Основи культурології
6.3 Соціально-культурна ентропія
Ентропія – це процес зниження рівня системно-ієрархічної структурованості, складності та поліфункціональності культурного комплексу суспільства в цілому або окремих підсистем цього комплексу, тобто повна або часткова деградація даної локальної культури як системи. Незважаючи на те, що будь-яка локальна культура включає і певний пласт зовнішньо-системних явищ («маргінальних полів» та інших феноменів), її соціально-інтегрувальне ядро є порівняно жорсткою структурованою та ієрархічною системою ціннісних орієнтацій, форм та норм соціальної організації та регуляції, мов та канонів соціокультурної комунікації, комплексів культурних інститутів, ідеології, моралі, церемоніальних та ритуальних форм поведінки, механізмів соціалізації та інкультурації особи, нормативних параметрів її соціальної та культурної адекватності суспільства. Частина елементів цього комплексу складається конвенціально, на основі практичного досвіду соціального життя людей та передається від покоління до покоління через традиції. Інша частина формується та регулюється за допомогою різних соціокультурних інститутів, але працюють вони як єдина, дуже складна, поліфункціональна та полісемантична система.
Соціально-культурна ентропія є порушенням функціональної цілісності та збалансованості цієї системи, її, так би мовити, дисфункцією, яка спричиняє зниження можливості ефективного регулювання соціального життя людей. У цьому соціально-культурна ентропія пов'язана, в першу чергу, з процесами маргіналізації населення, які збільшуються, з виходом якнайбільшої кількості людей із зони ефективної регуляції їх свідомості та поведінки за допомогою засобів домінантної в даному суспільстві культурної системи і, насамперед, з боку комплексу його культурних інститутів, падінням ефективності процедур соціалізації та інкультуризації особи, членів суспільства засобами виховання, освіти, церкви, панівної ідеології та пропаганди, деградації підсистеми ціннісних орієнтацій, традиції, моралі тощо; падінням престижності легітимних форм досягнення бажаного соціального статусу та доступу до соціальних благ при одночасному зростанні популярності протизаконних та кримінальних методів вирішення цих проблем.
Зона дій, що склалися історично та закріпилися в культурній традиції соціально прийнятної моралі та поведінки людей, поступово скорочується, так само як і процент населення, який контролюється та регулюється з боку впливу «маргінальних полів» культури, де управління формами життєдіяльності людей здійснюється з боку локальних та «маргінальних квазісистем» (на зразок «бандитського закону», «хіпової тусовки», сект тощо), що і складає соціально-культурну ентропію.
Причини виникнення соціально-культурної ентропії пов'язані з різними змінами природних або історичних умов існування суспільства (революція, повстання, бунт, різні зміни в загальній основі соціальної організації, нормах соціального споживання, деградація існуючих та своєчасно не модернізованих інститутів соціального управління тощо; наприклад, криза Римської імперії в IV–V ст., українська національна революція 1917-1920 рр., «перебудова» XX ст.).
Історичні наслідки ентропії можуть бути різні: від фактичної дезінтеграції соціуму, який утратив цілісність, до консолідації та мобілізації його культурної системи (наприклад, загибель Західної Римської імперії в V ст.), до поступового відновлення регулятивної ефективності попередньої системи в її більш-менш традиційній формі (наприклад, відродження Запорізької Січі після монголо-татарських нашесть у XIV ст.) або формування нової системи, заснованої на нових консолідованих цінностях (наприклад, відродження Східної Римсько-Візантійської імперії на християнських, ідеологічних та феодальних соціально-економічних основах або утворення СРСР після революції та громадянської війни на засадах комуністичної ідеології та соціалістичної форми господарювання).
Проте, ентропія у всіх випадках є серйозним випробуванням суспільства на стійкість та міцність його соціокультурної системи як універсального механізму соціальної інтеграції та регуляції.
6.4 Культурний конфлікт
Культурний конфлікт – це критична стадія протиріч у ціннісно-нормативних орієнтаціях, позиціях, судженнях між окремими особами, їх групами, окремою особою і групою, окремою особою і суспільством, групою і суспільством, між різними суспільствами або їх коаліціями. На відміну від більшості інших видів конфліктів, конфлікт культурний є специфічним саме через свою ідеологічну обґрунтованість, несумісність оцінюваних позицій, світобачення, традиційні норми і правила здійснення тієї чи іншої соціально значущої діяльності тощо, тобто основною відмінністю сторін, які конфліктують, є їх різна ідеологія (індивідуальна або групова).
Отже, основною причиною появи культурних конфліктів є виникнення напруженості між різними системами норм та цінностей.
Форми культурного конфлікту можуть мати різні масштаби і характер: від сварки в міжособистісних відносинах до міждержавних та коаліційних війн. Прикладом жорстокості, до якої призвели культурні конфлікти, були хрестові походи, релігійні та громадські революції, частково – національно-визвольні війни, діяльність церковної інквізиції, геноцид, політичні репресії та ін. Так, культурний конфлікт був однією із причин Другої світової війни. Культурний конфлікт, як правило, відрізняється особливою жорстокістю, безкомпромісністю, а у випадку застосування сили переслідує цілі не стільки підкорення, скільки практичного знищення носіїв чужих цінностей. З цим пов'язана і складність винайдення компромісів та примирення сторін, які конфліктують і намагаються відстояти свої погляди «до переможного кінця». Компроміси, як відомо, краще досягаються між сторонами, які конкурують, а ніж між несумісними цінностями та ідеологічними інтересами.
Проблема конфлікту невід'ємно пов'язана із проблемами культурної толерантності та компліментарності, з інтересом до іншої культури та пошуком спільних поглядів, оскільки у всіх людей і суспільств існує багато спільного в розмаїтті культур. Пошук такого роду основи для вирішення конфлікту, зменшення рівня напруженості між обома сторонами є одним з головних завдань усієї політики.
Особливим типом культурного конфлікту є творчий конфлікт між напрямками, школами або окремими корифеями науки, філософії, художньої культури. Тут, насамперед, має місце суперництво між різними методами пізнання, конфлікт для визначення критеріїв істинності того чи іншого методу. Близьким до цього типу є конфлікт інтерпретацій, притаманний як галузям інтелектуально-творчої діяльності, так і сферам релігії, права, освіти тощо, в якому також велику роль відіграє питання про критерії істинності тієї чи іншої інтерпретації тексту. Вирішення таких конфліктів пов'язане з укладанням конвенції, яка вивчає рівноправність та взаємодоповнюваність різних позицій, методів. У таких випадках мова йде про конфлікти не спільних інтересів, а про амбіції осіб, груп суспільства. Можливо тому культурні конфлікти відрізняються такою безкомпромісністю. Крім таких конфліктів можуть виникати конфлікти культурні між різними етнічними групами (наприклад, між українцями і кримськими татарами); між різними поколіннями (проблема «батьків і дітей»); між законослухняними громадянами і кримінальним світом. Можуть бути культурні конфлікти і між застарілими політичними лідерами, які ще не зійшли з політичного олімпу, і новими силами.
Якщо в рамках одного суспільства є декілька субкультур, то контакти між ними завжди викликають проблеми, які інколи набувають конфліктної ситуації або переходять, інакше кажучи, у конфлікт.
Ще один фактор появи конфлікту культурного – це наявність у суспільстві інтелігенції. Чим її більше, тим більша вірогідність розхитування нормативної системи культури. Якщо ж матеріальний рівень життя населення високий, то ймовірність конфліктів менша.
Слід також зауважити, що загроза моральним засадам суспільства йде від кращої її частини, а не від гіршої.
Ще один фактор, який впливає на виникнення культурних конфліктів, – це рівень правової культури населення. Якщо демократія приходить в державу, в якій немає відповідної правової основи, немає жорстких законів, то зростає кількість тих, хто вважає себе вище над законом. У суспільстві розквітає культ вседозволеності, причому чим частіше закони порушують «верхи», тим частіше їх починають порушувати «низи». А це в свою чергу призводить до конфліктів культурних.
ТЕМА 7. КУЛЬТУРА. СУБКУЛЬТУРА. КОНТРКУЛЬТУРА
7.1 Культура як продукт суспільної практики
Поняття «культура» надто багатозначне, має різний зміст і сенс не лише в мові, а й у різних науках, у тому числі філософії. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва.
Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору.
Культура у світі наукового підходу до історії ґрунтується на динаміці суспільно-історичного розвитку. Це означає, що «культура» фіксує змістовно-людський аспект суспільних відносин. Його можна визначити завдяки залученню до процесу суспільного виробництва об'єктів (предмети, знання, символічні системи та ін.), способів діяльності та взаємодії людей, механізмів організації й регуляції їх зв'язків з оточенням, критеріїв оцінок оточення та зв'язків з ним. Тут культура розуміється як процес, результат і поле здійснення потенцій людьми у певний час.
Поняття «культура» необхідно розглядати в його диференційно-динамічних аспектах, що вимагає використання категорій «суспільна практика» та «діяльність», які пов'язують між собою категорії «суспільне буття» та «суспільна свідомість», «об'єктивне та суб'єктивне» в історичному процесі. У науковій філософській літературі поняття «діяльність» постає як одна з найфундаментальніших характеристик людського буття. К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Історія – не що інше, як діяльність людини, яка переслідує свою мету». Таким чином, поняття діяльності вміщує специфіку соціальної форми руху матерії.
Предметна діяльність людини є основою, дійсною субстанцією реальної історії людського роду. Вся сукупність предметної діяльності є рушійною передумовою історії людства, всієї історії культури. І якщо діяльність – це спосіб буття суспільної людини, то культура – спосіб діяльності людини, технологія цієї діяльності. Можна сказати, що культура є історично й соціально обумовленою формою людської діяльності, є історично змінною й історично конкурентною сукупністю засобів, процедур і норм, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності, взятої в усіх її вимірах і взаємостосунках. Іншими словами, культура – це спосіб регулювання, збереження, відтворення й розвитку всього суспільного життя. А кожний окремий індивід лише тоді може вважатися «культурною людиною», коли навчиться користуватися досягненнями суспільства, в якому живе. Адже суспільне виробництво виступає як умова й передумова її діяльності. Культура ж є принципом зв'язку з людиною, способом її вступу до соціального життя. Розвиток здібностей до користування тим, що вже створено й накопичено суспільством, оволодіння способами цього користування – ось що характеризує процес культивування людини.
Роль та місце культури в діяльності людини можливо зрозуміти тільки на основі уявлень про діяльність людей, яка врешті-решт має відтворювальний характер. Суспільна репродукція містить відтворення особистості, всієї системи громадських відносин, у тому числі технологічне, організаційне та культурне відтворення. Сутністю, головним змістом і призначенням сфери культури є процес суспільного відтворення й розвитку людини як суб'єкта різнобічної соціальної діяльності та громадських стосунків. Культура розглядається як необхідний елемент суспільного відтворення й одночасно як важлива характеристика суб'єкта діяльності, розвивається в єдності з репродукційним процесом взагалі в усій його історичній конкретності. Тому зрозуміло, що з кожним типом суспільного відтворення (простим, інтенсивним та деструктивним) пов'язаний свій тип культури, що окреслює її місце й значення в життєдіяльності суспільства.
Звичайне відтворення співвідноситься з культурою, яка склалася в умовах домашнього виробництва та сільськогосподарської праці. Для цієї культури характерне уявлення про навколишнє середовище як про дане людині зовнішніми силами переконання, яке не може змінюватися діяльністю людини, оскільки створене не нею. У культурах, що склалися в таких умовах, навіть активність самої людини розглядається як результат дії надлюдських антропоморфних сил.
З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно відмінний тип культури. На відміну від суб'єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих ритмів як систему незмінних смислів, суб'єкт динамічного типу культури націлений на вдосконалення власне себе в єдності з удосконаленням світу людей, уже сформованого, створеного всією попередньою людською активністю. Багатство накопиченої культури треба перетворити, осмислити й переосмислити, потрібно постійно поглиблювати створені раніше поняття, сформувати нові ідеї, культурні новоутворення. Світ уже виступає результатом відповідальної напруженої репродуктивної діяльності людини.
Деструктивному типу відтворення притаманна недостатня здатність суб’єкта через ті чи інші причини долати внутрішні й зовнішні протиріччя, обмежувати потік деструктивних інновацій, забезпечувати необхідні параметри простого суспільного відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва й відтворення. Деструктивний тип характеризується занепадом культури, недостатньою здатністю знаходити ефективні засоби й мету, які стабілізуватимуть ситуацію. Взагалі, така ситуація складається тоді, коли технологія, організація виробництва розраховані на тип культури, націлений на розвиток, а реальний робітник, орієнтований на звичайне відтворення, – на адаптацію в межах своїх «природних» можливостей до рівня техніки й організації, що вже склалися.
Типи відтворення й культури – поняття, покликані розкрити філософську основу, дати теоретико-методологічні обґрунтування внутрішнього розмежування культури. Культура має власні закони і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Адже культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи, вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за часи тоталітарних режимів.
Культура, як продукт суспільної практики, здійснює активний вплив на людей, на їх життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають здобутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність – практична чи теоретична, матеріальна чи духовна – поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, мови, освіти, через традиції та звичаї. Протягом історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. У найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійний й непрофесійний, що спрямовані на збереження духовності.
7.2 Поняття субкультури
Субкультура – це конкретна форма буття загальнолюдської культури, сукупність символів, ідей, тверджень, цінностей, норм, зразків поведінки, які приймає те чи інше суспільство або яка-небудь соціальна група. Кожне суспільство створює свою субкультуру. Хоча спільної думки вчених різних спеціальностей стосовно поняття «субкультура» та його застосування поки що не досягнуто, в більшості випадків мається на увазі внутрішня диференційованість культури, що виражається в наявності специфічних для соціальних груп культурних ознак. Ці ознаки можна узагальнити в категоріях «образ» та «стиль» життя, які вирізняють соціальні групи і дають можливість виділити соціально прийнятні форми соціокультурної диференціації:
національні;
професійні;
етнічні;
субкультури соціальних груп;
субкультури організацій.
Роль субкультур у культурі визначається необхідністю для кожної культури завойовувати і «пропускати» через себе різноманітність світу. Субкультура – нагромаджувач своєрідності в культурі, вона дозволяє культивувати неосвоєне, виступаючи як «лабораторія майбутнього». Культура й суспільство не мають дозволу рухатися, не «перевіривши» шлях. Такими природними й необхідними експериментами на шляху руху культури є субкультури, які апробують ті чи інші новоутворення.
Субкультури певною мірою автономні, закриті і не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її. Ми можемо говорити про особливий кодекс правил і моральних норм усередині етносу. Цигани, наприклад, не вважають ганьбою красти в «чужих», але крадіжки всередині табору вважаються злочином. У них не практикується також правове життя. Долю людини, яка порушила звичаї, вирішують старійшини, які керуються не правовими законами, а своїми традиціями, життєвим досвідом і власним розумінням.
У Закавказзі, наприклад, неповага до старої людини буде жорстоко засуджуватись. Серед засуджених, які говорять своєю мовою, складаються також своєрідні стандарти поведінки, типові тільки для даного середовища.
Подібні феномени й називаються субкультурами, фіксуючи таким чином герметичність даного явища. Цигани зовсім не претендують на всезагальність їх життєвих і практичних норм. Навпаки, вони зацікавлені в тому, щоб зберегти лише свої власні закони на противагу панівним у культурі, яку вони сприймають як «чужу». Те саме можна сказати і про кримінальний світ. Субкультура повинна тримати соціокультурні ознаки у певній ізоляції від «інших» культурних прошарків і не перетворюватись на загальноприйняту.
Отже, базові орієнтації більш-менш значної варіації, що якісно розрізняють громадянські цінності, лежать в основі субкультур. Кожна субкультура крім раціональних переконань має і рефлексивні, неоформлені (підсвідомі) переконання, але між тим вони є визнаними людськими поглядами, оцінками, асоціаціями і почуттями. Субкультури також відрізняються одна від одної за принциповим, в тому числі й ідеологічним, менш значущим, периферійним відтінком. Прикладами субкультур, що формуються на незначних відмінностях в політичній орієнтації і діях громадян, є стилі політичного мислення і поведінки жителів Львова, Тирасполя і Києва, Харкова, Донбасу або Одеси, Полтави і Сум тощо. Історично розходяться субкультури в політичному мисленні, нормах, цінностях, політичній активності більшості жителів Слобожанщини, Донбасу, Лівобережної України або стиль політичної поведінки в Україні, Росії, Білорусії тощо. Так, для ряду регіонів України у вигляді базових і разом з тим відмінних у політичних культурах цінностей виступають індивідуалізм, слабка ідеологізованість громадянських позицій, схильність до жалю і терпимість до людей, що дотримуються інших поглядів, відданість законним формам політичної поведінки, яскраво виражений символізм, критичність і вимогливість у ставленні до владних керівних структур. У ряді регіонів України ще переважає ритуальність над реальним політичним життям, ще страждає значна частина населення України через деформацію загальнокультурних і загальногромадянських цінностей тощо.
Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключено, що ступінь суміжності між різноманітними субкультурами є фактором, що впливає на політичну стабільність суспільства. Однак, не виключений і незбіг політичних субкультур, що призводить до знищення загальнонаціональних ідеалів, втрати мети, можливості сприяння розвитку мистецтва тощо. Для формування різних політичних субкультур серйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Так, політичні субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров'я і Галичини, насамперед, не співпадають якісно, бо вони просто різноманітні і зумовлені особливостями соціально-культурного й економічного розвитку регіонів. Відмінності в субкультурах виявляються у сприйманні сучасних проблем суспільства тощо.
Але після розгляду поняття «субкультура» та її взаємозв'язку з культурою, виникає питання: чому субкультури, яким притаманна стійкість, не мають впливу на основний стрижень культури? Чому вони народжуються, живуть і зникають, а провідний устрій культури при цьому зберігається? Коли К. Мангейм звернувся до цієї проблеми, він зрозумів її в традиційних рамках філософії життя. Культурні цілі він уподібнив життєвим, біологічним і тому визнав, що субкультури – це наслідок тих розбіжностей, які характерні для різних поколінь людей.
7.3 Молодіжна субкультура
У культурології проблема субкультури розглядається, як правило, в рамках концепції соціалізації. Припускається, що приєднання до культурних стандартів, входження у світ панівної культури – процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні або інші труднощі. Це й породжує особливі життєві прагнення молоді, яка із духовного фонду присвоює собі те, що відповідає її життєвому запалу. Так, на думку багатьох культурологів, народжуються певні культурні цикли, які обумовлені зміною поколінь.
За даними фахівців, на сьогодні лише 2 % української молоді перебуває в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях, натомість понад 25 % знайшли собі місце у неформальних угрупованнях. У соціологічній науці так звані неформальні угруповання узагальнюються терміном «молодіжна субкультура» і відображають ставлення певної групи молоді до процесів у суспільстві. Угруповання мають свої цінності, які є дещо відмінними від загальноприйнятих, специфічну манеру спілкування, стиль поведінки та одягу, певний спосіб мислення і світосприйняття.
Молодь нашої столиці не надто рясніє зовнішніми ознаками приналежності до якогось особливого молодіжного середовища. Трапляються, звичайно, деякі юнаки у відвислих штанях і «блайзерах», що називали себе реперами, бо зібравши по можливості навколо себе весь контингент дискотеки, могли вразити його кількома суто реперськими «па». Проте, їх не можна було б виділити в окрему віху молодіжної субкультури. Скоріше це було звичайнісіньким мавпуванням Заходу, що, на жаль, часто у нашій свідомості асоціюється з чимось «продвинутішим», тобто модним і прогресивним. Між іншим реп як музичний напрямок виник у США у 80-і роки і був музикою молоді «чорних кварталів». Виник він на основі реґґі та етнічних груп і з’явився у першій половині 90-х рр. Перші популярні серед молоді реп-групи: «Dr. Alban» та «HIP-HOP». Сформувався і класичний «прикид» українського репера: штани «дизелі», дуті короткі куртки – все ніби на кілька розмірів більше. Репери поділяються на ортодоксальних і поміркованих. Ортодоксальні слухають виключно реп-групи та намагаються якомога менше контактувати з навколишнім світом.
Справжній репер має знати напам’ять близько сорока реперських груп. Для них нехарактерним є вживання «важких» наркотиків та великої кількості алкоголю. На відміну від ортодоксів, помірковані репери знаходять спільну мову з брейкерами. На сьогодні вони фактично утворюють одне ціле. Відмінності полягають у вмінні одних танцювати брейк, а інших – впізнавати реп-групи. Для реперів характерним є підвищена необхідність спілкування з однолітками. Вони найбільше цінують індивідуальність, а своєю корпоративністю протестують проти усамітнення і обмеження сучасної людини.
Звичайно, молодь втілює в собі нову історичну реальність. Вона створює власну субкультуру. Філософія представника субкультури зводиться до того, щоб будь-що звертати на себе увагу і не губитися в натовпі. За його логікою, бути оригінальним – чи не найголовніша життєва установка. І не важливо, яким чином вона виконується. Скажімо, можна давати фортепіанні концерти, не маючи слуху і не знаючи нот; або писати нецензурні віршики, говорити, що життя це лайно, а смерть – найкраще, що може спіткати людину. Можна запевняти, що чоловікам більше пасує довге волосся і «художнє оформлення» обличчя, і що жінка – суцільна незграбність. Можна врешті-решт ставитись до Мерліна Менсона, як віруючий до розп’яття і вважати його тіло (в якому бракує кількох ребер) еталоном чоловічої краси. Головне – це відрізнятись!
Зокрема, ще у 50-60-ті роки минулого століття вулиці і майданчики Великої Британії заповнила молодь у яскравому одязі – хіпі. Вони називали себе «діти квітів» і закликали до любові до ближнього. Це були переважно студенти вищих навчальних закладів, діти з високоінтелігентних родин. Хіпі намагались звернути на себе увагу, протестували проти споживацького способу життя, загального снобізму (сноб – це людина, яка ретельно стежить за смаками, манерами сучасної моди і претендує на вишуканість, особливу інтелектуальність), «масовізму», де людина перестає бути помітною, де тиражуються цінності, умови та сенс життя, відбувається обездуховлення. Хіпі проголошували гасла рівності, радості, свободи і любові до всіх людей. Проголошували нову еру – Еру Любові.
Популярним серед тогочасних хіпі був культ «растафарі». Це напіврелігійний культ, що зародився у 1930 році на Ямайці з суміші афро-християнських, неоафриканських культів та елементів руху за створення автономних «ефіопських» церков, які очікували скорого приходу Месії та визволення чорних з тисячолітнього рабства. Проголошення Т. Мекконена (чи Рас Тафарі – що дало назву руху «растафарі») імператором Ефіопії на ім’я Хайле Селасіє стало початком масового поширення «растафарі». Його проповідники закликали курити «божественну» траву маріхуану, яка очищує від «розумового рабства» західного раціоналізму та дарує проникнення у сутність речей. «Назад до Африки!» – було гаслом растафарі. Специфічною особливістю цього культу була, безсумнівно, музика «реґґі». Соціально-критичний аспект пісень чорношкірих виконавців реґґі став причиною поширення растафарі в США та Європі.
В Україні на початку 90-х років з’явилися растома́ни, які свою назву отримали через солідарність з культом растафарі. Тоді поширення цього явища пояснювалось захопленням музикою «реґґі», екзотикою африканських атрибутів та ідеєю «трави» як очищення свідомості. Сьогоднішні растомани мало що знають про рух «растафарі», а саме про походження слова «растоман», яке пов'язують з хіп-хоп напрямком.
Варто згадати ще одну форму прояву субкультури, тобто молодіжної своєрідності – рух скінхе́дів. Скінхеди з'явилися наприкінці 60-х рр. у Великобританії. Їхнім гаслом спочатку було: «Борись за свій клас, а не за расу!». Траплялися навіть чорношкірі скіни. Це була переважно патріотично налаштована робітнича молодь, що захоплювалась реґґі та футболом і не цікавилася політикою. Економічна криза в Англії в кінці 70-х років та збільшення етнічних мешканців з колишніх колоній витіснила пролетарську молодь з робочих місць. Саме хвиля безробіття і безперспективності стала причиною расистського руху скінів. Деякою мірою свою роль у його формуванні відіграли неонацистські партії. Стиль одягу звичайного скіна мав бути, перш за все, адаптованим до вуличних бійок: чорні джинси, важкі шнуровані армійські черевики, короткі куртки-«бомбери», брита чи коротко стрижена голова. Перша хвиля скін-руху в Росії співпала з подіями 1994 року, коли «праві» політичні організації отримали «бойове хрещення». Друга хвиля, що розпочалася у 1998 році, виникла на тлі боротьби російської офіційної влади з кавказьким сепаратизмом. У цей час з'являються перші російські скін-групи «Русское гетто», «Штурм», «Коловрат». Виходять журнали «Русский хозяин», «Под ноль», «Отвертка». Зараз скінхедів у Росії близько 20 тисяч. Дійшли вони і до України. Серйозна українська організація починає формуватись навколо скін-групи «Бульдог» («Сокира Перуна»).
Лідер однієї з молодіжних організацій, В’ячеслав Кононов, доволі скептично ставиться як до офіційних молодіжних угруповань, так і до неформалів. За його словами, скінхедів у Києві налічується близько двох тисяч і це в основному футбольні фанати. Вони крім традиційного «бомбера» і камуфляжних штанів носять ще й шарф улюбленої команди. Нерідко скінів разом з іншими неформалами використовують різні політичні організації в різноманітних акціях. Тоді пересічному скіну можна заробити від 20 гривень до З0 доларів залежно від поблажливості лідера. Особливою національною ідеєю, зі слів самих скінів, вони не переймаються. Не кажучи вже про расизм. Більш сумлінними в плані національної свідомості є львівські скінхеди. Вони, звичайно, розмовляють українською мовою, вигукують гасла на кшталт: «Україна – thе bеst!», не п’ють горілки, а підтримують вітчизняного виробника – пиво «Львівське».
У 60-і рр. продовжував спостерігатися складний спектр різних субкультурних феноменів. Серед них рокери – це вдягнуті з ніг до голови в шкіру мотоциклісти, які наганяють жах на людей. Світ рокерів – їх банда, їх релігія – рок, їх Бог – спортивний Ісус на зразок Джеймса Бонда. Французький соціолог Жозет Аліа зауважував, що самі рокери вважають себе «королями», володарями інших авангардних груп.
Що стосується світосприйняття рокерів, то, як зауважує англійський соціолог П. Уілліс, вони оцінюють світ із «життєстверджуючою надійністю». Їх власні цінності, почуття так сильно укорінились в них самих, що утворюють частину очевидної буденної реальності. Рокери культивують «чоловічий дух», жорстокість і прямоту спілкування.
Живучи у створеному ними однозначному світі, рокери покладаються, головним чином, на власну силу і фізичний самоконтроль. Центральне значення їх принципу полягає у відмові від наркотиків. Загальна орієнтація отримала у рокерів втілення у підкреслено «чоловічому» стилі поведінки. Цей стиль притаманний і внутрішньо груповому спілкуванню. «Шкіряні» чоловіки люблять бійки. Зовнішній вигляд їх підкреслено агресивний. Шкіряний одяг із металічними планками робить їх подібними до машини. Високі черевики нагадують про те, що вони можуть бути застосовані, коли почнеться бійка. На руках і грудях рокерів – татуювання, у вухах – кільця – так звана данина молодіжній моді. Навіть зображення розп'ятого Ісуса Христа використовується як символ залякування.
Впевненість рокерів, як і їх стиль – грубий, прямо перетинається із стилем рок-н-рол. Своєю «музикою» вони вважають особливий ранній рок-н-рол, символами якого були Елвіс Преслі та Бадді Холлі. Наступну стилізацію року вони відкидають.
У 80-і рр. спостерігався складний спектр екзотичних феноменів. Візьмемо, наприклад, панків. Це слово відоме ще з XVI ст., у перекладі воно означає «вулична дівка». Оксфордський словник перекладає його як «зіпсований», «нікчемний». У 1970 р. Іггі Поп вийшов на сцену в Детройті і розпоров собі осколком скла оголені груди, а потім у супроводі членів своєї групи «Маріонетки», вдягнутий у нацистську форму, почав викрикувати фрази типу: «Мене нудить від вас!» тощо. Через декілька років у західній пресі з'явилися слова: «панк-музика», «панк-політика», «панк-культура». На кінець 70-х рр. набув величезної популярності панківський ансамбль «Секс пістолз». У той час панк-групи росли як гриби.
У 1977 р. виникла нова субкультура, яка протистояла панкам. Це були те́ди, які оголосили себе охоронцями соціального порядку.
Рок-культура в цілому продовжує розвиватися і сьогодні. Як правило, рок-група виступає в ролі лідера, демонструючи на особливому сленгу специфічну систему цінностей та норм, цим самим задаючи зразок стилю та манерам поведінки, спілкування, а також висловлюючи дух групової солідарності на основі протиставлення себе офіційному суспільству. Ці риси роблять рок-групу специфічною моделлю субкультурного молодіжного об'єднання.
Прикладом специфічної молодіжної субкультури може бути і баба́. Вигляд її представників зберігає риси відомої ідентифікації з Христом. Вони носять довге волосся «під Ісуса», натільні хрестики, затаскані штани. Разом з тим хлопці та дівчата одягаються також в індійські туніки, прикрашають волосся квітами. Люблять запах сандалового дерева, їх бог – та ж суперзірка, тільки з домішками чогось «східного».
Баба́ – послідовники хіпі, каліфорнійських молодіжних кампусів кінця 60-х рр. та їх ідеології, їх світ подібний до нереалізованої мрії. Цілими днями баба слухають музику, перебуваючи в наркотичному сп’янінні. Представник цієї субкультури м'який та пасивний. Він проповідує християнську мораль та марить Індією, де тільки й можна створити свої общини. Жозет Аліа вважає, що музика цієї субкультури найбагатша, найкрасивіша у світі джазу.
Загалом ситуація зрозуміла. Проте, чому все ж таки