляли мертвих, бачили за сотні верст, створювали своїх і чужих двійників.
Анімізм. Перші поховання належать неандертальцям. Одна з найцікавіших для науки знахідок – поховання двох хлопчиків на річці Сунгір (північ Росії) 23 тис. років тому. Одяг похованих був багато прикрашений намистинами, списи і кинджали з бивня мамонта красиво оздоблені різьбленням. Вивчаючи поховання в горах Загра (Ірак), вчені встановили, що останки покоїлися на ложі з квітів. Якщо смерть супроводжувалася ритуалом, це означає, що вона була пов'язана з низкою відповідних уявлень. Цей комплекс уявлень отримав назву – анімізм (від латинського – «душа»).
Анімізм – віра в існування в тілі людини її двійника – душі, від якої залежить життя особи, фізіологічний і психологічний стан. Анімістичні образи – це, по-перше, душі живих людей; по-друге, духи померлих пращурів (тому анімізм нерозривно пов'язаний з культом предків); по-третє, уособлення сил природи (душі озер, гаїв, вітрів тощо).
Анімізм бере початок з приписування якостей двійників матеріальним об’єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. З часом до анімізму ввійшли уявлення про двійників матеріальних процесів: хвороби, війни, ковальська справа та ін.
У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі – все це є ускладненим анімізмом. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди, спіритизмі (віра у можливість спілкування з душею померлого за допомогою блюдця, що крутиться).
Обряд поховання у прадавніх людей був досить складний. Померлих ховали в заглибленнях і ямах, клали на спину чи на бік в зігнутому положенні, іноді голови огороджували кам'яними плитами. Мертвих наряджали і клали поруч з ними посуд, знаряддя праці, їжу і різні цінні предмети. Наявність поховального інвентарю пояснюється по-різному: або люди намагалися таким чином відігнати смерть від себе, запобігти помсті померлого, або хотіли забезпечити всім необхідним для життя в потойбічному світі, або давали речі в дорогу, щоб померлий добрався до світу предків і знайшов там спокій. У більшості поховань знаходять червону охру – своїм кольором вона нагадує кров – символ життя. Вичерпного пояснення цього ритуалу поки що не існує.
Етнографи зібрали великий матеріал, що характеризує первісні уявлення про душу і потойбічний світ. Ці уявлення містять картини «відлітання» душі померлої людини зі світу живих, її мандрівок у далеку країну мертвих, а також описи життя, що чекає душу в потойбічному світі. Розташування країни духів могло бути різним – під землею, на землі, на Місяці, на зірках. Але вони чітко діляться на дві великі категорії. Одні вважають, що життя душі в царстві мертвих буде щасливим, на думку інших – частина душ у потойбічному світі втішається, а частина – страждає. Більшість народів вважала, що душі померлих можуть приходити з царства тіней, відвідувати живих уві сні, протегувати їм у земних справах або ж, навпаки, заважати.
Так перші магічні, тотемічні, анімістичні вірування переважають протягом усього верхнього палеоліту. Наприкінці цього періоду вони переросли в певні культи. Таким був, вірогідно, культ жінки-праматері («палеолітичні Венери»). З виникненням землеробства і скотарства в неоліті пов'язана поява землеробських культів, поклоніння Сонцю, стихіям, виникнення певної картини світу. Поступово утвердилася трирівнева система світобудови: підземний світ – мешкання божеств, зміїв, чудовиськ; земний світ – світ людей, живої природи; небесний світ – помешкання більшості божеств і душ померлих. Ці три світи втілювали в орнаментах на неолітичній кераміці, уявлення про них залишаються й потім. Виникли стійкі міфологічні образи, що пізніше склалися в цільну міфологію.
Протягом первісної епохи внаслідок дуже тривалого біологічного розвитку самої людини, вдосконалення її матеріальної культури, розвитку видів діяльності (від мисливства і збиральництва до землеробства і скотарства), еволюції мистецтва (від перших примітивних зображень через розквіт первісного реалістичного мистецтва до складних абстрактних образів, виражених в орнаменті), ускладнення і розшарування суспільства, поглиблення уявлень про навколишній світ були закладені фундаментальні основи всієї сучасної людської культури.
ТЕМА 3. СПІВВІДНОШЕННЯ КУЛЬТУРИ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЇ
3.1 Суть і визначення цивілізації
Слово «цивілізація» походить від латинського кореня «сіvitas», що означає «громадянство», «міське населення», «громадянин», «община». Спочатку використовується як прикметник «сіvilis», тобто гідний громадянин, вихований, чемний, і лише в середині XVIII ст. вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. На думку багатьох вчених, поняття «цивілізація» було введене в науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває дотепер. Це поняття багатозначне. Ніхто не може сказати, скільки цивілізацій на Землі. Навіть А. Тойнбі називає різну кількість цивілізацій. Починаючи з 21 цивілізації, він пізніше збільшує їх кількість до 23, потім до 26, а вже наприкінці своєї діяльності втрачає вісім і ніби не помічає цього.
Для визначення поняття цивілізації та оцінки конкретних цивілізацій велике значення мають позиції дослідника. Більшість дослідників, визначаючи поняття цивілізації, вказують на труднощі, які передують цьому, а саме: складність внутрішньої системи кожної із цивілізацій; напружена внутрішня боротьба в рамках цивілізації за лідерство над природними та людськими ресурсами; напружена боротьба за гегемонію в символічній сфері у вигляді ідеології та релігії.
Велику роль у поширенні й науковому збагаченні терміну «цивілізація» відіграли твори французького історика Н. Гізо, присвячені історії цивілізації в Європі і окремо у Франції, а також двотомна праця англійського історика Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії». На їх думку, вся загальносвітова культура сприймалась як єдина цивілізація. Але з розвитком суспільства та історичних наук стає зрозумілим, що цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства і являє собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип тощо). Такий підхід відрізнявся від поглядів інших учених, які пояснюють цивілізацію через взаємодію з культурою.
Єдиного, загальноприйнятого визначення терміну «цивілізація» не існує, в різних контекстах цей термін може означати прямо протилежні поняття.
Сьогодні на Заході поняття цивілізації розуміють як сукупність історичних, географічних, соціокультурних та інших особливостей того чи іншого конкретного суспільства, народу, країни. У той же час словник «Американський спадок» подає такі визначення «цивілізації»:
розвинений стан інтелектуального, культурного і матеріального розвитку в людському суспільстві, що відзначається прогресом у мистецтві та науках, інтенсивним використанням писемності, появою політичних і соціальних інститутів;
тип культури та суспільства, розвинений окремою нацією або утворений у певному регіоні чи в конкретній епосі;
акт або процес удосконалення чи збагачення цивілізаційного стану;
культурне або інтелектуальне вдосконалення;
сучасне суспільство з його комфортом.
Інші сучасні західні довідкові видання визначають цивілізацію як стан людського суспільства, що характеризується високим рівнем культурних та технологічних досягнень і відповідним комплексом соціального та політичного розвитку.
Характеризуючи цивілізацію, слід зауважити, що вона з часом змінюється, набуваючи нових рис, які дозволяють нейтралізувати її антигуманні ефекти. Прикладом є перехід до інформаційного суспільства на основі кібернетичних систем. Виробництво, організоване на основі кібернетичних систем, не потребує безпосередньої участі людини на нижчому рівні виробничих процесів, оскільки багато функцій оперативного управління машинами та станками тут передані кібернетичним механізмам, а людина виведена зі сфери безпосереднього впливу на природу. Через це людина перестає бути частиною машини, а жорстка дисципліна праці, народжена індустріальним виробництвом, стає непотрібною.
Цивілізація, таким чином, дає можливість покращити, підняти рівень життя та умови розвитку особистості на новий, більш якісний рівень. Інший приклад доводить, що всередині цивілізації без використання її можливостей та продуктів стають неможливими оптимізація взаємодії суспільства і природи та вирішення екологічних проблем, створення ноосфери.
Фактично під цивілізацією розуміють культурну спільноту людей з певним соціальним генотипом, соціальним стереотипом, що освоїла стійке місце у світі.
Як бачимо, поняття «цивілізація» ще не визначено, хоча в жодного немає сумніву відносно того, що «цивілізація» є основним феноменом історичного розвитку.
3.2 Специфічні й серединні культури. Етнічні та національні культури
Кожна культура має свої особливості, які зберігаються в типологічно однорідному суспільстві. Ця специфічність означає особливість даної культури, її відмінність від усіх інших і виявляється по-різному. По-перше, як специфічна може виступати так звана «маргінальна культура», яку іноді називають периферійною, прикордонною, відмінною від тієї, що домінує в суспільстві (серединної) культури, від способу життя більшості людей. Така культура виникає, як правило, при відмові людей з якихось причин від традиційної (серединної) культури; зокрема, у зв'язку з різкою зміною способу, умов життя (з переїздом із села до міста, до іншої країни, іншого культурного середовища). Люди маргінальної культури мають труднощі з культурною ідентифікацією, не можуть чітко визначитися, хто вони, яка їх культура.
По-друге, специфічна культура може виступати як субкультура – особлива форма організації життя людей (соціальних груп), які прагнуть облаштувати всередині панівної, серединної культури своє власне, відносно автономне культурне існування.
По-третє, специфічна культура може виступати і як контркультура, якщо субкультурні цінності прагнуть проникнути в «ядро» серединної, домінуючої культури, замінити її фундаментальні цінності своїми – часто протилежними.
Етнічні і національні культури характеризують проблему культури і суспільства. Розгляд цих типів культури обумовлено змістом понять «етнос» і «нація», які часто ототожнюються, мають багато спільного.
Під етнічною розуміють культуру, в основі якої лежать цінності, що належать тій або іншій етнічній групі. Ознаками такої групи є спільність походження (аж до міфологічної), расові антропологічні особливості, мова, релігія, традиції і звичаї, фольклор, побут тощо. Але найголовнішим є відчуття етнічної ідентичності – загальної історії і культури, яка відрізняє «нас» від «них». Етнічною є культура, носії якої, перш за все, чітко усвідомлюють свою приналежність до своєї культури (причому, що дуже важливо, незалежно від місця проживання або від самоназви), мають особливий психічний склад, менталітет групового характеру.
На відміну від етнічної, національна культура, перш за все, характеризується єдністю території, державністю, спільністю економічного життя, тоді як ідентифікаційні ментальні ознаки йдуть на другий план. Національна культура втілюється в цінностях способу життя конкретної країни, яку розділяють етнічні групи.
Тому іноді говорять, що, з одного боку, етнічні культури формують національну в рамках держави, а з іншого – національна залишає свої відбитки на етнічних культурах. Якщо останні мають відгук культури міфу, то національні – культури Логоса, держави, політики, економіки.
Етнічні й національні культури утворюють органічну єдність, вони неможливі одна без одної. Задача культурної людини – бачити і поважати етнічні складові національної культури, з одного боку, а з іншого – не допускати розчинення національної культури в «загальносвітовій», заміни національних і етнічних культурних цінностей якимись «загальнолюдськими», оскільки останні так чи інакше присутні в будь-яких етнонаціональних культурах.
3.3 Взаємозв’язок культури та цивілізації
Як культуру, так і суспільство часто ототожнюють із цивілізацією. Це поняття було введено французькими просвітителями на позначення суспільства, заснованого на засадах Розуму, Справедливості, Закону. З кінця XVIII ст. термін «цивілізація» практично виступає синонімом культури. Цивілізація втілює цілісність усіх культур, їх єдність, що протистоїть варварству, уособлює єдність та ідеал прогресу людства. Але в той же час формуються й інші, менш широкі уявлення про цивілізацію – вона розглядається як матеріальна культура, як сфера речей і послуг, тоді як за власне культурою закріплюється лише духовна творчість. На межі XIX–XX ст. такий «розподіл» цих понять посилюється до протиставлення. О. Шпенглер, М. Вебер, М. Бердяєв характеризують цивілізацію як свого роду антигуманне виродження культури, пов’язане з пануванням техніки, урбанізації, грошей, матеріальних потреб і спадом моралі, духовності. У марксистській теорії цивілізація є ступенем суспільної історії, культури, що слідує за варварством, характер якої визначається матеріальним розвитком, станом способу виробництва.
У наш час цивілізація частіше за все розглядається як стан культури, що виникає (разом з державою) на певному історичному етапі розвитку. При цьому, якщо культура акцентує ступінь розвитку людини, її внутрішній світ, духовні сили, то цивілізація перш за все втілюється в організації суспільного життя, у формах присвоєння культурних цінностей, характеризує «зовнішнє», соціальне буття культури, створює ті чи інші умови для її розвитку (в руслі цього підходу виділяють аграрну, індустріальну і постіндустріальну цивілізації).
Крім того, цивілізаціями називають також унікальні історичні утворення, обмежені просторово-часовими рамками, що відрізняються характером свого відношення до світу природи, суспільства, самої людини. У руслі культурологічного підходу цивілізація розглядається як соціально-культурне утворення, основу якого складає унікальна однорідна культура, що є свого роду «перетином» культури і суспільства.
Спроби зрозуміти відношення поняття «культура» і «цивілізація», визначити їх взаємодію та застосування часом призводять до різних результатів: одні дослідники доводять, що цивілізація породжує культуру, є більш загальним по відношенню до неї поняттям; інші – висловлюють цілком протилежну думку. Наприклад, згідно з концепцією А. Флієра, культура є «механізмом цивілізації», тобто похідною від цивілізації. При цьому цивілізацію пропонують розуміти як історично складний спосіб існування великої спільноти людей, специфічну форму її самоорганізації та регулювання процесів колективної життєдіяльності. Культура тоді виконує деякі функції в рамках цивілізації. В іншому підході цивілізація і культура опиняються зануреними в особливу технологію. Культура тут входить до технології як її компонент і є «натуральним органічним акумулятором знань та інформації». На думку А.І. Ракітова, автора даної концепції, цивілізація також є особливим соціальним феноменом, народженим технологією, свого роду «сукупністю раціональних загальноприйнятих правил» або «загальноприйнятих і загальнозначущих для відповідного соціуму стандартів, правил та еталонів поведінки і їх гармонією з боку державних структур».
Дуже часто культуру протиставляють цивілізації. Так, у праці «Росія і Європа» М.Я. Данилевським була чітко сформульована концепція про духовність культури та бездуховність цивілізації, де цивілізація протиставлялася західному явищу культури. Автор поділив людство на 11 культурно-історичних типів. Кожний культурно-історичний тип проходить три основні фази розвитку: етнографічну, державну і цивілізаційну.
Німецький філософ і соціолог М. Вебер вважає, що культура – це неповторна і позбавлена будь-якої мети форма вияву духовного змісту світу, наслідком якого є створення неповторних міфів і символів через різні види мистецтва, науки і світогляду. Цивілізація ж, на його думку, має підпорядкований характер. Наприклад, техніка як елемент цивілізації є засобом створення благ для задоволення життєвих потреб людини.
Легко помітити, що протиставлення культури і цивілізації має місце тоді, коли зміст культури зводиться до вужчого її тлумачення – лише як духовної культури. Насправді ж протиставляти культуру цивілізації неправомірно. Поняття «цивілізація» означає в першу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному історичному етапі його розвитку. Характер цивілізації утворює певні виробничі відносини, які складаються між людьми і становлять її частину. В цьому розумінні виділяють античну цивілізацію, буржуазну цивілізацію тощо.
Цивілізацію розглядають ще як етап суспільного розвитку, що настає після варварства. Дехто з дослідників розглядає цивілізацію як характеристику цілісності культур усіх народів світу в минулому і сучасному. Культура в цьому плані виступає суттєвим аспектом цивілізації; ці поняття близькі, але не тотожні. Ми можемо вести мову, наприклад, про сучасну технотронну цивілізацію, але не про технотронну культуру, бо суть культури не в рівні техніки, а в якості духовно-морального потенціалу суспільства, який виражений також і через техніку даного часу. Серед витворів сучасної цивілізації є й атомна бомба, однак нікому не прийде в голову вважати атомну бомбу явищем культури.
Значну роль у розрізненні понять «культура» й «цивілізація» відіграло ознайомлення з життям племен Америки, Австралії, Африки, що зберегли архаїчні культурні комплекси. У результаті термін «цивілізація» дедалі більше використовувався для визначення особливого етносу в культурно-історичному процесі. Значний внесок у розробку поняття «цивілізація» зробили К. Маркс та Ф. Енгельс, які довели зв'язок процесу виникнення цивілізації з появою антагоністичних класів, створенням держави, появою міст і купецтва, а також писемності й мистецтва.
Поряд із марксистською культурологією, яка відстоює концепції висхідної культурно-історичної еволюції людства, існує значна кількість концепцій, де відкидається ідея єдиного культурно-історичного простору й часу. Цю наукову тенденцію заклав німецький учений О. Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи», де описав цивілізацію як заключний етап розвитку культури, як «смерть» культури, цим самим показав цивілізацію та культуру як протилежні явища. Якщо культура – це природний розвиток соціальних систем, то цивілізація є знищенням культури. О. Шпенглер вважає головними рисами цивілізації «гостре холодне міркування, інтелектуальний холод, практичний раціоналізм, схиляння перед грошима, розвиток сучасної науки» тощо. Разом з тим перехід до цивілізації означає і відмову від демократії, прав людини, політичних свобод.
Погляди О. Шпенглера на співвідношення культури та цивілізації продовжив англійський мислитель А. Тойнбі, автор 12-томної праці «Дослідження історії». Учений довів, що кожна цивілізація проходить у своєму розвитку 4 стадії: виникнення, ріст, надлом і розпад. Після цього вона гине, а її місце заступає інша цивілізація. Спільне між культурою і цивілізацією – це релігійна приналежність.
Він розвинув також ідею культурно-історичного розвитку людства як коловороту локальних цивілізацій, де зробив спробу пояснити перебіг розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття «цивілізація» до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. У результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком незалежних культур, які співіснують. Однак, А. Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації, і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина – неповторна особистість, людина – мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші – це доробок європейської культури XVIII ст. Парламент – феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації.
Існують теорії, які розуміють цивілізацію як продукт культури, її специфічну якість і складову частину. Цивілізація – це створена соціумом протягом культурного процесу система засобів функціонування та вдосконалення людини, суспільства, визначений за своїми якостями та можливостями результат функціонування культури, засіб і умова її зміни. Таке розуміння співвідношення культури та цивілізації пропонувалося американськими вченими. Таким чином, цивілізація може бути представлена і як феномен громадянського суспільства, і як достатньо розвинене явище самої культури.
Спроби по-новому поглянути на шлях, який пройдено людством, і знайти на ньому ті опорні точки культури, що тримають складну конструкцію людської цивілізації, тривають і дотепер. Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового знання (як гуманітарного, так і природничо-наукового) в контексті культурної епохи. Такий підхід в науці дістав назву цивілізаційного. Він ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Не відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкрити механізм дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей.
Для аргументації класифікації стану розвитку культур різних народів у різних історичних періодах учені виділяють різну кількість головних ознак цивілізації. Так, систематизація, яка була запропонована Г. Чайлдом, нараховує 10 основних ознак:
міста;
монументальні громадські будівлі;
податки або данина;
інтенсивна економіка, в тому числі торгівля;
виокремлення ремісництва;
писемність;
зачатки науки;
розвинене мистецтво;
привілейовані класи;
держава.
Саме Г. Чайлд на основі археологічних досліджень вказав, що постійними супутниками вищих цивілізацій були монументальні споруди – культові, поховальні або світські. Під час наукової дискусії вчений К. Клакхолм запропонував скоротити список Г. Чайлда до 3 ознак: монументальна архітектура, міста, писемність. Зазначена тріада виразно характеризує цивілізацію як культурний комплекс, тоді як соціально-економічна сутність цього явища пов'язана з появою класового суспільства й держави.
Зупинимося на загальній характеристиці тріади. Пам'ятки монументальної архітектури не лише вражають своїм масштабом, а й досить показові з точки зору виробничого потенціалу суспільств, що їх створили. Саме обсяг вкладеної праці підносить перші величні храми над родовими святилищами. Крім того, зведення будівлі вимагало знань з математики, розвинених знарядь праці.
Надзвичайно важливе значення мала поява писемності. Для первісної і навіть ранньої землеробської общини кількість інформації, що підлягала переданню для збереження стабільності господарства й культури, була порівняно невеликою. Ця сума знань зберігалася жерцями або шаманами й передавалася усним шляхом під час навчання молоді. Складна соціальна й економічна система, якою стала цивілізація, веде до різкого збільшення найрізноманітнішої інформації. Усе вимагало чіткої регламентації. Створення єдиної системи релігійних вірувань, які приходять на зміну локальним культам родів і племен, також потребувало писемності для її кодифікації та твердої фіксації. У соціальному плані розвиток писемності вказує на розподіл розумової й фізичної праці, який залежав від загального процесу класоутворення.
Третя найважливіша ознака цивілізації – розвиток поселень міського типу. Саме в містах особливо інтенсивно розгортається процес накопичення багатств і, відповідно, соціальної диференціації. Тут розташовуються центри громадського та ідеологічного керівництва, концентруються спеціалізовані ремісничі виробництва, набирають сили обмін і торгівля.
Культурний комплекс перших цивілізацій є складним організмом, в якому активно взаємодіють усі основні елементи, в тому числі й ландшафтні. Але вивчення ідеології та соціальної психології давніх суспільств становить особливу складність, адже тільки в часи класичної античності з’являються писемні свідчення про ці важливі елементи культурного комплексу. Тому саме матеріальні пам’ятки культури, які в той час стали