Основи культурології

міф.

Однак, Ф. Ніцше всупереч гуманістичній традиції намагався зв'язати культуру й рабство, вважаючи, що якщо рабство уможливило настільки високу культуру, то воно є необхідною передумовою культури, культура без рабства й деспотизму неможлива.

Якщо сучасники Вінкельмана, Ґете і Шіллера бачили в античності лише ясне й величне олімпійське світло, розглядали античність як позачасовий, вічний ідеал і піднімали його над природою, то Ф. Ніцше та його послідовники стали на шлях заперечення класики і звеличення архаїки античності.

Така антикласична тенденція європейської культури XX ст. непомітно руйнувала позицію, саме з якої й можна сприймати класику як таку. Але руйнація античного ідеалу цілісної культури на основі великої триєдності істини, добра і краси є не лише руйнацією культурного минулого Європи, а й смертним вироком її культурному майбутньому.


5.2 Аполлонічне та діонісійське начала в культурі


Визначення Ф. Ніцше людської природи як шкідливої стало основою для всієї філософсько-антропологічної традиції XX ст. Ф. Ніцше поставив важливі філософські питання про природу людини, про її побут, про культуру як засіб людської самореалізації. Він намагався зрозуміти світ, виходячи з людської природи. Для німецького філософа характерною була естетизація життя та волі. Зрозуміти імпульси волі, виразити її характер неможливо за допомогою розуму та науки. Це може зробити тільки така синтетична форма життєдіяльності людини, як культура. Культура уявляється йому як додаток та завершення буття. Роздумуючи про сучасну йому культуру, Ф. Ніцше дійшов висновку, що коріння її – в культурі античності і в дисонансі (внутрішньому протиріччі) цієї культури.

Внутрішні протиріччя культури (і людини) пов'язані з тим, що в ній знаходяться в постійному протиборстві два начала: аполлонічне та діонісійське. Названі вони так філософом за іменами двох грецьких богів – Аполлона та Діоніса. Аполлон символізував спокій, устремління до гармонії, раціоналізм та критичність; Діоніс – стихію життя, неспокій, чуттєвість та ірраціоналізм. За твердженням Ф. Ніцше, культура розвивається, переборюючи інстинкти. У ній поперемінно перемагають то пластичне мистецтво, краса, спокій, які підтримуються богом Аполлоном, то все це відштовхується, заперечуються традиції та мораль, мистецтво, релігія, і здається, що сама природа святкує свято примирення зі своїм «блудним» сином, тобто людиною.

Ці погляди Ф. Ніцше розвинув у своїй праці «Народження трагедії із духу музики», яку він так назвав аж через 15 років після її написання. У ній він розвинув думку, що підпорядкування Діоніса Аполлону породжує трагедію, трагічне світосприйняття, яке є рушійним стрижнем розвитку культури. Ця трагедія – не тільки вид мистецтва, але й стан людини, в якому творчо-імпульсивне, образно-художнє начало створюється понятійним раціонально-критичним аналізом. Саме трагічне світосприйняття, що засноване на боротьбі в культурі аполлонічного та діонісійського начал, дозволили, на думку Ніцше, досягти древнім грекам великих успіхів. Говорячи про аполлонічне та діонісійське філософсько-естетичне поняття, треба згадати про молодіжний бунт 60-70 рр. у західній культурології, який продовжується в різних формах до цього часу і був передбачений Ф. Ніцше. Цей молодіжний протест називають явищем діонісійського начала, відродженням самої природи, її рухом протесту проти всього визначеного та впорядкованого в культурі. Ніцше виступав проти формалізму, називаючи його крайнощами аполлонічного начала; був противником формалізму в освіті, науці, мистецтві. Формалізм та догматизм, вважав учений, дуже шкідливі, через те, що формують особливий тип людини, яка впевнена, що на всі питання можна і потрібно давати остаточну відповідь; сумнів або ж інакодумство треба карати, оскільки це «вороги думки» і «вороги бога».

Подібна впевненість шкідлива для культури, бо породжує утилітарність і технократизм як в думках, так і в культурі. Уявлення про життя стають надто практичними, зникають мрії, фантазії, без яких неможливий пошук істини. Ця шкідлива впевненість може призвести до авторитаризму, придушення духу та культури.

Отже, головним змістом концепції культури Ф. Ніцше була ідея оригінальності, унікальності культури, а традиції та звички він вважав найбільшим ворогом культури, оскільки був ідеологом протесту проти традиційної культури.

Аполлон та Діоніс – це два різні полюси космічного буття. Ці два начала були відзначені у світобаченні, культурі та історичному розвитку греків. Два символи великою мірою відобразили повноту вічного життя.

Страждання народів Еллади виробили кристали надмірної правди. Аполлон та Діоніс – не плід міфотворчої фантазії і не образи, народжені таємницею, це два дійсні зосередження одного буття, дві першооснови, що доповнюють одна одну, створюють космос еллінської культури.

Протиставлення аполлонічної та діонісійської культур застосовується не тільки до античності. Воно охоплює всю європейську свідомість.

Назви «аполлонічне» та «діонісійське» філософ запозичив у греків, які пояснювали глибокі езотермічні погляди на мистецтво не за допомогою понять, а за допомогою чітких образів, узятих зі світу богів.

Ф. Ніцше стверджував, що розвиток мистецтва пов'язаний із подвійністю цих двох начал, так само як і народження залежить від двох людей чоловічої та жіночої статі. При цьому аполлонічне начало він пов'язував з мистецтвом пластичних образів, а мистецтво Діоніса – з музикою. Для того щоб пояснити природу цих відмінностей, Ф. Ніцше пропонував намалювати у своїй уяві художні світи сновидінь.

У сновидіннях, на думку Лукреція, душі людей уперше представлені дивними образами богів. За словами Ніцше, прекрасна ілюзія уявлень, у створенні якої людина виступає художником, є передумовою появи пластичного мистецтва, а також одним із важливіших аспектів поезії. Але при всьому цьому ця дійсність у нас залишає відчуття ілюзорності. Філософськи налаштована людина має передчуття, що під тією дійсністю, в якій вона живе, лежить прихована інша дійсність. Відповідно, перша дійсність і є ілюзією. Шопенгауер вважав людську здатність уявляти людей та всі речі, які їх оточують, здатністю філософського хисту людини.

Бог Аполлон – це відображення радісної необхідності сновидінь у греків. Він є повним почуттям міри, самообмеженням, свободою. Про Аполлона можна було б сказати, що в ньому втілений принцип індивідуальності. Він увібрав у себе спокійну нерухомість охопленої ним сутності.

А що ж таке діонісійське начало? Суть його краще за все зрозуміти, порівнюючи із сп’янінням. «Під впливом наркотичного напою, про який говорять у своїх гімнах усі первісні люди й народи, або під впливом могутнього радісного охоплення всієї природи, пов’язаного з наближенням весни, пробуджуються ті діонісійські почуття, в піднесенні яких зникає все суб’єктивне».

Ще в німецькому Середньовіччі, пояснює Ф. Ніцше, охоплені тією ж діонісійською силою, цілі юрби співали і танцювали, так само як і хори греків. Під чарами Діоніса людина знову зливається з природою. Земля добровільно пропонує свої дари, мирно приходять хижі звірі. Квітами та вінками прикрашена колісниця Діоніса. Ф. Ніцше уточнює: перетворіть пісню «До Радості» Л. Бетховена на картину, і якщо у вас спрацює сильна уява, щоб побачити мільйони людей, які схилилися біля його колісниці, то ви зможете підійти до Діоніса. Потім Ніцше запропонував звернутися до греків і подивитися, якою мірою ці художні інстинкти природи були розвинені в них і якої висоти вони досягли. Про сни греків, не дивлячись на їх розвинену літературу, можна лише здогадуватися.

У всіх кінцях стародавнього світу проводилися діонісійські святкування. Майже завжди ці святкування супроводжувалися розбещеністю.

Діонісу протистояв Аполлон. Його велична постать увінчана дарійським мистецтвом. Музика Аполлона являла собою ні з чим не зрівняний світ гармонії.


5.3 Аполлон – геній гармонії


Проблема співвідношення аполлонічного та діонісійського начал вивчається в працях Ф. Ніцше, В. Шмакова та ін. Аполлона Ніцше уявляє генієм гармонії.

За словами В. Шмакова, Аполлон розгортає форми буття і наповнює їх жагою прекрасного. Він намагається зі змісту життя виділити навіть найменшу його частину і скрізь реалізувати його форми. Відображаючи взаємозв'язок частин життя, філософ довів, що вони повинні вливати одна в одну могутність, а своєю єдністю відображати неспокійну творчу думку Світового Художника.

Але в цій гармонії багатства форм є тільки стійкість, порядок, прагнення до спокою, не дивлячись на всі видозміни та смерть.

В аполлонічному началі є тільки яскраве світло. Але світ цього генія чужий трепету життя. Яким би величним і світлим він не був, він пригнічує людину відсутністю тепла та співчуття, своїм бездушним спокоєм. Закони, які тут існують, не знають ні милосердя, ні дива, ні казки, тому що гармонія краси є тут господарем. І ця краса вабить людину, перетворює звуки світла бога ліри та сонця на різні види мистецтва.

Відмінність аполлонічного та діонісійського начал розкривається, за Ніцше, перш за все у відношенні до принципу форми та індивідуальності як форми духу. Тут, на його думку, серед олімпійських богів можна зустріти й Аполлона, який започаткував цей олімпійський світ, тому в цьому розумінні його можна вважати батьком цього світу.

Але постає питання: «Які причини спонукали до утворення блискучих олімпійських істот?» На що Ф. Ніцше відповідає, що тільки завдяки богам народ зміг вижити в таких складних умовах і що тільки через мистецтво було створено олімпійський світ.

Через це боги виправдовують людське життя і самі живуть ним. Щоправда, відмінність між людьми і богами полягає в тому, що останні живуть вічно, а перші є простими смертними.

Єдність людини і природи, для пояснення якої Шіллер використав термін «наївність», в жодному разі, вважав Ніцше, не є простим, зрозумілим станом, з яким ми безперечно зустрічаємося на порозі кожної культури. «Там, де ми в мистецтві зустрічаємося із «наївним», – зауважує В. Шмаков, – ми вимушені визнати вищу дію аполлонічної культури, яка завжди руйнує царство титанів, і при цьому одержує перемогу над жахливою глибиною світорозуміння та схильністю до страждань».

Але наївність, на думку Ф. Ніцше, досягається рідко, це повне поглинання красою ілюзії. Гомерівська «наївність» може бути зрозумілою лише як перемога аполлонічної ілюзії, якою так часто користується природа для досягнення своєї мети. Дійсна мета ховається за образом химери. Ми простягаємо руки до останньої, в той час як природа своїм обманом досягає мети.

За словами Ф. Ніцше, у греків «воля» хотіла виразитися в перетворенні генія і в світі мистецтв. Для того щоб себе прославити, греки і створили олімпійців. І як пам'ятник перемоги еллінської «волі» постає перед нами Гомер, наївний художник.

Філософ зазначив, що в природі існує багато художніх інстинктів, які також прагнуть до ілюзії. Таку ілюзію створює наївний художник з його витвором мистецтва. Наприклад, Рафаель, один із цих безсмертних «наївних», відтворив нам у символічній формі своєї картини «Перетворення» метаморфози ілюзії в ілюзію. Аполлон тут виступає перед нами в ролі принципу індивідуальності, в якому знаходить своє втілення вічне завдання першості – позбавлення її через ілюзію.

Принцип індивідуальності знає лише один закон – збереження межі індивіда, міри в еллінському значенні. Аполлон як етичне божество вимагає міри і самопізнання. Таким чином, поряд з етичною необхідністю краси постає вимога «Пізнай самого себе» та «Бережись надмірного». Надмірність розглядалася в еллінській культурі як ворожі демони і як риси доаполлонічного часу, часу титанів, світу варварів. За свою титанічну любов до людини Прометея було віддано на розтерзання орлу. Надмірність мудрості, яка розгадала загадку сфінкса, повинна була затягнути Едіпа в коловорот злочинств.

Дія діонісійського начала уявлялась аполлонічному греку «титанічною» і «варварською», хоча він, на думку Ніцше, не приховував від себе своїх родинних зв'язків з тими переможеними титанами і героями. Мало того, він повинен був відчувати ще й те, що все його існування при всій красі зберігається під прихованою основою страждань і пізнання, яке відкривається йому знову через посередництво діонісійського начала. Аполлон і Діоніс невід'ємні між собою.

Гомер – прабатько грецької поезії, аполонійський тип наївного художника. А ось еврипідівська драма є одночасно і чимось холодним, і гарячим, що може і заморозити, і спалити. Вона не може досягнути аполлонічної дії епосу і, де тільки можна, пориває з діонісійськими елементами. Замість аполлонічних поглядів у ній можна бачити холодні парадоксальні думки, а замість діонісійських захоплень – полум’яні ефекти.

Аполлон відділяє окремі істоти одну від одної, своїми вимогами самопізнання і міри знов і знов нагадує про ці межі як про священні закони, таким чином намагаючись привести їх до спокою. Але для того щоб аполлонічні форми не захололи в єгипетській холодності та закостенілості, приплив діонісійства час від часу знову руйнував ці невеликі кола, якими аполлонічна «воля» намагалася замкнути весь еллінський світ. За словами Ніцше: «Аполлон стоїть переді мною як світлий геній, за допомогою якого тільки і досягаються справжній порятунок та звільнення в ілюзії; разом з тим за містичним покликом Діоніса розбиваються пута індивідуальності і широко відкривається дорога до Матерії буття, до багатющої скарбниці речей».


5.4 Діоніс – серце світу


На відміну від Аполлона, генія гармонії, за словами В. Шмакова, Діоніс є серцем світу.

Аполлонічне та діоносійське начала, розчиняючись одне в одному, повинні встановити знищену колись єдність. Але, за словами В. Шмакова, в цьому прагненні до подолання форм є тільки стихія. Будь-яка система, порядок, послідовність тут зневажаються. Це прагнення у своїй власній стихії створює якийсь ритм, гармонію. Воно не знає і не хоче знати ніяких законів, через те що воно біжить від внутрішньої краси і гармонії форм, вгамовує спрагу прекрасного безпосередньо в першоджерелі життя, зливається із життєвим потоком.

Діонісу не властиве космічне сновидіння, проте він обіймає собою все його внутрішнє життя, всі зміни сердець, що страждають, їх сум, мрії і сподівання. І всі ці прагнення душі, її почуття, тихий світ і вибух сумнівів, все те, що народжується із буття, і складає світ Діоніса.

Сильним знаряддям Діоніса є таке сп’яніння, яке не знає перешкод, яке пробуджує душу від тяжкого сну і вабить її до чарівного життя. Природа цього світу – екстаз. Він відносить душу на крилах солодкого безумства у світ Любові, де, зливаючись із життям, вона одночасно випиває й кубок Смерті, згораючи в її полум’яних обіймах.

Це світ дивної казки. Він не знає жодної цінності, крім насолода, в ньому все живе, розквітає і через смерть своєї самобутності залучається до безсмертя буття. Цей світ вабить до себе людину, наповнює її дух, вириває її з тенет космічного сновидіння.

Ніцше вважав, що діонісійська культура повинна була знайти символічне вираження, їй був потрібний світ символів. Не тільки символіка вуст, обличчя, слова, але й досконалий, ритмічний танцювальний жест. Потім народжувались інші символічні сили. Сила музики народжувалась в ритмі, динаміці та в гармонії.

Поява античної трагедії від самого початку була позбавлена кровопролитного відображення дійсності. Вона створювала фантастичний світ між небом і землею, подібний до Олімпу.

Із сатири починається трагедія, як і з хору народжується трагедія. Ніцше вважає, що хор на примітивній стадії в первісній трагедії є відображенням діонісійської людини. На основі цього філософ пропонує уявляти собі грецьку трагедію як діонісійський хор, який знов і знов розряджається аполлонічним світом образів. Хор грецької трагедії – символ діонісійської збудженої маси.

За визначенням В. Шмакова, Діоніс вабить людину до розкриття глибинних витоків життя. Уся його істота прагне злитися всіма частинами своєї душі з джерелом, яке наповнює світ життям, намагається зростися з будь-якою душею.

Усі форми діонісійської культури ілюзорні. Це означає, що вони випадково створені, виходять з небуття на коротку мить, щоб перейти у прах, звідки вийшли. Будь-яке прагнення до форми неможливе, оскільки все, що існує, не потребує права на своє буття. Тільки те може шукати своєї мети серед умовного і перехідного, що не є вічним, що здатне лише до ілюзорного існування. Сковане буття не може існувати. Призначення людини полягає в пошуках вічно живих форм.

Усі створіння рук, слова людини наповнюються змістом і значенням завдяки символам, які розкривають правду. Єдиною метою буття всієї навколишньої природи є розкриття вічної гармонії і невичерпного багатства життя серед зміни існування форм та істот. Кожну мить створюються нові форми, але їх власна цінність завжди дорівнює нулю, оскільки в природі цінним є тільки все вічне.

В екстазі Діоніса людина цілком охоплена його безмежністю. Усі перешкоди безслідно зникають, але водночас сильно загострюється почуття своєї істинності. Все у світі, навіть те, що донедавна було чужим і далеким, стає близьким, рідним. І серед цієї єдності людина відчуває себе непотрібною. Призначення і смисл конкретного життя залишаються далекими й недоступними. Уся суть людини наповнюється глибиною загальної єдності і гармонії. Через це душа наповнюється любов'ю до безмежного простору. Закон Життя – це постійні зміни, суцільні рухи. І тільки цілком занурившись в потік буття, жива душа може досягти спокою.

У діонісійському пориванні торжество спокою і рухів створює особливий ритм, невиразний, чудернацький, але одночасно і чаруючий до самозабуття. Занурюючись усе глибше і глибше в цей потік, людська душа на останньому щаблі таємниці життя починає чути голос, який кличе до творчого пізнання всіх багатств. Але душа відкидає цей клич. Вона занурюється далі в глибину своїх витоків.

Можна ще довго говорити про аполлонічне та діонісійське начала, і про те, як вони панували над еллінством. Взаємно доповнюючи одне одного, вони створили чарівну казку її культури, яка надалі мала вплив на розвиток усієї європейської культури.

ТЕМА 6. КРИЗОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРІ


6.1 Культурна криза


Внутрішні колізії культурного явища призводять до розпаду, руйнування, часом до повного знищення. Але ще частіше вони породжують кризу, яка є обов'язковим і закономірним етапом у розвитку кожної культури.

Культурна криза – це порушення балансу структурної упорядкованої локальної соціокультурної системи, узгодження та взаємодоповнення у функціонуванні її різних підсистем, ефективності взаємозв'язків між її компонентами, що врешті-решт призводить до зниження рівня соціокультурної інтегрованості та консолідованості суспільства, деградації нормативно-регулятивних функцій культури, руйнування її відповідних механізмів.

Культурна криза супроводжується різким послабленням традиційних зв’язків між найважливішими елементами й інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв’язків, ставши зародком нової культури.

Постає питання: чи можна визначити відмінності між розквітом культури та її занепадом? Що є критерієм для їх поділу? Таким критерієм є перш за все внутрішнє самовідчуття людини всередині культури. Якщо воно психологічно комфортне, гармонійне, тоді рано говорити про культурну кризу. І навпаки, дуже загострене почуття самотності, невлаштованості, яке народжується в людській душі, свідчить про надірваність самої культури, про її кризу.

Існує багато культурних епох, де ідея, яка назріла, розгортає свій багатий зміст, реалізує замкнутий у ньому потенціал. Кризові процеси, можливо, виявляють тут свій прихований хід. Але говорити про підірваність культури передчасно.

Про рівень розквіту культури можна говорити тоді, коли вона має внутрішньо стійку уяву про саму себе. І навпаки, криза говорить про розпад постійного образу. Інакше кажучи, культура перестає розуміти, що вона собою представляє. Виникає туга за усталеним архетипом. Народжується неспокій. Поступово створюється новий образ культури.

Усе це говорить про те, що культурна криза прямо пов’язана з екзистенційним відчуттям людини, з процесом соціодинаміки тощо. Протягом багатьох тисяч років здійснюються нагромаджувальні процеси: раціоналізація стосунків з природою, диференціація культури, приріст населення, соціальна диференціація. Саме ці процеси розхитують єдність суспільства й людини, породжують переоцінку ціннісних орієнтацій, почуття єдності людей один з одним.

Отже, культурна криза – це не випадковий феномен. Культура не може розвиватися без криз, які супроводжують її на всьому шляху історичного процесу.

К. Ясперс у праці «Джерела історії та її цілі» пов'язує кризові явища з розпадом інтегрованої єдності. Культурна криза, за його словами, пов'язана з розпадом конкретного типу цілісності.

Вік існування безкризового розвитку культури остаточно визначити неможна, оскільки всередині культури, за О. Шпенглером, відбуваються метаморфози, які характеризують різні етапи розвитку культури.

Культурна криза може бути викликана причинами як внутрішнього, так і зовнішнього походження. До зовнішніх причин можуть бути віднесені:

великі зміни природно-кліматичних умов у зоні проживання населення та неспроможність суспільства адаптуватися до таких змін;

агресія або підкорення одного народу іншим, при якому завойовник прагне не тільки до встановлення свого політичного правління, але й до руйнування традиційних устроїв, інститутів соціальної організації, релігійних і ціннісних орієнтацій підкореного народу.

У цих двох випадках змінюються умови існування суспільства, що призводять до серйозних змін у стереотипах свідомості та поведінці людей, девальвації традиційних норм та правил, соціальній взаємодії моралі, ціннісних імперативів і табу; починає руйнуватися система соціально інтегрованих мотивацій, функціональних взаємодій між людьми; у свідомості людей починає домінувати принцип «кожний за себе», тобто настає криза соціокультурних зв'язків та норм, де суспільство починає самостійно виживати без їх дотримання.

Внутрішні причини культурної кризи можуть бути пов’язані:

з політичною кризою в суспільстві та падінням ефективності роботи інститутів соціальної регуляції, що в свою чергу веде до збільшення кримінальних та інших девіантних форм поведінки населення (включаючи революційні); з деградацією консолідованої ідеології;

із соціально-економічною кризою, яка веде до серйозних змін у характері соціальних інтересів та потреб людей, по відношенню до яких існують норми та цінності;

з кризою панівної ідеології, коли втрачається ефективний вплив на свідомість мас;

з нерівномірним розвитком різних частин соціальної життєдіяльності в суспільстві, який при підвищенні окремих розбіжностей може призвести до соціального вибуху та насильницького руйнування застарілих нормативно-ціннісних правил та організаційних норм (революцій);

з неефективністю перебігу процесів соціокультурної модернізації, коли в суспільстві попередні нормативно-ціннісні регулятори соціального життя вже деградували, а нові ще не склалися або не почали повноцінно функціонувати.

Практичні форми, в яких з'являються культурні кризи, ініційовані внутрішніми причинами, по суті, аналогічні варіантам криз культури, викликаних причинами зовнішніми. І в тому, і в іншому випадку спостерігаються, насамперед, зниження рівня соціальної інтегрованості суспільства, падіння мотивації щодо здійснення діяльності, яка відповідає колективним інтересам, деградація нормативно-ціннісних регуляторів спільної та узгодженої життєдіяльності. Наслідки культурної кризи можуть бути різні й залежати від сукупності конкретно-історичних факторів, які його породили. В одних випадках культурна криза веде до деструкції та депопуляції суспільства. Класичним прикладом є загибель Римської імперії в IV-V ст. В інших випадках суспільство знаходить внутрішні резерви для мобілізації та відновлення структури своєї соціокультурної організації, ефективності роботи політичних, економічних та ідеологічних регулятивних механізмів. Наприклад, патріотичний вибух французів, ініційований Жанною д’Арк у роки Столітньої війни XIV-XV ст.

Технології виходу з кризи, як свідчить історія, також дуже різні. Але у всіх випадках спостерігаються дві постійні умови:

накопичення критичної маси населення, яке зацікавлене в збереженні або встановленні тих або інших форм своєї соціальної інтегрованості (політичної структури, релігійної єдності тощо);

формування нової ідеології або функціональне відновлення традицій, за допомогою яких досить чітко формуються цільові настанови, що вимагають соціальної мобілізації.


6.2 Історія розвитку культурних криз


В історії світової культури першою великою кризою був час руйнування первісних культур і створення імперій.

На думку К. Ясперса, майже одночасно в трьох місцях земної кулі виникли найдавніші культури: шумеро-вавилонська, єгипетська та егейська (IV тис.); відкрита в розкопках доарійська культура долини Інду (III тис.) і мало досліджений архаїчний світ Китаю (ІІ тис. до н.е.).

Появі цих культур, на думку К. Ясперса, сприяв духовний переворот. У той час було розроблено основні поняття та категорії, якими користуємося і сьогодні, закладено основи світових релігій, що на сьогодні визначають життя мільйонів людей.

Названим культурам можна протиставити американські культури Мексики та Перу, розквіт яких припадає на пізніші тисячоліття. Вони зникли тоді, коли з’явилася західна культура.

Великі культури давнини мають багато спільних рис, наприклад, писемність. Але між ними існує і багато розбіжностей. У Китаї є тільки засади міфології, космічних уявлень про світовий порядок, живе споглядання природи, якому притаманна природна людяність. Для культури Месопотамії характерні сила, суворість, жорсткість та, деякою мірою, драматичність. В Єгипті ми бачимо розваги, життєрадісність в інтимній сфері, почуття стилю, що характерно для всього мистецтва тієї епохи.

Ці відмінності, за словами К. Ясперса, сприяли і різному ставленню до великих культур давнини з боку більш пізніх культур. Греки та іудеї сприймали стародавні культури як щось далеке та чуже, вони знали та зберігали пам'ять про них. Індійці більш пізнього часу нічого не знали про стародавні культури, повністю забули їх. Китайці цього періоду виділили у великій культурі давнини своє минуле, ідеалізувавши його, перетворивши на взірець, який потрібно наслідувати.

Наслідком культурної кризи був величезний поділ народів, який визначався тим, як вони ставились до великого «прориву» основного часу. Основні народи, за словами П. Гуревича, – це ті, які послідовно продовжували свою історію, здійснили стрибок і ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклавши основу духовної сутності людини та її історії. До цих народів можна віднести індійців, іранців, китайців, греків та іудеїв.

За своїм значенням «прорив» був вирішальним, але не суцільним явищем. Деякі народи великих культур давнини, що існували до «прориву» не були зачеплені ним і залишилися для нього чужими.

До даного періоду належить час розквіту єгипетської та вавилонської культур. За словами К. Ясперса, обидві вони не відчули метаморфоз, не відреагували на «прорив». Вони залишились фактично такими, як і були до виникнення основних культур, досягнувши при цьому величезних успіхів у галузі організації державного та суспільного життя, в архітектурі, живопису, у створенні своєї магічної релігії.

Але все це відбувалося вже на стадії повільного вмирання, оскільки культура в Месопотамії перероджувалася в персидську, а потім в іслам; в Єгипті – в римську і християнську, а пізніше в іслам. І єгипетська, і вавилонська культури мали всесвітньо-історичне значення, бо вплинули на утвердження як культури іудеїв, так і культури греків.

Постає питання: чи є культурні кризи феноменом світової культури чи ці перехідні епохи характерні тільки для Європи? На Заході змінюють одна одну зовсім різні культури: спочатку середньоазіатські та єгипетські, потім греко-римська і, нарешті, романо-германська. Змінюються географічні центри, території, народи. В Азії, навпаки, залишається все незмінним. Та незважаючи на це, східні культури також зазнають кризових явищ. Зберігаючи свій традиційний вигляд, стабільність, ці культури піддаються перетворенням. Тут виникає інша тема – традиціоналізм та динамізм у культурі. Східні культури більше ніж західні спираються на традицію. Але незважаючи на відмінності західної та східної культур, кризові процеси притаманні всій світовій культурі. Вони не є випадковим епізодом «покарання» в її долі чи тяжким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують усю історію. Культура весь час не може розвиватися за єдиною визначеною схемою. У її розвитку настають певні проблеми. Вони можуть, на

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: