Фізика напівпровідників
(5.25)
і в точці Р спостерігається максимум освітленості.
Для повністю
відкритої
хвильової
поверхні
і
тому
тобто дія всієї
хвильової
поверхні еквівалентна
дії половини
центральної
зони Френеля.
Якщо дифракція світла відбувається на круглому диску, який закриває N перших зон Френеля, то результуюча амплітуда в точці Р буде визначатися величиною
(5.26)
Дифракційна
картина у цьому
випадку має
вигляд концентричних
світлих і темних
кілець. В центрі
картини при
довільному
N (парному,
чи непарному)
спостерігається
світла пляма
(пляма Пуасона).
При збільшенні
розмірів диска
величина амплітуди
буде зменшуватись.
Врешті-решт
при досить
великих розмірах
диска
і
При цьому в
точці Р буде
темна пляма
– геометрична
тінь.
Таким чином, закони геометричної оптики можна застосовувати у тих випадках, коли розміри перешкод і отворів великі порівняно з довжиною хвилі світла.
2. Дифракція Фраунгофера
Дифракцією Фраунгофера називається дифракція плоских хвиль. Дифракція Фраунгофера має більше практичне значення, ніж дифракція Френеля (дифракція сферичних хвиль).
Розглянемо довгу прямокутну щілину BС шириною b, на яку нормально падає паралельний пучок монохроматич- ного світла (мал.5.10). Згідно з принципом Гюйгенса-Френеля, точки щілини являються когерентними вторинними джерелами, що коливаються в одній фазі (площина щілини співпадає з фронтом хвилі).
За допомогою
лінзи Л на екрані
Е спостерігається
дифракційна
картина, яка
являє собою
систему максимумів
і мінімумів.
Знайдемо умови
спостереження
максимумів
і мінімумів.
Для цього розіб’ємо
фронт хвилі
ВС на зони Френеля
таким чином,
щоб оптична
різниця ходу
від країв сусідніх
зон у певному
напрямку поширення
дифрагованої
хвилі під кутом
дифракції
складала половину
довжини хвилі
З мал.5.10 видно,
що ширина зони
Френеля дорівнює
Якщо число зон
парне, тобто
(m
1,2,3,…),
(5.27)
то під кутом
спостерігається
дифракційний
мінімум. Випромінювання
відповідних
точок сусідніх
зон відбувається
у протифазі,
через те сусідні
зони гасять
одна одну.
Якщо число зон непарне, тобто
,
(m
1,
2, 3, …), (5.28)
то спостерігається дифракційний максимум, який відповідає дії однієї нескомпенсованої зони Френеля. Величина m називається порядком дифракційного максимуму.
Амплітуда хвилі в точці спостереження одержується на основі принципу Гюйгенса-Френеля:
(5.29)
де
–
амплітуда в
центрі дифракційної
картини при
![]()
Розподіл
інтенсивностей
:
(5.30)
Цей розподіл показаний на мал.5.11.
Перейдемо до дифракції на одномірній дифракційній решітці, яка являє собою систему N однакових паралельних щілин шириною а, розміщених на однакових відстанях b. Величина d=a+b називається періодом решітки. Сучасна дифракційна решітка має до 1200 щілин (штрихів) на 1 мм.
Дифракційна картина після решітки складніша порівняно з картиною від однієї щілини. Це зумовлене тим, що відбувається інтерференція хвиль, які йдуть від різних щілин решітки. Крім того, має місце підсилення максимумів і їх звуження.
Якщо світло падає нормально на решітку, то виконуються слідуючі умови:
для головних
максимумів:
(m
0,
1, 2, …); (5.31)
для головних
мінімумів:
(n
1,
2, 3, …); (5.32)
для додаткових
мінімумів:
(5.33)
(k–довільні цілі додатні числа крім 0, N, 2N, 3N, …).
Розподіл інтенсивності на екрані спостереження:
(5.34)
де
–інтенсивність
в напрямку
для однієї
щілини. В головних
максимумах
інтенсивність
в
разів більша,
ніж дає у відповідних
місцях щілина.
При великому
значенні N
вторинні
максимуми майже
непомітні на
екрані, їх
інтенсивність
не більша 5% від
інтенсивності
головного
максимуму.
На мал.5.12 показана
дифракційна
картина після
дифракційної
решітки в білому
(
світлі (вторинні
максимуми не
зображені).
З умови головних
максимумів
випливає, що
для всіх порядків,
крім m
,
біле світло
розкладається
в спектр. Тому
дифракційна
решітка використовується
як диспергуючий
елемент в
спектрометрах.
Важливою характеристикою оптичних приладів є їхня роздільна здатність. Згідно з критерієм Релея, зображення двох близьких точок можна вважати розділеними, якщо центральний дифракційний максимум від однієї точки співпадає з першим дифракційним мінімумом для другої точки.
Для об’єктива роздільна здатність
(5.35)
де D –
діаметр об’єктива,
– довжина хвилі
світла.
Мірою роздільної
здатності
дифракційної
решітки (спектрального
приладу) прийнято
вважати відношення
довжини хвилі
біля якої виконується
вимірювання
до мінімального
роздільного
інтервалу
тобто
Користуючись
критерієм
Релея, можна
показати, що
(5.36)
де m – порядок спектру, N – кількість щілин дифракційної решітки.
Дифракція рентгенівських променів
Відстань між
атомами в кристалі
(
співмірна з
довжиною хвилі
рентгенівського
випромінювання,
тому кристалічна
решітка може
служити просторовою
дифракційною
решіткою для
рентгенівських
променів.
Якщо на кристал
спрямувати
потік рентгенівського
випромінювання
від рентгенівської
трубки з неперервним
спектром, то
для даного
кристалу знайдуться
промені з такою
довжиною хвилі
що умови дифракції
будуть виконуватись.
Розрахунок
дифракційної
картини від
кристалічної
решітки можна
провести слідуючим
простим способом.
Проведемо через
вузли кристалічної
решітки паралельні
рівновіддалені
площини (атомні
площини). Якщо
падаюча на
кристал хвиля
– плоска, то і
огинаюча вторинних
хвиль, які породжені
атомами даного
атомного шару,
також буде
площиною. Плоскі
вторинні хвилі,
відбиті від
різних атомних
площин, – когерентні
і будуть давати
інтерференційну
картину. При
цьому, як і у
випадку дифракційної
решітки, вторинні
хвилі будуть
практично
гасити одна
одну у всіх
напрямках крім
тих, для яких
різниця ходу
між сусідніми
хвилями буде
кратною
.
З мал 5.13 видно,
що різниця ходу
для хвиль, які
відбились від
сусідніх атомних
площин, дорівнює
2dsin
,
де d – період
кристалічної
решітки,
–
кут ковзання
падаючих променів.
Напрямки, в яких спостеріга-ються дифракційні максимуми, визначаються умовою Вульфа-Брегга:
2dsin
(m
1,
2, 3, …). (5.37)
Наявність багатьох атомних площин призводить лише до того, що максимуми інтенсивностей стають більш гострими, як і при збільшенні числа щілин дифракційної решітки.
Дифракція рентгенівських променів від кристалів має два основних практичних застосування. Вона використовується для визначення спектрального складу рентгенівського випромінювання (рентгенівська спектроскопія). Визначаючи напрямки дифракційних максимумів досліджуваного рентгенівського випромінювання від кристалів з відомою структурою можна обчислити (за формулою 5.37) довжини хвиль.
Друге практичне використання – вивчення структури кристалів (рентгеноструктурний аналіз). У цьому випадку за відомим спектральним складом падаючого випромінювання знаходять міжатомні відстані в кристалі. Існують різні методики рентгеноструктурного аналізу (метод Лауе, метод Дебая).
§ 5.5. Поляризація світла.
Типи поляризації. Поляризація при відбиванні
Світлова хвиля
складається
з багатьох
цугів електромагнітних
хвиль, що випромінюються
окремими атомами.
Площина коливань
(площина коливань
вектора
)
для кожного
цугу орієнтована
випадково. Тому
в природному
світлі коливання
різних напрямків
швидко і хаотично
змінюють одне
одного.
Світло, в якому
напрямок коливань
якимось чином
впорядкований,
називається
поляризованим.
Якщо коливання
світлового
вектора (вектора
)
відбувається
в одній площині,
світло називають
плоско- (або
лінійно-) поляризованим.
Площиною поляризації називають площину, перпендикулярну до площини коливань (мал.5.14).
Якщо кінець
вектора
описує еліпс,
то світло називається
еліптично-поляризованим.
Таке світло
можна представити
як суму двох
когерентних
плоскополяри-зованих
хвиль, площини
коливань яких
взаємно перпендикулярні.
Проекції світлових
векторів на
відповідні
осі змінюються
по закону:
.
(5.38)
При різниці
фаз
еліпс вироджується
в пряму – маємо
плоскополяризоване
світло. При
різниці фаз
і рівності
амплітуд еліпс
перетворюється
в коло. В цьому
випадку маємо
циркулярно-поляризоване
світло (кругова
поляризація).
В залежності
від напрямку
обертання
вектора
розрізняють
праву і ліву
еліптичну і
кругову поляризації.
Плоскополяризоване світло можна отримати з природного за допомогою поляризаторів. Ці прилади вільно пропускають коливання паралельно площині поляризатора і повністю затримують коливання, перпендикулярні до цієї площини.
Нехай на поляризатор
падає плоскополяризоване
світло амплітуди
з інтенсивністю
(мал.5.15). Крізь
прилад пройде
складова коливання
з амплітудою
де
– кут між площиною
коливань падаючого
світла і площиною
поляризатора.
Інтенсивність
світла, що пройшло
через поляризатор
(5.39)
Це співвідношення носить назву закону Малюса.
Поляризований промінь можна також отримати при відбиванні світла на межі поділу двох середовищ. При куті падіння, який задовольняє умові
(5.40)
(закон Брюстера)
відбитий промінь
– повністю
поляризований.
Коливання у
відбитому
промені відбуваються
у площині,
перпендикулярній
до площини
падіння. Ступінь
поляризації
заломленого
променя при
куті падіння
– максимальний,
однак цей промінь
лишається
поляризованим
лише частково
(мал.5.16).
При проходженні світла через анізотропні кристали відбувається явище подвійного променезаломлення. Падаючий на кристал природний промінь ділиться на два плоскополяризовані – звичайний (0) і незвичайний (е). Звичайний промінь підкоряється закону заломлення. Незвичайний – ні; для нього показник заломлення різний в різних напрямках.
В кожному
анізотропному
кристалі існує
напрямок (або
два), вздовж
якого подвійне
променезаломлення
не відбувається.
Звичайний і
незвичайний
промені рухаються
з однаковою
швидкістю.
Такий напрямок
називається
оптичною віссю
кристалу. Існують
одноосні кристали
(кварц, ісландський
шпат) і двоосні
(слюда, гіпс).
Довільна площина,
яка проходить
через оптичну
вісь, називається
головною площиною
кристалу. На
мал.5.17
– оптична вісь,
тому площина
малюнка є головною
площиною.
Подвійне променезаломлення лежить в основі роботи поляризаторів: поляризаційних призм і поляроїдів.
Поляризаційна
призма Ніколя
являє собою
призму з ісландського
шпату, розрізану
по діагоналі
і склеєну канадським
бальзамом.
Показ-ник заломлення
канадського
бальзаму n
лежить між
показниками
заломлення
і
звичайного
і незвичайного
променів в
кристалі (
).
Кут падіння
такий, що звичайний
промінь зазнає
на прошарку
клею повне
внутрішнє
відбивання
і не проходить
крізь призму.
З мал.5.17 видно,
що призма Ніколя
пропускає лише
незвичайний
лінійнополяризований
промінь.
В деяких кристалах один з променів поглинається сильніше іншого. Це явище називається дихроїзмом. Так, наприклад, в кристалі турмаліну звичайний промінь на довжині 1 мм поглинається практично повністю. Таку ж властивість має поляроїд-целулоїдна плівка, в яку введена велика кількість однаково орієнтованих кристалів сульфату йодистого хініну.
Інтерференція поляризованих променів. Штучна оптична анізотропіяЗвичайна і незвичайна хвилі, які поширюються в одноосному кристалі при падінні на нього природного світла, – некогерентні. Якщо ж на одноосний кристал падає лінійнополяризоване світло, то звичайна і незвичайна хвилі в кристалі будуть когерентні. Ці хвилі мають попарно когерентні складові кожного з цугів хвиль, які проходять через поляризатор. Інтерференція поляризованих променів має практичне застосування. Нехай плоскопаралельна пластинка, яка вирізана з одноосного кристалу паралельно його оптичній осі, знаходиться між двома ніколями (мал.5.19). На виході з пластинки між звичайною і незвичайною хвилями виникає різниця фаз
.
(5.41)
Хоча ці хвилі після пластинки – когерентні, однак вони не можуть давати інтерференцію через те, що вони поляризовані у взаємно перпендикулярних площинах. Для спостереження інтерфере-нції цих хвиль необхідно за допомогою аналізатора виді- лити з них складові, які поляризовані в одній площині і тому здатні давати інтерферен-
цію.
Інтерференційна
картина після
аналізатора
залежить від
різниці фаз
довжини хвилі
падаючого
світла, від
кута
між його площиною
поляризації
і оптичною
віссю пластини,
а також від
взаємної орієнтації
площин поляризації
поляризатора
і аналізатора.
Інтерференцію поляризованих променів спостерігають при штучній анізотропії, яка може бути зумовлена деформацією або електричним полем.
Зеебек і Брюстер
(1816) відкрили явище
фотопружності,
яке полягає
в тому, що оптично
ізотропне
тверде тіло
під впливом
механічної
деформації
стає оптично
анізотропним
(тіло набуває
властивостей
одноосного
кристалу вісь
якого направлена
вздовж напрямку
стиску або
розтягу). Різниця
показників
заломлення
де
–нормальна
напруга. Таким
чином, помістивши
деформоване
тіло між поляризатором
і аналізатором
можна спостерігати
інтерференційну
картину. По
вигляду інтерференційних
смуг можна
судити про
розподіл напруг
в досліджуваному
тілі ( кожна
ізохромата
проходить через
точки, в яких
однакові).
Оптичний метод
вивчення на
прозорих моделях
розподілу
внутрішніх
напруг в деталях
і конструкціях
широко використовується
в сучасній
техніці і
будівництві.
Штучна анізотропія, викликана електричним полем, була відкрита Кером (1875) і носить назву ефекту Кера. Схема його спостереження зображена на мал.5.20, де П і А – поляризатор і схрещений з ним аналізатор, К – комірка Кера (кювета з рідиною і плоским конденсатором). Під дією однорідного електричного поля ізотропна рідина набуває властивостей одноосного кристалу. При цьому
(5.42)
де
–довжина хвилі
світла у вакуумі,
В – стала Кера,
Е – напруженість
електричного
поля.
Анізотропія
пояснюється
тим, що рідина
в електричному
полі поляризується
і набуває
анізотропних
властивостей.
Орієнтація
і дезорієнтація
молекул відбувається
на протязі
секунди, тому
при вимиканні
електричного
поля практично
миттєво зникає
світло після
аналізатора,
тобто комірка
Кера працює
як безінерційний
світловий
перемикач.
Обертання площини поляризації
При проходженні
лінійно-поляризованого
світла через
оптично активні
речовини (кварц,
розчин цукру)
площина поляризації
світла обертається
навколо напрямку
поширення
променя. Кут
повороту
пропорційний
шляху
,
пройденому
променем в
речовині:
(5.43)
Коефіцієнт
називають
постійною
обертання.
В розчинах кут
повороту площини
поляризації
пропорційний
шляху променя
в розчині
і концентрації
розчину С:
(5.44)
де
–
питома постійна
обертання.
Залежність
(5.44) використовується
для вимірювання
невідомої
концентрації
за відомою
концентрацією
розчину
![]()
(5.45)
де
–
кут повороту
для невідомої
концентрації,
–
кут повороту
для відомої
концентрації.
Явище оптичної активності покладене в основу роботи цукрометрів – приладів для вимірювання концентрації розчинів.
§ 5.6. Квантова природа випромінювання. Теплове випромінювання
Нагріті тіла випромінюють електромагнітні хвилі. Це відбувається внаслідок перетворення енергії теплового руху молекул тіла в енергію випромінювання. Теплове випромінювання знаходиться в рівновазі з випромінюючим тілом, тобто розподіл енергії між тілом і випромінюванням лишається незмінним для кожної довжини хвилі. Таке випромінювання називається рівноважним.
Розглянемо
закони теплового
випромінювання.
Введемо випромінювальну
здатність
– кількість
енергії, яка
випромінюється
одиницею площі
поверхні тіла
за одиницю часу
в одиничному
інтервалі
частот. Енергетична
світність, або
інтегральна
випромінювальна
здатність
–
це кількість
енергії, яка
випромінюється
одиницею площі
за одиницю часу
у всьому спектральному
діапазоні,
тобто
(5.46)
Поглинальна
здатність
визначає долю
енергії
падаючих
електромагнітних
хвиль за одиницю
часу на одиницю
площі поверхні
тіла в діапазоні
частот від
до
яка поглинається
тілом:
(5.47)
Тіло називається абсолютно чорним, якщо воно при будь-якій температурі повністю поглинає всі падаючі на нього електромагнітні хвилі:
.
(5.48)
Для довільної
частоти і температури
відношення
випромінювальної
здатності тіла
до його поглинальної
здатності
однакове для
всіх тіл і дорівнює
випромінювальній
здатності
абсолютно
чорного тіла:
.
(5.49)
Це є закон Кірхгофа в диференціальній формі.
Інтегральна
випромінювальна
здатність
абсолютно
чорного тіла:
(5.50)
Планк у 1900р. на
основі квантових
уявлень про
випромінювання
отримав аналітичний
вираз
Згідно Планку
енергія кванта
випромінювання
пропорційна
частоті:
(5.51)
де
– стала Планка.
В результаті,
![]()
(5.52)
На мал.5.21 зображена
залежність
спектральної
випромінювальної
здат-ності
абсолютно
чорного тіла
для різних
температур.
Площа під кривою
визначає інтегральну
випромінювальну
здатність
абсолютно
чорного тіла.
Підставляючи (5.52) в (5.50) і інтегруючи, знайдемо
(5.53)
Отже, інтегральна
випромінювальна
здатність
абсолютно
чорного тіла
пропорційна
четвертій
степені абсолютної
температури.
Це є закон
Стефана-Больцмана.
У формулі (5.53)
–
постійна
Стефана-Больцмана.
Досліджуючи
вираз спектральної
випромінювальної
здатності на
екстремум,
знайдемо, що
частота
при якій спостерігається
максимум спектральної
випромінювальної
здатності
абсолютно
чорного тіла,
пропорційна
температурі,
або відповідна
довжина хвилі
(5.54)
Це – закон зміщення
Віна. Стала
.
Згідно закону
Віна, максимум
спектральної
випромінювальної
здатності при
зростанні
температури
тіла зміщується
у високочастотну
ділянку спектра.
На законах Стефана-Больцмана і Віна базується робота