Основи культурології
Один із домінуючих мотивів утворення молодіжних угрупувань, штучних ізольованих субкультур полягає в психологічній особливості розвитку особистості. Річ у тім, що в молодшому шкільному віці референтною (авторитетною) групою для дитини є батьки та вчителі. У більш дорослому віці – це друзі-однолітки, об’єднуватися з якими є дуже важливою потребою. З іншого боку, з розвитком поп-культури буквально на очах змінюються культурно-світоглядні і духовно-психологічні пріоритети молодої людини.
По-перше, щодо чинників, які, поєднуючись, дають первоцвіт у вигляді молодіжної субкультури, – це почуття ідентифікації з групою. Саме ця потреба ідентифікації з групою призводить до пошуку штучних форм відокремлення своєї групи від світу.
По-друге, це потреба в самоствердженні через отримання певного статусу в своїй групі. Засвоєння певного стилю життя потрібно для того, щоб таку людину визнали за свою. Особливо потреба в самоствердженні виражена через бажання привернути на себе увагу. Це питання гостро стоїть для юнаків. Дівчині, для того щоб привернути увагу, достатньо бути привабливою. Для чоловіків же фізична краса не є засобом соціального ствердження. Ознаки визнання чоловіка суспільством – це певний статус, рівень влади, кількість грошей. Юнак цього всього поки що не має. Тому найпростіший спосіб привернути увагу дівчини, – одяг, зачіска, металеві ланцюги тощо.
По-третє, до втечі людини в субкультуру призводить і певна потреба в активації. Крім полюсів, які постійно супроводжують людину – добро і зло, задоволення і незадоволення – є ще нудьга та збудження. Стан нудьги пов’язаний з певною психологічною порожнечею, що спрямовує людину на пошуки факторів збудження. Вона шукає засоби активності для самореалізації. Якщо людина не знаходить їх у оточуючому середовищі, то створює їх штучно. Постійна нудьга призводить до накопичення надлишкового збудження, що час від часу може давати немотивовану деструктивну розрядку. Існує також потреба у грі. І коли немає культури реалізації цієї потреби, молода людина починає грати у велику гру під назвою субкультура.
Якщо говорити про субкультурні явища, що були в середині минулого століття, і ті, які є тепер, то вони дуже різняться. Вони подібні за формою, але різні за мотивацією і змістом. Раніше це був протест проти якогось перенасичення і глобалізації, а зараз немає протесту проти глобалізації, навпаки, за допомогою субкультур вона стверджується. Масова культура, споживачем якої є українська молодь, продукує певні цінності – гроші, статок, благополучний спосіб життя. Однак, молодь у нас – найбільш незахищена верства суспільства. Вона не має роботи, заробітку, власного житла. Навіть займатися якоюсь творчою діяльністю: танцями, музикою або спортом – стало практично неможливо. Субкультурна активність молоді в Україні – це втеча від реального життя, яке не завжди радує. Приєднання до якогось угруповання може давати можливість приховати свої комплекси або нереалізованість. Навіть зовнішня стилізація – потертий, пошарпаний одяг – це власне теж намагання приховати свою убогість або вписатися з нею у суспільство. Однак, є те, що об’єднує західну субкультуру і нашу, – це проблема відчуження. Людина зосереджена в праці, але відчужена від того, що виробляє. Вона потребує колективності, а натомість відчуває відчуження і самотність. Здається, що поруч є люди, а ти все одно сам на сам зі своїми проблемами. Цим завжди користувались ідеологи, наприклад, релігійні. Тому останнім часом так багато з’являється різних сект, гуртків з екстремальною спрямованістю, що іноді призводять до самознищення. Саме тому молодь шукає спільності зі своїми однолітками.
Проте, якщо говорити про молодіжну субкультуру взагалі, то вона є природним елементом постмодерної культури. А що таке постмодерн? Постмодерн – це різноманіття культур, різноманіття цінностей. Це робить життя насиченим і різнобарвним.
Людина сама виліплює візерунок свого життя. Можна жити так, як закріпила традиція, і так, як більшість вважає правильним. Але чи зробить це людину щасливою? Можна і в субкультурному середовищі почуватися впевнено і гармонійно. Це краще, ніж дотримуватись загальноприйнятих суспільних норм, почуватися спустошено. Інша справа, коли втрачається рівень особистісної культури. Ось це трагедія, але ця трагедія й суспільства в цілому.
Незважаючи на всі різновиди молодіжних субкультур, жодна з них, якою б екзотичною вона не була, не може ліквідувати панівну культуру. Хоча, по суті, субкультура і не ставить перед собою такого завдання.
7.4 Контркультура
Стійкість та відновлюваність молодіжних субкультур ніби робить зайвим термін «контркультура».
Контркультура – це ідейна течія суспільного руху «бунтівних» соціальних груп студентства, хіпі, альтернативних комун, які отримали найбільший розвиток у 60-70-і рр. XX ст.; сукупність соціально-культурних цінностей та орієнтацій, які протистоять сучасній культурі.
Необхідно відзначити, що в сучасній культурології поняття «контркультура» використовується у двох значеннях:
для визначення соціально-культурних напрямів, які протиставляються фундаментальним принципам пануючої культури;
для ототожнення із західною молодіжною субкультурою 60-х рр.
Уперше слово «контркультура» запропонував застосовувати американський соціолог Теодор Роззак, який намагався об'єднати різні духовні впливи, спрямовані проти панівної культури.
З точки зору культурфілософії, контркультура постійно виявляє себе у вигляді механізму культурних новацій. Вона володіє величезним потенціалом відновлення.
Ідеологія контркультури мала різні форми вираження. Анархічна та вкрай нігілістична течія пояснювала контркультуру як антикультуру та закликала повернутися до докультурної первісної «природності». Більш поширеною є інтерпретація контркультури як протикультури, яка суперечить цінностям та ідеалам західної культурної традиції.
Ідеологія контркультури висловлювала здебільшого полемічну загостреність проти «масового суспільства» та полягала в критиці міщанського матеріального добробуту, накопичення, життєвого успіху, соціального конформізму. Дуже сильно в ній була виражена направленість, пов'язана з поширенням антигуманного духу утилітаризму та наукової раціональності. У ролі альтернативи розглядалось індивідуалізоване суспільство, яке відкривало б перед людиною можливості спонтанної самореалізації та встановлення істинних, вільних від диктату внутрішньої необхідності та меркантильної заінтересованості стосунків з іншими людьми та природою. Природі як джерелу натуральності та чистоти в системі альтернативних цінностей контркультури відводиться особливе місце. У ній бачиться сакральне начало, і все з чого складається природа сакралізується (від латинського – священне), тобто предмети, речі, явища наділяються «священним» змістом, вводяться як обов'язковий атрибут у культуру та мистецтво, релігію. Символом у сакральному може бути звичайне для певного часу явище чи церемонія, в результаті якої життєва колізія набуває «значущості». Наприклад, страта Ісуса Христа разом з двома злодіями на хресті для початку нової ери була звичайним явищем для Римської імперії, а з часом переросла в один із провідних символів християнства. Е. Дюркгейм виводив ідею священного як діалектично-природну основу людського буття, громадську колективістську сутність, яка протистоїть індивідуалістичному, егоїстичному існуванню.
Чим вище рівень розвитку суспільства, тим більше розмежовуються розуміння і сприйняття сакралізації. У кризових ситуаціях завжди знаходяться люди, які намагаються сакралізувати минуле, зокрема релігійні постулати, і подавати їх як єдино правильні для всього суспільства. Ці люди намагаються створити контркультуру, пов'язану із становленням нової чутливості, вивільненням підсвідомих сил, розвитком внутрішнього досвіду та релігійного оновлення. Засобом досягнення цих цілей є використання наркотиків, створення невеликих груп альтернативних комун. Ці комуни частіше формувалися на політичній та релігійній основі. Найбільшого поширення в них отримали східні культи. Однією з відмінних особливостей контркультури є міфологізація культури Сходу, яка, на думку деяких вчених, нібито має змінити західну культуру, яка вже своє віджила.
Інші культурфілософи стверджують, що традиційна західна культура вже замінена новою, модерністською (А. Белл). Професор Каліфорнійського університету Б. Бергер в книзі «Виживання контркультури» говорить, що в 60-і рр. на Заході виникла нова культура. Увібравши в себе старовинні традиції – анархізм, пасторалізм, азіатські релігійні та містичні культури, розум американських індіанців, нігілізм – вона змогла розкрити в собі потенціал альтернативної культури. Б. Бергер доводить, що молодіжні субкультури не зникли безслідно, вони вплели в тканину традиційної урбаністичної культури чужі для неї різнокольорові барви. У результаті цього і сама тканина виявилась зміненою. На його думку, процес створення нової культури буде продовжуватись.
Сьогоднішній плюралізм духовних і ціннісних орієнтацій – запорука майбутньої універсальної культури, яка у свою чергу закладе основу наступному діянню «батьківської» культури.
Таким чином, залежно від реалій сучасного світу для визначення ролі контркультури мають значення не тільки окремі феномени, а й уся сукупність субкультур.
ТЕМА 8. РОЛЬ КУЛЬТУРНИХ ОРІЄНТАЦІЙ У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
8.1 Фундаменталізм та традиціоналізм
Значення культурних орієнтацій у розвитку суспільства дуже велике. На сьогодні не існує одностайної думки щодо фундаменталізму. Зазвичай, коли мова йде про фундаменталізм, у свідомості виникає уявлення про щось архаїчне, про агресивне втручання в соціальну динаміку безнадійно застарілих навичок мислення та поведінки. Існує навіть думка, що саме ця культурна орієнтація відроджує тоталітаризм, фашизм, екстремізм. У такому випадку поняття наділяється негативним змістом і часто асоціюється з ексцентричними образами патріархальності, дикості. Прогресивно орієнтована свідомість дуже легко відкидає подібні канонічні твердження.
Як з'явився фундаменталізм? Реакцією на що він є сьогодні? Чи існує інша культурна орієнтація, протилежна фундаменталізму? Яка його роль у сучасній культурі?
Слід розпочати з того, що фундаменталізм несе на собі відбиток неадекватного відтворення власної суті. Він ідеологічний, бо породжується у сучасних світоглядних розмежуваннях. Про фундаменталізм згадують тоді, коли, наприклад, супервиробництво і суперспоживання в індустріальній цивілізації народжують тупикову ситуацію, яка не забезпечена можливостями людського роду, і людина тоді змушена пристосовуватися до наявної цивілізації, але якщо це пристосування виявляється для неї болісним процесом, то у свідомості людини нерідко заявляє про себе фундаменталістська настанова, яка вимагає звернення до першоджерел життя. Інколи першоосновою фундаменталізму називають кризу традиційного суспільства. Криза – це перш за все розпад усіх форм природної спільноти, що не може не викликати контртенденцію – сум за первісною простотою та органічністю традиційних форм загального людського життя. На жаль, фундаменталістські тенденції з'явилися раніше, ніж традиційне суспільство зазнало кризового стану. Через це можна говорити про інші, більш основні причини фундаменталізму.
Очевидно можна визнати правомірним твердження про те, що у феномені фундаменталізму виражені деякі антропологічні закономірності. Філософська антропологія XX ст. довела, що людина – це відкрите, несформоване створіння. Людська природа хоча і зберігає в собі деякі стійкі структури, в той же час перебуває в пошуках. Ці імпульси – прагнення, що спираються на корінну основу людської натури та потребують власного перетворення – є базою фундаменталізму.
Говорячи про традиціоналізм, треба сказати, що його прагненням є збереження того, що набуло людство. Але саме бажання зберегти людські надбання постійно наштовхуються на своєрідну природу людини. Культура фіксує ці прагнення. У результаті цього виникає складна драматургія культурної творчості, яка далеко не завжди дозволяє бачити фундаменталізм як ідеальний тип.
У культурі постійно присутні дві тенденції – зберегти витоки і в той же час розширити сферу творення культурного. Отже, культурна природа фундаменталізму полягає в протистоянні постійному зростанню складності життя та його оновленню. Якби культура не гналася за інноваціями, то не виступав би й фундаменталізм у його нав’язливо-директивних формах. Модернізм же черпає свої сили у протистоянні будь-якій ортодоксії та охороні.
Бажання переосмислити історію часто виявляється способом прориву в новий культурний простір. Але готовність творити культурні нововведення перетворюється на відродження патріархальних духовних стандартів. Отже, фундаменталізм можна зрозуміти лише у співвіднесенні із соціодинамікою через призму модернізму. Останній, у свою чергу, розкриває власну ідентифікацію через фундаменталізм. Так, зразком фундаменталістської настанови може бути воскресіння язичництва на тілі європейської культури. Язичництво ближче до людської природи, ніж християнство, бо виражає деякі константи людської поведінки. Але в той же час язичництво кожен раз відроджується в новій соціокультурній ситуації. У результаті факт фундаменталістської зацікавленості виявляється фрагментом культурної творчості.
У цілому фундаменталізм амбівалентний (двоякий). З одного боку, він дозволяє апелювати до традицій, які є базою для усвідомлення, розуміння значення прогресивних ілюзій. З іншого – пропонує не стільки розмотування назад історичних витоків, скільки досягнення нового соціального ідеалу. Саме тут виявляється ідеологічність фундаменталізму. Якщо традиціоналізм наполягає на вірності традиції, то фундаменталізм аранжує цю традицію в дусі нових соціальних орієнтирів.
Таким чином, поняття «фундаменталізм» позначає таке спрямування думки, що виступає за повернення до глибинних, кореневих основ доктрини або взагалі принципів життєдіяльності. У більш широкому смислі фундаменталізм – це релігійно-культурна настанова, спрямована на переосмислення втраченої, але надзвичайно значущої традиції.
8.2 Види релігійного фундаменталізму та їх роль у розвитку суспільства
Слово «фундаменталізм» сформувалося в другій половині XIX ст., коли в американському протестантизмі з'явилася група теологів, які виступили проти алегоричного та символічного тлумачення Біблії, за її буквальне розуміння. Євангелісти, в теологічному значенні, належали до консервативної течії протестантизму. Вони наполягали на тому, щоб Біблію приймали такою, якою вона є, при цьому ставлячи віру вище за розум. Головне завдання фундаменталістів зводиться до того, щоб призупинити модернізм у релігії.
Слово «фундаменталізм» походить від багатотомної праці «Фундаменталій», виданої американськими та англійськими консервативними теологами. У 1910-1915 рр. вони випустили 15 книг цієї серії, які отримали широке визнання серед віруючих і створили визначний культурний напрямок. Насамперед, фундаменталісти виступали проти натуралізму, який вони ототожнювали з теорією еволюції. Їх вимоги були зумовлені тим, що у 20-і рр. законодавчими зборами штатів було прийнято 37 законів, які забороняли викладання в школах дарвінської теорії еволюції.
Треба сказати, що мода на фундаменталізм цілком визначається соціокультурною динамікою. Якщо, наприклад, у 20-і рр. фундаменталісти перейшли на позиції самоізоляції, стали відходити від світових справ, від участі у справах загальнонаціональної політики, то у 80-і рр. почався новий бум релігійного фундаменталізму.
Фундаменталісти повернулися до загальнонаціонального політичного життя, звернули свою увагу на процеси, які, на їх думку, підривали основи віри та моралі в суспільстві. Поштовхом стало скасування в школах США обов'язкової молитви, а також заборона писати на стінах класів у державних школах десять заповідей.
Звичайно, фундаменталісти виступили проти агресії держави, яка мала на меті зруйнувати релігійний напрямок освіти. У політичному відношенні фундаменталісти були солідарні з правими консервативними силами, які виступили за заборону абортів, порнографії та гомосексуалізму, наркоманії та інших проявів «модернізму» в американському суспільстві. Це свідчило про те, що значна частина американців не приймала стрімких мутацій культурного життя. Більше того, в американському суспільстві, як і в цілому на Заході, склалась неоконсервативна ідеологія, яка виступила проти «прогресивних» нововведень.
На думку деяких американських соціологів, нові християнські праві – це один з найважливіших рухів XX ст. Вони вважають, що фундаменталізм може означати революцію порядку і може досягти великого розмаху. Нова хвиля консерватизму здатна викликати наступ іншої ери, але може знаменувати лише відхід від ліберальної традиції. Демографічна революція стала важливим фактором, який має вплив на процес відродження консерватизму.
Звичайно, що сучасний фундаменталізм несе в собі комплекс традиційних ціннісних орієнтацій. Оскільки фундаменталізм – це релігійні напрями, які проголошують незмінність канонічної догматики, вимагають ортодоксії (неухильне додержання певного вчення, переконань, тверда послідовність у поглядах), то виділяють євангелістський, ісламський, православний фундаменталізм.
Сучасний фундаменталізм відрізняється від «старого фундаменталізму», несе в собі комплекс традиційних ціннісних орієнтацій, основою яких, відповідно, є теологічні передумови.
Один з ідеологів євангелістського фундаменталізму, американець Д. Феллуел, писав: «Фундаменталіст вірить, що Біблія була в прямому розумінні слова натхненна Святим Духом, і тому вона непогрішна. Фундаменталісти вірять у божественність Ісуса Христа, визнаючи його народження від діви Марії, безгрішне життя, смерть заради прощення гріхів. Фундаменталіст вірить в євангелізм і у вчення через посередництво місцевої церкви як здійснення великої місії нашого Господа».
Смисл євангелістського фундаменталізму полягає в тому, що фундаменталісти відмовляються пристосовувати Євангеліє до філософської та культурної кон’юнктури, пропонуючи повернутися до основ християнської віри. Теологи називають шість «фундаментальних істин», які фундаменталісти вважають правильними:
непогрішність Писання;
непорочне зачаття Христа;
спокута Христом гріхів людства;
воскресіння Христа;
правдивість біблійних чудес;
преміленіаризм.
Коли теологи сперечаються про те, коли, на їх думку, настане тисячолітнє царство – після другого пришестя Христа чи до нього, то модерністи вважають, що пришестя Христа в плоті буде завершенням тривалої людської історії. Воля Бога, як вони вважають, зовсім не суперечить становленню сучасної цивілізації. Преміленіаризм виходить з прямо протилежних настанов. Таким чином, сучасний релігійний фундаменталізм в протестантизмі є реакцією на світські форми прогресу, на ті культурні обґрунтування, які пов’язані з ним. У світській культурі йому відповідає неоконсервативна хвиля, що пропонує різнобічні розрахунки з ліберальною політичною і філософською традицією.
Крім євангелістського фундаменталізму в сучасній літературі існує феномен ісламського фундаменталізму. Він пов'язаний з канонічним прочитанням інших священних текстів. На формування даного культурного напрямку впливають, насамперед, загальні політичні процеси, які дозволяють переоцінювати значення ісламу як світової релігії в сучасному світі. Вторгнення нових технологій у традиційний устрій ряду країн, наприклад, Ірану, породжує страх у зв'язку з руйнуванням звичних порядків життя людей. Так почалася фундаменталістськи обґрунтована релігійна революція аятоли Хомейні. Ця консервативна ідеологія спрямована не на збереження існуючого порядку, а на встановлення якогось вигаданого, майже фантастичного ідеалу.
У словах «ісламський фундаменталізм» криється образ Сходу в цілому. Але Схід не зводиться до ісламу і народів, які його сповідують. Як поняття, «ісламський фундаменталізм» є значно ширшим, різноманітнішим, повноцінним. Схід зберігає інші стародавні форми культури та способи виживання і стабільності, які можна відшукати, наприклад, в Індії.
Якщо говорити про класичні фундаменталістські організації, то вони виступають за «очищення» ісламу як такого від усього, що було привнесено в нього протягом усієї історії його існування, та звинувачують його в продажництві, прислужництві офіційних мусульманських служителів культу. Фундаменталісти закликають до створення ідеального мусульманського суспільства.
Хто складає соціальну базу фундаменталізму? Звичайно, насамперед, маргінали, особливий суспільний прошарок людей, які під час модернізації традиційних мусульманських суспільств вибилися із соціально-культурних сфер, відірвалися від традиційної культури. Породжує ісламський фундаменталізм також інтелігенція, яка звертається до першооснов мусульманської релігії, щоб вистояти в умовах модернізації.
Фундаменталізм як ідеологія активізує ірраціональні сили історії. Так, російський дослідник Г.С. Померанц, розглядаючи дане питання, говорить про сліпу прив’язаність не тільки до народних звичаїв, але і до всього етнічно-закритого. Такі сили досить великі. Називають їх традиціоналізмом. А фундаменталізм, за словами вченого, – це спроба міфологізувати культурний розвиток.
Крім ісламського існує ще і православний фундаменталізм. Православна церква претендує на збереження канонів і фундаменталістськи обдуманих джерел християнства. Православ'я наполягає на збереженні широко трактованої традиції, а саме на використанні старослов'янської мови для богослужінь. Воно претендує на роль панівної державної релігії, хоча багато разів заявляло, що відмовляється встановлювати своє панування.
На формування сучасної версії православного фундаменталізму значно вплинуло пожвавлення інших напрямів світового фундаменталізму і не лише у сфері культури, але й в інших сферах: політичній, економічній, військовій тощо.
Подальша доля фундаменталізму невід'ємно пов'язана з колізіями універсальної всесвітньої свідомості. Справа в тому, що вже саме існування світових релігій стає перешкодою для вироблення загальнолюдського світогляду. Уніфікований вплив цивілізації буде породжувати контртенденції. Неоконсервативна свідомість висуває на сьогодні ідеал мозаїки культур, які будуть протистояти ліберально обдуманій тенденції пошуку глобальних рішень.
До парадоксів нашого століття належить, як не дивно, піднесення національної самосвідомості. Воно не було передбаченим, однак, стало жорсткою реальністю століття. Можливо, джерелом даного національного піднесення є ідентифікація народів, відірваних від своєї крові та землі. Відродження національного духу породжує фундаменталістські напрямки. Зокрема російська православна церква намагається обґрунтувати істинне, ортодоксальне розуміння християнства. Вона освячує авторитарну державу, яка, на думку російських фундаменталістів, ідеально сприяє об’єднанню людей за духовним покликанням.
8.3 Релігійний модернізм як протилежність релігійному фундаменталізму
Крім релігійного фундаменталізму існує ще релігійний модернізм, під яким розуміють протилежність традиційного та фундаменталістського філософського напрямку в рамках тієї або іншої релігії. Він відображає необхідність змін та розвитку релігійного фундаменталізму. Релігійний модернізм виражає тенденцію оновлення релігійного життя.
Класичним прикладом релігійного модернізму в історії європейської культури є Реформація. Розпочавшись у вченнях М. Лютера, Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна як спроба відновити біблійні витоки віри, цей рух не тільки відтворив норми та цінності початкового християнства, але сприяв також стрімкому розвитку європейської культури в цілому. Процес різнобічних змін перетворив протестантизм на різновид християнства. Католицизм та православ'я зайнялись цим значно пізніше.
Представники релігійного модернізму переосмислили багато фундаментальних категорій ортодоксальної віри, в тому числі і поняття про Бога, релігію, про надприродне тощо. Релігійний модернізм відтворює світовідчуття сучасної людини, її моральні пошуки. У той же час це не тільки колізії всередині релігії. Вони охоплюють живий нерв європейської культури. Насправді, різниця між язичництвом і християнством здається часом не такою великою, якою вона є всередині самого християнства.
Типологічні ознаки протестантського модернізму, як і взагалі будь-якого, сформувалися в процесі його історичного розвитку. До них належать:
наближення теології до переживань і відчуттів конкретної людини;
розкриття змісту віри як відношення між людиною і Богом;
різниця між вірою та релігією, де віра виступає як щось таке, що притаманне людській природі, що відображає суб'єктивність особистості, її багатий внутрішній світ, а релігія оцінюється як необов'язковий комплекс ідей та ритуалів.
При цьому Христос стає центром віри, її стрижнем. Його образ дозволяє відтворити відношення людини і Бога. Причому саме розуміння Бога звільняється від абстрактних, умоглядних характеристик, коли Бог виступає в образі чистого буття або першопричини. Христос втілює в собі живі риси, які дозволяють людині вступити з ним в контакт. Звідси постійна апеляція всіх протестантських теологічних концепцій до первісного християнства.
Треба зауважити, що в рамках сучасної протестантської думки можна виділити різноманітні теологічні доктрини: «діалектична теологія» К. Барта, теологія «деміфологізації Нового Заповіту» Р. Бультмана, «універсальна теологія» П. Тілліха, «теологія революції» М. Шретера, Х.-Д. Вендланда і Р. Шокля, «есхатологічна теологія» Р. Нібура, «теологія надії» Ю. Мольтмана, теологія «мертвого бога» і «християнського атеїзму» в постбультманівському та постбонхефферівському тлумаченні, «теологія сучасного екуменізму» (зближення релігій).
8.4 Світський модернізм
Американський культуролог Д. Белл під модернізмом розумів сучасний етап розвитку західної культури, протиставляючи йому ранньобуржуазний, протестантський. З точки зору філософії культури, модернізм – це ціла епоха розвитку західної культури. Мова йде зовсім не про художньо-естетичну систему, яка об'єднує багатство самостійних ідейно-художніх напрямків і течій (експресіонізм, футуризм, кубізм, абстракціонізм, поп-арт, конструктивізм тощо).
На думку Д. Белла, культура є сферою «експресивного символізму», який виражає значення людського існування в образних формах, використовується в поезії, художній літературі, живопису й релігії. Далі вчений говорить, що теми (точніше, «модальності») культури нечисленні через те, що вони сягають екзистенційних ситуацій, з якими люди зустрічаються в усі часи, та природи свідомості (проблеми смерті, трагедії, героїзму, любові, жертви тощо). На відміну від технічно-економічних змін, культура розвивається не лінійно, вона йде по колу, повертаючись знов і знов до тих самих турбот і питань.
Ще одна відмінність розвитку культури від технічно-економічних або соціально-структурних змін полягає в тому, що розширення взаємодії людей у сфері культури веде не до диференціації та спеціалізації, а до синкретизму (наприклад, змішання всіх існуючих стилів у сучасному мистецтві, східних і західних релігій у сучасній філософській свідомості). Взагалі, для сучасної культури характерна безмежна свобода у виборі стилів. Це пов'язано з її основним принципом – вираженням власного «Я».
Ілюструючи короткий історичний нарис еволюції моралі буржуазного суспільства, Д. Белл показує роз'єднання соціальної структури і культури. Притаманний капіталізму розвиток індустріалізму втілився свого часу в економічній сфері в тип буржуя-підприємця, а в галузі культури – в незалежного художника, вільного від усіх соціальних умовностей. Для обох характерний пошук нового, прагнення до перетворення природи і свідомості.
З часом з їх роз'єднання розвинувся антагонізм. Радикальна в економіці буржуазія стала фундаменталістськи консервативною в галузі моралі та культури. Необхідність максимальної мобілізації енергії у виробництві породжувала, на думку вченого, прагнення до отримання й самообмеження, викликала страх перед інстинктом, стихійними імпульсами. Культурний інтерес, у свою чергу, виробив ненависть до буржуазних цінностей.
Найважливіший напрямок розвитку – перехід від розуміння індивіда як істоти, яка володіє природними якостями, до розуміння його як одиничного та неповторного «Я». Автентичність особи, а не її моральна перевага в суспільстві, стає джерелом етичних і естетичних суджень. Цьому відповідає перехід від релігії до світської культури та від самообмеження до апології свободи особистості, до ідеї, що все дозволено, хоча б в уявленні. Боготворіння «Я» стає джерелом сили модернізму. Саме життя розглядається ним як витвір мистецтва, виявлення «Я» всупереч умовностям буржуазного суспільства.
Як вважає Д. Белл, культура здійснила крок від фундаменталістськи поясненого протестантизму до модернізму. Старі духовні опори суспільства вже не діють, а нові, засновані на вірі в історичний прогрес, втратили свою утопію. Духовна криза посилює тенденцію до нігілізму, але, на відміну від прогресивного нігілізму «базарного» типу, він безперспективний. Модернізму ж притаманна спроба знайти втрачений зміст існування в літературі та мистецтві. Культурна криза позбавляє суспільство життєвих сил, дезорганізовує індивідуальну мотивацію, послаблює громадянські почуття та волю, насаджує культ швидкого задоволення.
Завдяки модерністській орієнтації, культура набуває ролі ініціатора змін. Вона здійснює пошук нових способів почуттєвого сприйняття та нових стилів поведінки. Сучасне суспільство, віддане ідеї оновлення, інституціалізувало культурний авангард і визнало культуру в процесі соціальних змін. Розрив, що зберігається між культурою і соціальною структурою суспільства, супроводжується глибокими змінами в характері самої культури, в її зв'язках з іншими сферами суспільного життя. Культурний стиль окремої частини населення все більше втрачає зв'язок з її соціально-класовим станом. Змінилися взаємовідносини творців культури і публіки. У живопису та кінематографі художник-авангардист домінує на культурній сцені. Тепер саме він формує аудиторію та ринок, а не створюється ними, як це було в минулому. Д. Белл пов'язує це явище зі збільшенням чисельності «культурного класу», що поширює смак до нового мистецтва.
Культурна революція 50-х рр. була обумовлена кризою політичного радикалізму західної інтелігенції («кінцем ідеології»), а її протест проти буржуазних цінностей зосереджений у культурній сфері. У ситуації політичного консерватизму він втілився, насамперед, у критиці масового суспільства, в темах відчаю, апатії, відчуження.
Модернізм спочатку був ворожий до буржуазного суспільства. Існує паралель між модернізмом і тенденцією соціальної науки кінця XIX ст. до виявлення ірраціональних основ дійсності за її поверховим раціональним устроєм.
Як вищу цінність модерністи проголошують естетичний експеримент, нічим необмежений пошук самовираження та чуттєвого сприйняття, в якому воля та бажання перемагають над розумом і мораллю. Ці риси пояснюються тим, що модернізм став реакцією, по-перше, на зміни в чуттєвому сприйнятті соціального середовища і дезорієнтацію почуття простору та часу, пов'язані з революцією в галузі комунікацій та транспорту, по-друге, на кризу самосвідомості, обумовлену втратою релігійної культурної орієнтації.
У своїх «класичних», традиційних формах модернізм простежує свою історичну еволюцію, наполягає на заміні релігії та моралі естетичним сприйняттям життя, розглядає художню творчість як єдино можливий спосіб самопізнання та самосприйняття. У сучасному постмодернізмі закладена, як і в модерністському русі, тенденція до звільнення підсвідомих інстинктів. Це не обмежується художньою уявою та художньою формою. Інстинкт оголошується рушійною силою реальної поведінки. Пафос сучасного модернізму спрямовано проти цінностей та мотивації «звичайної» поведінки заради свободи імпульсів тощо. Значення модерністської доктрини в сучасному житті визначається, насамперед, саме цим поворотом від елітарно-естетичних до більш масових форм людської життєдіяльності.
ТЕМА 9. ІДЕЯ РІВНОПРАВНОСТІ КУЛЬТУР У СУЧАСНОМУ СВІТІ
9.1 Ідея рівноправності культур
На сьогодні вчені по-різному дивляться на проблему рівноправності культур. Деякі культурологи виходять з уявлення про рівність культур, про неможливість їх протиставлення як різних величин. Інші, навпаки, думають, що розмаїття культур не виключає принципу ієрархічності. У цій системі відліку одні культури оцінюються як значні, розвинені, ціннісно багаті. Інші – сприймаються як менш багаті, патріархальні, виснажені та ті, які втратили верховенство.
Канадська дослідниця Л. Марсіль-Лакост, намагаючись розкрити єдність культури як феномену, правильно помітила концептуальні непорозуміння, які притаманні прихильникам різних підходів до факту множинності культур. На жаль, її власна позиція будувалася на протиставленні двох понять – егалітаризму (рівності) та плюралізму, які, по суті, не є альтернативними. Насправді, якщо розмаїття культур розглядається як багатство рівних, самостійних, хоча й різних духовних сутностей, то плюралізм не протистоїть егалітаризму.
Ідею рівності всіх культур обґрунтовували багато культурфілософів, зокрема російський філософ М.Я. Данилевський, німецькі філософи О. Шпенглер і В. Шубарт. Так, О. Шпенглер критикував європоцентрист-ські погляди, за якими, наприклад, можна було б ігнорувати історію Китаю або вважати невартою уваги культуру майя. Зрозуміло, що відсутність ієрархії культур допомагає їм прикривати одна одну. Феномен окремих культур, які йдуть одна за одною, виростають одна біля одної, стикаються, прикривають і придушують одна одну, вичерпують весь зміст історії.
Своє розуміння історії культури виклав В. Шубарт у роботі «Філософія історії»:
1. Історичні процеси ритмічні, тому циклічні пояснення соціокультурних процесів є переконливими.
2. Найбільш значний історичний розвиток полягає в чергуванні вічних прототипів культури та особистості. Розвиток кожного з цих прототипів і його боротьба проти попередника та послідовника складають стрижень історії культури та задають епосу ритм, напруженість і конфлікт.
3. Кожний вічний прототип переступає межу нації або раси.