Экзаменационные билеты по Украинской литературе
Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи («Човни золотії із сивої-сивої Давнини» – «ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний» – «Предки встали з могил» – «небесними ланами Час проходить») поєднані в ній з новітніми національними символами («золотий гомін» – «Слава! – з тисячі грудей» – «ясні короговки»).
Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].
В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбулась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у «золотий гомін». Поема стала видатним явищем національної духовності.
У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Тичина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.
У «Сонячних кларнетах» народився перший трагічний символ – образ революції як давно очікуваної нареченої.
У поезії «Одчиняйте двері...» поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.
Так він сприйняв першу кров революції.
Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтворив у циклі «Скорбна мати» (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали її сина.
Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач «сльозами» над даремною жертвою Христа.
Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.
Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голодомором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.
До циклу «Скорбна мати» дуже близький символами жертовності і провісництва вірш «Пам'яті тридцяти» (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. полягли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.
Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів «українських, славних, молодих». Воно проклинає Каїна, чия «зрадницька рука» вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніального поета.
Василь Стус писав: «Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».
Білет 4
1.Життєвий і творчий подвиг Івана Франка.
Є поети осені і є співці весни. Є письменники, що пишуть для дітей, інші – для молоді, ще інші – для дорослого читача. Наш Іван Франко (1856-1916) глибинно збагнув світ дитини, найніжніші тремтіння серця юнака і юнки, затамовані переживання зрілої людини. Іван Франко є письменником усіх пір року і пір життя людського, усіх етапів історичної долі народу – минувшини, сьогодення й майбуття.
Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.
«Сорок літ ятрудився, навчав», – каже у Франковій поемі «Мойсей» пророк і вождь. Так мав право сказати і Франко про себе, котрий із сорока літ праці не змарнував жодного дня. Він написав близько шести тисяч творів. Їх найповніше видання – п'ятдесят томів. Але ще багато творів не увійшло до 50-томника.
Життя в Івана Франка було цікаве, різноманітне і бурхливе. З дитинства (народився у селі Нагуевичі теперішньої Львівської області) він виніс у своїй поетичній душі «пісню і працю» мамину та розум і вболівання за громадські справи батька-коваля. У гімназії вивчив п'ять мов. Українською, польською, німецькою писав вірші. З грецької та латинської ще в гімназії багато перекладав. Знав старослов'янську, чеську, російську, ідиш, пізніше вивчив французьку, англійську, угорську, італійську. Майже всі вірші «Кобзаря» читав напам'ять.
За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збірок його поезій: «Балади і розкази», «З вершин і низин» (виходила двічі), «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Semper Tiro», «Давне і нове», «Вірші на громадські теми». «Із літ моєї молодості». Це ціла поетична скарбниця, блискучі І дзвінкі мистецькі дорогоцінності. У своїх пошуках поет-новатор часто досягає вершин досконалості. Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політична лірика – оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми «Мойсей». Мотив служіння народові розвивається і виростає в поезії Франка до апофеозу боротьби за людину, її волю і щастя: «Лиш боротись – значить жить». Та у наймужніших бувають «хвилини розпачу» і «дні журби». У такі часи народилася найкраща збірка Франка, поезії якої стали шедеврами української і світової лірики, – «Зів'яле листя» (1896).
Окремий принадний дивосвіт І. Франка – то прозові оповідання, новели, образки. Ще в більшій мірі, як у поезії, задумав письменник у своїй прозі відобразити широчінь і глибину житгя. Цей велетенський задум реалізував прозаїк у десяти повістях і романах і в ста п'ятнадцяти оповіданнях, новелах, образках. Майже всі його прозові твори мають захоплюючий сюжет, вони пересипані життєвими деталями, чується у них гомін живого слова.
У цілій низці оповідань письменник змалював життя дитини («Малий Мирон», «У кузні», «Під оборогом», «Мій злочин», «Грицева шкільна наука», «Олівець» та ін.). Новаторським є роман «Борислав сміється». Значним внеском в українську літературу стали драми І. Франка («Украдене щастя», «Учитель» та ін.), романтичні драматичні поеми. Важливе місце у багатогранній діяльності
І. Франка займають переклади з європейських літератур.
І. Франко не обминув жодного видатного явища національного та світового письменства. Вісімнадцять томів у п'ятдесятитомному зібранні творів відведено вибраним працям ученого у царині теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології. Його перу належить понад ЗО розвідок про Т. Шевченка. Такою науковою студією, як «Із секретів поетичної творчості» І. Франка, могла б пишатися будь-яка європейська література. Франків «Науково-літературний вісник» об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.
Громадський діяч І. Франко зазнав немало горя, утисків, кайданів і тюрем. Досить згадати, що чотири рази його судили й замикали за грати. «Такої великої голови в цілій Австрії нема», – почув якось у свої шкільні роки Василь Стефаник про розум і вченість Франка від простих людей. Але отого вченого, перед яким схиляли голови закордонні університети і академії, за Австрії не допускали до викладання у Львівському університеті. А все через «політичне минуле» (належ-ності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації, підбурювання проти «законного порядку» тошо). Громадська діяльність І. Франка була невтом-ною на всіх етапах його життя.
Видаючи у 1914 р. збірку «Із літ моєї молодості», він у передмові зазначав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу. «Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі, ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя». Коли на початку XX ст. на західноукраїнських землях формувалися загони січових стрільців, Франко радісно привітав цей національно-визвольний рух. Він подарував молодим краплю свого натхнення – бойову маршову пісню «Гей, Січ іде». До останніх днів вірив у неминучість національного відродження рідного народу. Вважав себе пекарем, який випікає хліб для щоденною вжитку. Та творчий доробок І. Франка став для нас духовною програмою і скарбом неоціненним, який не вичерпається ніколи.
2.Поетичний образ України в поезії «Любіть Україну» Володимира Сосюри. Прочитати вірш напам'ять.
«Сосюра був народним улюбленцем, за ним ходили легенди. Кілька поколінь радянських студентів виросло з його лірикою на вустах, численні ентузіасти розносили співуче Сосюрине слово по Україні», – писав Олесь Гончар. Натура поета у всій її щирості і глибині розкрилася у вірші «Любіть Україну». Це сердеч-не слово поета-патріота, мовлене в радісну годину визволення української землі, коли після німецької окупації засяяло сонце волі. Написаний у 1944 р., вірш уперше був опублікований у «Київській правді» та «Літературній газеті». Поет створив за допомогою найрізноманітніших тропів чудовий зоровий образ «вишневої України». Для її змалювання він користується не абстрактними загальниками, а точними поетичними деталями, художніми атрибутами, за допомогою яких Україна оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні талановитого живописця. Поет, ніби прозираючи у душу, звертається до кожного зокрема і до всього народу.
Усе у рідному краю миле – «вітер, і трави, і води». Намагаючись осмислити саме поняття «любов до батьківщини», з'ясувати його для себе і для читача, В. Сосюра підкреслює, що це єдине і водночас всеохоплююче почуття, яке підносить самоповагу людини, звеличує її. Засобом інтонаційного і смислового перераху-вання досягається високий ступінь емоційності, непідробної схвильованості.
Україна – у тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу національних святинь – усі прояви української духовності. Не збройною потугою українці завоювали пошану й повагу інших народів, хоча нащадки повік не забудуть звитяг славного лицарства запорозького, безсмертних оборонців нашого краю. Український народ споконвіку славен «всіми своїми ділами».
Поезія має форму послання. Анафора «Любіть Україну» робить вірш струнким і композиційно завершеним. Поетове слово звучить щиро і безпосередньо. Він звертається насамперед до молоді. Майбутнє України завжди пов'язане з долею молодого покоління, і від того, наскільки щиро воно любитиме Україну, залежатиме її доля при будь-яких обставинах.
Традиції Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших українських поетів розвинув поет і висловив по-новому, з притаманним йому особливим ліризмом і теплом. Багатство мови, риторичні заклики, а найголовніше – щире, схвильоване почуття, що пульсує в словах і рядках, відрізняють цей твір.
літературний вісник» об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.
Громадський діяч І. Франко зазнав немало горя, утисків, кайданів і тюрем. Досить згадати, що чотири рази його судили й замикали за грати. «Такої великої голови в цілій Австрії нема», – почув якось у свої шкільні роки Василь Стефаник про розум і вченість Франка від простих людей. Але отого вченого, перед яким схиляли голови закордонні університети і академії, за Австрії не допускали до викладання у Львівському університеті. А все через «політичне минуле» (належ-ності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації, підбурювання проти «законного порядку» тошо). Громадська діяльність І. Франка була невтом-ною на всіх етапах його життя.
Видаючи у 1914 р. збірку «Із літ моєї молодості», він у передмові зазначав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу. «Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі, ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя». Коли на початку XX ст. на західноукраїнських землях формувалися загони січових стрільців, Франко радісно привітав цей національно-визвольний рух. Він подарував молодим краплю свого натхнення – бойову маршову пісню «Гей, Січ іде». До останніх днів вірив у неминучість національного відродження рідного народу. Вважав себе пекарем, який випікає хліб для щоденною вжитку. Та творчий доробок І. Франка став для нас духовною програмою і скарбом неоціненним, який не вичерпається ніколи.
2.Поетичний образ України в поезії «Любіть Україну» Володимира Сосюри. Прочитати вірш напам'ять.
«Сосюра був народним улюбленцем, за ним ходили легенди. Кілька поколінь радянських студентів виросло з його лірикою на вустах, численні ентузіасти розносили співуче Сосюрине слово по Україні», – писав Олесь Гончар. Натура поета у всій її щирості і глибині розкрилася у вірші «Любіть Україну». Це сердеч-не слово поета-патріота, мовлене в радісну годину визволення української землі, коли після німецької окупації засяяло сонце волі. Написаний у 1944 р., вірш уперше був опублікований у «Київській правді» та «Літературній газеті». Поет створив за допомогою найрізноманітніших тропів чудовий зоровий образ «вишневої України». Для її змалювання він користується не абстрактними загальниками, а точними поетичними деталями, художніми атрибутами, за допомогою яких Україна оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні талановитого живописця. Поет, ніби прозираючи у душу, звертається до кожного зокрема і до всього народу.
Усе у рідному краю миле – «вітер, і трави, і води». Намагаючись осмислити саме поняття «любов до батьківщини», з'ясувати його для себе і для читача, В. Сосюра підкреслює, що це єдине і водночас всеохоплююче почуття, яке підносить самоповагу людини, звеличує її. Засобом інтонаційного і смислового перераху-вання досягається високий ступінь емоційності, непідробної схвильованості.
Україна – у тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу національних святинь – усі прояви української духовності. Не збройною потугою українці завоювали пошану й повагу інших народів, хоча нащадки повік не забудуть звитяг славного лицарства запорозького, безсмертних оборонців нашого краю. Український народ споконвіку славен «всіми своїми ділами».
Поезія має форму послання. Анафора «Любіть Україну» робить вірш струнким і композиційно завершеним. Поетове слово звучить щиро і безпосередньо. Він звертається насамперед до молоді. Майбутнє України завжди пов'язане з долею молодого покоління, і від того, наскільки щиро воно любитиме Україну, залежатиме її доля при будь-яких обставинах.
Традиції Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших українських поетів розвинув поет і висловив по-новому, з притаманним йому особливим ліризмом і теплом. Багатство мови, риторичні заклики, а найголовніше – щире, схвильоване почуття, що пульсує в словах і рядках, відрізняють цей твір.
Білет 5
1.Доля рідного краю й українського народу в поезії Івана Франка.
Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим «університетом». «На лні моїх спогадів, – згадував він потім, – і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі» Символом увійшла батькова кузня у його поезію – як ідеал громадського і морального виховання:
Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благословляв добровіль-но взятий на свої плечі тягар.
Своєю творчістю І, Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга «З вершин і низин» (1887) засвід-чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, якому боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.
У вірші «Гімн» мільйони пригноблених і скривджених покликав голос «вічного революціонера», що не мириться з неволею. Розійшовшись «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких», цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: «Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі «науки, думки, волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш І. Франка «Гімн», як і Шевченків «Заповіт», був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.
Поезії з циклу «Веснянки» пронизані пафосом торжества весняних, тобто справедливих сил. Вони утверджували непереможність нового у суспільстві. У вірші «Дивувалась зима» люта зима дивується, чому почали танути сніги і скресати ріки". Їй важко зрозуміти причини своєї слабкості, причини появи того леготу, що «теплом пронима». Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, «дрібні» квітки, які посміли «проклюнутись», пробитись крізь снігову кору.
Зима дмухає на них морозом, жбурляє снігом. Здавалося, що вже смерть обняла квіти: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами, Та минула буря. і вони знову ожили, піднялися. Усі алегоричні образи прямо вказували на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували свою боротьбу за краще майбутнє українського народу.
За принципом паралелізму побудовано поезію «Гримить!». Весняний грім символізує прихід «благодатної пори», котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих подій у суспільному житті, яких чекають мільйони.
Ліричний герой «Веснянок» розуміє, що бажані суспільні зміни можливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію «Земле моя, всеплодющая мати...». Щоб бути нездоланним у боротьбі із тими силами, які спричиняють нещастя у його рідному краї, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що «розширює груди, чистить чуття», і вогню, щоб ним «слово налити», «правді служити». Усі животворні якості акумулюються у заключному катрені.
Завершується цикл віршем «Vivere Memento!», який усіма трьома дванадцятирядкивими строфами конкретизує смисл латиномовної назви –пам'ятай, що живеш!
Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто «вчора тлів» «в горя домовині». Весна змиває з людини смуток та безнадію, дає їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору.
У поезії «Наймит» із циклу «Excelsior» створено образ безправної людини, все життя якої минуло у праці на інших. Бачимо наймита із чепігами, з тужливою піснею на вустах. Житейські злигодні, нестатки, важка праця «зорали зморшками чоло». Друга частина поезії символічна.
У поезії «Де не лилися ви в нашій бувальщині...» поет створює виняткової художньої сили образи, в яких узагальнено «тисячолітні ридання» української жінки.
Наприкінці 1898 р. українські прогресивні сили святкували сторіччя виходу «Енеїди» І. Котляревського. До цієї дати І. Франко написав поему «Великі роковини». Тут поет чітко вказав, чого потрібно українському народові, щоб не пропала «праця цілих поколінь»: національної гідності, стійкості у боротьбі і відповідальності у праці. Непохитна віра у кращу долю звучить в останніх рядках твору.
2.Інтимна лірика Володимира Сосюри.
В. Сосюра, писав О. Гончар, своїм «знаменитим сосюринським тембром... ні на кого не схожий, він – одинак». Такі його поезії, як «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Коли потяг у даль загуркоче», «Васильки» та інші, давно увійшли у класичний фонд інтимної лірики- У них поет створив прекрасний світ чистого і світлого почуття – кохання.
Поезію «Так ніхто не кохав» (1922) В, Сосюра присвятив своїй першій дружині. Ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що воно за своєю глибиною І щирістю видається йому єдиним за всю історію людства.
Образи закоханих автор малює нечисельними, але виразними епітетами («щасливі очі»), порівняннями (кров тече, «ніби пахне вона лободою»), метафорами («в'яне серце», очі «горять»), риторичними фігурами («Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..).
Схвильована гіперболізація («Я для неї зірву Оріон золотий»), інтонаційне багатство, мелодика надають віршеві максималістської неповторності. Нетради-ційне обрамлення (повторення на початку І в кінці вірша не однієї, а двох строф) увиразнює сердечний вияв почуття ліричного героя.
У вірші «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) опоетизовано незабутнє юнацьке почуття, яке хвилює ліричного героя і в зрілі роки. Цю поезію навіяло авторові почуття кохання до Констанції Рудзянської, з якою він познайомився в Бахмачі у роки громадянської війни.
Шум потягу повертає ліричного героя у давно перейдені роки. Називні речення, неквапна інтонація, згадки, немов на екрані, викликають з небуття минуле. Двома-трьома штрихами автор описує південне містечко, залізницю, звичайний провінційний пейзаж, який закарбувався у пам'ять тільки тому, що поряд була вона – його кохана.
Ліричний герой прощається з коханою, бо він військова людина. Вир війни нагадує про себе промовистими деталями.
Пройшло з тих пір багато часу. Дороги закоханих розійшлися. Усе змінилося навкруги, «лиш любов, як у серці багнет». Це коротке порівняння красномовно говорить про живе, пульсуюче почуття в серці ліричного героя. Він віддав би все: і свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути юність, повернути кохану.
Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос – і коси, твої коси сумні цілувать.
Меланхолійно звучить остання строфа, яка нагадує про те, що минуле повернути неможливо, хоча почуття хвилюють і кличуть.
Мелодійністю і красою, надзвичайно яскравими зоровими образами відзначається поезія «Білі акації будуть цвісти...» (1927). Природа в поезії уособлює глибокі людські переживання, розкриває шал молодого почуття. Душевна відкритість поета вражаюча.
Почуттєвість і романтизм – невід'ємні риси художнього відтворення В. Сосюрою найкращого у житті людини почуття – кохання.
Цілий пласт поезій В. Сесюра присвячує Марії. У них розкриті найрізноманіт-ніші нюанси того кохання, що переросло у велику любов. Ця любов пройшла крізь випробування, злети, падіння і супроводжувала поета до кінця його життя. Кохання наче блискавка вразило ліричного героя
Марія стала для поста єдиною любов'ю, єдиним натхненням- Вірші, присвячені їй, пронизані задушевністю, теплотою, інтимністю.
все життя якої минуло у праці на інших. Бачимо наймита із чепігами, з тужливою піснею на вустах. Житейські злигодні, нестатки, важка праця «зорали зморшками чоло». Друга частина поезії символічна.
У поезії «Де не лилися ви в нашій бувальщині...» поет створює виняткової художньої сили образи, в яких узагальнено «тисячолітні ридання» української жінки.
Наприкінці 1898 р. українські прогресивні сили святкували сторіччя виходу «Енеїди» І. Котляревського. До цієї дати І. Франко написав поему «Великі роковини». Тут поет чітко вказав, чого потрібно українському народові, щоб не пропала «праця цілих поколінь»: національної гідності, стійкості у боротьбі і відповідальності у праці. Непохитна віра у кращу долю звучить в останніх рядках твору.
2.Інтимна лірика Володимира Сосюри.
В. Сосюра, писав О. Гончар, своїм «знаменитим сосюринським тембром... ні на кого не схожий, він – одинак». Такі його поезії, як «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Коли потяг у даль загуркоче», «Васильки» та інші, давно увійшли у класичний фонд інтимної лірики- У них поет створив прекрасний світ чистого і світлого почуття – кохання.
Поезію «Так ніхто не кохав» (1922) В, Сосюра присвятив своїй першій дружині. Ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що воно за своєю глибиною І щирістю видається йому єдиним за всю історію людства.
Образи закоханих автор малює нечисельними, але виразними епітетами («щасливі очі»), порівняннями (кров тече, «ніби пахне вона лободою»), метафорами («в'яне серце», очі «горять»), риторичними фігурами («Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..).
Схвильована гіперболізація («Я для неї зірву Оріон золотий»), інтонаційне багатство, мелодика надають віршеві максималістської неповторності. Нетради-ційне обрамлення (повторення на початку І в кінці вірша не однієї, а двох строф) увиразнює сердечний вияв почуття ліричного героя.
У вірші «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) опоетизовано незабутнє юнацьке почуття, яке хвилює ліричного героя і в зрілі роки. Цю поезію навіяло авторові почуття кохання до Констанції Рудзянської, з якою він познайомився в Бахмачі у роки громадянської війни.
Шум потягу повертає ліричного героя у давно перейдені роки. Називні речення, неквапна інтонація, згадки, немов на екрані, викликають з небуття минуле. Двома-трьома штрихами автор описує південне містечко, залізницю, звичайний провінційний пейзаж, який закарбувався у пам'ять тільки тому, що поряд була вона – його кохана.
Ліричний герой прощається з коханою, бо він військова людина. Вир війни нагадує про себе промовистими деталями.
Пройшло з тих пір багато часу. Дороги закоханих розійшлися. Усе змінилося навкруги, «лиш любов, як у серці багнет». Це коротке порівняння красномовно говорить про живе, пульсуюче почуття в серці ліричного героя. Він віддав би все: і свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути юність, повернути кохану.
Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос – і коси, твої коси сумні цілувать.
Меланхолійно звучить остання строфа, яка нагадує про те, що минуле повернути неможливо, хоча почуття хвилюють і кличуть.
Мелодійністю і красою, надзвичайно яскравими зоровими образами відзначається поезія «Білі акації будуть цвісти...» (1927). Природа в поезії уособлює глибокі людські переживання, розкриває шал молодого почуття. Душевна відкритість поета вражаюча.
Почуттєвість і романтизм – невід'ємні риси художнього відтворення В. Сосюрою найкращого у житті людини почуття – кохання.
Цілий пласт поезій В. Сесюра присвячує Марії. У них розкриті найрізноманіт-ніші нюанси того кохання, що переросло у велику любов. Ця любов пройшла крізь випробування, злети, падіння і супроводжувала поета до кінця його життя. Кохання наче блискавка вразило ліричного героя
Марія стала для поста єдиною любов'ю, єдиним натхненням- Вірші, присвячені їй, пронизані задушевністю, теплотою, інтимністю.
Білет 6
1.Ліричний, герой поетичної драми «Зів'яле листя» Івана Франка.
У 1896 р. сорокалітній Іван Франко випустив у світ «Зів'яле листя» – книжку своїх поезій, яку назвав ліричною драмою. На той час він – уже геній, та ще юнак. який палає жагою творчості й жагою кохання. «Зів'яле листя» поет сам назвав «збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка...».
Поезії збірки, що складається із трьох «жмутків», передають внутрішній стан закоханої людини – від зародження почуття до його краху. Ліричний герой сам здійснює аналіз своїх переживань.
І. Франко у «Зів'ялому листі» створює узагальнений і досить абстрактний жіночий образ, дбаючи про цілість, про єдиний монументальний портрет коханої, до якої постійно звертається його трагічне «я»,
Виразним автобіографічним моментом позначена поезія із третього «жмутку» «Тричі мені являлася любов». Знаємо його три любові: одна – «лілея біла», «невинна, як дитина»; друга– «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня»: третя – «женщина чи звір», «сфінкс», «мара»,