Экзаменационные билеты по Украинской литературе
Звідси – сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і поміщик, піп, шинкар, і «свій брат-богатир», що "всім бажається поїздити» на шиї безправного селянина. Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття «тієї кривої стежки». Пішли розмови про земство, про вибори гласних, і Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагонадежности». то ця кривда стала останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.
Грицько, найближчий приятель дитячих літ Чіпки, обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорад-ство щодо Чіпки, зневага свого товариша – це так само своєрідна трагедія Грицька.
Максим Ґудзь – це ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуденну силу. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Коли йому потрапила до рук «граматка», самотужки опанував азбуку і навчився по церковних книжках читати. Горілка, до якої Максим звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Всякими неправдами Максим збагачується і повертається в село через тридцять років з грошима та «заслугами». Максимів хутір стає пристановищем грабіжників. Морально зіпсований солдатчиною, Максим живе єдиною пристрастю – збагаченням.
Трагедія людської особистості чи не найбільш зворушливо відтворена в образі Мотрі. Мотря – одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. Із психологічною переконливістю вмотивовано останній крок жінки. Вона була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Так образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був. Такий поворот у розвитку образу цієї трагічної особистості засвідчує неминучість перемоги добра над злом як однієї з етичних засад нашого народу.
2.Відтворення настроїв людини через образи природи у збірці «Сонячні кларнети» Павла Тичини.
Збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала етапною подією в українській літературі. Л. Новиченко назвав її одним із наймузикальніших творінь у світовій поезії.
Світ «Сонячних кларнетів» сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують «щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів... Кларнети – це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння».
У вірші «Гаї шумлять» відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щасливими сподіван-нями. Чудовий иеизаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений мелодій, кольорів, благодатних почуттів. У першій строфі автор використовує паралелізм і синонімічну тавтологію, характерні для цієї поезії.
Звичайний краєвид під пером митця постає дивовижно прекрасною картиною, що наповнена казково-чарівними мелодіями. Мелодійність досягається за допомогою відповідної ритміки, повторів, асонансів, алітерацій.
У поезії «Арфами, арфами...» у символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. Вони накладаються на пласт особистих очікувань ліричного героя. Поезія прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації. Їхньої молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги.
Вже у «Сонячних кларнетах» спостерігаємо славнозвісні неологізми П. Тичи-ни: самодзвонні арфи, ніжнотонні думи.
У поезії «Арфами, арфами...», крім музичних образів, створено розкішний зоровий образ-символ молодої весни. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки. Кожна поезія Тичини зі збірки «Сонячні кларнети» – це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.
Збірка «Сонячні кларнети» завершувалася невеликою поемою «Золотий гомін», яка є гімном весняному сонцю, повносиллю буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві «золотим гомоном».
Такою радісно збудженою, очікуючою, напруженою входила у XX століття українська нація. Душа П. Тичини висловила це очікування радості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття с однією Із визначальних рис поезій збірки «Сонячні кларнети», які роблять її рідкісним явищем мистецтва. Треба підкреслити, що до прийомів того високого мистецького стилю, який став визначальним у збірці «Сонячні кларнети», поет звернувся уже на початку свого творчого шляху.
У природі, котру сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, вбачав юний поет джерела життя і любові. Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії «Ви знаєте, як липа шелестить...». Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі – символи молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням звучання українського слова. У ньому– прекрасна чуттєва картина української ночі.
зіпсований солдатчиною, Максим живе єдиною пристрастю – збагаченням.
Трагедія людської особистості чи не найбільш зворушливо відтворена в образі Мотрі. Мотря – одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. Із психологічною переконливістю вмотивовано останній крок жінки. Вона була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Так образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був. Такий поворот у розвитку образу цієї трагічної особистості засвідчує неминучість перемоги добра над злом як однієї з етичних засад нашого народу.
2.Відтворення настроїв людини через образи природи у збірці «Сонячні кларнети» Павла Тичини.
Збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала етапною подією в українській літературі. Л. Новиченко назвав її одним із наймузикальніших творінь у світовій поезії.
Світ «Сонячних кларнетів» сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують «щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів... Кларнети – це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння».
У вірші «Гаї шумлять» відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щасливими сподіван-нями. Чудовий иеизаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений мелодій, кольорів, благодатних почуттів. У першій строфі автор використовує паралелізм і синонімічну тавтологію, характерні для цієї поезії.
Звичайний краєвид під пером митця постає дивовижно прекрасною картиною, що наповнена казково-чарівними мелодіями. Мелодійність досягається за допомогою відповідної ритміки, повторів, асонансів, алітерацій.
У поезії «Арфами, арфами...» у символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. Вони накладаються на пласт особистих очікувань ліричного героя. Поезія прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації. Їхньої молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги.
Вже у «Сонячних кларнетах» спостерігаємо славнозвісні неологізми П. Тичи-ни: самодзвонні арфи, ніжнотонні думи.
У поезії «Арфами, арфами...», крім музичних образів, створено розкішний зоровий образ-символ молодої весни. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки. Кожна поезія Тичини зі збірки «Сонячні кларнети» – це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.
Збірка «Сонячні кларнети» завершувалася невеликою поемою «Золотий гомін», яка є гімном весняному сонцю, повносиллю буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві «золотим гомоном».
Такою радісно збудженою, очікуючою, напруженою входила у XX століття українська нація. Душа П. Тичини висловила це очікування радості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття с однією Із визначальних рис поезій збірки «Сонячні кларнети», які роблять її рідкісним явищем мистецтва. Треба підкреслити, що до прийомів того високого мистецького стилю, який став визначальним у збірці «Сонячні кларнети», поет звернувся уже на початку свого творчого шляху.
У природі, котру сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, вбачав юний поет джерела життя і любові. Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії «Ви знаєте, як липа шелестить...». Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі – символи молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням звучання українського слова. У ньому– прекрасна чуттєва картина української ночі.
Білет 20
1.Глибокий ліризм поезії Олександра Олеся.
Творчість Олександра Олеся – автора 11 збірок витонченої лірики – тривалий час була недоступною читачам України. Його ім'я було популярним лише в українській діаспорі.
Характер всієї поетичної спадщини митця (його ліричних творів і поезій громадянського звучання, пов'язаних з революцією 1905 року, її поразкою та еміграцією поета) визначає журба і радість, які завжди йдуть поруч, змагаючись, хто кого переважить(«З журбою радість обнялася»).
Радість і журба проходять і через вірші пізнішого періоду творчості – «Моїй матері», «О принесіть як не надію» та ін.
Одним із кращих ліричних творів О. Олеся є його вірш «Чари ночі» («Сміються, плачуть солов'ї...»). У ньому влучно передано піднесенний, мажорний настрій ліричного героя, який перебуває під нпливом почуття кохання. Тут все складає «хвалу життю». Одухотворена природа перебуває у гармонії до почуттів ліричного героя: «Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Твір пронизує заклик поета оцінити життя «летючу мить».
Ліричність поезії «Чари ночі» посилюється влучними метафорами («тут ллються пахощі густі, там гнугься верби п'яні», «сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями а груди», «...уся земля тремтить в палких обіймах ночі»);персоніфікова-ним образом весни, яка завжди була символом молодості, краси, оновлення («весна іде назустріч нам», «весна бенкет справляє»).
Завдяки глибокій поетичності, мелодійності поезія «Чари ночі» стала улюбленою піснею українців. Вона виконувалася в народі і в той час, коли поезія О. Олеся була недоступною. Важливим штрихом її музичної інтерпретації на сьогодні є своєрідне виконання Ніною Матвієнко.
Звукова інструментовка творів О. Олеся чарує і в іншіїх віршах. Його мистецтво звукопису можна порівняти із творчістю П. Тичини, особливо з творами із «Сонячних кларнетів». Яскравим прикладом цього є поезія «В небі жайворонки в'ються» із циклу «Щороку», в якій передано прихід весни, коли «виглядають полохливо перші проліски з землі». Про прихід весни «дзвоном радісних пісень» невтомно розповідають жайворонки. Добір дзвінких приго-лосних та лексем («співають», «заливаються», «сміються», «дзвонять») викликають музичні асоціації. Тому до поезії О. Олеся дуже часто зверталися композитори. Понад 30 музикантів здійснювали обробку його поезій. Серед них М. Лисенко. К. Стеценко, С, Людкевич, Я. Степовий. На тексти поезій О. Олеся пише пісні відома сьогодні Марія Бурмака. Популярною піснею у її виконанні є «Ой, не квітни, весно!».
Поезія «Айстри» написана у 1905 році. Вона с своєрідним відгуком поета на революційні події. Алегоричний образ айстр, що розцвіли в саду опівночі (ніч – символ суспільного ладу), невіддільний у поезії від мрії про сонце, «вічну весну», «рожевий ранок». Коли ж сподівання виявилися мар ними, бо «вколо – тюрма...», айстри «схилились і вмерли». Заради «сонця, неба, простору, волі» для інших гине лебідь в однойменному вірші.
На думку С. Єфренова, у своїй ліриці О. Олесь «наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв'язують крил і не заважають справжньому поетові».
У художнє вирішення традиційної для української літератури теми про роль поета і поезії в суспільстві О. Олесь вніс свій вагомий внесок віршами «Рідне слово в рідній школі», «О слово рідне! Орле скутий», «О правда! Мій народ смішний безкрає...». Ці твори засвідчують, що поет глибоко перейнятий долею свого народу. Збереження національної самобутності народу він вважав своїм обов'язком.
Турбота поета про долю рідного слова, «чужинцям кинутого на сміх», особливо гостро поставлена у поезії «О слово рідне! Орле скутий!» Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з глибокою задушевністю, ліричністю. Вже у другій строфі значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.
Особливою ліричністю, ніжністю сповнені вірші О. Олеся для дітей. Поезія «Сон» – це казка, яку переживає дівчинка. Увісні вона потрапляє в ліс і зачудо-ваними очима спостерігає «шалений танок» – кружляння мушок, цвіт метеликів у травах, знайомиться зі звірятами (поваж'ним борсуком, ведмедем «рудим та волохатим», вовком-сірком). Під звуки кобзи павука все те товариство починає забавлятися так, що й поважні дерева не втерпіли. Вони повисмикували із землі свої ноги і «ну садити гопака». Тремтливе прощання із лісовими друзями перериває матуся словами: «Вставай, вже сонечко зійшло».
Уміння поета створити настрій (у творах для дітей він поєднаний із глибоким розумінням дитячої психології), одухотворення (олюднення) природи, викорис-тання народнопоетичних засобів: символів, епітетів, порівнянь – забезпечують глибокий ліризм творів О. Олеся.
2.Типовість подій і персонажів у творі «Суд» Юрія Мумкеїпика.
Ю. Мушкетик – автор широковідомих прозових творів «Біла тінь», «Крапля крові», «Жорстоке милосердя», «Семен Палій», «Позиція», «Рубіж», «Яса», «Смерть Сократа», «Суд над Сенекою». Його перу належать романи, повісті та оповідання, в яких осмислено історичну долю українського народу, формування його національної свідомості, проблеми духовності, моралі тощо.
В оповіданні «Суд» Ю. Мушкетик змальовує похмуру дійсність колгоспного села перших повоєнних років. У центрі сюжетних перипетій – сільська трудівниця Ганна. Вона постала перед «правосуддям» доби застою через те, що, будучи хворою, не змогла виробити у колгоспі трудоднів. Страшний сором, біль і образа скували постать скривдженої долею, старої хворої жінки. Перед очима враз пройшли тяжкі 30-ті роки, голод, смерть пасербиці Оленки. У роки війни на фронті загинув її чоловік, не повернулися додому сини Данило і Микита. Коли дістала похоронку на Микиту, найменшого сина, відчула, що згасає її життя.
Додому повернувся поранений Грицько. Зібрався із силами, поїхав завершувати навчання в інституті. Ганна знову залишилася сама. Була вже на той час дуже кволою, незахищеною. Сільський голова Устим Рукавиця грубою поведінкою не раз кривдив Ганну. Разом з фінансовим агентом Йосипом Шилом ще під час війни забрали у Ганни корову за нездачу молока Знайшли вони й переконливі аргумен-ти, щоб забрати порося. Обманом заставили підписатися під позикою на 1300 крб. замість 300. Прийшли вночі восьмеро чоловік до одинокої жінки, наказали підписуватися, а суму закрили від неї. Згодом лише з'сувалося, під чим підписалася Ганна. Пробувала героїня знайти правду через військкомат, писала туди, як повелися з нею, дружиною і матір'ю загиблих на війні. На папері визнали її правду, але насправді все залишалося по-старому. Більше того, одного разу, виступаючи на зборах, Устим Рукавиця назвав Грицька, який пройшов війну, іноземним шпигуном. Коли принесли таку новину Ганні, вона не повірила в поговір, «одначе їй зробилося так погано, що вона занедужала й не вставала більше тижня».
Варто зазначити, що описане у творі моральне знущання над героїнею – не авторська вигадка, а лише художньо опрацьовані реальні факти із життя колгосп-ників часів застою.
Коли героїня одужала, вона знову бралася за роботу. Праця – необхідна умова її життя. Замолоду працюючи, Ганна часто співала. Пісня і праця виповнювали її будні, допомагали долати труднощі. То хіба могла вона з доброї волі не виконати своєї норми буряків, щоб вони «зеленіли прибитою морозом гичкою»? Це її біль. Тому кілька разів пробувала вона попрацюва ти з лопатою на своїй ділянці, але так і не зуміла впоратися, «останній раз і дійти до села не могла».
Коли була Ганна ланковою, часто звертався до неї голова,, щоб піднімала дівчат на прорив. «А колгоспна робота – суспіль прориви», – констатує Ю. Мушкстик. До невідкладної роботи у колгоспі не, раз залучалися і її сини, навіть заняття у школі пропускали. Ганна, ростила їх працьовитими. Попередній голова Кузьма Діренко хвалив хлопців за їх працьовитість. Трохи людянішим до війни був і Устим Рукавиця. Та дуже швидко змінився: «Узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав на поле напідпитку», у поведінці з людьми відчувалася його зверхність.
Устим Рукавиця виступає в оповіданні у ролі позивача, а Ганна сидить на лаві підсудних. Вирок суду – «...визнати винуватою, засудити на півтора року виправних робіт, але, враховуючи..., що всі попередні роки працювала в колгоспі справно…, що її чоловік і два сини загинули на фронті, замінити виправні табори примусовою працею при колгоспі», виконати було вже нікому.
У той час, коли Рукавиця і Шило бенкетують після суду, Ганна «неначе під-бита птаха, махнула руками і опустилася на підлогу..». Вона померла не тільки від старості й фізичного болю. До її смерті причетна похмура сталінська дійсність.
ваними очима спостерігає «шалений танок» – кружляння мушок, цвіт метеликів у травах, знайомиться зі звірятами (поваж'ним борсуком, ведмедем «рудим та волохатим», вовком-сірком). Під звуки кобзи павука все те товариство починає забавлятися так, що й поважні дерева не втерпіли. Вони повисмикували із землі свої ноги і «ну садити гопака». Тремтливе прощання із лісовими друзями перериває матуся словами: «Вставай, вже сонечко зійшло».
Уміння поета створити настрій (у творах для дітей він поєднаний із глибоким розумінням дитячої психології), одухотворення (олюднення) природи, викорис-тання народнопоетичних засобів: символів, епітетів, порівнянь – забезпечують глибокий ліризм творів О. Олеся.
2.Типовість подій і персонажів у творі «Суд» Юрія Мумкеїпика.
Ю. Мушкетик – автор широковідомих прозових творів «Біла тінь», «Крапля крові», «Жорстоке милосердя», «Семен Палій», «Позиція», «Рубіж», «Яса», «Смерть Сократа», «Суд над Сенекою». Його перу належать романи, повісті та оповідання, в яких осмислено історичну долю українського народу, формування його національної свідомості, проблеми духовності, моралі тощо.
В оповіданні «Суд» Ю. Мушкетик змальовує похмуру дійсність колгоспного села перших повоєнних років. У центрі сюжетних перипетій – сільська трудівниця Ганна. Вона постала перед «правосуддям» доби застою через те, що, будучи хворою, не змогла виробити у колгоспі трудоднів. Страшний сором, біль і образа скували постать скривдженої долею, старої хворої жінки. Перед очима враз пройшли тяжкі 30-ті роки, голод, смерть пасербиці Оленки. У роки війни на фронті загинув її чоловік, не повернулися додому сини Данило і Микита. Коли дістала похоронку на Микиту, найменшого сина, відчула, що згасає її життя.
Додому повернувся поранений Грицько. Зібрався із силами, поїхав завершувати навчання в інституті. Ганна знову залишилася сама. Була вже на той час дуже кволою, незахищеною. Сільський голова Устим Рукавиця грубою поведінкою не раз кривдив Ганну. Разом з фінансовим агентом Йосипом Шилом ще під час війни забрали у Ганни корову за нездачу молока Знайшли вони й переконливі аргумен-ти, щоб забрати порося. Обманом заставили підписатися під позикою на 1300 крб. замість 300. Прийшли вночі восьмеро чоловік до одинокої жінки, наказали підписуватися, а суму закрили від неї. Згодом лише з'сувалося, під чим підписалася Ганна. Пробувала героїня знайти правду через військкомат, писала туди, як повелися з нею, дружиною і матір'ю загиблих на війні. На папері визнали її правду, але насправді все залишалося по-старому. Більше того, одного разу, виступаючи на зборах, Устим Рукавиця назвав Грицька, який пройшов війну, іноземним шпигуном. Коли принесли таку новину Ганні, вона не повірила в поговір, «одначе їй зробилося так погано, що вона занедужала й не вставала більше тижня».
Варто зазначити, що описане у творі моральне знущання над героїнею – не авторська вигадка, а лише художньо опрацьовані реальні факти із життя колгосп-ників часів застою.
Коли героїня одужала, вона знову бралася за роботу. Праця – необхідна умова її життя. Замолоду працюючи, Ганна часто співала. Пісня і праця виповнювали її будні, допомагали долати труднощі. То хіба могла вона з доброї волі не виконати своєї норми буряків, щоб вони «зеленіли прибитою морозом гичкою»? Це її біль. Тому кілька разів пробувала вона попрацюва ти з лопатою на своїй ділянці, але так і не зуміла впоратися, «останній раз і дійти до села не могла».
Коли була Ганна ланковою, часто звертався до неї голова,, щоб піднімала дівчат на прорив. «А колгоспна робота – суспіль прориви», – констатує Ю. Мушкстик. До невідкладної роботи у колгоспі не, раз залучалися і її сини, навіть заняття у школі пропускали. Ганна, ростила їх працьовитими. Попередній голова Кузьма Діренко хвалив хлопців за їх працьовитість. Трохи людянішим до війни був і Устим Рукавиця. Та дуже швидко змінився: «Узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав на поле напідпитку», у поведінці з людьми відчувалася його зверхність.
Устим Рукавиця виступає в оповіданні у ролі позивача, а Ганна сидить на лаві підсудних. Вирок суду – «...визнати винуватою, засудити на півтора року виправних робіт, але, враховуючи..., що всі попередні роки працювала в колгоспі справно…, що її чоловік і два сини загинули на фронті, замінити виправні табори примусовою працею при колгоспі», виконати було вже нікому.
У той час, коли Рукавиця і Шило бенкетують після суду, Ганна «неначе під-бита птаха, махнула руками і опустилася на підлогу..». Вона померла не тільки від старості й фізичного болю. До її смерті причетна похмура сталінська дійсність.
Білет 21
1.Проблеми чорнобильської трагедії в українській літературі.
Усі жахіття й проблеми Чорнобиля знайшли відгук у серцях і думах українських письменників. У перші ж дні після катастрофи на сторінках літературних часописів, зокрема в «Літературній Україні», з'явилися пристрасні публіцистичні виступи Олеся Гончара, Бориса Олійника, Івана Драча. Згодом були видруковані поетичні твори Бориса Олійника, Наталки Білоцерківець, Леоніда Горлача, Світлани Йовенко. Подією в літературі стала поема Бориса Олійника «Сім» (1987). Цей твір присвячено пам'яті відважних шести пожежників, що самовіддано вступили у боротьбу зі смертю, та кінорежисера Володимира Шевченка, який знімав фільм про спробу людей протистояти стихії. «Де ви тепер, матерів своїх діти, колисаєте сон», – у традиції народного плачу і скорботи запитує поет, і «мов з козацького реєстру» вичитуємо імена сміливців: Віктор Кібенок, Микола Вашук, Василь Ігнатенко, Микола Титенок, Володимир Тишура, Володимир Правик, Володимир Шевченко. Завдяки Б. Олійнику, його продуманому художньому прийому поіменної переклички свічка пам'яті горітиме у віках і нагадуватиме про кожного героя чорнобильських подій.
Велику увагу звертає Б. Олійник у поемі на проблеми моралі. Осмислюючи глобальність чорнобильської трагедії, автор спонукає читача заглянути у свій внутрішній світ, побачити й оцінити власну совість і власну антисовість. Тому міфологічний образ крука є не тільки уособленням зовнішнього ворога, чужого зла – це і власні недоліки, власне зло, притаманне майже кожній людині. Отож утверджувати добро і правду на землі потрібно, починаючи із подолання власного зла, своєї антисовісті. Історія переконує, що вже не один раз, забувши про власну совість, ми сприяли всеможливим воронам-крукам використовувати нашу правду і нашу істину проти нас самих.
Драматичні моральні та духовні колізії, проблеми науки й цивілізації, самопізнання та самоусвідомлення, національні і загальносуспільні проблеми завжди взаємопов'язані. Відвернення планетарної катастрофи залежить від комплексного розв'язання цих проблем. Такі висновки робимо, ознайомившись із поемою «Сім».
Всеукраїнській біді присвячена і поема І. Драча «Чорнобильська мадонна» (1988). І у назві поеми, і в образі солдатської матері, босі сліди якої бачимо біля саркофага (там вона шукає свого сина, яким став жертвою атомної стихії); і в образі хрещатицької мадонни – молодої божевільної жінки, яка, мов привид, бродить по київських вулицях з лялькою чи мертвою дитиною на руках; і селянської мадонни, і в збережених іменах, фактах, розповідях учасників ліквідації аварії звучить вимога відповідальності перед совістю, перед людством за погублений світ. Та відповідальних у радянському суспільстві, на жаль, немає. У розділі «Роздуми під час відкритого Чорнобильського суду в закритій зоні на стару старосвітську тему «Ірод і Пілат», поет, орієнтуючись на глибокі моральні традиції, наголошує, що всі злочини проти людства в усі часи і у всіх народів були завжди «іменними», за них відповідали. Чому ж на Чорнобильському суді пустує місце Пілата? Яка мораль суспільства, що ховає злочинця?
Відомий біблійний мотив про Пілата, вдало використаний І. Драчем, спонукає до філософських узагальнень, до роздумів на морально-етичні теми.
Останні рядки поеми, де «несе сива чорнобильська мати цю планету..., це хворе дитя!» звучать як нагадування про відповідальність за навколишній світ.
Майже одночасно (1987) були написані прозові твори, присвячені проблемам чорнобильської трагедії. Це повість Ю. Щербака «Чорнобиль» та роман В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття».
Повість Ю. Щербака, хоча й носить документальний характер (це зібрані магнітофонні записи учасників ліквідації аварії і жертв атомної стихії), все ж відзначається неабияким художнім осмисленням того, що сталося.
Відома журналістка Любов Ковалевська, пожежник Леонід Телятников, голова Прип'ятського міськвиконкому Олександр Єсаулов, електронник Юрій Бадаев, водій Григорій Хміль – всі вони по-своєму передають пережиту трагедію. Своє завдання Ю. Щербак вбачав у тому, щоб передати мужність людей у поєдин-ку зі смертю й по-філософськи осмислити долю, позначених Чорнобилем, і тих, хто далі йтиме у технологізовану цивілізацію. У цих міркуваннях велике значення має монолог академіка Валерія Легасова, який зробив правдивий аналіз причин катастрофи. Їх корені вчений вбачає не лише у хибності технології, а моральному й духовному стані суспільства. Вони започатковані в системі освіти, кар'єризмі, бюрократизмі, хабарництві тощо.
В основу сюжетної лінії твору В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття» покладено історію сім'ї Мировичів. Однак В. Яінорівський спостерігає вплив катастрофи не лише на одну сім'ю, а простежує цей вплив на життя всього навколишнього селянства.
Масштабність Чорнобильської трагедії породила цю гірку «вічну» тему нашої літератури. Відлік від злопам'ятного дня 26 квітня 1986 р. вже перейшов рубіж десятиліття, але події, пов'язані з цим днем, раз у раз