Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Экзаменационные билеты по Украинской литературе

Экзаменационные билеты по Украинской литературе

лякали людей. Хто вони були ті вставші? Запорожці з списами? Перші металурги? І чого вставати їм – тісно лежати в землі? Чи підводило їх бажання подивитись на реальну свою прийдеш­ність? Характерники нібито між ними були, ворожбити, дивовижні люди. Візьме дрібку рідної землі під шапку – і в похід, і земля ця дає йому такі чари, що коли зійдеться з ворогом віч-на-віч, то ворог його не бачить. Чує бусурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а сміється!»

Занедбано цвинтар, занедбано пам'ять про козацтво, про славну Запорозь­ку Січ, про національні святині. Можливо, на думку письменника, цей занедба­ний цвинтар і символізує ту реальну прийдешність, на яку вже не хотіли дивити­ся покійні пращури. Дух України, шо завжди витав над південним степом. озиваючись дзвонами Києва ї Львова, ніби був приспаний, кимось полонений, співуча мова змінилась базарним суржиком, і мало хто вірив у чарівну силу дрібки рідної землі. До них, зневірених і все ж таємно чогось очікуючих, зверну­вся зі своїм твором Олесь Гончар.

«Найпередовіше у світі суспільство» від самого народження захворіло важкою духовною хворобою: лицемірством, фарисейством, суцільним фальшуванням, безкультур'ям. «...Обхамила та особа всіх підряд і головне – ні за що. І це на службі. А в трамваях, у магазинах, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до ін­ших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього – це, зви­чайно, патологія, але чому вона так поширена?» – міркує металург Іван Баглай, повернувшись з Індії.

Олесь Гончар порушує гостру проблему збайдужілості та інертності загалу до всього того зла, яке коїться у суспільстві. До протесту здатні тіль­ки такі, як студент Микола Баглай або Ізот Лобода. Десятиліття національ­ного нігілізму виховали такого партійного діяча і функціонера, як Володька Лобода. Він запопадливо знищував все, що зветься духовним набутком на­роду, його історичною і культурною спадщиною. Це він запропонував взяти собор у риштовання. Його думки і дії наче й «у руслі епохи», проте спрямо­вані проти національних цінностей, історичної пам'яті: «Скільки б'ємось, скажімо, над тими сучасними обрядами, скількох замучили, а вони, як змо­вились, пропонують тексти – за голову візьмешся: один фальшивий, а дру­гий ще фальшивіший. Тоді ще й дивуємось, чому деякі відсталі трудівниці і навіть жінки керівних товаришів, паски святять або беруть кумів та потайки дітей хрестити несуть...».

Важливими для ідейного задуму твору є образи Єльчиних подруг, яких не цікавить національна святиня (собор), їхні душі оглухли і здичавіли, були порожні ї майже не торкнуті знаннями, любов'ю, повагою. Все-таки Микола Баглай не хоче вірити словам скептично настроєного технократа Геннадія про те, що «святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм». Микола, будучи свідком убогої антихудожності, яка шалено наступає на все людяне, прекрасне у житті, на все українське, упер­то шукає спадщину віків – щоб пізнати корені невмирущої сили рідного народу.

Цілком виправдано у текст роману вмонтована – як спогад Ягора Катратого – новела «Чорне вогнище», присвячена образові історика Дмитра Яворницького, великого патріота-народознавця, письменника, літописця запорозького козацтва, невтомного збирача дорогоцінних пам'яток нашого народу.

Олесь Гончар у романі «Собор» зосередив увагу на філософських, іс­торич-них, морально-етичних, екологічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків – руйначів національних святинь. Усім змістом роман звернений до сучас­ників. Який слід в історії свого народу залишили, що збудували для при­йдешніх поколінь: «Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?» «Собор» позначений публіцистичним і полемічним пафо­сом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну і культурну спадщину українців.


Білет 16

1.Реалістичність зображення людських характерів у творах Воло­димира Винниченка.

Володимир Винниченко – виняткова постать в українській літературі та історії. Новеліст, романіст, драматург, публіцист, поет, митець-маляр і одночасно політичний діяч. Його твори уже на початку XX ст. перекладали багатьма мовами. У центрі його художніх пошуків завжди була Україна та болючі проблеми української нації.

Уже перша збірка творів Винниченка "Краса і сила» (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї («Краса і сила», «Заручини», «Голота» та ін.), була сувора реалістичність – аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивіду-алізації персонажів.

І. Франко був вражений новизною теми вже першого твору "Краса і сила». Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі ні грому», виділяються молоді злодії Ілько й Андрій. Перший – вродливий, добрий, але безвольний. Другий – негарний, жорстокий, але сильний, зав­зятий. Доля злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жа­нрових епізодах: знущання Андрія над жінкою, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. «Краса і сила», як і інші твори однойменної збірки, вражають переконливістю в розкритті людських взаємин.

В оповіданні «Солдатики!» змодельовано одну з типових подій, пов'язаних з придушенням селянських заворушень. Цей «малюнок із селян­ських розрухів» є надзвичайно талановитою, глибоко психологічною зама­льовкою тих складних процесів, що відбулися р українському селі на почат­ку XX ст. «А сталося це якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше, голодали, боліли, умирали», а тепер почали думати і думки наскрізь тривожні: «Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо, мовчимо... той має право на землю, хто робить на ній!» Зійшлися і стали навпроти се­лянський натовп і солдатська шеренга. Письменник до краю загострює конфлікт, зображуючи нову політичну силу, то вийшла на терени історії. – українське селянство, яке заявило про себе в особі Явтуха.

«Солдатики.!..» – викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці немов прокинулися всі, а солдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера».

Село набувало нового, небаченого раніше досвіду. Хоча Явтух заги­нув, стрілянини не було. У цьому глибинний історичний оптимізм опові­дання. Явтух мертвий, офіцер убитий, але «солдатики» не стріляли. Якесь грандіозне зрушення, невидиме й нечутне, відбулося в житті, в душах цих «солдатиків», і воно таке, це зрушення, за своїми якостями, що вселяє по­чуття надії.

Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обурених, затурка­них селян, котрі своїх захисників вважають ворогами, – така ідея опові­дання «Студент». Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село; щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинува­чують студентів, молодий революціонер прилюдно стріляється. І тоді ста­рий дід, який погрожував «вимотати» з студентів жили, стрибає на одного з охоронців царських устоїв і душить його. Пручання стражника запалило очі селян «диким, лютим гнівом»: «Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!..»

Сваволю й беззаконня, які процвітали в імперії, переконливо показано в оповіданні «Суд». Головний персонаж Михайло Денисович Самоцвіт, «хохол, малорос», живе «як у раю». Бо «тепер по тридцять копійок удень роблять мені» – такої дешевої робочої сили немає ніде. Покірності він добивасться «перевіреною методою»: «Тепер не той час, тепер, брат, мужик не той... В морду! от і все роз'яснєніє». Оповідання має відчутні саркастичні ноти. Вони звучать не лише у філософствуваннях Самоцвіта, але особливо в описі центральної сцени «суда». Такий суд, «скорий, правий і справедли­вий», він демонструє гостеві, розбиваючи обличчя зовсім невинної людини. Начальник переплутав двох братів Крутоно-женків – Никифора і Никонора. Яскравість зображеного в оповіданні досягається через майстерне викорис­тання прийомів іронічного письма, зокрема щедре застосування мовного «суржика», «макаронічної» мови в окресленні персонажів і змалюванні не­ординарних життєвих ситуацій.

В. Винниченко поповнив і скарбницю української дитячої літератури. Оповідання «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», «Федько-халамидник», а також цикл «Намисто» порушують гострі соціальні пробле­ми. Тут у письменника той самий підхід, що й у «дорослих» оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підліт­ком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть, Так, головний герой оповідання «Федько-халамидник» – жвавий і відчай­душне сміливий хлопчина з бідної сім'ї. У нього не по-дитячому твердий характер і «лицарські» риси: він чесний, не обманює, не просить помилува­ти, коли його б'ють (а б'ють його часто), має чіткий погляд на те, що треба знати дорослим, а що ні. Федько вільнолюбний, свавільний, по-своєму добрий і чуйний. «Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожно-му мі­сці». А найголовніше – «не любить також Федько товаришів видавати». Винниченко з великою симпатією змальовує портрет цього підлітка з його звивистою психологією, суперечливими вчинками і щирою душею. Йому протистоїть Толя, син власника будинку, де живе сім'я Федька і в якого працює його батько. Це чистенький, випещений хлопчик, який заздрить Федьковому «геройству» і авторитетові. Якби не Федько, то Толя загинув би на крижині. Усе ж він не тільки не заступився за свого рятівника, але привселюдно набрехав на нього: «Федько узяв і піхнув мене на кригу». Толин батько зажадав покари. Хворого, у лихоманці підлітка «поклали на сті­лець і били вже як слід». Федько помер.

Із суворих реалістичних деталей будує Винниченко оповідання з жит­тя дітей, правдиво віддзеркалюючи у них життя дорослих з його несправед­ливістю, різ-кими соціальними контрастами, злом і брехнею.

2.Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці Василя Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у істо­рію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, лі­ричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до ци­клу «Тиша і грім», частково – до циклу «Земне тяжіння».

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють лірич­ного героя поезій «Люди різні між нас бувають...» та «Пригадую усе до сло­ва...». Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає «сові­стю і душею» і «щасливим щастям». Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші «Ображайся на мене,як хочеш». У цьому творі лу­нає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії «Ти знаєш, що ти – людина» вона виражена відомою поетичною формулою.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші «Вона при­йшла». Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все дов­кола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає со­лов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.

Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.

Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захо­плення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати лірично­му героєві. Такими є вірші «Розвели нас дороги похмурі...», «Дотліває холод мій у ватрі», «Я тобі галантно не вклонюся». У них поезіях багато триво­ги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона «крихітна», «мила» і «прозора, мов ранкова тінь». До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вог­нищі життя (ватрі) «дотліває холод».

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, «не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль», але можна обійти незначні жит­тєві незгоди. Вчасно сказане: «Пробач, моя вина» (вірш «Моя вина») рятує кохання, допомагає подолати кризу.

У вірші «Є в кохання і будні, і свята...» ліричний герой впевнений, що «дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас». Метафоричні «хмарки», «сонце» та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон («не­наглядна, злюща, чудова»), використаний в останній строфі вірша, підкрес­люють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь.

Випробування коханням на життєвих перехрестях – тема вірша «Там, у степу схрестилися дороги», який став відомою піснею. Музику на­писав В.Литвин.


той самий підхід, що й у «дорослих» оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підліт­ком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть, Так, головний герой оповідання «Федько-халамидник» – жвавий і відчай­душне сміливий хлопчина з бідної сім'ї. У нього не по-дитячому твердий характер і «лицарські» риси: він чесний, не обманює, не просить помилува­ти, коли його б'ють (а б'ють його часто), має чіткий погляд на те, що треба знати дорослим, а що ні. Федько вільнолюбний, свавільний, по-своєму добрий і чуйний. «Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожно-му мі­сці». А найголовніше – «не любить також Федько товаришів видавати». Винниченко з великою симпатією змальовує портрет цього підлітка з його звивистою психологією, суперечливими вчинками і щирою душею. Йому протистоїть Толя, син власника будинку, де живе сім'я Федька і в якого працює його батько. Це чистенький, випещений хлопчик, який заздрить Федьковому «геройству» і авторитетові. Якби не Федько, то Толя загинув би на крижині. Усе ж він не тільки не заступився за свого рятівника, але привселюдно набрехав на нього: «Федько узяв і піхнув мене на кригу». Толин батько зажадав покари. Хворого, у лихоманці підлітка «поклали на сті­лець і били вже як слід». Федько помер.

Із суворих реалістичних деталей будує Винниченко оповідання з жит­тя дітей, правдиво віддзеркалюючи у них життя дорослих з його несправед­ливістю, різ-кими соціальними контрастами, злом і брехнею.

2.Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці Василя Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у істо­рію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, лі­ричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до ци­клу «Тиша і грім», частково – до циклу «Земне тяжіння».

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють лірич­ного героя поезій «Люди різні між нас бувають...» та «Пригадую усе до сло­ва...». Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає «сові­стю і душею» і «щасливим щастям». Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші «Ображайся на мене,як хочеш». У цьому творі лу­нає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії «Ти знаєш, що ти – людина» вона виражена відомою поетичною формулою.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші «Вона при­йшла». Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все дов­кола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає со­лов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.

Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.

Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захо­плення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати лірично­му героєві. Такими є вірші «Розвели нас дороги похмурі...», «Дотліває холод мій у ватрі», «Я тобі галантно не вклонюся». У них поезіях багато триво­ги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона «крихітна», «мила» і «прозора, мов ранкова тінь». До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вог­нищі життя (ватрі) «дотліває холод».

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, «не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль», але можна обійти незначні жит­тєві незгоди. Вчасно сказане: «Пробач, моя вина» (вірш «Моя вина») рятує кохання, допомагає подолати кризу.

У вірші «Є в кохання і будні, і свята...» ліричний герой впевнений, що «дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас». Метафоричні «хмарки», «сонце» та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон («не­наглядна, злюща, чудова»), використаний в останній строфі вірша, підкрес­люють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь.

Випробування коханням на життєвих перехрестях – тема вірша «Там, у степу схрестилися дороги», який став відомою піснею. Музику на­писав В.Литвин.


Білет 17

1.Із забуття – в безсмертя: письменники «розстріляного відро­дження».

«Розстріляне відродження» – це літературно-мистецьке покоління 20-х - початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітариз­мом. Українська творча інтелігенція 20-х рр. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно явити пе­ред світом свою культуру. Роздратована стійкістю опору, Москва пустила в хід найганебніші засоби. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо – пере­стріляємо», – так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі – з 259 україн-ських письменників, які дру­кувалися у 1930 р., після 1938р. друкувалися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За приблизними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін «розстріляне відродження»), у 30-х рр. було винищено 80% творчої інтелігенції.

Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багатома-ніттям стилів і жанрів. З великою енергією у літературі тоді працю­вали С. Єфре-мов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипо-вич, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

В історії української літератури важко переоцінити значення творчос­ті Миколи Зерова, який очолював гурт неокласиків. Головне, що об'єднувало неокласиків (до них належали, крім М. Зерова, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт),– це глибока повага до мис­тецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого. За життя М. Зерова вийшла одна збірка його віршів – «Камена» (Камена у давньоримській міфології – богиня, покровителька наук, мистецтва). Не­повторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, середньовіччям. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської цивілізації, і сам належить усім їм, беручи з ко­жної епохи все найкраще. Творив М.Зеров у традиційних світових формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах. У сонеті «Обри» не­мов воскрешаються часи VI століття, коли овари (обри) силою і жорстокіс­тю збирали величезну данину з слов'янських поселень. М. Зеров переосми­слює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор виміталось геть усе, що в них було. На початку сонета – картина веселої української весни, їй протиставлена, «немов казковий змій», безкінечна ватага сільських возів, що суне шляхом. Це вивозять з села хліб новочасні обри.

До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що в кілька разів перебільшить сам твір. Світ і образи, які творить поет, гармо­нійні, вивершені, елегантні. М. Зеров творить особливу поезію – інтелектуальну, елітарну, яка «ніби конденсує історичний досвід культури» (С. Білокінь), Перекладацька діяльність М. Зерова продовжувалась буквально до остаїшіх днів його життя. На Соловках в жорстоких умовах концтабору, праця над перекладом «Енеїди» Вергілія стала опертям для його духу. Твори Байрона, Петрарки, Ронсара, Беранже, Боллера зазвучали по-українськи завдяки його невсипу­щій праці.

Найвидатнішим новелістом 20-х рр. став Григорій Косинка. У його творчій спадщині спостерігаємо особливо виразне відтворення імпресіоніс­тичного стилю (імпресіоністична манера літературного письма – це витон­чене відтворення суб'єктивних, тобто особистих вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли образ складається наче з окремих мо-заїстичпих частинок). М. Рильський писав: «Косинчині оповідання... гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». Тематично творчість Косинки тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села. В. Стефаник називав письменника «своїм сином». Уже перша збірка новел письменника «На золотих богів» (1922 р.) засвідчувала, що він не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник «від Бога», Косинка виступає водночас і «за всіх», і «проти всіх». Найпослідовнішим він виявився в утвердженні думки, що революційний переворот і доба після нього – це велика драма народу, як, наприклад, у новелі «На золотих бо­гів». Композиційне новела складається з двох частин. У першій змальовано жорстокий бій українських селян з військом «золотих богів» – білогвар­дійцями, який триває вже третій день. Відчайдушне б'ється якась «невідома сила», що вивільнилась «з грудей селянських». У другій частині бачимо руїну, котра залишилась замість квітучого села, спаленого білогвардійцями – «цілі вулиці викошено вогнем-косою». Помутився розум у матері Сеньки-кулеметника. Хата згоріла. Троє дітей загинуло у полум'ї, а старшого вбито. Події у новелі зображуються у чорній і червоній тональності. Карти­на бою послідовно витримана в колориті крові. У другій частині чорна бар­ва посилюється, поглинаючи навіть червону: на місці бою «лишилась чорна руїна». Насичена звукова панорама битви у другій частині змінюється зло­вісною тишею, в якій звучить моторошний спів Сеньчиної матері. Пісня «стеряної» жінки на чорній руїні, на догоряючому попелищі передає пік на­родної трагедії.

Тема землі – наскрізна у новелах Г. Косинки «За земельку», «Пост­ріл», «Політи-ка», «Змовини» та ін.

Своєрідне ядро «розстріляного відродження», лідером якого був М. Хвильо-вий, становили поет П. Тичина, драматург М. Куліш, режисер Лесь Курбас, кіномитець О. Довженко, художник Ю. Нарбут, композитор М. Леонтович та ін.

2.Пісенна творчість сучасних українських поетів.

Широко відомі і користуються популярністю пісні на тексти сучасних укра-їнських поетів. Серед них пісні-поезії на тексти М. Ткача («Ясени»), М. Синга-ївського («Чорнобривці»), Ліни Костенко («Спомин»), Любові За-башти («Ой вербиченько»). Народними піснями стали поезії В. Симоненка. Мало кому в Україні сьогодні не знані слова: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Особливо популярними в останні роки є численні пісні на слова Ми­коли Луківа і Дмитра Павличка. Дмитро Павличко – поет щедрого і своєрідного обдарування. Поети­чні грані його таланту по-своєму розкриваються у пісенній творчості. Її поча­ток припадає на другу половину 50-х рр. А вже у тритомному виданні поезій (1989) тексти віршів, що стали піснями, об'єднано окремим циклом, який так і називається – «Пісні». Найкращі мелодії до них створив О. Білаш, хоча співпрацював поет і з іншими композиторами, зокрема Майбородою, Сабодашем. Власне творча співпраця Д. Павличка з О. Білаціем започаткувала йо­го пісенну творчість. З кінця 50-х років широко відома лірична пісня О. Білаша та Д. Павличка «Впали роси на покоси». У цей час ними була створена пісня «Клен». У 60-ті роки О. Білаш написав також музику до текстів Д. Павличка «Сибіряки», «Атака», «Пісня про Україну», «Віконце», «Балада безсмертя» та ін.

Справді народною стала пісня цих авторів – «Лелеченьки» (1964). Вона була створена до кінофільму «Сон», над яким працював Д. Павличко у кіностудії ім. О. Довженка. Тому в кінофільмі ця пісня пов'язана з добою Т. Шевченка – кріпач-чиною. І все ж «Лелеченьки» вийшли далеко за межі означуваної фільмом доби і, як «Журавлі» Б. Лепкого, ця пісня стала уза­гальненим вираженням емігрантської туги за рідним краєм, з яким бодай у смерті мріє поєднатися кожен вигнанець:

«Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому».

Використані в тексті народнопоетичні засоби (ніч, що символізує смерть, пестливі слова – лелеченьки, крилонька, крилята), лаконічне зо­браження перельоту лелек – вирію, що сам по собі викликає ряд асоціацій , та замріяно-тужлива мелодія – все це сприяло неабиякій щирості вислову пісні.

Такою ж ліричною і задушевною попри її філософічність сповнена пі­сня О. Білаша на слова Д. Павличка «Долиною туман тече». Ця пісня, як «Явір і явори-на» (інша назва «Я стужився, мила, за тобою...»), особливо по­пулярна у виконанні чоловічого квартету «Явір». Відомою серед народу є пісня на слова Д. Павличка «Розплелись, розсипались, розпались...». Названі твори є зразками інтимної лірики Д. Павличка, яка поза сумнівом стала потужним крилом його поетичного доробку. Більшість цих віршів ввійшли до збірки інтимної лірики «Татаниця твою обличчя», яку літературознавці порівнюють із «Зів'ялим листям» І. Франка.

Одним із шедеврів інтимної лірики Д. Павличка, що стала відомою піснею, є поезія названої збірки «Моя любове, ти – як Бог». Цю пісню ви­конує молодий співак Тарас Курчик.

Справді народною піснею, –, а це завжди найвища нагорода для ав­тора – стала пісня на слова Д. Павличка «Два кольори». Високу художність тексту забезпечують тут вдало використані символи сорочки-вишиванки, як своєрідного оберегу, та двох кольорів – червоного, що є виявом лю­бові, радісних почуттів, і чорного, який передає журбу. Як червона і чор­на нитка у вишитті, так радість і журба у житті – завжди поруч: «Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги». Цікаво, що червоний і чорний кольори характерні не тільки для гу­цульської вишивки, але й загалом для української. Цю пісню можна зіста­вляти з відомою «Піснею про рушник» на слова А. Малишка.


частині бачимо руїну, котра залишилась замість квітучого села, спаленого білогвардійцями – «цілі вулиці викошено вогнем-косою». Помутився розум у матері Сеньки-кулеметника. Хата згоріла. Троє дітей загинуло у полум'ї, а старшого вбито. Події у новелі зображуються у чорній і червоній тональності. Карти­на бою послідовно витримана в колориті

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: