Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Загалом епоха Просвітництва характеризується неоднорідністю. А саме в галузі культури в ХУП ст. звертається увага на наукове пояснення явищ природи, у ХУШ ст. – на проблеми суспільного устрою.
Відтак саме у ХУШ ст. Європу заполонила ідея Просвітництва, що мала свої коріння ще у ХУП ст. Тому певний період Нової історії (ХУП-ХУШ ст.) і називають епохою Просвітництва.
Дослідники розпочинають характеристику епохи Просвітництва із висвітлення справжньої наукової революції, що мала місце в більшості європейських країн. ХУП ст. ознаменувалося доленосними відкриттями у галузі природничих наук, технічними винаходами.
Англієць Уїльям Гарвей (1578-1657) перший відкрив кровообіг і став основоположником фізіології як науки. Італійський фізик і математик Еванджеліста Торрічеллі (1608-1647) винайшов барометр і започаткував науку метеорологію. Наприкінці ХУ1 - у першій половині ХУП ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, ртутні термометри, вдосконалено компас і годинник. Це дало новий поштовх розвитку науки.
У розробці наукових досліджень брали участь не лише представники вузівської науки, але й спеціальні наукові об’єднання, товариства. Спочатку вони виникали з ініціативи державних керманичів. У 1575 р. іспанський король Філіп П став ініціатором створення у Мадриді Академії математичних наук. У ХУП ст. засновуються Французька академія (об’єднання вчених, переважно філологів), Паризька природничо-наукова академія і Португальська академія історії. В цей же час виникли й перші загальнонаціональні академії наук – славетне Лондонське королівське наукове товариство (1662) і Академія наук у Парижі (1699). Ці нові розсадники науки сприяли поширенню наукових знань, обміну науковим досвідом, активізації наукового процесу.
Значні наукові досягнення викликали необхідність їх філософського осмислення. Якщо у Середньовіччі головним джерелом пізнання проголошувалися віра і божественне прозріння, то у ХУП ст. з’являються нові підходи стосовно наукового пошуку й пізнання.
Майже одночасно, але з різними підходами, здійснили філософське обґрунтування нових методів у науці англієць Френсіс Бекон (1561-1626) і француз Рене Декарт (1596-1650).
Френсіс Бекон обґрунтував емпіричний (від грецької – “дослідний”) метод вивчення природи. Згідно його теорії в основі істинного знання лежить тільки досвід. За Беконом наукове відкриття починається із спостережень, потім перевіряється їхня точність і наприкінці методом узагальнення (індукції) робляться загальні висновки.
Інший шлях наукового пізнання проповідував Рене Декарт. Він родоначальник раціоналізму (від грецької – “розум”). Його теорія головну роль у пізнанні відводила не досвіду, а розуму, тобто раціональному, логічному мисленню. Декарт вважав, що критерій істини визначається ясністю й чіткістю думки, а не практикою. Істину формує наукова гіпотеза. Суть цієї теорії в його крилатій фразі: “Мислю – значить існую”. Вчений дотримувався погляду, що навколишній світ складається з постійно рухомих найдрібніших часток і є матеріальним. Як видатний математик, основоположник аналітичної геометрії, Декарт найбільше цінував математику з її конкретними доказами, яку вважав зразком для всіх наук. Саме він увів в алгебрі звичайні для нас поняття – x, y, z.
Проте найбільші наукові результати мали науковці, які з’єднали емпіризм і раціоналізм, тобто експеримент і наукову гіпотезу, спостереження й математичне узагальнення. Таким підхід у своїх наукових дослідженнях здійснив великий англійський фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон (1643-1727). Стержень його наукового світогляду можна сформулювати наступним чином: час і простір мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; рух має всезагальний характер; усі явища у світі перебувають у причинно-наслідковому зв’язку. Найважливішим науковим досягненням Ньютона стало відкриття законів руху і всесвітнього тяжіння. Саме ці закони дали пояснення всім попереднім відкриттям в астрономії, фізиці, математиці, звівши їх у струнку систему.
Такий фундамент дозволив природознавству в ХУШ ст. зробити якісний крок вперед. Навіть неповний перелік зроблених відкриттів свідчить про переможну ходу тогочасної світової науки.
Нідерланцю Християну Гюйгенсу (1629-1695) належить пріоритет у створенні хвильової теорії світла. Англієць Роберт Бойль (1629-1691) і француз Едм Маріотт (1620-1684) відкрили головний закон теорії газів. Француз Шарль Кулон (1736-1806) експериментував у галузі електростатики. Італієць Алессандро Вольта (1745-1827) сконструював першу електричну батарею. Француз Антуан Лавуазьє (1743-1794) пояснив природу горіння й окислення, склав перший перелік хімічних елементів. Швед Карл Лінней (1707-1778) розробив класифікацію рослин. Українець Інокентій Гізель (близько 1600-1683, ректор Києво-Могилянської академії) у 40-х роках ХУП ст. сформулював, а у ХУШ ст. Антуан Лавуазьє та росіянин Михайло Ломоносов експериментально довели принцип збереження матерії й руху. Збагачувалися всі галузі наукових знань.
Все глибшим стає процес зближення науки і практичних потреб людини, започаткований ще в епоху Відродження. Прикладом може стати створення англійцем Едуардом Дженнером (1749-1823) вакцини проти віспи, що дала можливість взагалі уникнути цієї хвороби, а не лише її лікувати, як це було раніше.
Технічні наукові досягнення починають широко запроваджуватися у виробництві. Завдяки їм були створені механічна прядильна машина і ткацький верстат. У свою чергу вони стали стимулом для винайдення англійцем Джеймсом Ваттом (1736-1819) універсального двигуна – парової машини, запатентованої у 1784 р. У наступному столітті цей доленосний винахід відкрив еру промислового перевороту.
2. Епоха просвітництва – новий погляд на суспільство
Впровадження нового погляду на природу, нових методів у природознавстві спонукали науковців звернути увагу на людський фактор у суспільстві.
Відтак у ХУШ ст. філософія стає авангардом світової науки, символом цього століття. Вона базувалася на ідеях Просвітництва.
Ці ідеї започаткували ще у ХУП ст. філософи Бенедикт Спіноза (1632-1677) в Нідерландах, Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704) у Великій Британії. Проте вони досягли вершини свого розквіту в ХУШ ст.
Представники епохи Просвітництва прагнули перебудувати усі суспільні відносини на основі розуму, рівності, справедливості, що становлять природну суть людини.
Вони вважали, що цю перебудову можна здійснити за допомогою розповсюдження передових ідей, освіти, знань, поліпшення морального клімату в суспільстві. У здійсненні цих заходів просвітники покладали надії на освічених монархів. На їхню думку останні могли дати народу освіту, засоби для існування, покінчити з безправ’ям.
Одним із шляхів удосконалення духовного життя просвітники вважали секуляризацію (з французької – “мирський”, “світський”) культури, тобто позбавлення її церковного впливу й надання їй світського характеру. Згідно їхньої теорії першими кроками в цьому напрямку стало б впровадження віротерпимості, свободи совісті, вільного права людини вибирати віросповідання. Просвітники посягнули на основний релігійний постулат: про наперед визначену Богом долю людини й намагалися довести, що суб’єктом історії є не Бог, а сама людина.
Однак існування Бога не заперечувалося. В усіх тогочасних філософських працях присутня ідея Бога, який створив світ, але який не утручається в людські справи. Таким чином дотримувався компроміс між вірою й знаннями, між релігією й наукою.
Просвітники були вихідцями із різних верств суспільства, але їх об’єднувала нетерпимість до феодальних пережитків, що посягали на свободу, рівність, ставали на заваді оцінки людини по її особистих заслугах.
Самі діячі Просвітництва оцінювали свою епоху як вік розуму, вік філософів. Сам термін “просвітництво” ввели такі його видатні представники як Вольтер і Йоганн Гердер. Остаточно запровадив його у повсякденний обіг німецький філософ Еммануїл Кант. Наприкінці епохи Просвітництва (1874) вийшла з друку його стаття під назвою “Що таке Просвітництво?”. В ній автор висунув тезу про необхідність і важливість епохи Просвітництва, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму у здійсненні соціального прогресу.
У ХУШ ст. ідеї Просвітництва отримали широке розповсюдження у Франції, яка на той час йшла в авангарді духовного розвитку. Найбільшим авторитетом серед французьких просвітників користувалися Вольтер (справжнє ім’я і прізвище Марі Франсуа Аруе), Шарль Луї де Монтеск’є, Жан Жак Руссо, Дені Дідро. Зупинимося коротко на внеску кожного в розвиток світової наукової думки.
Різнобічний талант Вольтера (1694-1778) проявився у філософії, історії, драматургії, поезії, прозі. Його наукова й літературна спадщина сягає 70 томів. Йому належить знаменита фраза: “Всі жанри гарні, крім нудного”. У своїх творах просвітник не оминув критики католицького клерикалізму, лицемірства офіційної церкви та її слуг, їхньої жадібності й жорстокості, релігійного фанатизму. При цьому ним використовувалася тонка, уїдлива, знищувальна насмішка
Водночас Вольтер був віруючою людиною й наголошував: “Якби Бога не було, його треба було б вигадати. Але він є”. Існування Бога він вважав стримуючим началом і для низів суспільства, і для правителів. Процитуємо декілька його висловів стосовно вищезазначеної позиції: “Атеїст бідний і лютий, який вірить в безкарність, буде дурень, якщо не уб’є вас, щоб привласнити ваші гроші. Чернь стане ордою розбійників”; “Я хочу, щоб государі та їхні міністри вірили в Бога, який карає і прощає. Без цієї вузди вони будуть представлятися мені тваринами, які прагнуть крові”.
Король філософів або некоронований король, як його називали в Європі, бачив основу справедливого устрою в рівності, свободі і водночас в необмеженій приватній власності. Разом з тим протягом життя кардинально помінялися погляди Вольтера стосовно форми політичного управління. Як противник будь-якої революції спочатку він був прихильником “освіченої монархії”. Найяскравіше про таку позицію свідчить його листування з Катериною П і Фрідріхом П, які, в свою чергу, вважали за честь з ним спілкуватися. Розвиток подій у Франції поклав край його надіям на освіченого монарха. Він виразно побачив назрівання політичної кризи. В 60-ті рр. філософ зрозумів, що ідеал республіки – найбільш розумна форма державного устрою.
Монтеск’є (1689-17755) – родоначальник конституційної думки у Франції, автор теорії про три форми державного управління (деспотія, монархія, республіка) і три види влади (законодавча, виконавча, судова). Як і Вольтер, був прихильником деїзму, тобто релігійно-філософського вчення, яке визнає Бога як творця світу, але заперечує його втручання в життя людини.
Руссо (1712-1778) – представник радикального крила французького Просвітництва, проповідував зрівняльний розподіл приватної власності, основоположник теорії народного суверенітету (народ повинен повалити владу багатих і встановити свою владу).
Дідро (1713-1784) – атеїст, матеріаліст (задовго до Чарльза Дарвіна висловив здогадку про біологічну еволюцію), головний редактор і натхненник всесвітньо відомої 35-томної “Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел” (1751-1780). Він зумів залучити до співробітництва багатьох видатних учених і публіцистів: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Д’Аламбера, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Дюкло та багато інших.
Ідеологія видатних французький філософів-просвітників активізувала суспільно-політичне життя Франції напередодні Великої Французької буржуазної революції.
Світоглядні ідеї Просвітництва заклали фундамент для започаткування нової науки – політичної економії. Її французьку школу представляли послідовники теорії фізіократів. Вони вважали найраціональнішою економіку суспільства, вільну від втручання в неї держави, представлену приватною працею і найманою робочою силою.
Проте класична політична економія виникла у Великій Британії. В її розвиток значний внесок зробив Адам Сміт – автор теорії трудової вартості, головний зміст якої: праця є джерелом вартості.
3. Культурні досягнення епохи Просвітництва
У ХУП-ХУШ ст. кожна європейська держава мала своє неповторне мистецтво і свою своєрідну літературу. Водночас в цей період сформувався клас нової інтелігенції, поглибилися культурні контакти між її представниками, що вплинуло на взаємозбагачення національних культур. Як наслідок виникають нові художні стилі, які швидко приходять на зміну один одному.
У першій половині ХУП ст. з’являється стиль бароко, у другій половині на його зміну приходить класицизм. У першій половині ХУШ ст. панує рококо (генетично пов’язаний з бароко), у другій половині в дещо іншій формі повертається класицизм. Ці стилі найяскравіше втілилися в архітектурі.
Наприкінці Х1Х ст. назву стилю “бароко” увів у обіг швейцарський історик і філософ Якоб Буркхардт (1818-1897). Сам же стиль виник в Італії наприкінці ХУ1 ст., коли переосмислювалися кризові явища епохи культури Відродження. Термін “бароко” перекладається з італійської “дивний”, “химерний” і влучно характеризує даний стиль, такий же пишний і примхливий. Він нагадував спосіб життя королівських дворів, особливо французького, який був законодавцем європейської моди. В ньому єдналися нескінчені свята й розваги з жорстким етикетом і регламентацією. Так само і в бароко поєдналися простота і складність, реальність й ілюзії.
Це надзвичайно парадний, величний стиль. Для нього характерні контрастність, динамічність, композиційна складність, яскравість кольорів, наявність позолоти, зокрема, для архітектури – велика кількість деталей, переважно зігнутих ліній. Яскравими прикладами цього стилю є колонада площі Святого Петра в Римі італійського архітектора Лоренцо Берніні (1598-1680) та Зимовий палац у Петербурзі італійського архітектора Бартоломео Растреллі (1700-1771), який творив у Росії.
Архітектори все більше приділяють увагу навколишньому середовищу, отримує розвиток паркове мистецтво. В цей період започатковується архітектура фонтанів, що прикрашали як парки, так і площі міст. Знаменитий своїми фонтанами у стилі бароко Рим, серед яких найвідомішим є фонтан Треві. Фонтани є важливою прикрасою всього палацово-паркового комплексу позаміської резиденції російських імператорів у Петергофі.
Велике значення надається інтер’єрам, серед яких виділяються світла підлога, кришталеві люстри, драпіровки, ліпні прикраси. У моду входять ілюзорні плафони – розписана стеля, на якій частіше всього зображується небо в поєднані з багатофігурною композицією. Живопис і скульптура втрачають самостійну роль, стають частиною декору.
Антитезою бароко став класицизм (з латинської – “зразковий”). Характерні риси класицизму: наслідування античним зразкам, монументальність, нормативність, раціоналізм. Основний принцип класицизму відповідає головній ідеї раціоналістичної філософії – ідеї розумності, впорядкованості, правильності. З одного боку ця ідея обгрунтовувала необхідність абсолютизму: верховенство монарха вважалося найбільш розумною формою управління державою. Але з іншого боку той самий раціоналізм став важливою складовою у розвитку передової науки й буржуазної ідеології. В ХУП ст. перша тенденція переважала.
У Франції класицизм набуває статусу офіційного стилю. Його впроваджують згідно безпосередніх вказівок всесильного кардинала Ришельє та короля Людовика Х1У. Згодом керівництво розвитком французького мистецтва перебрала на себе Королівська академія живопису і скульптури, заснована в 1648 р. Дещо інше завдання ставила перед собою академія мистецтв в італійському місті Болоньї, створена в 1585 р. братами Каррачі.
Найяскравіше ознаки архітектури класицизму проявилися в обрисах королівського палацового комплексу у Версалі, який збудували в 1668-1688 рр. як резиденцію французького короля Людовика Х1У. Головними авторами цієї пам’ятки були архітектор Жюль Ардуен-Мансар (1646-1708) та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр (1613-1700). Даний комплекс складається з палацу та інших споруд, а також величного парку. Впадають в око його чітке планування, геометрична організованість, симетричність. Ці риси наявні навіть у сформованих майстрами формах дерев і кущів, що нагадують геометричні фігури. За таким типом парку закріпилася назва французького регулярного парку.
Початок ХУШ ст. ознаменувався появою стилю рококо (з французької – “подібний на раковину”). Він є певного роду продовженням й ускладненням стилю бароко, оскільки відрізняється від останнього більш дрібнішими й складнішими формами. Головні особливості рококо – вигнуті лінії, що нагадують обриси раковини, сплетіння різьблених і лінійних орнаментів, завитки, використання дзеркал і живописних панно. Декоративність, фантастичність, театральність даного стилю дає підстави асоціювати його з галантністю аристократії.
У другій половині ХУШ ст. все більшої сили набирає інша течія в культурі, що представляє третій стан – опозиційну абсолютизму буржуазію. З нею повертається класицизм, який вже має новий внутрішній зміст. Ідея освіченої монархії заміняється ідеєю буржуазних свобод. Аристократичній витонченості рококо протиставляється суворість і простота традицій античності, Відродження та класицизму. В архітектурі значного поширення набула ідея античних портиків та колони грецьких ордерів. У парковому мистецтві постала традиція англійських ландшафтних парків, що імітують природний ліс. До класицизму другої половини ХУШ ст. застосовується термін “неокласицизм”.
Названі вище стилі мають місце і в інших видах мистецтва, зокрема в живопису. У живописі й скульптурі бароко наявні декоративно-театральні композиції на релігійні, міфологічні або алегоричні сюжети, парадні портрети. В них присутні жвава динаміка, бурхлива емоційність, глибокий реалізм.
Гідно представив бароко у живописі італієць Мікеланджело Караваджо (1573-1610). Його творчість пронизана демократизмом, підвищеним почуттям матеріальності, емоційною напругою, вираженою за допомогою контрастів світла й тіні, майстерного відтворення темного фону картин, на яких розвивалися динамічні сюжети. Ці якості стали підгрунтям для виникнення нового художнього напрямку, що отримав назву “караваджизм”.
Серед знаменитих робіт майстра є картини як на біблійну тематику (“Розп’яття апостола Петра”, “Видіння Савла”, “Смерть Марії”, “Поховання святої Лучії”), так і світську, де зображені представники простого народу (“Вакх”, “Лютняр”) та ін. Творчість Караваджо як основоположника реалістичного напрямку в європейському мистецтві мала суттєвий вплив на становлення майстерності Рубенса, Рембрандта, Веласкеса та інших художників.
Віртуозною живописною майстерністю стиль бароко представлений в роботах знаменитого фламандського живописця Пітера Пауела Рубенса (1577-1640). Йому допомогло досягти таких вершин майстерності навчання як у відомих фламандських, так й в італійських художників. Зокрема, великий вплив на нього справила творчість Караваджо.
Відтак у численних полотнах Рубенса, переважно на біблійні, міфологічні, історичні та алегоричні сюжети, поєднуються традиції національного фламандського мистецтва з надбаннями великих італійських художників. Серед них “Підняття хреста”, “Зняття з хреста”, “Викрадення дочок Левкіппа”, “Персей і Андромеда”, “Історія Марії Медичі”, “Вакханалія” та багато інших. Посада придворного живописця при дворі правительки Фландрії Ізабелли Австрійської дала йому не лише популярність, але й матеріальне процвітання, можливість створити власну художню майстерню в Антверпені.
У цій майстерні відточувався талант іншого видатного фламандця Антоніса Ван Дейка (1599-1641). Згодом він удосконалював свій талант в Італії, знову повернувся до Фландрії й кінець його творчої кар’єри увінчала посада художника при англійському королівському дворі. В дусі бароко виконані його твори на релігійні й міфологічні сюжети (“Розп’яття Святого Петра”, “Юпітер і Антіопа” та ін.). Найяскравіше хист митця проявився в портретному жанрі. Портрети майстра відзначаються виразним психологізмом, благородною одухотвореністю. Серед них самими знаменитими є “Автопортрет”, портрети кардинала Г.Бентівольйо, Марії-Луїзи де Тассіс.
Славу голландському живопису принесла творчість Рембрандта Гарменса ван Рейна (1606-1669), проникнута глибоким реалізмом і демократичністю. Талант і працездатність майстра дали можливість синові мельника вже в 25 років стати знаменитим художником, творчий спадок якого обчислюється 600 картинами, 300 гравюрами і близько 2 тис. малюнками.
Художник досяг великої майстерності в застосуванні ефектів світлотіні, її нюансів та контрастів. У цьому відношенні виділяється його славнозвісна картина на міфологічний сюжет “Даная”, в якій автор відтворив Данаю, покинуту її коханим – богом Зевсом. Ці ж самі прийоми світлотіні наявні й в іншому шедеврі – полотні “Повернення блудного сина”, де саме за допомогою прийомів світла відтворено складну гаму почуттів персонажів.
Іспанський живопис прославила творчість Дієго Веласкеса (1599-1660). Отримавши ранг художника при іспанському королівському дворі, митець не втратив інтересу до навколишнього життя. Навіть в картинах на релігійні (“Христос у домі Марфи та Марії”) й міфологічні теми (“Венера з дзеркалом”) він переносить дію в реальні обставини.
Основне місце в творчості Веласкеса належить портретному жанру. Виконуючи замовлення членів королівської родини, придворної аристократії і створюючи парадні портрети (зокрема Папи Інокентія Х, короля Філіпа 1У, інфанти Маргарити та інші), художник майстерно направляє свої зусилля на відображення внутрішнього світу персонажів.
Визначним представником класицизму, який у Франції отримав офіційний статус, став французький живописець Нікола Пуссен (1594-1665). Його заслуга у створенні універсальної доктрини класицизму, в основу якої закладені ідеї раціоналізму. Композиційна ясність, врівноваженість, міра й порядок, що відповідали цим ідеям, у творчості митця виступають на передній план. Прославлення краси, розуму, благородства, сміливості людини втілилися в творах художника, виконаних головно на релігійні, міфологічні, історичні теми, літературні сюжети. Серед них самими відомими є “Смерть Германіка”, “Танкред та Ермінія”, “Царство Флори”, “Зняття з хреста” та ін.
Все вищесказане дало підстави мистецтвознавцям зробити висновок про ХУП ст. як золоте століття живопису. В епоху Просвітництва здійснюються перші кроки в напрямку єднання мистецтва й суспільства. Мистецтво стає все більш демократичним завдяки влаштуванню перших в Європі публічних виставок, так званих салонів.
Ідеї Просвітництва досягли широкого розповсюдження завдяки літературі. В ній відбулися якісні зміни внаслідок глибокого осмислення дійсності, виникнення й утвердження нових жанрів, головним з яких став роман.
У ХУП-ХУШ ст. виділяються два літературні напрямки – класичний і реалістичний. Класицизм епохи Просвітництва пов’язаний з його ідеями раціоналізму, гармонії, порядку, розумної закономірності. Він орієнтований на зразки античної літератури, яка переосмислюється в нових історичних реаліях.
Яскравим прикладом класицизму є роман “Мандри Гулівера” англійського письменника-сатирика й політичного діяча Джонатана Свіфта (1667-1745). Сюжетною лінією цей роман нагадує певною мірою літературний шедевр античності “Одіссею” Гомера.
Значний внесок у розвиток класичного напрямку літератури зробили основоположники німецької класичної літератури Шіллер і Гете.
Різнобічний талант Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759-1805) проявився в поезії, драматургії й теорії мистецтва. Його твори пройняті прагненням до свободи, утвердженням почуття власної гідності, неприйняттям недосконалої феодальної системи. Серед цих творів – драми “Розбійники”, “Вільгельм Телль”, “Орлеанська діва”, “Марія Стюарт”, “Дон Карлос”, “Підступність і кохання”, трилогія “Валленштейн” та ін.
“Універсальним генієм” називали Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832), оскільки він був не лише видатний літератор, а й не менш відомий природознавець. За 82 роки життя з-під його пера вийшли десятки літературних творів – романів, повістей, драм, поем, балад, ліричних віршів, а також ряд наукових праць з природознавства. Велетенський доробок Гете складається з 143 томів. Серед літературних творів самими відомими є роман “Страждання молодого Вертера” й драматична поема “Фауст”. Над останньою митець працював понад півстоліття і закінчив за рік до смерті. На сюжет “Фауста” французький композитор Шарль Гуно (1818-1893) написав надзвичайно популярну однойменну оперу.
Представники реалістичного напрямку прагнули правдиво, об’єктивно відобразити дійсність у формах, що відповідають самій дійсності. Реалістичний роман започаткував найвідоміший письменник епохи Просвітництва англієць Даніель Дефо (1660-1731). Світова слава до нього прийшла завдяки роману “Життя і надзвичайні пригоди Робінзона Крузо”. Пізніше цей роман викликав численні наслідування, а ім’я Робінзона стало загальною назвою людини, яка живе у безлюдній місцевості. Пригоди такої людини називають “робінзонадою”.
Демократичний світогляд і реалістичний творчий метод характерні для літературного доробку великого шотландського поета епохи Просвітництва Роберта Бернса (1759-1796) – автора поем, віршів, пісень, епіграм. Його “Веселі жебраки”, “Дерево свободи”, “Чесна бідність”, “Брюс – шотландцям” та інші пронизані антивоєнними настроями, революційним пафосом, волелюбством, життєрадісністю.
В епоху Просвітництва досить своєрідним було театральне мистецтво, яке розвивалося в рамках класицизму. Класичний театр мав значні досягнення в країні офіційного класицизму – Франції, де творили видатні драматурги. Особливістю класичного театру став його поділ на два жанри – “високий” і “низький”.
Творами “високого” жанру були трагедії. Вони писалися лише віршами і будувалися на основі трьох єдностей: часу, місця і сюжету. Тобто одна сюжетна лінія розвивалася без зміни декорацій, а події повинні були розгортатися протягом доби. При таких зовнішніх формах п’єси головна увага зосереджувалася на внутрішньому світі, переживаннях персонажів.
У цьому жанрі досягли вершин французькі драматурги. Першим високим зразком класичного театру стала п’єса П’єра Корнеля (1606-1684) “Сід”. Згодом побачили світ “Горацій”, “Цінна” та ін. Традиції Корнеля продовжив Жан Расін (1639-1699), створивши глибоко гуманні драматичні твори “Британік”, “Мітрідат” та ін.
На відміну від високого жанру (трагедія), підпорядкованого суворим канонам, низький жанр (комедія) був вільний від умовностей. Героями комедії могли бути не лише панівні верстви суспільства, але й прості люди, які вели діалоги народною, повсякденною мовою. В історію як реформатор сценічного мистецтва увійшов французький комедіограф, актор і театральний діяч Мольєр (справжнє ім’я і прізвище Жан Батист Поклен, 1622-1673). Він перший поєднав народні театральні традиції з досягненнями класицизму і таким чином створив жанр соціально-побутової комедії. Вершиною його творчості стали знамениті комедії “Дон Жуан, або Кам’яний гість”, “Тартюф”, “Міщанин-шляхтич”, “Хворий, та й годі”, “Скупий”, які й досі є в репертуарі театрів світу, не сходять з екранів кіно і телебачення.
Новий імпульс отримав жанр французької сатиричної комедії в зв’язку із революційний піднесенням, що передував Великій Французькій буржуазній революції. Приреченість феодального ладу, протиставлення розбещеності аристократії гідність простого люду – основна тематика славнозвісних комедій “Севільський цирульник” і “Весілля Фігаро” французького драматурга П’єра Огюстена Бомарше (1732-1799). Гострий соціальний зміст цих п’єс став причиною заборони Людовиком ХУ1 ставити їх на сценах французьких театрів. За цими творами Джоаккіно Россіні та Вольфганг Амадей Моцарт створили опери.
Епоха Просвітництва мала позитивний вплив на розвиток музичної культури. Саме в цей період з’являються нові музичні жанри, в тому числі опера. Батьківщиною оперного мистецтва стала Італія. Перші “драми з музикою”, тобто провісники опери, побачили світ у Флоренції на рубежі ХУ1-ХУП ст. Вони ставилися на сценах приватних театрів й були доступні лише певному колу глядачів. Перший платний оперний театр виник у Венеції в 1637 р. Відтак оперна вистава стала доступна кожному, хто мав кошти придбати білет. Саме слово “опера” вперше згадується в 1639 р.
У наступному столітті опера залишалася головним жанром італійського музичного життя. Провідним оперним театром в Італії став один із самих знаменитих оперних театрів світу – “Ла Скала” (в перекладі з італійської “Під Сходами”), який відкрився у Мілані в 1778 р.
Здобутки оперного мистецтва Італії поширюються на її північну сусідку – Францію, де у другій половині ХУШ ст. опера стає популярним музичним жанром. У Німеччині та Австрії в церковній музиці пріоритет надається таким жанрам як ораторія і меса, у світській – концерту.
В епоху Просвітництва творили видатні композитори, які залишили яскравий слід у розвитку світової музичної культури. Серед них виділяється творчість німецького композитора й органіста, одного із творців німецької національної музики Йоганна Себастьяна Баха (1685-1750). Він є найвидатнішим представником поліфонічного стилю (багатоголосся, засноване на одночасному сполученні ряду рівноправних мелодій). Плідна й різнобічна творча діяльність митця вилилася в понад 1000 творів різних жанрів: світські й духовні кантати, меси, ораторії, хорали тощо. У своїй творчості композитор широко використовував не лише німецький музичний фольклор, але й французький, англійський. У деяких його творах відчуваються й інтонації української пісенності. Високу оцінку його музичного доробку дав інший великий німецький композитор Бетховен. Він сказав про Баха: “Не струмок! – Море повинно бути його ім’я” (“бах” в перекладі з німецької “струмок”).
Передові ідеї епохи Просвітництва знайшли відображення в життєстверджуючій музичній спадщині представника віденської класичної школи Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791). Його творчість – одна із вершин європейської музичної культури ХУШ ст. Про геніальність композитора й музиканта засвідчує той факт, що писати музику й грати на музичних інструментах він почав з раннього дитинства і вже в 14 років був обраний членом Філармонічної академії в Болоньї.
Митець плідно працював (створив понад 600 творів) у різних музичних жанрах. Він автор 16 опер (в т.ч. знаменитих “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна флейта”), близько 50 симфоній, багатьох сонат, концертів для різних музичних інструментів, церковної, камерної музики тощо. І все це зроблено за досить короткий життєвий шлях (помер Моцарт в 35 років). Останнім твором композитора, який він так і не закінчив, був “Реквієм” – один із видатних творів світової музичної класики (його завершив учень Моцарта – Ф. Зюсмайр).
До основоположників віденської класичної школи належить й видатний композитор-новатор Йозеф Франц Гайдн (1732-1809). Він довів до класичної досконалості симфонію, квартет, сонату, став засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. Творчий доробок митця – 24 опери, 104 симфонії, 83 квартети, 52 фортепіанні сонати, 14 мес, 3 ораторії тощо.
Видатним представником музичної класичної школи був видатний німецький композитор, піаніст і диригент Людвіг ван Бетховен (1770-1827). Славу композитору принесли його сонати (серед яких 10 сонат для скрипки, 32 сонати для фортепіано, в т.ч. знамениті “Патетична”, “Місячна”, “Апасіоната”), хоча він ще створив 9 симфоній, оперу “Фіделіо”, балет “Творіння Прометея” та інші музичні твори.
Життєві випробування й прогресуюча глухота не зламали творчий дух митця, який продовжував творити у важких умовах й уже зовсім глухим написав Третю симфонію й “Урочисту месу”. Заслуга композитора не