Экзаменационные билеты по Украинской литературе
У творах І. Кочерги історія українського народу знайшла своє високе мистецьке відображення.
Білет 26
1.Українська народна творчість: думи та історичні пісні.
Історичні пісні та думи – жанри української народної творчості. Дуже специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки українській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, татарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, морські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі – усі ці події були мотивами українських дум.
До кращих українських дум належать «Дума про козака Голоту», «Дума про Марусю Богуславку», «Дума про Самійла Кішку», «Дума про Івана Богуна» та ін.
За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням – до плачів, голосінь. Автори дум невідомі. Ними переважно були учасники подій– козацьких битв і походів. Кобзарі, лірники, бандуристи під супровід своїх інструментів речитативом виконували їх. Від села до села, від міста до міста розносили вони вісті про славу і подвиги героїв, їх мужність, героїзм і гарячу любов до України. І. Франко назвав думи й історичні пісні безсмертними пам'ятками, створеними генієм самого народу.
У відтворенні подвигів героїв у думах, як і в історичних піснях, реалізм поєднувався з романтичним ореолом. Щедро використовувалися у думах та історичних піснях народнопоетичні символи (орел, сокіл – козак; крук, ворон – ворог; зозуля – мати, вдова), порівняння (скрива, як вовк, споглядає). У текстах дум трапляються заперечні порівняння: «Ой та то ж не пили пилили, Не тумани вставали, – Як із землі турецької, Із віри бусурманської, З города Азова, з тяжкої неволі Три брати втікали».
Стилістичну функцію уповільнення розповіді в думах відіграють синонімічні повтори–тавтологія (думає-гадає, грає-виграває).
Мова дум, як й історичних пісень, збагачена постійними епітетами: кінь у козака завжди вороний; козак постійно у русі, в дії, тому перед ним стелиться шлях широкий, битий; він обороняє землю християнську.
Думи відзначаються також молитовною формою. За обсягом думи більші, ніж історичні пісні, складніша їхня будова.
Розпочинається дума зачином, в якому вказується на місце або час дії. Прикладом може бути поетичний заспів (зачин) «Думи про козака Голоту: «Ой полем, полем килиїмським, То шляхом битим ординським, Ой там гуляв-козак Голота».
Розповідь про основну подію, яка йде після зачину, як правило, дуже детальна. Вона уповільнена додатковими епізодами, описами одягу, вчинків героїв, словами-повторами. Кінцівка думи славила героїв та бажала їм усякого добра та гаразду.
Прикметною рисою побудови дум є їх неподільність на строфи. Дума може поділитися на окремі періоди (тиради). Вона відзначається нерівномірністю рядків. У них може бути від чотирьох до тридцяти і більше складів
Рядки у думі можуть бути не заримованими, але дума завжди має свій виразний ритм. Це дає можливість виконавцеві змінювати мелодію, слова, імпровізувати. Для виконання дум потрібна спеціальна підготовка. Сьогодні таку підготовку здійснюють кобзарські школи. Відомою кобзарською школою в Україні є Стрітівська, в якій працюють такі талановиті кобзарі, як брати Микола та Василь Литвини. Кобзарське мистецтво, виконання дум зберегли українці в діаспорі. На весь світ стали відомі виконавці цього жанру – Китастий та Мішалов.
Давнім жанром історичного епосу є також історична пісня. Пам'яткою середи-ни XV століття є відома пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш». Три роти, що стоять «на версі Дунаю» – турецька, татарська та польська – правдиво відобра-жають тогочасну історичну обстановку України, на землі якої завжди зазіхали загарбники.
Історичні пісні, як і думи, передають своїм змістом конкретні історичні події, процеси, оспівують історичних осіб.
Найдавніші історичні пісні, які пов'язані з добою козаччини, оспівують лицарів-патріотів. Відомою є «Пісня про Байду» – народного улюбленця, який потрапивши в неволю і зазнавши страшних катувань, не втратив своєї національ-ної гідності, не став зрадником.
Історики стверджують, що прототипом Байди Вишневенького був князь Дмитро Вишневецький. Д. Вишневецький заклав на Хортиці фортецю. Під час одного з боїв він був полонений і люто катований. Його зачепили ребром за гак- Таких самих мук зазнав і герой «Пісні про Байду». Важкі тортури переніс полонений турками легендарний Морозенко (пісня «Ой, Морозе, Морозенку»). Упродовж віків залишається бути популярною пісня-марш «Ой, на горі та женці жнуть», присвячена звитяжним героям Дорошенкові та Сагайдачному. Великою повагою, незважаючи на тривале замовчування, користується в народі пісня-кант «Ой, зійшла зоря» – про Почаївську Божу Матір, що врятувала монастир і всіх, хто в ньому сховався під час турецької облоги.
Історичні пісні про боротьбу українського народу проти польських загарб-ників оспівують масовий героїзм народу. У них прославлено битву під Корсунем («Засвіт встали козаченьки»), Жванцем («Ой, з города Немирова»), Збаражем («Ой, що то за хижка»). У піснях цього періоду звеличено Б. Хмельницького і його битву в урочищі Жовті Води на Дніпропетровщині («Чи не той то хміль»). Образ Хмельницького порівнюється з хмелем, що завжди був уособленням молодечої сили та звитяги. Йому присвячена також пісня «Гей, не дивуйтесь, добрії люди». Героєм цієї пісні є також сподвижник гетьмана М. Кривоніс, що пліч-о-пліч йшов з Б. Хмельницьким і під Жовтими Водами, і під Корсунем. Героями історичних пісень стали Нечай, Богун та інші історичні діячі. Образ Б. Хмельницького оспіваний також у народних думах, зокрема «Хмельницький і Барабаш».
Увійшли в історію пісні порівняно недавнього часу, які ми називаємо стрілецькими. Сьогодні всім відома пісня «Ой у лузі червона калина», що хоч і має свого автора, але залишається народною. Історичні пісні та думи є провід-ними жанрами української народної творчості. Чимало сюжетів цих жанрів стали основою для літературних творів.
Народна пісня стала поштовхом для написання драм «Сава Чалий» М. Костомарова та І. Карпенка-Карого. У прозову і драматургічну творчість М. Старицького ввійшов легендарний образ Марусі Богуславки. Неодноразово зверталися письменники до пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За мотивами цієї пісні створена одноіменна драма М. Старицького, повість О. Кобилянеької «У неділю рано зілля копала», роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».
2.Краса духовного світу героїв Олеся Гончара.
Значним творчим досягненням Олеся Гончара є відтворення краси духовного світу його героїв на сторінках романів, повістей, оповідань та новел. Авторське замилування героями у їх любові до Батьківщини, глибокій вірності у дружбі та коханні спостерігається уже на перших сторінках роману «Прапороносці».
Багатий внутрішній світ героїв трилогії, їх гуманізм і благородні пориви зразу ж беруть у полон читача. «Все, все ми віддамо тобі. Батьківщино... Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї... краси вірності, той не жив по-справжньому». Ці слова Брянського незадовго до його смерті увиразнюють образ духовно багатої людини; юнака, що зворушує романтичною вірністю коханій, друзям, Батьківщині; мудрого командира, ім'я якого живе серед солдатів навіть після його смерті. Завдяки багатому внутрішньому світові, з яким не таївся Брянський у невідповідних, на перший погляд, умовах війни, його ім'я залиши-лося для воїнів символом відваги і краси. До нього йшли за порадою, моральною підтримкою, йому відкривалися у найпотаємнішому. У полку Самієва приналеж-ність до роти Брянського вважалася винагородою. Багатство духовного світу, моральна досконалість, патріотичний обов'язок єднає з Юрієм Брянським Шуру Ясногорську, Євгена Черниша, молодого бійця Гая та Інших персонажів твору.
Образ Шури Ясногорської наділений у романі сяйвом моральної чистоти, задушевністю, ліризмом. Вражає її краса вірності, поєднана з глибоким усвідом-ленням обов'язку перед Вітчизною. Своєю високоморальною поведінкою, вірністю в коханні, вмінням співчувати Шура заслужила собі найвищу повагу і шанобливе ставлення воїнів. Вони оберігають її, оточують повсякчасною турботою. «Вірна», – називають її бійці між собою, і героїня не розчарувала їх своєю поведінкою. Повне розуміння поведінки Шури однополчанами показує Олесь Гончар, коли зароджується кохання Ясногорської і Черниша.
Героя роману-трилогії Євгена Черниша характеризує сувора вимогливість до себе і до своїх підлеглих, самовіддане виконання військового обов'язку і постійна готовність прийти на допомогу бойовому побратимові. У творі приваблює те, що сувора вимогливість і доброта офіцера Черниша не виключають одна одну, а на-впаки – йдуть у парі. Зворушливими до сентиментальності є його спогади про матір, яка «сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, і слухає вісті з ефіру, накинувши теплу шаль на худенькі плечі, і хоче почути про свого Женю..».
Захоплює у творі вчинок Романа Блаженка, який в оточеному німцями маєтку готується загинути смертю героя, хоча йому важко усвідомити, що Дружина залишиться вдовою, а діти – сиротами.
Під час битв та армійських переходів змінюється Хома Хаєцький. Зростає його відвага і почуття відповідальності. Подвиги, стійкість, відданість справі, людяність, доброта, глибокі почуття любові, що про них йдеться у «Прапоронос-цях» викликають подив і захоплення, незважаючи на ідеологічне навантаження твору.
В інших історичних обставинах розкривають свій духовний світ герої роману «Собор». Їх не тривожать вибухи війни. Але безтурботним життя героїв назвати не можна. Проблеми, якими живуть мешканці Зачіплянки, пов'язані із духовним станом суспільства 60-х років. Вони розвиваються навколо собору, збудованого «після зруйнування січі, в потьомкінські часи, поверженими запорожцями». Їм тоді було «шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси». «Горда поема степового зодчества», яка стала символом у творі, входить у життя кожного героя. Чим буде собор для наступних поколінь? – розмірковує студент Микола Баглай. Для нього особисто – це є тільки краса, «музика сфер» через століття, це відчуття Батьківщини, це відповідальність за все, що діється навколо собору з людьми, з природою, з містом. В образі Лободи автор показує людину, що розумом, кмітливістю пішла вперед, але відстала своїм духовним розвитком. Він не розуміє, що минуле – твердий грунт для майбутнього, основа його духовності. Тому й не дивно, шо свого батька, колишнього славетного сталевара, з легкою душею він віддав у будинок перестарілих. Закономірним у романі є запитання Шпачихи до кар'єриста Володьки: «Де твоя совість – у грудях, чи в сейфі на замку?» Микола Баглай і Володька Лобода – два протилежні береги. На одному з них – поетичний світ, невмируща краса і сила національного духу, а на другому – духовна вбогість.
У романі явно простежується закономірність: кого притягує собор, той вбачає сенс свого життя у чесній праці, вірній любові, незрадливій дружбі. Такими персонажами є Вірунька та Іван Баглай, фронтовичка Леся Хомівна, її батько – учитель Хома Романович, який за розповіді учням про собор побував на Магадані. Тривога за збереження краси для майбутніх поколінь проймає архітектора, сина воєнкома, який вважає, що до руйнування цінностей старовини причетні всі, хто стоїть осторонь. «Тупі убивці краси, – вважає він, – зруйнували Десятинну церк-ву, Михайлівський-Золотоверхий...». Інтуїтивно відчув необхідність зберегти предко-вічну красу воєнком, коли, визволяючи місто, командував: «По тому – не бити».
Проблема збереження «собору душі» найбільше пов'язана з образом Єльки, сільської безпаспортної і безправної дівчини, яку не раз доля кидала на серйозні випробування. Схибивши раз в очах окремих односельців вона стала дівчиною легкої поведінки. Єльці не байдуже, що про неї думають, як ставляться до неї, тому йде із села. Красуня Єлька сподобалась Лободі, він все робить для того, щоб одружитися з нею. Та повна гідності, хоч і безправна, дівчина не хоче бути «проданою» нареченою. І коли під час заручин з Лободою її покликав «на хвилинку» Микола Баглай, пішла за ним, бо відчувала: це – доля. Та коли пізнала справжній чар кохання, ставить перед собою запитання: чи гідна вона коханого? Випробовування короткочасним розлученням скріплює «собори душ» Єльки і Миколи. Ї цьому радіє вся Зачіплянка – люди красиві і щедрі душею.
Олесь Гончар писав про те, чим жив, захоплювався і проти чого боровся. Краса духовного світу – лейтмотив його романів «Прапороносці», «Собор». Проблеми духовності, моралі обміркував письменник і на сторінках своїх творів «Людина і зброя», «Тронкам, «Циклон», «Бригантина». «Твоя зоря».
Костомарова та І. Карпенка-Карого. У прозову і драматургічну творчість М. Старицького ввійшов легендарний образ Марусі Богуславки. Неодноразово зверталися письменники до пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За мотивами цієї пісні створена одноіменна драма М. Старицького, повість О. Кобилянеької «У неділю рано зілля копала», роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».
2.Краса духовного світу героїв Олеся Гончара.
Значним творчим досягненням Олеся Гончара є відтворення краси духовного світу його героїв на сторінках романів, повістей, оповідань та новел. Авторське замилування героями у їх любові до Батьківщини, глибокій вірності у дружбі та коханні спостерігається уже на перших сторінках роману «Прапороносці».
Багатий внутрішній світ героїв трилогії, їх гуманізм і благородні пориви зразу ж беруть у полон читача. «Все, все ми віддамо тобі. Батьківщино... Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї... краси вірності, той не жив по-справжньому». Ці слова Брянського незадовго до його смерті увиразнюють образ духовно багатої людини; юнака, що зворушує романтичною вірністю коханій, друзям, Батьківщині; мудрого командира, ім'я якого живе серед солдатів навіть після його смерті. Завдяки багатому внутрішньому світові, з яким не таївся Брянський у невідповідних, на перший погляд, умовах війни, його ім'я залиши-лося для воїнів символом відваги і краси. До нього йшли за порадою, моральною підтримкою, йому відкривалися у найпотаємнішому. У полку Самієва приналеж-ність до роти Брянського вважалася винагородою. Багатство духовного світу, моральна досконалість, патріотичний обов'язок єднає з Юрієм Брянським Шуру Ясногорську, Євгена Черниша, молодого бійця Гая та Інших персонажів твору.
Образ Шури Ясногорської наділений у романі сяйвом моральної чистоти, задушевністю, ліризмом. Вражає її краса вірності, поєднана з глибоким усвідом-ленням обов'язку перед Вітчизною. Своєю високоморальною поведінкою, вірністю в коханні, вмінням співчувати Шура заслужила собі найвищу повагу і шанобливе ставлення воїнів. Вони оберігають її, оточують повсякчасною турботою. «Вірна», – називають її бійці між собою, і героїня не розчарувала їх своєю поведінкою. Повне розуміння поведінки Шури однополчанами показує Олесь Гончар, коли зароджується кохання Ясногорської і Черниша.
Героя роману-трилогії Євгена Черниша характеризує сувора вимогливість до себе і до своїх підлеглих, самовіддане виконання військового обов'язку і постійна готовність прийти на допомогу бойовому побратимові. У творі приваблює те, що сувора вимогливість і доброта офіцера Черниша не виключають одна одну, а на-впаки – йдуть у парі. Зворушливими до сентиментальності є його спогади про матір, яка «сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, і слухає вісті з ефіру, накинувши теплу шаль на худенькі плечі, і хоче почути про свого Женю..».
Захоплює у творі вчинок Романа Блаженка, який в оточеному німцями маєтку готується загинути смертю героя, хоча йому важко усвідомити, що Дружина залишиться вдовою, а діти – сиротами.
Під час битв та армійських переходів змінюється Хома Хаєцький. Зростає його відвага і почуття відповідальності. Подвиги, стійкість, відданість справі, людяність, доброта, глибокі почуття любові, що про них йдеться у «Прапоронос-цях» викликають подив і захоплення, незважаючи на ідеологічне навантаження твору.
В інших історичних обставинах розкривають свій духовний світ герої роману «Собор». Їх не тривожать вибухи війни. Але безтурботним життя героїв назвати не можна. Проблеми, якими живуть мешканці Зачіплянки, пов'язані із духовним станом суспільства 60-х років. Вони розвиваються навколо собору, збудованого «після зруйнування січі, в потьомкінські часи, поверженими запорожцями». Їм тоді було «шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси». «Горда поема степового зодчества», яка стала символом у творі, входить у життя кожного героя. Чим буде собор для наступних поколінь? – розмірковує студент Микола Баглай. Для нього особисто – це є тільки краса, «музика сфер» через століття, це відчуття Батьківщини, це відповідальність за все, що діється навколо собору з людьми, з природою, з містом. В образі Лободи автор показує людину, що розумом, кмітливістю пішла вперед, але відстала своїм духовним розвитком. Він не розуміє, що минуле – твердий грунт для майбутнього, основа його духовності. Тому й не дивно, шо свого батька, колишнього славетного сталевара, з легкою душею він віддав у будинок перестарілих. Закономірним у романі є запитання Шпачихи до кар'єриста Володьки: «Де твоя совість – у грудях, чи в сейфі на замку?» Микола Баглай і Володька Лобода – два протилежні береги. На одному з них – поетичний світ, невмируща краса і сила національного духу, а на другому – духовна вбогість.
У романі явно простежується закономірність: кого притягує собор, той вбачає сенс свого життя у чесній праці, вірній любові, незрадливій дружбі. Такими персонажами є Вірунька та Іван Баглай, фронтовичка Леся Хомівна, її батько – учитель Хома Романович, який за розповіді учням про собор побував на Магадані. Тривога за збереження краси для майбутніх поколінь проймає архітектора, сина воєнкома, який вважає, що до руйнування цінностей старовини причетні всі, хто стоїть осторонь. «Тупі убивці краси, – вважає він, – зруйнували Десятинну церк-ву, Михайлівський-Золотоверхий...». Інтуїтивно відчув необхідність зберегти предко-вічну красу воєнком, коли, визволяючи місто, командував: «По тому – не бити».
Проблема збереження «собору душі» найбільше пов'язана з образом Єльки, сільської безпаспортної і безправної дівчини, яку не раз доля кидала на серйозні випробування. Схибивши раз в очах окремих односельців вона стала дівчиною легкої поведінки. Єльці не байдуже, що про неї думають, як ставляться до неї, тому йде із села. Красуня Єлька сподобалась Лободі, він все робить для того, щоб одружитися з нею. Та повна гідності, хоч і безправна, дівчина не хоче бути «проданою» нареченою. І коли під час заручин з Лободою її покликав «на хвилинку» Микола Баглай, пішла за ним, бо відчувала: це – доля. Та коли пізнала справжній чар кохання, ставить перед собою запитання: чи гідна вона коханого? Випробовування короткочасним розлученням скріплює «собори душ» Єльки і Миколи. Ї цьому радіє вся Зачіплянка – люди красиві і щедрі душею.
Олесь Гончар писав про те, чим жив, захоплювався і проти чого боровся. Краса духовного світу – лейтмотив його романів «Прапороносці», «Собор». Проблеми духовності, моралі обміркував письменник і на сторінках своїх творів «Людина і зброя», «Тронкам, «Циклон», «Бригантина». «Твоя зоря».
Білет З
1.Образ Пузиря за п 'єсою «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого.
Драматург сам визначив ідею сатиричної комедії «Хазяїн» (1900). У листі до сина він зазначав: «Хазяїн» – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання». І. Франко після прочитання твору писав: «Грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім оздобленню картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею дає нам Карпенко-Карий,..».
Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки, центрального образу комедії «Сто тисяч». Він уже досяг того, про що мріяв Калитка, – мати скільки землі, щоб і за три дні не об'їхати. «Княжество!» – із заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. – Ціле княжество!» Кілька економій, десятки тисяч овець, тисячі батраків – ось що приносить капітал Пузиреві. Він мільйонер, але прагне все більшого й більшого зиску.
Пузир нещадно експлуатує батраків, ганить економів за те, що вони на кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своїй жорстокості у визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити бідність, щоб були дешевші робочі руки. Він годує робітників гірше від собак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити харчі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші зостануться в кишені хазяїна. «Отак розумні хазяї роблять!» – міркує Пузир. Так драматург вивертає називні хижацьку психологію капіталіста, розкриває способи його наживи, чим наочно доводить одну з причин трагічного становища українського селянина.
Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні капітали, не бачить він, де їх можна застосувати. Однак, маючи великі гроші, він шукає нових шляхів наживи І навіть погоджується заради цього переховати тисячі овець банкрута Михайлова, перепродує куплений у підісланої дружиною швачки в деш, іменин за низьку ціну дорогий халат, бо був заробіток – два карбованці за один.
Ставши мільйонером. Пузир за поглядами, мораллю залишився на рівні дрібного власника. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, ходить у латаному, старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не йти в місті в ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба і сала. Психологія дрібного власника проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела капіталіста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які скубли колоски пшениці, побіг за ними, впав і відбив нирки. Усе життя його пройшло під девізом: «Хазяйство або смерть». І смерть Пузиря є логічним завершенням «філософії» неймовірно скупого хижака.
Пузир далекий від громадських справ. Вражає читача його безкультурність. На пропозицію Золотницького вислати грошей на пам'ятник Котляревському Пузир цинічно заявляє: «Котляревський мені без надобності». А коли зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйозно говорить: «Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!» Розрахунок, антигуманність Пузиря проявляються навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, «учителишку», а має намір поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком.
У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої форми комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні «пузирі» та їх «супутники» феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть до «стяжання без жодної іншої мети» у найскладніший для України час – становлення і розвитку її як самостійної держави. Відрізняються сучасні «хазяїни» від пузирів тим, що не землю «стяжають», а готові її продати, вивезти всі її багатства за безцін, аби тільки набити тугіше власні кишені доларами. Горе у тому, що серед новочасних пузирів є багато високопоставлених чиновників. Вони нехтують бідуванням трудового люду, і культура українська їм так же, як і Пузиреві, «без надобності». Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика.
2.Проблема національного відродження українського народу у творчості Павла Тичини.
У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у поемі-ораторії «Золотий гомін».
Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи («Човни золотії із сивої-сивої Давнини» – «ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний» – «Предки встали з могил» – «небесними ланами Час проходить») поєднані в ній з новітніми національними символами («золотий гомін» – «Слава! – з тисячі грудей» – «ясні короговки»).
Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].
В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбулась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у «золотий гомін». Поема стала видатним явищем національної духовності.
У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Тичина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.
У «Сонячних кларнетах» народився перший трагічний символ – образ революції як давно очікуваної нареченої.
У поезії «Одчиняйте двері...» поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.
Так він сприйняв першу кров революції.
Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтворив у циклі «Скорбна мати» (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали її сина.
Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач «сльозами» над даремною жертвою Христа.
Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.
Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голодомором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.
До циклу «Скорбна мати» дуже близький символами жертовності і провісництва вірш «Пам'яті тридцяти» (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. полягли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.
Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів «українських, славних, молодих». Воно проклинає Каїна, чия «зрадницька рука» вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніального поета.
Василь Стус писав: «Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».
люду, і культура українська їм так же, як і Пузиреві, «без надобності». Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика.
2.Проблема національного відродження українського народу у творчості Павла Тичини.
У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у