Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Экзаменационные билеты по Украинской литературе

Экзаменационные билеты по Украинской литературе

знахо­дять своє висвітлення у художніх творах українських літераторів.

2.Духовні цінності людини в поезії Ліни Костенко.

Духовні цінності людини своїм корінням сягають глибокої давнини, коли ідеалами була щира та чесна праця, турбота за її успіхи, коли життя приводилось у відповідність до законів Бога і природи. На жаль, наш пра­гматичний вік наклав свої корективи на духовність людини.

Поставити свого сучасника обличчям до норм, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на ус­відомленні себе сином української землі взяла на себе обов'язок поетеса Ліна Костенко. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов'язані з духовним занепадом лю­дей. Картає яничарство, зраду, відступництво. Звичайно, у зв'язку із своєю пози­цією поета-патріота Ліна Костенко перебувала в опозиції до офіційних властей тоталітарного радянського суспільства.

У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців мораль­ної і духовної деградації людей. Це – «номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам», тобто вся радянська система. За вказів­ним порухом диригентської палички комуністичних ідеологів появляються «мастаки пристосувати крок», люди кволі. З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й лю­бові. Як заповіт, звучать її слова: «Не відступитися і не покласти лжу на струни». Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної куль­тури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах. Найд­раматичнішим у поезії «Біль єдиної зброї» є те, що рідній «трагічній мові» труну «не тільки пороги, а й діти власні тешуть». Отаких безбатченків чи­мало ще й сьогодні «на нашій – не чужій землі». Названа поезія сильна ві­рою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому:

У поезії «Заворожи мені, волхве» поетесу зацікавило питання, «що писав би Шевченко в тридцять третьому, тридцять сьомому роках?» Зви­чайно, що поетеса не піддае сумніву стійкість Шевченка, його моральний дух. Тому, на її думку, «побувавши на Косаралі, побував би ще й на Соловках». У поезії авторка йде за ходом історії: Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реа­білі­тований. Хоч посмертно, – зате свосвременно.

А як же сприйняли у 30-х утиски та репресії Косинки, Куліша, Курбаса їх сучасники? Мовчки. Промовчали кривду, заподіяну Стусові, Світличному, Снєгірьову, Литвину, Тихому у 60-х. «Як мовчанням ду­шу уяремлю, то який же в біса я поет», – нагадує поетеса собі про свою громадянську совість. І квіти від неї падали під ноги шістдесят­никам у залі суду, звідки її виводили силоміць радянські міліціонери.

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах «Ма­руся Чурай». Образ Марусі зливається з образом України, що сигналі­зує через століття: пам'ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим бу­дете сильні і знані у світі.

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вар­тості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Дум­ки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє». Тут читаємо: «Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине». Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам'ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Батьків­щині.

Поезія «Життя іде і все без коректур...» нагадує про обов'язок прожити життя чесно, змістовно.


має монолог академіка Ва­лерія Легасова, який зробив правдивий аналіз причин катастрофи. Їх корені вчений вбачає не лише у хибності технології, а моральному й духовному стані суспільства. Вони започатковані в системі освіти, кар'єризмі, бюрок­ратизмі, хабарництві тощо.

В основу сюжетної лінії твору В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття» покладено історію сім'ї Мировичів. Однак В. Яінорівський спостерігає вплив катастрофи не лише на одну сім'ю, а простежує цей вплив на життя всього навколишнього селянства.

Масштабність Чорнобильської трагедії породила цю гірку «вічну» те­му нашої літератури. Відлік від злопам'ятного дня 26 квітня 1986 р. вже пе­рейшов рубіж десятиліття, але події, пов'язані з цим днем, раз у раз знахо­дять своє висвітлення у художніх творах українських літераторів.

2.Духовні цінності людини в поезії Ліни Костенко.

Духовні цінності людини своїм корінням сягають глибокої давнини, коли ідеалами була щира та чесна праця, турбота за її успіхи, коли життя приводилось у відповідність до законів Бога і природи. На жаль, наш пра­гматичний вік наклав свої корективи на духовність людини.

Поставити свого сучасника обличчям до норм, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на ус­відомленні себе сином української землі взяла на себе обов'язок поетеса Ліна Костенко. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов'язані з духовним занепадом лю­дей. Картає яничарство, зраду, відступництво. Звичайно, у зв'язку із своєю пози­цією поета-патріота Ліна Костенко перебувала в опозиції до офіційних властей тоталітарного радянського суспільства.

У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців мораль­ної і духовної деградації людей. Це – «номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам», тобто вся радянська система. За вказів­ним порухом диригентської палички комуністичних ідеологів появляються «мастаки пристосувати крок», люди кволі. З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й лю­бові. Як заповіт, звучать її слова: «Не відступитися і не покласти лжу на струни». Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної куль­тури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах. Найд­раматичнішим у поезії «Біль єдиної зброї» є те, що рідній «трагічній мові» труну «не тільки пороги, а й діти власні тешуть». Отаких безбатченків чи­мало ще й сьогодні «на нашій – не чужій землі». Названа поезія сильна ві­рою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому:

У поезії «Заворожи мені, волхве» поетесу зацікавило питання, «що писав би Шевченко в тридцять третьому, тридцять сьомому роках?» Зви­чайно, що поетеса не піддае сумніву стійкість Шевченка, його моральний дух. Тому, на її думку, «побувавши на Косаралі, побував би ще й на Соловках». У поезії авторка йде за ходом історії: Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реа­білі­тований. Хоч посмертно, – зате свосвременно.

А як же сприйняли у 30-х утиски та репресії Косинки, Куліша, Курбаса їх сучасники? Мовчки. Промовчали кривду, заподіяну Стусові, Світличному, Снєгірьову, Литвину, Тихому у 60-х. «Як мовчанням ду­шу уяремлю, то який же в біса я поет», – нагадує поетеса собі про свою громадянську совість. І квіти від неї падали під ноги шістдесят­никам у залі суду, звідки її виводили силоміць радянські міліціонери.

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах «Ма­руся Чурай». Образ Марусі зливається з образом України, що сигналі­зує через століття: пам'ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим бу­дете сильні і знані у світі.

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вар­тості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Дум­ки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє». Тут читаємо: «Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине». Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам'ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Батьків­щині.

Поезія «Життя іде і все без коректур...» нагадує про обов'язок прожити життя чесно, змістовно.


Білет 22

1.Образ митерї в сучасній поезії (А. Малишко, Б. Олійник, В. Симоненко та ін.).

Світ кожного поета починається з матері. Коли ж поетове слово – «від Бога», образ матері стає домінуючим, набував символічного значення, підноситься до узагальненого образу матері-Батьківщини. Вершин худож­ньої майстерності цей образ сягнув в поезії, Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка. Осанну матері проспі-вали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра та І. Драч, Д. Павличко і В. Стус.

Всенародну любов здобула поезія А.Малишка «Пісня про рушник» («Рідна мати моя...»), написана в 1959 р. до фільму «Літа молодії» (музика Пл. Майбороди). У центрі її–український рушник як символ материнсько­го благословення і любові. Український рушник має безліч урочистих і ва­жливих функцій. Випроводжаючи дорослу дитину у великий світ, мати да­рувала «на щастя, на долю» вишиваний рушник;

Анафора «І», якою розпочинаються 14 рядків з 18, засіб градації, не­однора-зово вживаний поетом, надають цій поезії мелодійності і особливого пісенного ліризму. Та найголовніше у цьому творі – щире синівське почут­тя, велика дяка матері.

Образ матері в поезії Малишка асоціюється з Україною. Пам'яті рідної матері присвятив Б. Олійник цикл поезій «Сиве сонце моє» (1978), який складається з дев'яти віршів. Мати у віршах Б. Олійника – невсипуща сільська трудівниця, котра й синові передала свою працелюб­ність. «Сива ластівка, сиве сонечко» – такою живе у поетовому серці най­дорожча людина. Образ матері в Б. Олійника не асоціюється з Україною, як в інших поетів, а набуває планетарного звучання: «Як ти несла оцей всесвіт важкий на собі!». Вічну тему материнського відходу порушує Б. Олійник у «Пісні про ма­тір».

Тепло переданий діалог зі сполоханими дітьми й онуками. Ніжністю і любов'ю звучать останні слова матері, котра не залишає по собі спадків, проте розкриває перед нащадками велику свою душу, своє розуміння справж­ніх цінностей людського життя.

Незважаючи на схильність Б. Олійника до планетарного мислення, твір по-справжньому національний: звертання на «ви» до матері; рушники, що «злетіли увись»; ворота, край яких чекала на дітей і онуків мати; мати «пішла за межу», немов на своєму городі.

Ніжні дворядкові строфи поезії В. Симоненка «Лебеді материнства» ніби відроджують мелодію української колисанки, української казки. Рожеві Симонен-кові лебеді випливають з туману, зігрітого материнською лю­бов'ю дитинства, із матусиних пісень. У першій частині поезії розгортається чарівна казка щасливо­го дитинства. Добра мати прагне все зробити для любої дитини, віддати їй увесь цвіт своєї душі, оберегти від усіх лих життя – зла, небезпеки, хво­роб. Друга частина – це роздуми-мрії матері про майбутню долю її сина у тривожному світі, його юність, хмільний час кохання, зустрічі, з яких одна мусить стати любов'ю. «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги

У хмільні смеркання мавки чорноброві, Ждатимуть твоєї ніжності й любові».

Третя частина – це роздуми матері про синове змужніння. Коли він стане перед вибором, мати бажає, щоб і друзів, і наречену, і брата по духу він вибрав не за чиєюсь вказівкою, а з власної волі. Мати прагне, щоб голо­вні підвалини людсько-го життя – матір і батьківщина – ніколи не були замінені. Навіть у смерті, в еміграції, в багатстві і бідності.

«Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати» –

цей поетичний шедевр В. Симоненка, як і «Пісня про рушник» А. Малишка, отримав усенародну шану, любов і став народною піснею.

2.Найяскравіші риси національного характеру героїв роману «Мару­ся Чурай» Ліни Костенко.

Герої роману «Маруся Чурай» (1979) живуть і діють у відблиску всеохоплюючого образу – історичної України, яка піднялась на свя­щенну війну за свої права, державність і незалежність. Ліна Костенко розкрила далеке, сховане у віках коріння того руху, який відчутно ак­тивізувався і поширювався у надрах радянської тоталітарної системи, підкресливши тим, що державність і незалеж-ність – одвічна мрія українського народу. Ліна Костенко у цьому творі найбіль-шою мірою довела, що українській ментальності притаманні не тільки емоцій-ність і ліризм, але й прагнення дії, сильна воля та інтелект.

Полтава, де відбуваються основні події роману, – складова час­тина України. Міське козацтво, запорожці – палкі патріоти, які захи­щають свій край віл ворожих навал і готові померти за Україну слав­ною козацькою смертю. У них багато спільних рис: відданість козаць­кій присязі, побратимству, відчайдушна хороб-рість, духовне благород­ство, але кожний з них – це яскрава індивідуалізована постать. Сивочолий полковник Пушкар, який «і славу мав, і силу», зберіг розва­жливість розуму, гуманність, повагу до закону.

Почуття обов'язку – ця непорушна святість є основною рисою наці­онального характеру героїв роману. Вона яскраво втілена в образі Івана Іск­ри. Тільки-но «заграли знову труби до походу», Іван відгукується на по­клик гетьмана.

Висока внутрішня культура Івана Іскри, душевне благородство виказують себе у кожному порухові його душі, у кожному вчинку. Ма­руся для Іскри – не просто дівчина, вона для нього символ України, легендарна українська пісня, поетичне українське єство. На суді схви­льовано і вирішальне звучить його слово:

«Ця дівчина не просто так, Маруся, Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа!».

Іншу національну рису українського козацтва втілює Лесько Чер­кес. Справедлива, відчайдушна душа, він з презирством ставиться до судейських: «Ви, канцелюги, у чорнилі пальці, бумажне кодло... в по­ходах небувальці». Гарячий і поривистий Лесько Черкес зберігає вір­ність обов'язкові.

Носієм справедливості виступає у творі велитсий гетьман Богдан Хмельниць-кий. Ліна Костенко підносить на вищий художній рівень постать державного мужа, увиразнює кращі риси характеру, якими му­сили б бути наділені і якими були справді провідники українців у попе­редні віки. У романі «Маруся Чурай» розум Богдана Хмельницького осягає всі народні проблеми. За його наказом піднімається Україна. Саме воля і мудрість гетьмана вирішили долю Марусі Чурай.

В образі головної героїні художньо вмотивована одна із найкращих національних рис характеру українців – вірність даному слову, вірність у коханні, вірність материзні. Такими були і батьки героїні. Це ж вони вчили доньку, що найбільшим злом для України завжди була зрада. Недарма ж за­порожець зронив на суді: «Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?».

Вічна провина зради – це одна з найболючіших проблем нашої історії і нашого сьогодення. Ліна Костенко просвічує її рентгеном своєї художньої, пристрасної мис;іі, щоб надалі не було місця зраді у «незг­либимій душі» українця.


еміграції, в багатстві і бідності.

«Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати» –

цей поетичний шедевр В. Симоненка, як і «Пісня про рушник» А. Малишка, отримав усенародну шану, любов і став народною піснею.

2.Найяскравіші риси національного характеру героїв роману «Мару­ся Чурай» Ліни Костенко.

Герої роману «Маруся Чурай» (1979) живуть і діють у відблиску всеохоплюючого образу – історичної України, яка піднялась на свя­щенну війну за свої права, державність і незалежність. Ліна Костенко розкрила далеке, сховане у віках коріння того руху, який відчутно ак­тивізувався і поширювався у надрах радянської тоталітарної системи, підкресливши тим, що державність і незалеж-ність – одвічна мрія українського народу. Ліна Костенко у цьому творі найбіль-шою мірою довела, що українській ментальності притаманні не тільки емоцій-ність і ліризм, але й прагнення дії, сильна воля та інтелект.

Полтава, де відбуваються основні події роману, – складова час­тина України. Міське козацтво, запорожці – палкі патріоти, які захи­щають свій край віл ворожих навал і готові померти за Україну слав­ною козацькою смертю. У них багато спільних рис: відданість козаць­кій присязі, побратимству, відчайдушна хороб-рість, духовне благород­ство, але кожний з них – це яскрава індивідуалізована постать. Сивочолий полковник Пушкар, який «і славу мав, і силу», зберіг розва­жливість розуму, гуманність, повагу до закону.

Почуття обов'язку – ця непорушна святість є основною рисою наці­онального характеру героїв роману. Вона яскраво втілена в образі Івана Іск­ри. Тільки-но «заграли знову труби до походу», Іван відгукується на по­клик гетьмана.

Висока внутрішня культура Івана Іскри, душевне благородство виказують себе у кожному порухові його душі, у кожному вчинку. Ма­руся для Іскри – не просто дівчина, вона для нього символ України, легендарна українська пісня, поетичне українське єство. На суді схви­льовано і вирішальне звучить його слово:

«Ця дівчина не просто так, Маруся, Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа!».

Іншу національну рису українського козацтва втілює Лесько Чер­кес. Справедлива, відчайдушна душа, він з презирством ставиться до судейських: «Ви, канцелюги, у чорнилі пальці, бумажне кодло... в по­ходах небувальці». Гарячий і поривистий Лесько Черкес зберігає вір­ність обов'язкові.

Носієм справедливості виступає у творі велитсий гетьман Богдан Хмельниць-кий. Ліна Костенко підносить на вищий художній рівень постать державного мужа, увиразнює кращі риси характеру, якими му­сили б бути наділені і якими були справді провідники українців у попе­редні віки. У романі «Маруся Чурай» розум Богдана Хмельницького осягає всі народні проблеми. За його наказом піднімається Україна. Саме воля і мудрість гетьмана вирішили долю Марусі Чурай.

В образі головної героїні художньо вмотивована одна із найкращих національних рис характеру українців – вірність даному слову, вірність у коханні, вірність материзні. Такими були і батьки героїні. Це ж вони вчили доньку, що найбільшим злом для України завжди була зрада. Недарма ж за­порожець зронив на суді: «Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?».

Вічна провина зради – це одна з найболючіших проблем нашої історії і нашого сьогодення. Ліна Костенко просвічує її рентгеном своєї художньої, пристрасної мис;іі, щоб надалі не було місця зраді у «незг­либимій душі» українця.


Білет 23

1.Образ України в творчості сучасних українських поетів (Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Ліна Костенка).

Доля України, її минуле, сучасне і майбутнє – лейтмотив творчості україн-ських поетів XX ст. Ця тема стала актуальною і для наших сучасників: Д. Павлич-ка, І, Драча, Б. Олійника, Ліни Костенко.

У творах Д. Павличка образ України насамперед асоціюється із рід­ним краєм – Гуцульщиною, до якої він звертається з глибокою повагою, патетикою: «Франківщино! Моя ти рідна земле...». «Син простого лісоруба, гуцул із Карпатських гір» на все життя зберіг синівську любов і відданість цьому куточкові української землі. Тут поет зростав, тут узяв він «пісню в серце із людських сердець» (вірш «Там, де Лючка круто в'ється-.»). Звідси, з цієї «високої землі» пролягла його дорога до України

Образ України у творчому доробку Д. Павличка постає зі спогадів про важливі історичні події, про прекрасних людей, чесних, духовно багатих. Поет неодноразово звертається до Тараса Шевченка, пророчі слова якого сприймають-ся як наука України. Тому й складаються думки Д. Павличка у молитву до Кобзаря (вірш «Молитва»), щоб наповнитися і освятитися гені­єм «віку двадцять першого предтечі» на великі звершення в ім'я України. Творчість Т. Шевченка Д. Павличко сприймає як історію українського на­роду.

У творах циклу «Вірші із Монголії» звучить гнівне слово Д. Павличка проти тих, хто зривав золоті верхи із наших соборів, і проти тих, хто «виса­джував фундаменти», «каміння звідси рвав» – «батирів Сталіна, Постишева та Косіора». У віршах названого циклу створено образ України, яку віками нищили різні зайди, але не змогли зламати її духу.

У 1983 р. Д. Павличко написав вірш «Бабуся з квітами», який уже з перших рядків викликає своєрідні аналогії, порівняння старої, зморщеної бабусі-матері із самою Україною. У гамірному місті старенька бабуся про­дає букетик лілій, які завжди були символом чистоти. Сумний образ одино­кої старенької жінки, майже жебрачки па велелюдді, викликає у поета гост­рі відчуття болю за долю українських матерів, самої України.

У творчому доробку Д. Павличка є чимало віршів, присвячених Україні 90-х років.

Образ України по-своєму оригінальне створив І. Драч. Поєднавши новатор-ську форму своїх віршів із глибоко національними поетичними за­собами та прийомами, поет бачить Україну в образі калини (вірш «Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліженцях»), вишневого цвіту («Виш­невий цвіт» із поеми-симфонії «Смерть Шевченка»), у трагічному образі Чорнобильської мадон-ни із однойменної поеми. Де б не був поет, його думки завжди з Україною.

Образ України І. Драч, як і Д. Павличко, поєднує із образом Т. Шевченка. У передсмертних мареннях «біжить до сина Україна одганяти знавіснілу смерть».

Поет планетарного мислення, Б. Олійник проблеми України найчас­тіше поєд-нує із загальнолюдськими проблемами. Та ряд творів поета при­свячено тільки Україні. В далекій Америці приходить до нього поетичний образ білої селянської хати, викликає тугу за Батьківщиною («Від Білого дому до білої хати»). Духовний родовід народу, його історична пам'ять– важливі мотиви поем Б. Олійника «Рух», «Доля», «Дорога», «Дума про міс­то», «Сковорода і світ» та ін. Сутність людини, її гуманізм, висока поряд­ність завжди беруть початок із рідного кореня. Таку думку стверджує автор у поемі «Рух».

Поема «Дума про місто» присвячена 1500-літтю «матері міст руських» Києву. У ній взаємопов'язане минуле і сучасне. Тільки такий зв'язок, на ду­мку поета, забезпечує ідею єдності народу і дає можливість осягнути вер­шини людської мислі і дії.

Незважаючи на гостре відчуття недолі рідного народу, присвячена Україні поезія Ліни Костенко не звучить песимістично. У ній по-філософськи мудро обгрунтовано думку про велике майбутнє України. Пое­теса неодноразово звертається у своїх творах до славного минулого україн­ського народу, з ним пов'язує пекучі проблеми сьогодення. У циклі віршів «Ікси історії» Із книги «Неповторність» вона нагадує сучасникам славетні імена, героїчні події, які перегукуються із сучасністю, кличуть до дій. Сюди ввійшли такі твори, як «Древлянський триптих», «Лютіж», «Князь Василь­ко», «Чадра Марусі Богуслав-ки». Ці твори доповнюють наші знання про ба гату історію українського народу. Численними поетичними творами Ліна Костенко відгукнулася на сучасні пробле-ми України, пов'язані зі станом освіти, культури, зокрема мони, на проблеми її демократичного розвитку.

2.Творчість письменників рідного краю (на прикладі Тернопільщи­ни).

Тернопільська земля славна іменами письменників, творчість яких стала окрасою всієї української літератури. З кінця 80-х років у літератур­ний обіг повернулося ім'я славетного «молодомузівця» Б. Лепкого, який є уродженцем нашого краю. Про своє походження поет згадує у вірші «За­спів» рядочком «колисав мою колиску вітер рідного Поділля». Про міста і села Тернопільщини, людей цього краю писав письменник у своїй прозі. Крегулець і Поручин, Жуків і Бережани, Чортків і Копичинці, Улашківці і Гусятин увійшли в його твір «Казка мойого життя». У своїх романах пись­менник звернувся до історичної теми, зокрема вивів образ Мазепи.

Історичні теми опрацьовували у своїх творах й інші письменники Те­рнопіль-ського краю. Серед них А. Чайковський та Ю. Опільський. Твори А. Чайковсь-кого «Олексій Корнієнко», «Полковник Михайло Кричевський», «За сестрою», «Козацька помста», «На уходах» своєю тематикою сягали ча­сів козаччини. У них оспівано героїзм українського народу (в тому числі ді­тей), вірність Вітчизні, кращі традиції української суспільності, зокрема – козацькі. Через твори А. Чайковського, крім узагальнених художніх образів, в яких відбилися риси епохи, пройшли й відомі історичні постаті. До них належать Богдан та Юрій Хмельниць-кі, Сагайдачний, Кривоніс.

У творах на історичну тему Ю. Опільський торкався сторінок історії українсь-кого народу, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою про­ти Литви, Польщі, татар. Відомими творами у контексті української істори­чної прози є «Ідоли падуть», «Сумерк», «Чорним шляхом», «Упирі».

В оповіданнях та творах Т. Бордуляка змальовано життя галицького селянства кінця XIX - початку XX ст., яке спостерігав письменник, будучи священиком у Малому Ходачкові. Це оповідання «Бузьки», «Дай, Боже. здоров'я корові», «Передновок». Розмірковуючи на соціальні теми, Т. Бордуляк гостро ставив морально-етичні проблеми. Вони виразно зву­чать в оповіданнях «Майстер Федь Триндик», «Ювілят».

Осип Маковей відомий у літературі як поет, прозаїк, літературний критик, видавець. Значна частина його життя пов'язана із Заліщиками. Ха­рактерною ознакою творів письменника є їх сатиричне звучання. Письмен­ник також загост-рював увагу на проблемах національної гідності, яку пов'язував із освітою. Своєю збіркою прози малих жанрів «Кроваве поле» він засуджував братовбивчу війну.

На Тернопільщині народився січовий стрілець, автор численних стрі­лецьких пісень Р. Купчинський. Він автор творів, які вважаються народни­ми: «Човен хитається серед води», «Як з Бережан до кадри», «Зажурились галичанки», «Гей там у Вільхівці», «Ірчик». Новою сторінкою у висвітленні подій першої світової війни на території Галичини є роман у 3-х частинах «Заметіль», який написав Р. Купчинський як очевидець.

За останнє десятиліття в українську літературу повернулася творчість У. Сам-чука, високо оцінена критикою ще у 30-х рр. Тоді ж твір Уласа Самчука «Волинь» був висунутий на здобуття Нобелівської премії. І лише мізе­рне матеріальне становище, що не дозволило перекласти роман європейсь­кими мовами, стало на перешкоді письменникові отримати цю високу нагороду. Історію України початку нашого століття, голодомор розглянув У. Самчук у творі «Марія». Письменник писав також оповідання, нариси, публіцистичні твори.

По-своєму опрацював історію краю відомий прозаїк Б. Харчук у ро­мані «Волинь». Письменник віддавав перевагу проблемам села («Кревняки», «Межі і безмежжя» та ін.). Лебединою піснею Б. Харчука називають крити­ки його повість «Вишневі ночі». У цьому творі зустрілися два світи: націо­налісти-підпільники УПА та НКВД-исти. Їх представляють люди, наділені глибокими почуттями. Тому НКВД-ист і зв'язкова УПА закохуються одне в одного. Разом пробують втекти і разом помирають, переживши мить висо­кого кохання.

Одним з перших біографів І. Франка в українській літературі був ви­ходець із Тернопільщини Д. Лук'янович. Його перу належить повість «Франко і Беркут», в якій широко описані стосунки І. Франка з О. Рошкевич. Він також автор повістей «За кадильну» та «Від кривди».

До покоління письменників 60-х належать представники нашого краю Р. Андріяшик, С. Будний, В. Ярмуш. На жаль, С. Будний та В. Ярмуш пе­редчасно померли, так і не розкривши до кінця своїх творчих можливостей. Їхня лірика характеризується романтичним забарвленням, щирістю почуттів до рідної землі, особливо – у зображенні природи. Це яскраво ілюструють поезії С. Будного циклу «Земля» та більшість віршів В. Ярмуша із збірки «Казка про тебе».

Р. Андріяшик у своїх прозових творах ще у 60-х роках по-своєму про­читав сторінки історії України у романі «Люди зі страху», «Полтва» та ін.

Сьогодні в царині літератури, зокрема в поезії, працюють тернополяни Г. Петрук-Попик та ін.


2.Творчість письменників рідного краю (на прикладі Тернопільщи­ни).

Тернопільська земля славна іменами письменників, творчість яких стала окрасою всієї української літератури. З кінця 80-х років у літератур­ний обіг повернулося ім'я славетного «молодомузівця» Б. Лепкого, який є уродженцем нашого краю. Про своє

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: