Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Экзаменационные билеты по Украинской литературе

Экзаменационные билеты по Украинской литературе

«з гострими кіггями». Силою своєї майстерності Франко творить не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті.

Поезія «Чого являєшся мені...», що належить до другого «жмутку» – це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві облич­чя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії – епітети, порі­вняння – мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водночас передають крижаний холод у ставленні до ліричного героя: «уста твої німі», очі – «немов криниці дно студене». Серце закоханого ліричного героя, «неначе перла у болоті, марніє». Поезія сповнена вели­кого самозреченого почуття: «Являйся, зіронько, мені хоч в сні!»

Більшість поезій другого «жмутку» витримана в дусі народної твор­чості. У вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» врода коханої певною мі­рою протиставля-ється характерові дівчини. Серце – «колюче терня» чи слово гостре, «як бритва», не свідчать про черствість і жорстокість герої­ні. Суть у тому. що вона не любить. Ліричний герой не осуджує її, навпа­ки, він захоплений красою очей, «темніших ночі», її чаром, «що то запа­лює серце пожаром». У вірші багато пестливих форм: серденько, устонька. Збентежена душа ліричного героя ще сподівається на взаєм­ність. Поєднання контрастних оцінок («Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!») передає збентеженість ліричного героя. Цей твір І.Франка покладений на музику А. Кос-Анатольським.

Яскравою народнопоетичною символікою відзначається поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся». Червона калина – молода, врод­лива дівчина, дуб – могутній, дужий юнак. Твір має форму діалогу між калиною і дубом. Відповіда-ючи на зверхні, несправедливі запитання ду­ба, калина їх спростовує: в неї немає сили тягнутися вгору, тому й свої ягідки схиляс додолу. Повторення в кожній строфі закінчення попере­днього непарного рядка концентрує увагу на висловле-ній думці, посилює мелодійність звучання твору.

Геній Франка найповніше розкрив себе у другому «жмутку» віршів «Зів'ялого листя». Обробки народних пісень чи вірші, написані спеціально в народнопісен-ному ключі, мінорні й драматичні за змістом, входять у «Зів'яле листя», за словами Д. Павличка, «як сонячні промені в осінню га­лузку». Тут є речі такої простоти і глибинності, що їх можна зарахувати до най геніальніших поетичних творінь світової любовної лірики.

Ліричний герой Франка тут маііже непомітно іронізує: не тривожся, це не сирота, не жебрак, а всього-на-всього прийшла любов. Цей вірш – як діамант-самородок, без нього важко уявити собі гігантський материк Фран­кової поезії.

2.Ліризм, гумор і сатира у творах Остапа Вишні.

Творчість Остапа Вишні (1889–1956) надихалась і окрилювалась ве­ликим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення у своїх щоденникових записах. «Який би я був щаслніїий – занотував гуморист, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку... Ви уяв­ляєте собі: народ радісно усміхнувся!»

Остап Вишня – письменник-новатор, найяскравіша постать націо­нального відродження 20-х рр. Він не тільки розширив тематику, а й збага­тив жанрові різновиди памфлету, фейлетону, гуморески, нарису. Оригі­нальним твором письменника є його «Моя автобіографія».

«Моя автобіографія» – твір, який має кілька мистецьких пластів: ін­форма-ційний (наче відповідь на запитання анкети: дата народження, навчання, входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що «Вишня залюбки маскувався під «простачка», який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим «дурником», перед яким пасують мудреці і королі»); саркастичне ставлення до літературознав­чих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, форму­вання письменника («Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа– картопля, коноплі, бур'яни»); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристий сміх «Енеїди»; сатирично-тумормстичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати... Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських, за-мурзаних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, ко­ли треба було, і іііко;ін люто. Де тепер вона, та лішйка, що виробляла ме­ні стиль літературний?»).

У дусі згадуваної «маски» щиросердне «зізнання» Остапа Вишні про те, як він став письменником: «У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекла-дачем. Перекладав, перекладав, а потім думаю собі: «Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму». І зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. І пишу собі...».

Уже протягом двадцятих років Остап Вишня видрукував близько 25 збірок «Вишневих усмішок»: «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Вишневі-усмішки літературні» та інші. Він був най-популярнішим письменником 20-х рр. Теми його усмішок найрізноманітніші: політичне, господарське культурне життя. Найсильнішим виступає письменник як гумористичний описувач побуту післяреволюційного села.

Визволений з беріївських таборів у 1944 р., Остап Вишня знову стає улюбленим і популярним письменником в Україні. У цьому ж 1944 р. ви­друкувана його «Зенітка».

Письменник писав про свою гумореску «Зенітка»: «Я хотів у тяжкі, грізні часи писати щось дуже веселе... щоб і моя робота спричинилась до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто таки зареготалися. Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказати б, мобілізаційну підбадьорювали ну роль». В основі композиції гуморески діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш?» Цією деталлю підкреслено всена­родність війни з окупантами. Складається гумореска з двох частин: «соп-рикосновеніє» діда Свирида з фашистами і побутові «страже-нія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід «так напрахтикувався, що ніяка війна мені ані під шапку». У першій частині Остап Вишня застосо­вує засоби сатири – бурлескну лексику, лайливі, принизливі слова, вжи­вання форми середнього роду замість чоловічого, саркастичні інтонації. Вила-трійчата, якими Свирид «як щурят подавив» гітлерівців, виростають у гіперболізований образ народної «зенітки». У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий, що викликав регіт великих аудиторій. Засоби комічного тут – військова тер­мінологія у розповіді про бабу Лукерку, русизми тощо.

Природа була для Остапа Вишні джерелом життя і натхнення. Ніжно, усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом ба­гатьох післявоєнних літ письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за "звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. «Лисиця», «Відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця», «Бекас». «Вовк» та інші склали «Мисливські усмішки», які посідають значне місце у творчості письменника. У цих маленьких шедев­рах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного таланту Остапа Вишні – гумору і лірики. У «Мисливських усмішках» не­має закликів любити природу. Як справедливо сказав М. Рильський, в Оста­па Вишні «в душі поезія цвіла», а справжня поезія не буває прямолінійною, декларативною. Природа в «Мисливських усмішках» одухотворена. Пись­менник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроііикаючим розу­мінням таємниці Всесвіту. Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. «Осінь... Ось палає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому га­лузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він круж­ляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на йо­го місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою уми­ватиметься... » («Вальдшнеп»). Ліричний герой «Мисливських усмішок» – людина дотепна, оптимістична, завжди у життєрадісному настрої.

«Мисливські усмішки» – яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, айв усій українській сатирично-гумористичній літературі.


королі»); саркастичне ставлення до літературознав­чих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, форму­вання письменника («Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа– картопля, коноплі, бур'яни»); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристий сміх «Енеїди»; сатирично-тумормстичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати... Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських, за-мурзаних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, ко­ли треба було, і іііко;ін люто. Де тепер вона, та лішйка, що виробляла ме­ні стиль літературний?»).

У дусі згадуваної «маски» щиросердне «зізнання» Остапа Вишні про те, як він став письменником: «У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекла-дачем. Перекладав, перекладав, а потім думаю собі: «Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму». І зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. І пишу собі...».

Уже протягом двадцятих років Остап Вишня видрукував близько 25 збірок «Вишневих усмішок»: «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Вишневі-усмішки літературні» та інші. Він був най-популярнішим письменником 20-х рр. Теми його усмішок найрізноманітніші: політичне, господарське культурне життя. Найсильнішим виступає письменник як гумористичний описувач побуту післяреволюційного села.

Визволений з беріївських таборів у 1944 р., Остап Вишня знову стає улюбленим і популярним письменником в Україні. У цьому ж 1944 р. ви­друкувана його «Зенітка».

Письменник писав про свою гумореску «Зенітка»: «Я хотів у тяжкі, грізні часи писати щось дуже веселе... щоб і моя робота спричинилась до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто таки зареготалися. Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказати б, мобілізаційну підбадьорювали ну роль». В основі композиції гуморески діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш?» Цією деталлю підкреслено всена­родність війни з окупантами. Складається гумореска з двох частин: «соп-рикосновеніє» діда Свирида з фашистами і побутові «страже-нія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід «так напрахтикувався, що ніяка війна мені ані під шапку». У першій частині Остап Вишня застосо­вує засоби сатири – бурлескну лексику, лайливі, принизливі слова, вжи­вання форми середнього роду замість чоловічого, саркастичні інтонації. Вила-трійчата, якими Свирид «як щурят подавив» гітлерівців, виростають у гіперболізований образ народної «зенітки». У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий, що викликав регіт великих аудиторій. Засоби комічного тут – військова тер­мінологія у розповіді про бабу Лукерку, русизми тощо.

Природа була для Остапа Вишні джерелом життя і натхнення. Ніжно, усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом ба­гатьох післявоєнних літ письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за "звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. «Лисиця», «Відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця», «Бекас». «Вовк» та інші склали «Мисливські усмішки», які посідають значне місце у творчості письменника. У цих маленьких шедев­рах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного таланту Остапа Вишні – гумору і лірики. У «Мисливських усмішках» не­має закликів любити природу. Як справедливо сказав М. Рильський, в Оста­па Вишні «в душі поезія цвіла», а справжня поезія не буває прямолінійною, декларативною. Природа в «Мисливських усмішках» одухотворена. Пись­менник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроііикаючим розу­мінням таємниці Всесвіту. Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. «Осінь... Ось палає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому га­лузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він круж­ляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на йо­го місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою уми­ватиметься... » («Вальдшнеп»). Ліричний герой «Мисливських усмішок» – людина дотепна, оптимістична, завжди у життєрадісному настрої.

«Мисливські усмішки» – яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, айв усій українській сатирично-гумористичній літературі.


Білет 7

1.Тематика поетичної' творчості Павла Грабовського. Аналіз поезій «До Русі-України», «До українців».

Із 38 років життя П. Грабовський 20 років провів у неволі – тюрмах, таборах, па засланнях. Відірваний від рідиого краго, фізично недужий, часто доведений до відчаю, поет все ж зумів зберегти віру у праве діло борця за кращу прийдешність України. Він ні на хвилину не полишав своєї письмен­ницької праці, яку розумів як обов'язок перед українським народом. У сні­гах далекого Сибіру П. Грабовсь-кий вимріював національну незалежність України, суспільний її поступ. Жагуче бажання бачити Вітчизну оновле­ною, щасливою, вільною пронизує всю його творчість.

До збірок оригінальної поезії П. Грабовського «Пролісок», «З Півночі», «Кобза» увійшли вірші широкого діапазону звучання. Серед них посвяти друзям, в яких щире захоплення «справжніми героями», вірші, адресовані школярам (із рівнем освіти він пов'язував майбутнє України), прекрасні зразки пейзажної лірики, зокрема «Веснянки».

Справжніми перлинами творчості поета можна, вважати його вірші «Швач-ка», «Трудівниця», «Робітникові». Вони засвідчують надзвичайно тонку душу, чутливе серце поета, вболівання за долю братів-українців, готов­ність стати на їх захист.

Характерною прикметою творів П. Грабовського різних тематичних груп є громадянський пафос. Він звучить і в пейзажній, і в інтимній ліриці поета. Своє мистецьке кредо поета-громадянина виголошує П. Грабовський у вірші «Я не співець чудовної природи».

Глибоким ліризмом перейнятий вірш «До матері», страждання якої у зв'язку з арештом сина уявляються йому стократ тяжчими, ніж власні. Адже, крім природного материнського болю за сином, їй доводиться захи­щати його іще «від людського неправого суду».

Ряд віршів у творчій спадщині П. Грабовського присвячені Надії Сигиді – жінці, яка стала для політичних в'язнів полум'яним символом нескореності. Це вірші «До Н. К. С.», «Тяжкий завіт», «До мучениці». Через усе своє життя І творчість проніс П. Грабовський любов і повагу до На­дії Сигиди. У віршах-присвятах автор називає її «ангелом», «сестронькою», «святою та невинною». Мужність та рішучість – це ті риси, якими повинен володіти борець. Саме такою була Надія Сигида. Серед творів П. Грабовського вирізняється вірш «Уперед», у якому він закликає до рішу­чих дій «за край рідний та волю».

Домінуючим мотивом поетичної спадщини П. Грабовського є мотив неволі України. Звертаючись до України, П. Грабовський найчастіше вико­ристовує поетичну форму послання. Це вірш «До України» («Під небом дальньої чужини...»), «До українців» («Українці, браття милі»), «До гали­чан», «Народові українському», «Поетам-українцям», «До українки», «До України («Сиджу в неволі та марю тихенько»), «До Русі-України».

У поезії до «Русі-України» поет виказує своє найзаповітніше бажання бачити рідний край вільним. І йдеться тут не тільки про класову залежність, але й національну. П. Грабовський висловлює своє переконання в тому, що волю український народ повинен здобувати сам: «Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь»

Мир, злагода, «велич простого народу» повинні запанувати в Україні, коли вона визволиться «з-під віковічного ярма» – таку думку проводить П. Грабовсь-кий у вірші «До Русі-України».

У названих віршах-посланнях поет утверджує ідеї правди, освіти, зго­ди, любові до України. Запорукою національної свідомості П. Грабовський вважає освіченість народу. До проблеми освіченості він звертався неодно­разово у своїх віршах, адресованих землякам. Освоїти «лан освіти» поет за­кликає у вірші «До українців». Тільки разом, тільки шляхом освіти, яка від­криє очі, допоможе національному прозрінню, можна творити майбутню долю України. Спільна невтомна праця допоможе розв'язати руки, дасть наснагу до боротьби «за високість духа», допоможе знайти відповідь на за­питання: «Хто ми?»

Болючою проблемою поета було те, що ло нього мало доходило ін­формації про події в Україні. Лише з листів Б. Грінченка, М. Павлика і І. Франка він дізнавався про деякі новини в культурному й суспільному житті українців. тому є зрозумілим звернення до земляків: «Українці, браття милі. Відгукніться, де ви е, Чи жнві ще. чи в могилі Давня слава зогниє».

Турбується поет і тим, «чи покраща наша доля»„ чи позбудемося ми рабсь-кого ярма. І тут знову звучить висновок поета про те, шо лише разом, шляхом освіти, з палкою любов'ю у серці до України можна прийти до кращих часів.

Таким чином, і в інтимній, і в пейзажній ліриці П, Грабовського, у йо­го посвятах друзям, знайомим звучить громадянська стурбованість про до­лю рідної землі. Тема України, її неволі і сподівання на кращу долю об'єднує найбільшу кількість поетичних творів П. Грабовського.

2.Трагедія роду Половців у романі «Вершники» Юрія Яновського.

Роман у новелах «Вершники» (1935) – один із кращих творів україн­ської літератури про громадянську війну. Про роботу над романом Ю. Яновський писав: «...я намагався... показати справжніх натхненників... громадянської війни..., вивести на сторінки книги трудящий народ – його сталеварів, селян, шахтарів, його інтелігенцію... Я звернув особливу увагу на мову, гідну, на мій погляд, розповісти про героїв».

Такий був задум письменника. І він з ним блискуче впорався, об'єктивно розкривши трагедію і героїзм драматичної епохи. Зображені у романі події потрібно розглядати саме у поєднанні героїчного і трагедійно-драматичного. Таке трактування зображуваних подій найбільш очевидне у новелі «Подвійне коло». Ця новела вражає жахливою картиною перебігу подій за один день війни, коли у вирі подій гинуть сотні людей і серед них три брати Половці. Головними персонажами тут виступають брати Половці – «одного роду, та не одного класу», як висловлюється червоноармійський комісар Герт. Сліпа приналежність до «класу» стала підставою братовбивс­тва.

Одного дня у «серпні нечуваного тембру» 1919 року доля звела братів під Компаніївкою, що недалеко від рідного села, щоб вони вбили один од­ного. Батько та мати вчили їх риболовецької праці та жити у злагоді, бо «тому роду не буде переводу, в котрому брати милують згоду». Але життя внесло певні корективи, і кожного з них доля повела іншою дорогою. По­трапивши у вир війни, вони опинилися у ворогуючих таборах. Оверко вою­вав у загонах Петлюри, очолюючи там «купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри». Денікінський офіцер Андрій Половець коман­дує «загоном добровольчої армії генерала Денікіна», на українській землі воює за «матінку-Росію». Панас – махновець, в Української держави від­войовує «територію матері порядку анархії». Разом з Панасом наймолод­ший Половець – 14-річний Сашко. Згодом його забрав із собою червоиоа-рмієць Іван. Він з'явився зі своїм загоном вкінці, розправився з махновцями і завершив братовбивство.

Новела розпочинається надзвичайно динамічним розвитком подій:

«Лютували шаблі, І коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного...». Висока емоційна напруга після бою відключає розум, осмислен­-

ня подій. Переможці жадають помсти і жорстокої розправи над полонени­ми: «Дехто простягав руки і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пи­лом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, за­хлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем».

Якось холодно і байдуже, ніби не про брата йдеться, подає команду Оверко вбити Андрія: «Та рубайте його, козацтво».

Майже так само поводить себе Панас, подолавши Оверкове військо. Він власноручно вбиває Оверка, попередньо винісши цинічний вирок бра­тові.

Іван не вбивав переможеного Панаса, він не встиг цього зробити, то­му що Панас сам застрелився. Але з наказу Івана безжально були розстріля­ні всі полонені, які не захотіли перейти до червоноармійців.

На фоні жорстокого часу Половці стають не менш жорстокими. Вони не стали зрадниками, боягузами, відступниками, а стали лише завзятими непримиренними ворогами.

Біда і трагедія братів Половців у тому, що вони «не милували згоду». В ім'я примарних ідей вони вбивали один одного.

Своїм романом «Вершники» Ю. Яновський наштовхує на думку про зв'язок між революцією, бездушним братовбивством у горнилі громадян­ської війни і масовим нищенням українців у 20-30-х роках.


про події в Україні. Лише з листів Б. Грінченка, М. Павлика і І. Франка він дізнавався про деякі новини в культурному й суспільному житті українців. тому є зрозумілим звернення до земляків: «Українці, браття милі. Відгукніться, де ви е, Чи жнві ще. чи в могилі Давня слава зогниє».

Турбується поет і тим, «чи покраща наша доля»„ чи позбудемося ми рабсь-кого ярма. І тут знову звучить висновок поета про те, шо лише разом, шляхом освіти, з палкою любов'ю у серці до України можна прийти до кращих часів.

Таким чином, і в інтимній, і в пейзажній ліриці П, Грабовського, у йо­го посвятах друзям, знайомим звучить громадянська стурбованість про до­лю рідної землі. Тема України, її неволі і сподівання на кращу долю об'єднує найбільшу кількість поетичних творів П. Грабовського.

2.Трагедія роду Половців у романі «Вершники» Юрія Яновського.

Роман у новелах «Вершники» (1935) – один із кращих творів україн­ської літератури про громадянську війну. Про роботу над романом Ю. Яновський писав: «...я намагався... показати справжніх натхненників... громадянської війни..., вивести на сторінки книги трудящий народ – його сталеварів, селян, шахтарів, його інтелігенцію... Я звернув особливу увагу на мову, гідну, на мій погляд, розповісти про героїв».

Такий був задум письменника. І він з ним блискуче впорався, об'єктивно розкривши трагедію і героїзм драматичної епохи. Зображені у романі події потрібно розглядати саме у поєднанні героїчного і трагедійно-драматичного. Таке трактування зображуваних подій найбільш очевидне у новелі «Подвійне коло». Ця новела вражає жахливою картиною перебігу подій за один день війни, коли у вирі подій гинуть сотні людей і серед них три брати Половці. Головними персонажами тут виступають брати Половці – «одного роду, та не одного класу», як висловлюється червоноармійський комісар Герт. Сліпа приналежність до «класу» стала підставою братовбивс­тва.

Одного дня у «серпні нечуваного тембру» 1919 року доля звела братів під Компаніївкою, що недалеко від рідного села, щоб вони вбили один од­ного. Батько та мати вчили їх риболовецької праці та жити у злагоді, бо «тому роду не буде переводу, в котрому брати милують згоду». Але життя внесло певні корективи, і кожного з них доля повела іншою дорогою. По­трапивши у вир війни, вони опинилися у ворогуючих таборах. Оверко вою­вав у загонах Петлюри, очолюючи там «купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри». Денікінський офіцер Андрій Половець коман­дує «загоном добровольчої армії генерала Денікіна», на українській землі воює за «матінку-Росію». Панас – махновець, в Української держави від­войовує «територію матері порядку анархії». Разом з Панасом наймолод­ший Половець – 14-річний Сашко. Згодом його забрав із собою червоиоа-рмієць Іван. Він з'явився зі своїм загоном вкінці, розправився з махновцями і завершив братовбивство.

Новела розпочинається надзвичайно динамічним розвитком подій:

«Лютували шаблі, І коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного...». Висока емоційна напруга після бою відключає розум, осмислен­-

ня подій. Переможці жадають помсти і жорстокої розправи над полонени­ми: «Дехто простягав руки і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пи­лом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, за­хлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем».

Якось холодно і байдуже, ніби не про брата йдеться, подає команду Оверко вбити Андрія: «Та рубайте його, козацтво».

Майже так само поводить себе Панас, подолавши Оверкове військо. Він власноручно вбиває Оверка, попередньо винісши цинічний вирок бра­тові.

Іван не вбивав переможеного Панаса, він не встиг цього зробити, то­му що Панас сам застрелився. Але з наказу Івана безжально були розстріля­ні всі полонені, які не захотіли перейти до червоноармійців.

На фоні жорстокого часу Половці стають не менш жорстокими. Вони не стали зрадниками, боягузами, відступниками, а стали лише завзятими непримиренними ворогами.

Біда і трагедія братів Половців у тому, що вони «не милували згоду». В ім'я примарних ідей вони вбивали один одного.

Своїм романом «Вершники» Ю. Яновський наштовхує на думку про зв'язок між революцією, бездушним братовбивством у горнилі громадян­ської війни і масовим нищенням українців у 20-30-х роках.


Білет 8

1.Почуття і переживання ліричного героя новели «Intermezzo» Ми­хайла Коцюбинського.

Новела «Intermezzo» – один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література – явище естетики, але вона покликана до зображення «вірного малюнку рі­зних сторін життя» і його глибокого філософського, соціального, психо­логічного, історичного осмислення.

Ліричний герой

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: