Основи культурології

Він здатний поширюватися на цілий континент. У межах свого господарства прототип пронизує всю культуру, і кожна людина повинна рахуватися з ним, слідкувати за ним або виступати проти нього.

4. Завжди, коли людство «заражається» новим прототипом, попередній прототип здається застарілим. Новий прототип сприймається як вища цінність, як мета, відносно якої вся попередня історія була лише підготовкою. Новий прототип повністю розкривається і втілює всі свої цінності. Потім, використавши свої ресурси, старіє і поступається місцем новому.

5. Ми можемо говорити про чотири головні прототипи культури та особистості – гармонійний, героїчний, аскетичний і месіанський.

6. Усі періоди рівні перед Богом, навіть героїчні епохи. Безперервне розгортання творчих божественних сил здійснюється весь час, і тому будь-який історичний момент сам по собі виправдовує своє існування. У цьому Шубарт солідарний з Данилевським, Шпенглером і Тойнбі, які відкидають лінійне тлумачення історичного процесу та «виправдання» історії за допомогою майбутньої мети прогресу.

Концепція багатства культур припускає обговорення ще одного питання: чи можуть культури впливати одна на одну, чи вони фатально розділені. В європейській філософії протягом багатьох століть найбільш поширеними були уявлення про відкритість різних культур, про їх вплив одна на одну. Щоправда, ця думка поєднувалась з особливим ставленням до самої культури. Прихильники ідеї європоцентризму вважають, що незахідні культурні системи відображають патріархальний світ та є варіантами стародавніх або середньовічних етапів розвитку, які давно пройшов Захід.

К. Леві-Строс також виходить із принципу рівності культур. Він дуже високо оцінює досягнення ескімосів, які чудово пристосувалися до суворого клімату півночі, і культуру Індії, яка створила неперевершені за своєю глибиною релігійно-філософські системи. Але при рівності культур є причини для їх ціннісного зіставлення. Так, наприклад, культури Мексики і Перу не витримали натиску завойовників, оскільки були неміцними. Тут також мала місце культурна коаліція. Але культури, які ввійшли до неї, були, по суті, однаковими, тоді як в Європі це мало інші наслідки.

Чим більше розвинені форми спілкування між культурами, тим більше причин для прогресу.

З цього всього випливає, що ідея рівноправності культур у сучасному світі стає досить поширеною. Це пояснюється тим, що будь-який етнос, нація мають рівні права, ніхто не може бути другосортним. Отже, і культури їх рівноправні, але одночасно й самобутні, через те що кожному етносу, нації притаманна самобутність.


9.2 Національна самобутність народів


Самобутність має для людських спільнот дуже велике значення. Самобутність – сукупність рис духовної й матеріальної культури, що історично склалася, характерна для конкретної національно-етнічної спільноти, що відрізняє її від відповідних рис іншої національно-культурної спільноти і сприяє формуванню етнічної самосвідомості, яка на соціально-психологічному рівні базується на антитезі «ми» й «вони», на уявленні про свої якості, відмінні від інших. Самобутність виявляється майже в усіх елементах культури. Усвідомлення власної самобутності матеріалізується в етнонімі, тобто самоназві народу, у способі співіснування зі своїм природним ландшафтом, у найпоширенішому антропотипі, культурно-господарській діяльності, у повсякденній поведінці й побутових звичках, у ролі релігійних традицій в житті суспільства. Культурна самобутність часто формується через специфічні умови існування етносу в своєрідних обставинах природного оточення. Народ обирає спосіб життя й стає землеробом або кочовиком, мореплавцем тощо. Етнос може опинитися в інших природних умовах, і тоді можуть докорінно змінитися ознаки спільноти. Етнологи полюбляють наводити приклад про народ маорі. Проживаючи колись на островах Океанії, він був відомий чудовими здібностями до мореплавання. Згодом, переселившись до Нової Зеландії, маорі повністю втратили свій хист до морських справ. В етнології цей феномен називається «вторинна дикість», коли зі зміною умов існування етнос втрачає якусь попередню здатність. Але зазвичай існує дуже тісний зв'язок між «ґрунтом» і «кров'ю», зв'язок етносу зі своєю землею. Елементи рідного ландшафту стають символами етнічної незалежності (береза в росіян, тополя в українців, сакура в японців, Дніпро й Карпати в українців, Рейн у німців, Волга в росіян).

Проблема самобутності постає в тяжкі історичні періоди, на зламі соціально-економічного й політичного характерів епохи.

Самобутності не шкодять запозичення, причому не тільки зі споріднених, а навіть із зовсім чужих культур. Але перевищення міри корисного запозичення призводить до розчинення однієї культури в іншій, до асиміляції, до цілковитої втрати духовного суверенітету культури.


9.3 Динаміка культурних процесів


Поняття «самобутність» тісно пов'язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним. Отже, суверенітет – це духовна самостійність етносу, яку усвідомлює широкий загал, емоційно забарвлене переживання унікальності власного бачення світу як самодостатньої цінності, почуття етнонаціональної гідності та впевненості у творчих силах власного етносу, комплекс етнокультурної повноцінності.

Суб'єктивне розрізнення особою й етносом «свого» та «не свого» – водночас є однією з найсуттєвіших і найпростіших умов духовної суверенності культури. Це усвідомлюється на рівні сюжетів, традицій. Представники того чи іншого етносу, якщо вони не втратили етнічну самосвідомість, досить чітко визначають межу між «своїми» і «не своїми» культурами, традиціями, звичаями. Нормальний розвиток етнічної культури не можна уявити без запозичень, але йдеться про те, які саме впливи та запозичення сприяють збереженню власних духовних надбань етносу, його етнокультурної ідентичності, а які відіграють роль своєрідного «троянського коня», призводять спочатку до вирівнювання рис етнічної самобутності, а потім і до повного розчинення етносу у складі іншої людської спільноти. Асиміляторські зусилля дуже часто починаються із замаху на духовний суверенітет народу, знецінення його культурних цінностей. Увага зосереджується на рисах, які закликають відмовитися від того, що робить спільноту людей несхожою на інших.

Духовну суверенність етносу, нації охороняють своєрідні «фільтри», особливі механізми етнокультурного самозбереження. Сприяючи засвоєнню окремих елементів іншої культури, специфічному редагуванню цих запозичень, перетворенню в дусі власної культури, вони затримують те, що може спотворити, підірвати зсередини культуру – реципієнт. Але ці фільтри культури спрацьовують тільки за умови духовної суверенності етнічного менталітету, коли етнос відчуває себе самостійним суб'єктом культурної творчості, а не асоційованим, духовно залежним від іншого етносу, який він вважає взірцем, законодавцем «мод» для менш зразкових, вагомих у галузі політичного, культурного, економічного життя. Асоційований етнос немовби «прив’язаний» до етносу-«суверена». Етнокультурні фільтри виходять з ладу і вже неспроможні захистити свій етнос, його культуру від вимивання, спотворення, набуття проміжних форм, маргіналізації й подальшої деградації в таку етнокультурну біомасу, яка зберігає лише регіональні ознаки в межах культури етносу-переможця.

Комплекс меншовартості етносу може переходити в комплекс упередженості, зарозумілості й навпаки. Коли етнос відчуває в собі ідею історичного покликання, вищої санкції, поштовху до «порятунку» та «вдосконалення» інших народів на підставі власної уявної «бездоганності», то народжується феномен культурного месіанізму. Охоплений цією ідеєю, етнос схиляється до думки, що в його духовності є щось вище, потойбічне, таке, що свідчить про обраність цього народу Богом або історією. Проте, кожен національно забарвлений культурний месіанізм формувався по-своєму. Загальні тези, гасла, принципи культурного месіанізму однакові, але форми їх прояву різні. Українцям довелося розвивати свою культуру в умовах постійного тиску: спочатку польського, західно-християнського, згодом російського, східно-християнського, пізніше комуністичного месіанізму.

Вивчення історичного походження народів та етносів, зокрема питання про «чистоту» націй, показує, що «чистих» націй на землі не має і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, військові походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти привносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Прикладів історія знає багато: еллінізм, який Олександр Македонський запроваджував майже по всьому Середземномор'ю, загальноєвропейська римська експансія, американізація значної частини земної кулі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли релігія починає набувати статусу «загальноприйнятої».

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське Середньовіччя Європи. Візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці традиції стали на початку XX ст. Так, до Європи прийшло мистецтво Індії, Японії, Океанії, а також негритянське мистецтво, під впливом яких європейські митці завдяки культурно-мистецькому синтезу досягли високих результатів, сформувалися такі непересічні творчі особистості як П. Гоген, П. Пікассо та ін. Взаємовплив Сходу й Заходу позначився на філософській та мистецькій школах Росії, що суттєво збагатило творчість Ф. Достоєвського, М. Бердяєва, В. Соловйова, В. Іванова, О. Скрябіна та ін. У художній творчості з’явились нові виражальні засоби, розширилась світоглядна база.

Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об'єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічною та політичною ситуацією кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій, аж до завершення Другої світової війни.

Ще одна суттєва проблема, що стосується динаміки культурних процесів, пов'язана зі складністю їх об'єктивної оцінки, насамперед, коли йдеться про культурно-історичні події, віддалені за часом. Будь-який дослідник не вільний від власного історичного простору й часу, від особистих поглядів, уподобань, розуміння та оцінок. Збагнути події далекого минулого попри свої суб'єктивні гносеологічні, пізнавальні настанови дослідник може тільки через ментальні конструкції власного сьогодення, а вони функціонують у свідомості, й головне – в підсвідомості індивіда і мас. Отже, дослідник повинен остерігатися, щоб його культурно-історична заангажованість не викручувала картину, а також намагатися звести її до мінімуму. Інакше науковець стає жертвою так званого модерноцентризму, коли людина оцінює минуле з позицій свого часу. Ця небезпека усвідомлена тільки в XIX – XX ст., а до того модерноцентризм був нормою. В уста діячів античної культури автори Середньовіччя вкладали промови, можливі лише за християнської доби. Деякі вчинки й думки людей минулого нам буває вкрай складно зрозуміти, і завжди постає спокуса розтлумачити їх, керуючись власними усталеними ментальними позиціями, накинути свої погляди людям іншої епохи. Але спрощені тлумачення не є правдиві.

Інша небезпека – етноцентризм, коли дослідник тлумачить цілу світову історію виключно через історичні потреби й реалії етносу, до якого він належить, розглядаючи історію інших народів тільки як складову частину історії свого етносу. Часто етноцентризм дослідника віддзеркалює етноцентризм його народу, усталений у масовій ментальності, в моделі природного і соціального світу, що властива свідомості та підсвідомості цього народу. Інколи це набуває крайніх форм, наприклад, у давньоєгипетській мові слово «люди» позначало лише єгиптян.

Але в науці така позиція абсолютно неприпустима, бо несумісна з об'єктивністю та правдивістю дослідження. У культурі кожного народу є те, що видатний німецький соціолог Макс Вебер називав «своя раціональність», тобто те, що виступає надзвичайно логічним, послідовним і раціональним у межах власної культури. А це означає, що кожна культура має бути оцінена за її власними критеріями, адже вона утворювалася часто в унікальному природному середовищі й за особливих соціально-історичних умов.

Етноцентризм може набувати рис релігійного чи політичного явища, коли уявлення про найправдивішу віру, передове вчення зливаються з уявленнями про «великий народ», що уособлює цю віру, вчення.

Ще один суттєвий аспект перебігу культурних процесів у межах етнічних культур – «архаїзація» та «етнографізація» культури, повернення до витоків зі спробою штучно воскресити минулі, давно втрачені культурні феномени, які вже не здатні природно функціонувати за нових умов, тобто приєднання до сучасного культурного організму старих, архаїчних образів, ідей, традицій водночас.

Буває, що певні історичні епохи прагнуть використати у своїх цілях потужний культурний потенціал попередніх, особливо, коли знаходять там щось конгеніальне собі. Причому слід відрізняти ідеологічно забарвлену архаїзацію культури від примітивної етнографізації, що не зважає на сучасні урбаністичні форми життя і перетворює функціонування складного організму національної культури на різновид етнографічного заповідника, який попри всі зусилля однаково залишається на узбіччі реального буття нації. В умовах етноциду широка етнографізація часто стає для етносу чи не єдиною можливістю вижити і зберегти ідентичність хоча б на рівні спогадів, відчуттів і ледве вцілілого вміння розрізняти «своє» і «чуже». Але в незалежній державі, відкритому поліетнічному суспільстві, за умов конкуренції культур і потужного іншоетнічного культурного впливу, ззовні етнографізація, фольклоризація культури корінного етносу й нації загалом – шлях у безвихідь, шлях, історично приречений. Не можна заперечити вельми корисну роль етнографічної і культурної просвіти, перш за все, у вихованні етнічної й національної самосвідомості молоді, проте, необхідно мати почуття міри і добре розуміти динаміку сучасних культурних процесів. Культура тісно пов'язана з політикою, політика здійснюється націями, нації ведуть безупинну боротьбу за свої національні інтереси. Але нації намагаються розширити не лише свій екологічний, політичний, географічний, але й культурний простір. Реалії міжкультурної боротьби досить однозначні. Не всі національні культури її витримують. Культури, які є недостатньо модерними, провінційними, «хуторянськими», або гинуть, або ледь жевріють, що теж є загибеллю, уповільненою в часі. Культурна поразка нації – пролог усякої іншої поразки.

Етноцентризм і культурний месіанізм спонукають до утворення національно-культурних міфів, що розчиняються в масовій ментальності і стають рушіями історичної активності народів. Такі міфи поділяються на:

«божественні» – їх завдання полягає в тому, щоб обожнювати історію та культуру власної нації, милуватися ними (це своєрідний феномен національно-культурного нарцисизму), закликати свій народ іти вперед, породжувати в ньому ентузіазм;

«сатанинські» – міфи, спрямовані на створення «образу ворога», його «примітивної», «другорядної», «жалюгідної» культури. Набуваючи усталеності, такі міфи стають виправданням мільйонів людей та їх частих злочинних дій.


9.4 Методологічні засади розуміння національної культури


Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Усе це зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, який, на жаль, задовольняється недостатньо, оскільки в науковому плані особливості української культури досліджені фрагментарно.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Серед перших дослідників, які користувались терміном «культурологія» при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975 рр.). Цей термін вийшов за академічні межі й набув значного поширення після публікації праць Л. Уайта, в яких була викладена загальна теорія культури й обґрунтована її об'єктивність.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури, які в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову й національну культури. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все, в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяються культури міська і сільська, класова й етнічна, професійна й молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Відомий російський учений Н.О. Лосський підкреслював, що «національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинені в ній, стають досягненням усього людства». Перш за все, світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. У наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання поступово набуває й українська культура. Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі – актуальна і досить складна проблема сучасності. При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії й об'єктивно-історичний погляд на культуру, позбавлений ідеологізації та політичних пристрастей. Протиставлення національного інтернаціональному, загальнолюдському призводить до самоізоляції культури і зрештою до її деградації. На основі різновидів людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальну і духовну. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: здобутки праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура є нерівнозначною матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які належать і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони пронизують всю систему духовної культури по вертикалі. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою актуальності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популярною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й в культурі. Актуальність культури – це безпосередній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає.

Структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Усі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура – це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діюча особа, реалізується людське «Я».

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові: матеріальна, побутова, політична і правова культури, наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які становлять основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них належать мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура, з цієї точки зору, є процесом розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим є системою матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей. Вона з'ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, накопичені суспільством.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого – вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової й національної культури.

Динаміка культурних цінностей розкривається у процесі зіставлення їх у минулому й в сучасності. Глибина соціального запиту на взаємопроникнення історичних часів настільки велика, що усталена формула «минуле – сучасному» легко трансформується. Саме обертаючись у такій ціннісній двоєрідності, сучасна людина відшукує свої «горизонти пам'яті», свою доріжку від суті до сутності.

Реалії світу, що склалися нині, призвели до зламу у свідомості людини, її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації в аспекті розширення міжнародних зв'язків.

ТЕМА 10. ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ


10.1 Поняття «ідентичність»


На відміну від пасивного пристосування, яке наявне у тварин, люди намагаються перетворити світ. Творчий акт завжди є звільненням і подоланням. У ньому є переживання сили. Творчість невід’ємна від свободи. Найкраще розкривають сутність творчого акту мистецтво, художня творчість. Будь-який творчий художній акт є частковим перетворенням життя. Великі художники володіють значною творчою енергією, проте, вона ніколи не може бути реалізована в їх свідомості повністю.

Без внутрішньої готовності до романтичного пориву особистість не може піднятися над повсякденним життям. На думку Е. Фромма, ця потреба продиктована наявністю творчих сил у кожному індивіді, серед яких особливе місце займають уявлення, емоційність. В акті творчості людина поєднує себе зі світом, розриває межі пасивності свого існування, входить до царства свободи.

Пошук меж індивідуальних зв’язків, реалізація творчих можливостей неможливі без третьої людської потреби – потреби у відчутті глибоких коренів. Кожна людина намагається усвідомити себе ланкою в певному стабільному ланцюгу людського роду, який виник у праісторії.

Четверта потреба людини полягає у спробі пізнання, освоєння світу. Одне з глибоких таємних бажань особистості – це розпізнати логіку навколишнього світу, зрозуміти смисл універсуму.

П’ята потреба людини – устремління до пошуку об’єкта для поклоніння. Індивід, закинутий у світ таємних речей та явищ, просто не в змозі самостійно пізнати своє призначення і суть буття, яке оточує його. Йому потрібна система орієнтації, яка дала б йому можливість ототожнити себе з певним визнаним взірцем. Ось чому велику роль у культурології відіграє проблема культурної ідентичності.

Уперше механізм культурної ідентифікації був розкритий у психологічній концепції З. Фрейда. Вона виникла на основі патопсихологічного спостереження, а потім поширилась на «нормальне» духовне життя. Учений розглядає ідентифікацію як спробу дитини (або слабкої людини) перейняти силу батька, матері (або лідера) і, таким чином, зменшити почуття страху перед світом, що оточує його.

Дослідження сучасних учених і, насамперед, психологів дозволяють значно розширити уявлення про такий механізм. Світ людських переживань надзвичайно складний. В основі емоційного стану, яким є любов, ніжність, співчуття, відповідальність, лежить щось таке, що пропонує поглянути не тільки на самого себе, але й на інших. Адже ці почуття за своїм визначенням «відкриті», «спрямовані» на інший об'єкт. Через це значна потреба людини полягає в тому, щоб постійно бачити перед собою якісь персоніфіковані образи, з якими вона може себе ідентифікувати. Таких образів дуже багато. Тому в науці виникла потреба в їх типологізації.

Американський соціолог Г. Абрамсон запропонував типологію персоніфікації, що втілює в собі форми культурної ідентифікації.

Тип «традиціоналіста». Люди такого типу поділяють цінності даної культури та інтегруються у відповідну структуру. Автор підкреслює новаторський дух етнічних традиціоналістів – представників культурних меншин, які компенсують творчими починаннями маргінальність та нестійкість свого суспільного становища. Шотландці у Великобританії, євреї в християнському світі, вірмени та грецькі купці в діаспорі, китайці в Південно-Східній Азії часто є ініціаторами нововведень.

Тип «прибульця»-неофіта. До цього типу належать люди, які включаються у структурну систему етнічних зв'язків, але не мають спадкового коріння у відповідній етнічній культурі. Вона не становить їх внутрішнє духовне багатство. Рання ідентифікація «прибульця» відбувалася за межами культурної спільноти, до якої він приєднався. Він відчуває себе на порозі зовсім нового культурного досвіду. Звідси випливає більш гостре почуття невпевненості та маргінальності, ніж маргінальність «традиціоналіста». Вростаючи в чужу структуру, людина попередньо або одночасно приживається до її культурних цінностей та символів.

Тип «вигнанця». Він протилежний «прибульцю»-неофіту. Мова йде про втрату первинних соціальних зв'язків із одноплемінниками при збереженні етносу та символічних традицій рідної культури. Духовний досвід «вигнанця» – це, насамперед, досвід ізоляції та самотності. Життєві типи «вигнанця» зустрічаються на різних рівнях соціально-класової системи: китаєць-прачка або власник ресторану, іноземний чорноробочий, єврей при дворі німецького князя в ХVІІ-ХVШ ст.

Тип «євнуха». Це люди, які позбавлені пам'яті про своє культурне минуле, не мають ніякої традиційно-символічної пам'яті та на сучасному етапі не вросли в будь-яке соціокультурне середовище. Такий тип ще, за Ч. Айтматовим, називають «манкурт», тобто людина без коріння. «Євнух» – тип, протилежний «традиціоналісту». Класичним його образом можна вважати євнуха при дворі східного правителя. Євнух в гаремі, яничар у війську, охоронець в іноземному посольстві, християнин-віровідступник, який став візиром при стамбульському дворі, – такі форми втрати попередньої культурної ідентифікації були в епоху монголо-татарського панування.

Сьогодні в культурологію входить ще одне поняття, яке є опозицією до нормальної культурної ідентичності, – маргінали. Це слово з'явилося у Франції в 1927 р. Маргіналами стали називати тих, хто сам відкидає суспільство або сам відкинутий ним. Маргінальність – це не стан автономії, а результат конфлікту із суспільними нормами. Маргінальність не виникає всередині реальної або видуманої сутички із оточуючим світом.

На думку французького соціолога А. Фарж, стати маргіналом можна двома шляхами: або розірвати всі традиційні зв'язки і створити власний, зовсім інший світ, або поступово витіснитися за межі «офіційних норм».

Але як би там не було, чи внаслідок «вільного вибору», чи внаслідок процесу декласування, який провокується наляканим суспільством, маргінали – це його тіньовий бік. Суспільство виставляє відкинутих напоказ, щоб підкріпити, прикрасити свій власний вигляд, який воно визнає світлим, «нормальним».

Сьогодні, говорячи про маргіналів, маються на увазі не тільки аутсайдери суспільства. Маргінальність взагалі стає універсальним феноменом. Багато людей залишаються ніби між культурними позначками. У світі немало людей, яких називають «напівкровними». Більшість не можуть чітко ідентифікувати себе з жодною культурою. Вони залишаються, наприклад, між традиційною і сучасною культурами, між різними віросповіданнями тощо.

Е. Фромм відзначав, що англійський джентльмен, який не знімає фрака в найекзотичнішій ситуації, або дрібний буржуа, відірваний від свого середовища, почуває себе так само, як конкретна група або якийсь її символ. Американський фермер, відірваний від цивілізації, починає робочий ранок з того, що встановлює державний прапор США. Люди постійно перебувають у процесі напруженого пошуку культурної ідентичності. Тут виникає широке поле проблем, які вимагають культурологічного аналізу.

Але, з іншого боку, кожний етнос, кожний народ має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу. Він також має вплив на визначення поняття культурної ідентифікації.

Важливу роль у визначенні культурної ідентифікації відіграють також звичаї, які з часом стають традицією. Звичай – найпростіший тип культурної регуляції, що базується на звичних зразках поведінки в певний час, у певному місці. Він є продуктом поділу традиції. У сучасному світі спостерігається тенденція надавати окремим звичаям значення повномасштабної традиції. Наприклад, звичай вітати старших, шанувати їх став традицією. Обряд перейшов у ритуал, що унормувало формалізовану поведінку. Дійства, які мали символічне значення, часто були позбавлені доцільності, але зміцнювали зв'язки як між окремими особами, так і між групами. Наприклад, домовленість про дружні взаємовідносини, поділ території тощо. Як правило, обряди, звичаї, традиції, які є загальновживаними в суспільстві, не пояснюються, а сприймаються всіма членами спільноти як належне. Вони виконують нормативні функції регулювання поведінки й обов'язкові для всіх. Завдяки їм формуються неповторні риси, які відрізняють один народ від іншого, визначають його культурну ідентифікацію. Саме тому індивідууму завжди важко адаптуватися в інокультурному середовищі. У кожному суспільстві існують обрядові системи, притаманні лише йому. Рівень виконання їх визначає знаковий статус певного суспільства.


10.2 Національний характер


Характер – це сукупність моральних якостей народу, нації, особистості, які визначають об'єкт моральної оцінки та є предметом морального виховання людини суспільством. Характер нації чи людини найяскравіше виявляється в їх поведінці. Умовно складові характеру розрізняють так:

ідейність;

свідомість;

принциповість;

ініціативність;

переконання.

Ці складові характеризують ставлення народу, людини до праці (працелюбність чи споживання), до власності (ощадливість чи користолюбство), особливостей міжособистісних стосунків як всередині нації, так і у зв'язках з іншими народами (людинолюбство і людиноненависництво, повага і зарозумілість, ввічливість і брутальність); якостей, що розкривають риси людини (правдивість, вірність, щирість, лицемірство, підступність). До останніх належать вольові якості особистості, також притаманні народу: самолюбство, самовладання, витримка, мужність, сміливість, боягузтво. Мораль

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: