Фізика напівпровідників
Сукупність змінних електричного та магнітного полів, що нерозривно зв’язані одне з одним, називається електромагнітним полем.
Можна показати, що перші два рівняння Максвела можна перетворити таким чином:
(4.66)
тобто вектори
напруженостей
та
змінного
електромагнітного
поля задовольняють
хвильовому
рівнянню
Будь-яка функція,
що задовольняє
хвильовому
рівнянню, описує
деяку хвилю.
Отже, з рівнянь
Максвела випливає,
що електромагнітне
поле існує у
вигляді електромагнітних
хвиль. Їх основні
властивості:
а) вектори
напруженостей
електричного
і магнітного
полів
та
в електромагнітній
хвилі перпендикулярні,
як один до одного,
так і до напрямку
поширення
хвилі.
б) коливання
векторів
та
відбуваються
синфазно в часі
і просторі,
тобто
та
одночасно
досягають
максимуму і
одночасно
перетворюються
на нуль (див.
мал.4.26);
в) миттєві значення Е та Н зв’язані співвідношенням
;
(4.67)
г) швидкість розповсюдження електромагнітної хвилі залежить від властивостей середовища
(4.68)
де
– швидкість
світла у вакуумі,
та
– електрична
та магнітна
проникності
середовища.
Оскільки
,
а
,
то
,
тобто швидкість
розповсюдження
електромагнітних
хвиль у середовищах
завжди менша
ніж у вакуумі.
Хвильовому рівнянню (4.66) задовольняє, зокрема, плоска біжуча хвиля. Рівняння плоскої електромагнітної хвилі, що розповсюджується вздовж осі х:
,
(4.69)
де
і
–
амплітуди
напруженостей
електричного
і магнітного
полів, відповідно,
– циклічна
частота, х –
координата,
v – швидкість
розповсюдження
хвилі,
– початкова
фаза хвилі.
Електромагнітні
хвилі переносять
енергію. Об’ємна
густина енергії
електромагнітної
хвилі дорівнює
сумі об’ємних
густин енергії
електричного
і
магнітного
полів:
.
З використанням (4.67) останнє рівняння можна привести до вигляду
,
(4.70)
де
– швидкість
розповсюдження
електромагнітних
хвиль у середовищі.
Перенос енергії
електромагнітною
хвилею характеризується
вектором Пойнтінга
,
модуль якого
дорівнює енергії,
що переноситься
хвилею за одиницю
часу через
площадку одиничної
площі, перпендикулярну
до напрямку
розповсюдження
хвилі.
(4.71)
Електромагнітні хвилі мають широкий діапазон частот, відрізняються за способами генерації та застосуванням (див. шкалу електромагнітних хвиль).
Шкала електромагнітних хвиль
|
Вид випромінювання |
Довжини хвиль, м |
Частоти, Гц |
Основні способи генерації та застосування |
| Радіохвилі |
|
|
Генератори електромагніт-них коливань різних конст-рукцій. Використовуються в телеграфії, телебаченні, раді-олокації, радіоастрономії. |
|
Інфрачервоні промені |
|
|
Випромінювання нагрітих тіл (дугові та газорозрядні лампи). Використовуються в інфрачервоній спектроскопії, при фотографуванні в темно-ті. |
| Видиме світло |
|
|
Лампи, лазери. |
| Ультрафіолетові промені |
|
|
Випромінювання Сонця, ртутні лампи. Використову-ються в ультрафіолетовій мі-кроскопії, в медицині. |
| Рентгенівські промені |
|
|
Трубки Рентгена (Пулюя). Використовуються в медич- ній діагностиці, дефектоско- пії. |
|
|
|
|
Виникають
при радіоактив-
них розпадах
ядер. Викорис-
товуються в
|
Розділ V. Оптика. Теорія відносності.
§ 5.1. Закони відбивання і заломлення світла. Явище повного внутрішнього відбивання
В основі геометричної оптики лежать закони відбивання і заломлення світла.
Закон відбивання
твердить, що
відбитий промінь
лежить в одній
площині з падаючим
променем і
нормаллю, проведеною
в точці падіння;
при цьому кут
відбивання
рівний куту
падіння (
.
Закон заломлення:
промінь падаючий,
заломлений
і нормаль в
точці падіння
лежать в одній
площині. Відношення
синуса кута
падіння
до синуса кута
заломлення
є величина
стала для даної
пари двох середовищ
і рівна відносному
показнику
заломлення
другого середовища
відносно першого
(мал.5.1)

(5.1)
Відносний
показник заломлення
– це відношення
абсолютних
показників
заломлення
середовищ
і
,
де
(с – швидкість
світла у вакуумі,
і
– швидкості
світла в першому
і другому
середовищах).
Отже,
(5.2)
Якщо промінь
поширюється
з оптично більш
густого середовища
в менш густе
(
то
при деякому
граничному
куті падіння
заломлений
промінь буде
ковзати по межі
поділу двох
середовищ,
тобто
При куті падіння
світловий
промінь повністю
відбивається.
В цьому полягає
суть явища
повного внутрішнього
відбивання
(мал.5.2). Очевидно,
в цьому випадку
(5.3)
На явищі повного внутрішнього відбивання базується робота приладів (рефрактометрів), які дозволяють визначати показник заломлення середовища.
§ 5.2. Тонкі лінзи.
Лінза називається тонкою, якщо її товщина d мала порівняно з радіусами кривизни її поверхонь R1 і R2 (мал.5.3).
Головною оптичною віссю лінзи називають пряму, що проходить через центри кривизни її поверхонь. Можна вважати, що в такій лінзі точки перетину головної оптичної осі з обома поверхнями лінзи співпадають. Цю точку називають центром лінзи. Промені, які проходять через центр лінзи, не зазнають заломлень.
Величину
(5.4)
називають
оптичною силою
тонкої лінзи
і
– абсолютні
показники
заломлення
для матеріалу
лінзи і оточуючого
середовища).
Для збирної
(додатньої)
лінзи Ф>0, для
розсівної
(від’ємної)
Ф<0. Точки, що
лежать на головній
оптичній осі
лінзи по обидві
сторони від
оптичного
центру на відстанях,
f,
називають
головними
фокусами лінзи
(мал.5.4).
Для першого головного фокуса F
(5.5)
Аналогічно друга головна фоку-
сна відстань
(5.6)
Площини,
які проходять
через головні
фокуси F
і
лінзи ерпендикулярно
до головної
оптичної осі,
називаються
фокальними
площинами
лінзи.
Найчастіше
буває, що речовина
по обидва боки
від лінзи одна
й таж (наприклад,
повітря). Тоді
головні фокусні
відстані чисельно
дорівнюють
одна одній.
Протилежні
знаки означають,
що головні
фокуси лежать
з різних боків
від лінзи. Для
збирної лінзи
(оскільки Ф>0)
,
для розсівної
лінзи (оскільки
Ф<0)
![]()
Для лінз справедлива формула
,
(5.7)
або у вигляді
(5.8)
де всі відрізки відраховуються від центра лінзи, а радіуси кривизни завжди напрямлені від вершини поверхні до центра сферичної поверхні. Вони вважаються додатніми, якщо напрямлені в сторону поширення світла. Кути відраховуються від напрямку головної оптичної осі і вважаються додатніми, якщо вони відраховані за стрілкою годинника. Відрізки, перпендикулярні до оптичної осі, відраховуються від оптичної осі; вони додатні вище оптичної осі і від’ємні нижче оптичної осі.
При розв’язуванні задач основне рівняння тонкої лінзи (5.7) записують у вигляді:
(5.9)
де
,
,
знак плюс відповідає
збирній лінзі,
знак мінус –
розсівній.
Лінійне збільшення для тонкої лінзи визначається як
.
(5.10)
Для дійсних зображень Г<0, тобто вони обернені; для уявних зображень Г>0, тобто вони прямі.
Оптична сила Ф центрованої системи двох тонких лінз на відстані d одна від одної з оптичними силами Ф1 і Ф2 дорівнює
.
(5.11)
§ 5.3. Інтерференція світла
Інтерференція світла – це явище накладання когерентних світлових хвиль, в результаті якого відбувається перерозподіл світлової енергії в просторі. В точках простору, куди когерентні хвилі приходять у фазі, вони підсилюють одна одну; в точках, куди вони попадають в протифазі, відбувається послаблення світла. На екрані спостерігається характерна інтерференційна картина у вигляді чергування темних і світлих смуг – максимумів і мінімумів освітленості, якщо падаюче світло моно- хроматичне.
Хвилі називаються когерентними, якщо їхня різниця фаз не залежить від часу.
У випадку максимуму
інтенсивності
інтерференційної
картини в оптичній
різниці ходу
двох когерентних
хвиль вкладається
ціле число
довжин хвиль
(у вакуумі)
тобто
(k=0, 1, 2, …) (5.12)
У середовищі
довжина хвилі
Мінімум інтерференції
спостерігається,
коли в оптичній
різниці ходу
вкладається
непарне число
півхвиль, тобто
∆=
(2k+1)
(k=0, 1, 2, …) (5.13)
Оптичною довжиною шляху променя називають добуток геометричного шляху променя на показник заломлення середовища.
Природні джерела світла не є когерентними. Це зумовлене тим, що акти випромінювань атомів відбуваються при хаотичній зміні різниці фаз. Для отримання когерентних світлових хвиль за допомогою звичайних джерел світла застосовують метод поділу світла від одного джерела (метод поділу амплітуди або фронту хвилі) на дві або декілька систем хвиль. В кожній з них представлене випромінювання одних і тих же атомів джерела, тому внаслідок однакового походження ці хвилі когерентні.
Поділ фронту хвилі відбувається при інтерференції на двох щілинах (дослід Юнга), дзеркалах Френеля, біпризмі Френеля. Поділ амплітуди світлових хвиль має місце при інтерференції на тонких плівках (плоскопаралельна пластинка, клин).
Можна показати, що відстань від центра інтерференційної картини до k–го інтерференційного максимуму
(5.14)
а мінімуму
(5.15)
де
– довжина
хвилі, L
– відстань
від екрана до
джерел світла,
d – відстань
між джерелами.
Зі співвідношень
(5.14) і (5.15) видно, що
відстань між
інтерференційними
смугами дорівнює

(5.16)
Умови максимумів і мінімумів інтерференції світла на плоскопаралельній пластинці (клину) у відбитому світлі визначаються співвідношеннями:
(k=0, 1, 2, …) (5.17)
(k=0, 1, 2, …) (5.18)
де d –
товщина пластинки,
–
абсолютні
показники
заломлення
середовищ, і
– кут падіння
променя на
пластинку
(мал.5.6).
У прохідному світлі умови підсилення і послаблення світла міняються місцями.
Інтерференційна картина на плоско-паралельній пластинці локалізована в нескінченності. Вона являє собою смуги рівного нахилу.
Умови (5.17) і (5.18) справедливі також для клину (клиноподібних плівок). У цьому випадку інтерференційна картина являє собою смуги рівної товщини і локалізована біля поверхні клину.
Явище інтерференції
використовують
в точних вимірювальних
приладах –
інтерферометрах,
які з високою
точністю дозволяють
вимірювати
відрізки довжин
(похибка порядку
м),
показники
заломлення
(інтерференційний
рефрактометр).
Інтерферометри
також застосовують
для спектрального
аналізу світла
(інтерференційний
спектрометр),
чистоти обробки
поверхні металевих
виробів (інтерферометр
Лінника).
Вертикальний
пучок монохроматичного
світла від
джерела S
падає під
кутом
на плоско-паралельну
напівпрозору
пластинку А.
Частина світла
відбивається
пластиною
(промінь 1), а
частина–проходить
крізь пластинку
(промінь 2). Промінь
1 відбивається
від дзеркала
Д
і частково
проходить через
пластинку А
(промінь
.
Промінь 2 відбивається
від дзеркала
Д
і повертається
до пластинки
двічі проходячи
через скляну
пластинку К,
яка компенсує
оптичну різницю
ходу в обох
плечах інтерферометра.
Хвилі
і
когерентні,
їх оптична
різниця ходу
(5.19)
де n – абсолютний
показник заломлення
повітря, а
і
–
відстані від
точки О до дзеркал
Д
і Д
Якщо
то спостерігається
інтерференційний
максимум. Зміщення
одного з дзеркал
на відстань
приводить до
появи інтерференційного
мінімуму. Таким
чином, по зміні
інтерференційної
картини можна
фіксувати малі
переміщення.
§ 5.4. Дифракція світла.
1. Принцип Гюйгенса - Френеля. Метод зон Френеля
Дифракція – це явище огинання світловими хвилями перешкод і проникнення світла в область геометричної тіні. Для спостереження дифракції необхідно, щоб розміри перешкод були співмірні з довжиною хвилі світла.
Проникнення світла в область геометричної тіні пояснює принцип Гюйгенса: кожна точка фронту хвилі являється джерелом вторинної сферичної хвилі. Положення фронту хвилі в наступний момент визначається огинаючою фронтів всіх вторинних хвиль. Принцип Гюйгенса не дозволяє знайти інтенсивність дифрагованої хвилі. Цей недолік усунув Френель, який доповнив принцип Гюйгенса уявленням про інтерференцію вторинних хвиль.
Нехай S (мал.5.8) – хвильова поверхня світла, яке поширюється від деякого джерела. Кожен елемент поверхні служить джерелом вторинної хвилі. Ці хвилі –когерентні. Від кожного елемента поверхні dS в точку Р приходить коливання
(5.20)
Тут
– амплітуда
і фаза коливання
в місці знаходження
хвильової
поверхні S,
k –
хвильове число,
r – відстань
від елемента
dS до точки
Р. Коефіцієнт
залежить від
орієнтації
елемента dS
відносно r.
Результуюче коливання в точці Р, згідно Френелю, являє суперпозицію коливань всієї хвильової поверхні S:
(5.21)
Формула (5.21) є аналітичним виразом принципу Гюйгенса-Френеля.
В ряді дифракційних
задач, що мають
осьову симетрію,
розрахунок
інтерференції
вторинних хвиль
спрощується
за допомогою
розбиття фронту
хвилі на кільцеві
зони Френеля.
Розбиття на
зони проводиться
таким чином,
що оптична
різниця ходу
від відповідних
точок кожної
пари сусідніх
зон до точки
спостереження
Р дорівнює
Вторинні хвилі
від відповідних
точок двох
сусідніх зон
приходять в
точку Р в протифазі
і послаблюють
одна одну при
накладанні
(мал.5.9).
Нехай
…,
–
величини результуючих
амплітуд хвиль,
які приходять
в точку Р від
кожної зони.
Сумарна амплітуда
в точці Р від
усього фронту
буде дорівнювати
.
(5.22)
За рахунок
збільшення
кута нахилу
з ростом номера
зони, амплітуди
хвиль монотонно
зменшуються
![]()
Можна вважати, що
(5.23)
Тепер результуючу амплітуду А можна записати у вигляді

![]()
Очевидно, що вирази в дужках дорівнюють нулю, тоді
(5.24)
для парного числа зон Френеля. Результуюча амплітуда при цьому мінімальна і в точці Р буде мінімум