Экзаменационные билеты по Украинской литературе
Тема землі – наскрізна у новелах Г. Косинки «За земельку», «Постріл», «Політи-ка», «Змовини» та ін.
Своєрідне ядро «розстріляного відродження», лідером якого був М. Хвильо-вий, становили поет П. Тичина, драматург М. Куліш, режисер Лесь Курбас, кіномитець О. Довженко, художник Ю. Нарбут, композитор М. Леонтович та ін.
2.Пісенна творчість сучасних українських поетів.
Широко відомі і користуються популярністю пісні на тексти сучасних укра-їнських поетів. Серед них пісні-поезії на тексти М. Ткача («Ясени»), М. Синга-ївського («Чорнобривці»), Ліни Костенко («Спомин»), Любові За-башти («Ой вербиченько»). Народними піснями стали поезії В. Симоненка. Мало кому в Україні сьогодні не знані слова: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Особливо популярними в останні роки є численні пісні на слова Миколи Луківа і Дмитра Павличка. Дмитро Павличко – поет щедрого і своєрідного обдарування. Поетичні грані його таланту по-своєму розкриваються у пісенній творчості. Її початок припадає на другу половину 50-х рр. А вже у тритомному виданні поезій (1989) тексти віршів, що стали піснями, об'єднано окремим циклом, який так і називається – «Пісні». Найкращі мелодії до них створив О. Білаш, хоча співпрацював поет і з іншими композиторами, зокрема Майбородою, Сабодашем. Власне творча співпраця Д. Павличка з О. Білаціем започаткувала його пісенну творчість. З кінця 50-х років широко відома лірична пісня О. Білаша та Д. Павличка «Впали роси на покоси». У цей час ними була створена пісня «Клен». У 60-ті роки О. Білаш написав також музику до текстів Д. Павличка «Сибіряки», «Атака», «Пісня про Україну», «Віконце», «Балада безсмертя» та ін.
Справді народною стала пісня цих авторів – «Лелеченьки» (1964). Вона була створена до кінофільму «Сон», над яким працював Д. Павличко у кіностудії ім. О. Довженка. Тому в кінофільмі ця пісня пов'язана з добою Т. Шевченка – кріпач-чиною. І все ж «Лелеченьки» вийшли далеко за межі означуваної фільмом доби і, як «Журавлі» Б. Лепкого, ця пісня стала узагальненим вираженням емігрантської туги за рідним краєм, з яким бодай у смерті мріє поєднатися кожен вигнанець:
«Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому».
Використані в тексті народнопоетичні засоби (ніч, що символізує смерть, пестливі слова – лелеченьки, крилонька, крилята), лаконічне зображення перельоту лелек – вирію, що сам по собі викликає ряд асоціацій , та замріяно-тужлива мелодія – все це сприяло неабиякій щирості вислову пісні.
Такою ж ліричною і задушевною попри її філософічність сповнена пісня О. Білаша на слова Д. Павличка «Долиною туман тече». Ця пісня, як «Явір і явори-на» (інша назва «Я стужився, мила, за тобою...»), особливо популярна у виконанні чоловічого квартету «Явір». Відомою серед народу є пісня на слова Д. Павличка «Розплелись, розсипались, розпались...». Названі твори є зразками інтимної лірики Д. Павличка, яка поза сумнівом стала потужним крилом його поетичного доробку. Більшість цих віршів ввійшли до збірки інтимної лірики «Татаниця твою обличчя», яку літературознавці порівнюють із «Зів'ялим листям» І. Франка.
Одним із шедеврів інтимної лірики Д. Павличка, що стала відомою піснею, є поезія названої збірки «Моя любове, ти – як Бог». Цю пісню виконує молодий співак Тарас Курчик.
Справді народною піснею, –, а це завжди найвища нагорода для автора – стала пісня на слова Д. Павличка «Два кольори». Високу художність тексту забезпечують тут вдало використані символи сорочки-вишиванки, як своєрідного оберегу, та двох кольорів – червоного, що є виявом любові, радісних почуттів, і чорного, який передає журбу. Як червона і чорна нитка у вишитті, так радість і журба у житті – завжди поруч: «Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги». Цікаво, що червоний і чорний кольори характерні не тільки для гуцульської вишивки, але й загалом для української. Цю пісню можна зіставляти з відомою «Піснею про рушник» на слова А. Малишка.
Білет 18
1.Трагізм життєвої долі Миколи Хвильового та його героїв.
Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933) справила значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.
Після виходу збірки «Сині етюди» (1923) О. Білецький назвав М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мистецькою самобутністю.
Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтизму, роман-тики вітаїзму (активного романтизму). У «Синіх етюдах» вирізнялися такі героїко-романтичні новели, як «Кіт у чоботях», «Солонський Яр». Ранні новели відбили прийняття М. Хвильовим своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготривалим.
В оповіданні «Кіт у чоботях» письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: «Товариш Жучок дочитала – прочитала «Что такое коммунизм» (без автора) і тільки». Уже тут зазвучали ноти сатири. Письменник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М. Хвильового одне з чільних місць займає образ «загірньої комуни», який має мало спільного з народжуваним «новим світом», тобто радянською дійсністю.
Відмова письміенника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідов-ності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань «Осінь», повість «Санаторна зона» (1924) і особливо громадянська активність зробили М. Хвильо-вого центральною постаттю у літературному процесі 20-х рр. Одним із найкращих творів М. Хвильового є оповідання «Я (Романтика)». М. Жулинський писав: «Небагато є в світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у «витворену революційними ідеями пастку».
Твір присвячено оповіданню М. Коцюбинського «Цвіт яблуні» і написано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: «Загірня комуна», вимріяна, до якої ще йти і йти, воювати, лити кров чисельних жертв – це перша любов. Друга любов – «воістину моя мати», «прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків». Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: «Надходить гроза!» Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить «справедливість» герой новели. Ліричний герой вважає себе «чекістом і люди-ною». Ось перед ним чоловік і жінка. «Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його ногою – і він розкинувся горілиць... Женщина сказала глухо і мертво: – Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: – Розстрілять». Комунари, чекісти безупинно п'ють, а ліричний герой ходить до матері, щоб відчути себе «людиною». Його терзають страхи: «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті». Настав момент, коли у непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синжська любов і революційний обов'язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, «охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Абстрактному ідолу «загірньої комуни» принесено найбільшу жертву і в його ім'я скоєно найбільший злочин–матеревбивство.
У 1925 р. М. Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав письменників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па «психологічну Європу». Звідси знамените гасло М. Хвильового– «Геть від Москви!». «У Європу ми поїдемо вчитись, – писав письменник, – але із затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом». Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.
Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, «не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натхненно довірившись ідеалам Революції». 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його поля-гала у тому, що він «свято вірив у можливість рідкісного шлюбу» (І. Драч), тобто вільної України і ленінського комунізму.
2.Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови в поезії Дмитра Павличка. Прочитати вірш напам'ять.
Рідне слово, мова рідного народу – це одна із наскрізних тем у творчості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д. Павличко написав сонет «О рідне слово, що без тебе я?» (1956), який увійшов до «Київських сонетів».
Перший рядок – це сповнене глибокої дяки і поваги риторичне запитання.
Ось хто є ті, що відцуралися рідної мови..У другій строфі поет дає яскраве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної людини, показує, скільки сили й снаги таїть вона у собі.
У збірці «Правда кличе» Д. Павличко порушує гострі для української нації проблеми мови, історії, мистецтва. Так, у вірші «Ти зрікся мови рідної...» поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем.
Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого в справах філологічних», в якому також йдеться про ледаря-негідника, що «рідне поле на пропаще в будяччі кинув, що рідне слово в собі згасив, неначе ватру».
Рідна мова – одна із найбільш хвилюючих тем у віршах Д. Павличка останніх років. У циклі «Вірші з Монголії» вирізняється поезія «Між горами в долинах – білі юрти», адресована землякам. Поет віднаходить особливі епітети, щоб повідати, як люблять і шанують монголи «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою». Коли б сам Бог запропонував цим дітям гір «півсвіту... Європу й Азію» в обмін на рідну мову, то вони без роздумів відповіли б: «Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!» Ця невелика нація добре розуміє справжні людські цінності людського існування.
Колись українців Шевченко назвав «моголами», тому що вони не пам'ятали, хто вони насправді. Та далеко українцям-«моголам» до цих людей, що так цінують своє слово, пісню, прадавній дух своєї нації. Шевченківська глумлива нота звучить у словах Павличка, коли він ганьбить своїх співвітчизників, що спромоглись позбутися колишніх скарбів – і матеріальних, і духовних. Ці рядки продиктовані нажким почутгям сорому і зневаги до тих своїх земляків, котрі поводять себе як «хохли», «малороси», «полуукраінци». Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні – більше п'яти мільйонів. Це – наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась в Україні протягом століть.
організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав письменників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па «психологічну Європу». Звідси знамените гасло М. Хвильового– «Геть від Москви!». «У Європу ми поїдемо вчитись, – писав письменник, – але із затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом». Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.
Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, «не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натхненно довірившись ідеалам Революції». 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його поля-гала у тому, що він «свято вірив у можливість рідкісного шлюбу» (І. Драч), тобто вільної України і ленінського комунізму.
2.Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови в поезії Дмитра Павличка. Прочитати вірш напам'ять.
Рідне слово, мова рідного народу – це одна із наскрізних тем у творчості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д. Павличко написав сонет «О рідне слово, що без тебе я?» (1956), який увійшов до «Київських сонетів».
Перший рядок – це сповнене глибокої дяки і поваги риторичне запитання.
Ось хто є ті, що відцуралися рідної мови..У другій строфі поет дає яскраве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної людини, показує, скільки сили й снаги таїть вона у собі.
У збірці «Правда кличе» Д. Павличко порушує гострі для української нації проблеми мови, історії, мистецтва. Так, у вірші «Ти зрікся мови рідної...» поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем.
Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого в справах філологічних», в якому також йдеться про ледаря-негідника, що «рідне поле на пропаще в будяччі кинув, що рідне слово в собі згасив, неначе ватру».
Рідна мова – одна із найбільш хвилюючих тем у віршах Д. Павличка останніх років. У циклі «Вірші з Монголії» вирізняється поезія «Між горами в долинах – білі юрти», адресована землякам. Поет віднаходить особливі епітети, щоб повідати, як люблять і шанують монголи «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою». Коли б сам Бог запропонував цим дітям гір «півсвіту... Європу й Азію» в обмін на рідну мову, то вони без роздумів відповіли б: «Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!» Ця невелика нація добре розуміє справжні людські цінності людського існування.
Колись українців Шевченко назвав «моголами», тому що вони не пам'ятали, хто вони насправді. Та далеко українцям-«моголам» до цих людей, що так цінують своє слово, пісню, прадавній дух своєї нації. Шевченківська глумлива нота звучить у словах Павличка, коли він ганьбить своїх співвітчизників, що спромоглись позбутися колишніх скарбів – і матеріальних, і духовних. Ці рядки продиктовані нажким почутгям сорому і зневаги до тих своїх земляків, котрі поводять себе як «хохли», «малороси», «полуукраінци». Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні – більше п'яти мільйонів. Це – наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась в Україні протягом століть.
Білет 19
1.Поетичне відтворення історії України, любові до рідної землі в поезії Максима Рильського «Слово про рідну матір».
У роки другої світової війни на перше місце у художній свідомості Максима Рильського вийшла пекуча тривога за долю України, рідного народу. Написана в цей час його натхненна патріотика залишиться взірцем високої громадянської гідності українського слова в критичну добу історії.
Непідробною пристрастю і болем пронизана ліро-епічна поема «Слово про рідну матір», яку він прочитав 29 листопада 1941 р. на радіомітингу в Уфі, що транслювався радіостанцією імені Тараса Шевченка на територію окупованої України. Поет з любов'ю відтворив у поемі образ України – її героїчну історію, невмирущу культуру, чарівну природу. Земля Тараса Шевченка–так назвав М. Рильський Україну. З далекого башкирського міста він шле благословення її першоджерелам.
Поет звертається до національної свідомості українців, які в боротьбі за свою землю можуть і мусять обпертися на вільнолюбні традиції століть, на вікопомні імена видатних діячів національної культури, що символізують силу, неподолан-ність, безсмертя нації. Рильський прикликає з глибин сторіч найбільші святині українства – народну пісню, «печаль і радість нашу»: «мандрівника Сковороду з припорошілими саквами»; «ЕнсЇди» владний сміх»; «гарячу думу Кобзаря»; «струни Лисенка живії»; золоту зорю слави «круг Заньковецької Марії»; згадує козацькі походи, «іржання коней бойових». У поемі звучать розгорнуті риторичні запитання: «Хто може випити Дніпро, Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?»
Ніяка зловорожа сила не подолає народу, у якого героїчне і славне минуле– такий ідейний пафос твору.
У поемі «Слово про рідну матір» відчутний вплив «Слова о полку Ігоревім». Поет органічно вплітає у мову поеми деякі мотиви та образні звороти з давнь-оруської поеми (наприклад: «Лисиці брешуть на щити»). У творі спостерігаємо поетичні деталі з українських фольклорних джерел («Чи правду кривді подола-ти?»). Патетичного звучання поет досягає підбором лексики (благословен), короткими формами прикметників (славен, зелен), тавтологічними висловами (рута-м'ята, злото-серебро). Поет і сам творить неологізми (громовозвукі слова). Загалом уся поема «Слово про рідну матір» – це слова виняткової поетичної ніжності й місткості: кожне випромінює цілі пучки дорогих кожному українцеві асоціацій.
Поет усвідомлював, що висока українська патріотика може повернутися для нього новими репресіями. Тому останні строфи у дусі часу прославляють дружбу народів і керівну роль партії. Однак комуністичні ідеологи не могли пробачити поетові, що мати-Батьківішіна для нього – це Україна, а не Радянський Союз. Тому у 40-х роках за поему «Слово про рідну матір» М. Рильський мав чимало неприємностей.
2.Взаємини між батьками і дітьми у п'єсі «Дикий Ангел» Олексія Коломійця.
П'єса «Дикий Ангел» («Повість про сім'ю») пронизана ідеєю утвердження високих моральних принципів, створення життєстійкої сім'ї як найголовнішої підвалини нашої держави. «Диким Ангелом» назвав драматург головного героя п'єси. І справді, старий робітник Платон Ангел за деякими мірками – людина дивна. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем. Коли ж молодший син – студент Павло – несподівано привів до хати молоденьку дружину, не одержавши батьківського благословення на одруження, Платон мовчки склав його чемодан і рішуче виставив за двері.
За зовнішньою скупістю і домашнього тиранією головного героя проглядає висока вимогливість до себе і своїх дітей. Виша мета Платона Ангела – «жити як слід». Це означає насамперед навести лад у «своїй державі», тобто сім'ї. Своїх дітей Ангел виховав у дусі любові до праці, вони розуміють роботу як доконечну необхідність, як передумову їхнього пристойного буття на землі, як посильний внесок у духовний і матеріальний розвиток суспільства. Діти не відкидають тої традиції, яку батько утвердив у родині: вони віддають свій заробіток за місяць батькові, який ретельно все занотовує до записника, Платон Микитович не привласнює заробітку дітей, він тільки розумно регулює витрати: «Тут жив, тут одягався, харчувався – і гроші докупи. Всі на одних правах». Батько також стимулює підробіток дітей – на всілякі непередбачені витрати. Це їх дисциплінує, спонукає до раціонального розподілу коштів, дає можливість стабільно, нормально жити. Коли б хто з дітей сфальшивив, він одразу б такого з дому вигнав. Для дітей стали непорушним законом слова: «У всьому, у малому й великому, єдиний порадник правда!» Правда у словах і діях Платона Микитовича асоціюється з виявом найвищого благородства, добродійства.
Дружина Платона Микитовича Уляна діє заодно з чоловіком у вихованні дітей, хоча в принципових питаннях гору бере його думка.
Батькова наука не пішла намарне старшому синові Петрові. Він такий же чесний, дбайливий, працьовитий. Незважаючи на те, що Петро уже вибився у високе начальство, він переконується у батьковій правоті. Коли Платон Микито-вич довідався, що Петро готовий погодитися на спорудження житлового будинку в екологічно невдалому місці, його неприємно вразила подібність сина до тимчасових правителів, що нагадують перекотиполе. Батько домігся, щоб Петро обійняв іншу посаду– рядового інженера:
«Кожного мушу бачити і за кожним наглядати. Споконвіків так велено батькам!».
У Платона Ангела четверо дітей, і він усіх до пуття довів, усіх навчив по-людському чесно жити. Тому він має повне право кинути у вічі Крячкові, син якого став покручем, суворі, безжальні слова: «Злодій твій син... Не працює, а їсть – значить злодій! Не заробив, а тринькає – злодій».
Чесними і порядними людьми постають у п'єсі діти Платона і Уляни Ангелів: працьовита, гостра на язик Таня, наймолодший у родині Павлик, Федір, що працює на заводі. Усе своє великотрудне життя Платон Ангел щоденно дбав, щоб виховати їх такими, якими їх сприймає читач і глядач п'єси. І він цього домігся завдяки своїм переконанням господаря і патріота рідної землі, великій відпові-дальності громадянина, обов'язкам чоловіка і батька.
2.Взаємини між батьками і дітьми у п'єсі «Дикий Ангел» Олексія Коломійця.
П'єса «Дикий Ангел» («Повість про сім'ю») пронизана ідеєю утвердження високих моральних принципів, створення життєстійкої сім'ї як найголовнішої підвалини нашої держави. «Диким Ангелом» назвав драматург головного героя п'єси. І справді, старий робітник Платон Ангел за деякими мірками – людина дивна. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем. Коли ж молодший син – студент Павло – несподівано привів до хати молоденьку дружину, не одержавши батьківського благословення на одруження, Платон мовчки склав його чемодан і рішуче виставив за двері.
За зовнішньою скупістю і домашнього тиранією головного героя проглядає висока вимогливість до себе і своїх дітей. Виша мета Платона Ангела – «жити як слід». Це означає насамперед навести лад у «своїй державі», тобто сім'ї. Своїх дітей Ангел виховав у дусі любові до праці, вони розуміють роботу як доконечну необхідність, як передумову їхнього пристойного буття на землі, як посильний внесок у духовний і матеріальний розвиток суспільства. Діти не відкидають тої традиції, яку батько утвердив у родині: вони віддають свій заробіток за місяць батькові, який ретельно все занотовує до записника, Платон Микитович не привласнює заробітку дітей, він тільки розумно регулює витрати: «Тут жив, тут одягався, харчувався – і гроші докупи. Всі на одних правах». Батько також стимулює підробіток дітей – на всілякі непередбачені витрати. Це їх дисциплінує, спонукає до раціонального розподілу коштів, дає можливість стабільно, нормально жити. Коли б хто з дітей сфальшивив, він одразу б такого з дому вигнав. Для дітей стали непорушним законом слова: «У всьому, у малому й великому, єдиний порадник правда!» Правда у словах і діях Платона Микитовича асоціюється з виявом найвищого благородства, добродійства.
Дружина Платона Микитовича Уляна діє заодно з чоловіком у вихованні дітей, хоча в принципових питаннях гору бере його думка.
Батькова наука не пішла намарне старшому синові Петрові. Він такий же чесний, дбайливий, працьовитий. Незважаючи на те, що Петро уже вибився у високе начальство, він переконується у батьковій правоті. Коли Платон Микито-вич довідався, що Петро готовий погодитися на спорудження житлового будинку в екологічно невдалому місці, його неприємно вразила подібність сина до тимчасових правителів, що нагадують перекотиполе. Батько домігся, щоб Петро обійняв іншу посаду– рядового інженера:
«Кожного мушу бачити і за кожним наглядати. Споконвіків так велено батькам!».
У Платона Ангела четверо дітей, і він усіх до пуття довів, усіх навчив по-людському чесно жити. Тому він має повне право кинути у вічі Крячкові, син якого став покручем, суворі, безжальні слова: «Злодій твій син... Не працює, а їсть – значить злодій! Не заробив, а тринькає – злодій».
Чесними і порядними людьми постають у п'єсі діти Платона і Уляни Ангелів: працьовита, гостра на язик Таня, наймолодший у родині Павлик, Федір, що працює на заводі. Усе своє великотрудне життя Платон Ангел щоденно дбав, щоб виховати їх такими, якими їх сприймає читач і глядач п'єси. І він цього домігся завдяки своїм переконанням господаря і патріота рідної землі, великій відпові-дальності громадянина, обов'язкам чоловіка і батька.
Білет 2
1.Трагедія особистості в романі «Хіба ревуть еопи, як ясла повні?» Панаса Мирного.
Трагедію особистості Панас Мирний відбив уже в назві – при виданні 1903 р, в Україні твір був названий «Пропаща сила». У романі, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях. В алегоричній назві «Хіба ревуть воли. як ясла повні?" звучала головна ідея: воли – символічний образ уярмленого селянства – не ревли б, якби було що їсти й пити.
Трагедію особистості найповніше відтворено у долі Чіпки, Грицька, Максима, Мотрі. Інші персонажі– Галя, Христя, баба Оришка– сприяють рельєфнішому відтіненню головних характерів. Треті – Лушня, Матня, Пацюк, Порох. Чижик, Явдоха, генеральша, Кряжов, пан Польський, хоча і є епізодичними, дали змогу авторові передати сутність тогочасних суспільних тенденцій та психологічно увиразнити причини трагедії особистості.
Складна композиція роману, яку академік Олександр Білецький назвав «будинком з багатьма прибудовами і надбудовами», підпорядкована меті якнайширше показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, тобто спричинило трагедію.
У центрі роману образ Чіпки – невтомного шукача правди, котрий зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки. Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники глузують з нього. Коли багатій Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він "поніс у серні гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робіт-ника...». Кожний з етапів життя Чіпки виразно окреслений завдяки тонкому психологічному аналізу його поведінки. Різкі переходи віл сподівань щасливо жити на своєму добрі до гірких розпачливих настроїв розкривають збентежену душу героя. Надто вразила кривда Чіпку, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара. У цей момент Чіпка втратив віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до