Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Вавилон прославився своєю знаменитою Вавилонською вежею – храмом бога Мардука. Вона зведена за проектом ассирійського архітектора Арадаххешу в період правління царя Асархаддона. Вівтарне приміщенні цього храму прикрашалося 6-метровою золотою статуєю бога Мардука. Вона разом із золотим жертовним столом, як згадував Геродот, мала вагу понад 2,4 тонни. Висота Вавилонської вежі сягала 90 метрів. Про її будівництво в Біблії говориться як про Вавилонське стовпотворіння.
Як одне із семи чудес світу увійшли в історію так звані “висячі сади” Семіраміди. Історично так склалося, що їхнє спорудження помилково пов’язали з іменем легендарної цариці Ассирії Семіраміди (її справжнє ім’я Саммурамат). Вона жила в 1Х ст. до н.е. й була регентшею свого малолітнього сина, майбутнього царя Адад-Нерарі.
Факти ж стверджують, що знамениті сади у Вавилоні створені під час правлінні вавилонського царя Навуходоносора П (605-562 рр. до н.е), при якому відроджена Вавилонська держава досягла найвищого розквіту. Згідно легенді цар подарував своїй улюбленій дружині Амітід (Амітіїс) цілу оазу, яка нагадувала їй гірські простори Мідії, звідки вона була родом, і за якими дуже тужила в рівнинній Месопотамії.
За грецькими джерелами чотирьохярусні тераси, на яких вкладався родючий грунт і на які подавалася лопатевими водогонами вода, підтримували 25-метрові стовпи. На всіх чотирьох терасах, що звужувалися догори й нагадували формою гору, були висаджені дерева, кущі та квіти.
При Навуходоносорі Вавилон перетворився у неприступну фортецю. Його захищали чотири кільця стін. Витвором мистецтва були головні ворота, присвячені богині Іштар. За наказом Навуходоносора їх облицювали синіми кахлями та прикрасили рельєфними фігурками биків, левів та носорогів. До них вела надзвичайно красива й неприступна дорога, оточена з обох боків семиметровими стінами.
Народи Месопотамії залишили яскравий слід у розвитку світової культури. Їхня культура мала великий вплив на культурний розвиток близькосхідних та європейських народів, в тому числі на формування античної цивілізації, що стала класичним зразком для майбутніх поколінь.
3. Культурні здобутки Єгипту
Не менший слід в історії людства залишила й єгипетська цивілізація. Вона сформувалася в північно-східній Африці, в долині річки Нілу (яку місцеве населення називало Хапі). Тут на межі 1У- Ш тис. до н.е. виникла ранньорабовласницька держава Та-Кемет (в перекладі з єгипетської – “Чорна земля”). Місцеве населення неспроста дало таку назву своїй державі, оскільки завдяки розливам Нілу й наносам намулу створювалися дуже родючі землі. Це давало можливість вести високопродуктивне землеробство. 80 % додаткового продукту забезпечували добробут й процвітання держави. Пізніше греки назвали цю країну Єгиптом.
Самими знаменитими культурними пам’ятками Єгипту є його грандіозні піраміди й пишні храми, які на відміну від палаців і храмів Месопотамії збереглися й досі дивують нащадків своєю величчю. Тож неспроста єгипетські піраміди віднесені до семи чудес світу.
Єгиптяни дали світу зразки піктографічного письма – єгипетські ієрогліфи. Їх ми зустрічаємо на стінах храмів, обелісках, статуях. Сухий жаркий клімат допоміг зберегти навіть папірус, на якому писали давні єгиптяни. Назва цього матеріалу походить від назви тростини, що служила його сировиною.
Досить довго вчені не могли розшифрувати єгипетські ієрогліфи. Крім того, що ця писемність була дуже складна, секрет її ретельно оберігався жерцями і писарями й був втрачений ще в давнину.
Єгипетські ієрогліфи вдалося розшифрувати лише в Х1Х ст. завдяки так званому “Розетському каменю”. Він вивезений Наполеоном до Європи під час його єгипетського походу. На цьому камені один і той же текст написаний тричі: давньоєгипетською мовою, потім пізнішим її спрощеним варіантом і добре відомою давньогрецькою мовою. З цим завданням справився французький вчений Франсуа Шампольон. Багаторічні дослідження дозволили йому зробити відкриття: єгипетські ієрогліфи мають декілька видів. Одні позначають слова, інші – букви чи склади. У староєгипетській писемності відсутні голосні, немає постійного напряму письма. Шампольон розшифрував це письмо й справедливо вважається основоположником науки єгиптології.
Давні єгиптяни вели літочислення за правлячими династіями фараонів. Тобто з кожною новою династією починався новий відлік років. Лише у 1У ст. до н.е. єгипетський жрець-історик Манефон розділив історію Єгипту на 3 царства: Стародавнє (існувало протягом Ш тис. до н.е.), Середнє (з кінця Ш до середини П тис. до н.е.), Нове (з середини і до кінця П тис. до н.е.). Виділяють ще пізніший період – з 1 тис. до н.е.
В основі розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система релігійних міфологічних уявлень. Останні відомі завдяки наявності різноманітних джерел: релігійних текстів, поем, драм, гімнів, молитов богам, записів похоронних обрядів тощо.
Давні єгиптяни уявляли багато богів у вигляді тварин. Тобто це були вірування, пов’язані з тотемізмом. Проте надалі удаваний вигляд божеств змінюється. Вони стали зображатися головно у вигляді людей з головами тварин, рідше – у вигляді тварин з головами людей.
Поміж багатьох богів головне місце належало культу сонячного божества. Спочатку ним був бог Сонця – Ра. Проте кожне місце мало свого бога-покровителя. Зокрема, у Фівах особливо шанували бога Амона. Перенесення за часів Середнього царства столиці з Мемфіса до Фів спричинило об’єднання двох вищеназваних культів. Відтак склався образ одного бога – Амона-Ра.
В епоху Нового царства фараон Аменхотеп 1У провів релігійну реформу. Він скасував політеїзм (багатобожжя) й увів монотеїзм – культ єдиного бога. Ним запровадилося поклоніння всемогутньому сонячному диску – богу Атону. Ці нововведення змусили його поміняти й своє ім’я (що означало “Амон задоволений”) на Ехнатон (“Корисний для Атона”). Фараон намагався увіковічити ім’я нового бога і в назві спеціально побудованої нової столиці, що отримала назву Ахет-Атон. Але після смерті Ехнатона жерці відновили культ Амона-Ра.
Великою повагою користувався загальноєгипетський культ бога вмираючої і воскресаючої природи Осіріса. Він був тісно пов’язаний із основним способом господарювання єгиптян – землеробством. Сівба вважалася похоронами зерна – Осіріса, поява перших сходів – його відродженням. Така тимчасова загибель Осіріса зробила його й царем потойбічного світу.
У житті давніх єгиптян вирішальними були уявлення про смерть і потойбічний світ. Вони вважали життя тимчасовим існуванням людини, а смерть після нього – вічним продовженням земного життя. Проте щоб вічно жити після смерті, потрібно було виконати спеціальні ритуали.
У релігійному уявленні єгиптян людина мала дві душі. Одна із них на ім’я Ба в момент смерті у вигляді птаха з людською головою покидала тіло. Для оживлення померлого і надання йому безсмертя потрібно було, щоб душа повернулася до тіла, яке не розклалося. Для цього тіло муміфікували. Друга душа Ка – примарний двійник покійного. Вона мала перебувати у скульптурних зображеннях покійного, що знаходилися у гробниці. Звідси йшов звичай робити з померлого посмертні маски і залишати їх у гробниці. На думку єгиптян для щасливого потойбічного існування небіжчик повинен був мати усі речі, якими користувався при житті. Відтак їх і клали у гробниці. Але у жертву не приносили людей, лише залишали в могилах скульптурні зображення родичів, слуг, рабів.
У давньоєгипетській релігії обожнювалася царська влада. Фараон вважався живим богом, сином бога Ра. Ці уявлення майже відповідали дійсності, оскільки влада фараона була безмежною. Згідно вірувань єгиптян фараон міг навіть впливати на сили природи. За певним обрядом фараон кидав в Ніл папірус з наказом розлитися річці. Проте він попередньо знав за підрахунками жерців (які використовували з цією метою астрономічні знання) час розливу.
Призначення мистецтва у Стародавньому Єгипті було абсолютно іншим, ніж у сучасному культурному житті. Тимчасовому земному життю протиставлялося вічне мистецтво, що було головним засобом забезпечення безсмертя. Відтак праця митців, які займали високе соціальне становище, часто були жерцями, вважалася священним дійством. У такий спосіб мистецтво було поставлене на службу заупокійному культу, стало його важливою складовою.
Оскільки майстри користувалися великою повагою, то й їхні імена не зникли із скрижаль єгипетської історії. Зокрема, дуже цінився талант Імхотепа – будівничого першої піраміда фараона Джокера. Він був не лише архітектором, але й математиком та лікарем. Його лікарський талант став причиною того, що греки навіть ототожнили Імхотепа з богом цілительства Асклепієм.
Технічно досконалою була монументальна єгипетська архітектура. Знаменитими на весь світ стали унікальні величні пам’ятки Стародавнього та Середнього царства – гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина біля Каїра, сфінкси фараонів Аменемхета Ш і Хефрена в Гізі. Слід відмітити, що не має собі рівних серед кам’яних будов усього світу піраміда Хеопса. Її висота 146 м., довжина основи кожного з чотирьох граней 230 м. Всі ці гробниці були не просто витвором мистецтва, а складовою частиною заупокійного ритуалу, виявом певного релігійного світосприйняття.
Економічні труднощі, політичні негаразди призведи до зменшення пірамід у розмірах. Згодом на їх зміну прийшли скельні гробниці і гробниці у “Долині мертвих”. Майже всі вони були пограбовані ще в давнину. Тому такого великого значення набуло відкриття у 1920 р. археологом Говардом Картером не пограбованої гробниці фараона Нового царства Тутанхамона.
В Єгипті високого рівня досягла культова архітектура. Такий стан речей особливо характерний для Нового царства. Самими знаменитими культовими спорудами є храми Амона-Ра в Карнаці і Луксорі поблизу Фів. В першу чергу вони привертають увагу великою кількістю різноманітних колон, що символізували ліс. Лише в одному із залів храму в Карнаці їх нараховується 144. Колони стилізовано відтворюють рослини й дерева. Вершини колон (капітелі) подані у вигляді закритих або розпущених квіток лотоса, листя пальми тощо. На стелі, пофарбованій у темно-синій колір, золотою фарбою намальовані зірки. У присутніх виникає враження перебування у вечірньому лісі.
Перлиною храмової архітектури вважається скельний храм фараона Рамзеса П в Абу-Сімбеле. Вхід до святилища прикрашають чотири двадцятиметрові фігури самого фараона і головних богів. Всередині храму відсутнє штучне освітлення. Проте він орієнтований таким чином, що один раз на рік (в день приходу Рамзеса П на престол) сонячне проміння досягає головного святилища і освітлює обличчя статуй Рамзеса і Амона.
Мистецтво, як й архітектура, в першу чергу обслуговували релігійні вірування єгиптян – віру в потойбічне життя, отже ідею постійної вічності. У своїй творчій діяльності митець повинен був дотримуватися суворих канонів (тобто правил).
У скульптурі типи статуй чітко визначалися. Стояча фігура повинна була бути випрямленою, її ліва нова робить крок вперед, руки опущені і притиснуті до тіла. Однаковою була поза й для сидячих фігур – спина пряма, погляд спрямований в далечінь, руки покладені на коліна або одна зігнута в лікті. Ці правила не змінювалися протягом тисячоліть. Відповідні пози повторяли всі зображувані: головно боги, фараони та жерці.
Певні правила існували й для живопису. На площині фігури зображалися наступним чином: голова й ноги малювалися в профіль, торс й очі – в анфас. Всі зображувані знаходилися на одній лінії. При цьому дотримувалися сувора ієрархія. Найважливіша особа зображувалася найвищою, нею був бог, нижчим залишався фараон, ще нижчим – жрець й так далі.
Релігійні уявлення давніх єгиптян вплинули на розвиток скульптурного портрета, пов’язаного головно з погребальним ритуалом і погребальними масками. Вони стали підґрунтям для формування високого портретного мистецтва. Одним із свідченнях цього став відомий всьому світові скульптурний портрет дружини фараона-реформатора Ехнатона – Нефертіті.
Досить глибокими були й наукові знання єгиптян, особливо в галузі хімії, фізики, математики, хірургії. Ці досягнення стали можливими завдяки широкому використанню прикладної науки. Монументальне будівництво вимагало глибоких пізнань в математиці й геометрії. Відтак давні єгиптяни користувалися десятковою системою числення, арифметичними й геометричними прогресіями, вміли обчислювати об’єми циліндра, півкулі, піраміди.
Точні науки допомагали жерцям удосконалювати астрономічні знання. Вони передбачали затемнення сонця, розливи Нілу й цим вміло користувалися з метою поглиблення впливу на співвітчизників.
Муміфікація, що супроводжувалася препаруванням трупів, сприяла розвиткові медицини. В Єгипті вперше в світовій медичній практиці почала діяти профільна медицина: хірургія, офтальмологія, стоматологія тощо. Для порівняння можна згадати, що в Месопотамії заборонявся розтин трупів, хоча медицина в ній також була на високому рівні.
У Давньому Єгипті освіта була доступна тільки знаті, в основному жерцям й писарям. Навчитися письму й іншим знанням можна було лише в закритих учбових закладах, що існували при храмах й називалися “будинки життя”.
Піднесення Греції, успішні воєнні походи Олександра Македонського вивели єгипетську цивілізацію із замкненого стану. Через греків культурні досягнення єгиптян стали надбанням світової культури.
Культура Стародавньої Індії
Однією із найдавніших культур світу є унікальна культура Стародавньої Індії. Як й інші найдавніші культури індійська цивілізація сформувалася в басейнах рік Інд і Ганг. Це була так звана Хараппська цивілізація. Вона отримала назву від села Хараппа (Пенджаб), де в середині Х1Х ст. проводилися археологічні розкопки.
Вони дали змогу вченим прийти до висновку про появу першої місцевої цивілізації на території Індії ще в Ш тис. до н.е. Підтвердженням цьому є розкопані археологами великі міста – Хараппа, Мохеджо-Даро, Калібанган та інші. Вчені були вражені наявністю в них першої відомої в світі каналізаційної системи, причому не лише для питної, але й стічної води. Населення даних міст налічувало близько 100 тис. чоловік. Воно займалося землеробством, ремеслом, торгівлею, мореплавством, проте не знало заліза. Знаряддя праці, побутові предмети були з міді, олова, бронзи, ювелірні вироби – в основному з срібла й золота.
Населення хараппської цивілізації оволоділо піктографічною писемністю. Тексти писали з права на ліво, рядки розташовували горизонтально, вони мали до 8 знаків.
Цікавими були малюнки на печатках, на яких зображався Бог у позі йога. Це дає дослідникам підстави проводити певні паралелі між релігією хараппської цивілізації й пізнішими релігійними індійськими віруваннями.
У другій половині П тис. до н.е. з північного заходу на територію Індії прийшли племена аріїв, які на той час вже знали залізо. На завойованій території вони замінювали урбаністичний (міський) тип життя на життя сільської общини. Саме остання на довгі часи стала в Індії головним способом життєдіяльності.
У ХУ -У1 ст. до н.е. на території Індії арії заснували декілька держав. У 1У ст. до н.е. їх об’єднала династія Маур’їв. У 1 ст. до н.е. північну Індію підкорюють вихідці із Середньої Азії – кушани. В 1У ст. до н.е. Кушанську династію змінює династія Гуптів. Під її егідою відбулося загальноіндійське державне об’єднання.
У становленні культурної традиції й релігійного світогляду Індії визначальним був вплив аріїв. Одним із доказів цього є “Веди” – збірники священних гімнів на честь богів аріїв. Вони навіть зараз, у сучасній Індії, вважаються джерелом мудрості. Таких збірників є чотири. Найдавніший з них “Рігведа”, що оформився до Х ст. до н.е. Він містить 10 книг й 1028 гімнів. В трьох наступних зафіксовані пісні й обряди аріїв, жертовні й магічні формули.
“Рігведа” написана давньоіндійською (ведійською) мовою. Наступні три веди написані сучасною літературною мовою – санскритом (в перекладі “очищена”), що стала мовою спілкування народів Індії. Її творцем є брахман Ланіні, який жив на межі У-1У ст. до н.е. На основі санскриту створена і своєрідна писемність. Її алфавіт має 48 букв, з них 12 – голосних. Майже усі слова пишуться разом, розділені лише рядки.
З ведичної літератури ми дізнаємося про релігію аріїв. В її основі вчення про Всесвіт, що складається з трьох світів: неба, повітря і води. По такому принципу ділилися й боги.
На початку 1 тис. до н.е. на основі ведизму і вірувань населення хараппської цивілізації виник брахманізм. Старі ведичні боги (Варуні, Індрі, Сур’ї) змінюються новими. Ним стали Брахма (вважався творцем світу), Вішну (його охоронцем), Шива (руйнівником).
У цей же період формуються різні вчення: сансара – про міграцію, переродження душ, дхарма – про моральний порядок, карма – про діяння людини, що визначають її становище, мокша – про стан ненароджуваності й невмирання. Всі ці релігійно-філософські концепції згодом знаходять своє втілення в буддизмі та індуїзмі.
У У1 ст. н.е. в Індії виникають нові вірування – джайнізм і буддизм. Основоположником джайнізму став Махавіра. В основі його вчення: звільнення від сансари (переродження душі) через дотримання “трьох скарбів” джайнізму: правильного знання, правильного бачення і правильної поведінки. Махавіра проповідував аскетизм (крайнє обмеження потреб людини) і ахімсу (ненашкодження всім живим істотам як умова порятунку душі).
Заснування буддизму пов’язують з ім’ям Сідхартхи Гаутами (563-483 рр.). Ще зовсім молодою людиною в 28 років він залишив свою родину (згідно переказам його батько був раджа) і протягом 7 років мандрував у пошуках істини. Аж потім на нього зійшло Просвітлення і він став Буддою (тобто “Просвітленим”). Сідхартха Гаутама відкрив чотири “благородні істини”. А саме: життя є страждання, причина його є людські бажання, пристрасті, прагнення до життя і вихід з цього – угамування всіх пристрастей. Головна мета людини: досягнення “нірвани” – стану, коли людина назавжди виключається з процесу перевтілення душі і зливається з духовною “божественною” першоосновою. Тобто порятунок залежить від способу життя самої людини, в якому немає місця посередникам (брахманам чи представникам інших релігійних вірувань).
Розквіт буддизму припадає на правління третього імператора з династії Маур’їв (268-232 р. до н.е.) Ашоки. Скликаний ним буддійський собор затвердив канонічні основи буддизму. Це дало змогу буддизму поширитися за межі Індії.
Як протиставлення буддизму з’явився новий тип брахманізму – індуїзм. Згідно нього кожне божество, в тому числі головні боги індуїзму Шива, Вішну і богиня Шанті – це втілення вищого божества Брахми. Найголовніші догмати індуїзму – вчення про одвічну соціальну нерівність людей, про переселення душ і відплату за земне життя в потойбічному світі.
За традиціями аріїв суспільство поділялося на своєрідні стани – варни. В їх основі докрина про 4 варни. Кожна з них створена з тієї чи іншої частини тіла бога Брахми. Вважалося, що з вуст – брахмани (жерці), з плечей – кшатрії (знать, воїни), зі стегон – вайш’ї (землероби, ремісники, торговці), зі ступенів ніг – шудри (низи суспільства – слуги, бідняки, переселенці).
За давніми законами заборонялося змішування варн, допускалися шлюби лише в їхніх межах. Деякі категорії населення (прибиральники сміття, кати та інші представники непрестижних професій) стояли поза варнами. До них не дозволялося навіть доторкуватися. Тому вони й називалися “недоторкані”.
Згодом у 1 ст. н.е. (з часу підкорення Північної Індії Кушанською династією) на основі системи варни склалася кастова система. Касти (в Індії – “джаті”) – замкнені групи людей, місце яких у виробничому й суспільному житті визначено певними звичаями й законами, суворою регламентацією відносин.
Релігія мала вплив й на давню індійську епічну літературу. Її самими визначними пам’ятками стали “Махабхарата” і “Рамаяна”. В першій йде мова про велику війну нащадків Бхарати. В другій розповідається про подвиги героїв Крішни і Рами. “Махабхарата” доповнювалася новими легендами й міфами і згодом склала цілу літературу в межах однієї пам’ятки (18 книг). За обсягом вона у 8 разів перевершує “Іліаду” і “Одіссею” Гомера.
Славу Індії принесли й величні пам’ятки архітектури. Багато з них збереглися до сьогодення. Найбільш знамениті печерні храмові комплекси в Карлі, Еллорі і Аджанті. Останній вражає багатобарвними фресками. Вони покривають всю споруду: стіни, стелю, колони.
Висот досягла й індійська наука. Представники точних наук вже вміли оперувати квадратними й кубічними коренями. Астрономи знали, що земля обертається навколо своєї осі і що місяць переймає своє світло у сонця. Певні наукові досягнення індійської культури запозичили інші народи, таким чином вони стали світовим культурним надбанням. Перш за все це стосується індійських цифр і шахів, які запозичили араби. Індійське релігійне вчення буддизм став однією із світових релігій.
Давньокитайська культура
Унікальністю відзначається й культура Стародавнього Китаю. Насамперед ця культура була замкнена, оскільки фактично до ХУШ ст. іноземці майже не допускалися на її терени. В свою чергу ця риса відіграла не останню роль в своєрідності, несхожості китайської культури.
Давньокитайська культури формується в часи існування ранньорабовласницької держави Інь (Х1У ст. до н.е.). Найвищий же пік її розвитку припадає на період правління династій Цінь і Хань (221 р. до н.е. – 220 р. н.е.).
В основу давньокитайської культурної традиції покладений феномен буденної свідомості, який отримав назву “китайські церемонії”. Це суворі етико-ритуальні норми поведінки. Їхньою характерною рисою стало дотримування культу старовини. Перебільшення значення чітко фіксованих правил поведінки стало причиною заміни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. На відміну від інших народів світу китайці не мали своєї міфології. Відтак замість культу богів сформувався культ реальних кланових та сімейних предків. З другого боку певною мірою обожнені абстрактні явища (Небо, Піднебесна, Дао) позбавлялися найменшого олюднення й існували як незалежна абсолютна ідея.
Це своєрідне сприйняття світу мало вплив на китайську релігійно-філософську думку, що склалася у У1-У ст. до н.е. Панівною релігійно-філософською системою давнього Китаю стало конфуціанство. Так називається етико-політичне вчення давньокитайського мислителя У1 ст. до н.е. Кун-Фу-дзи (в європейській транскрипції Конфуцій).
У вченні Конфуція головним є поняття “жень” (гуманність). Це моральний закон, який визначає взаємини людей і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем, поваги до старовинних китайських звичаїв та обрядів.
За Конфуцієм головним у спілкуванні людей повинна бути традиція. Сам філософ неодноразово наголошував, що є противником усіх новацій. Приналежність до високого аристократичного роду китайських чиновників також наклала відбиток на його мислення. Конфуцій підкреслював, що кожна людина повинна бути задоволена своїм соціальним статусом і не прагнути зміни на краще. Таким чином конфуціанство відстоювало утверджені патріархальні традиції та непорушність соціальних підвалин.
Протилежну позицію займав інший філософський напрям – даосизм (в перекладі “дао” – “шлях”). Його фундатор Лао-цзи закликав відмовитися від усталених обов’язків і повернутися до життя, близького до природи. Крім того, в цій філософській системі присутні елементи матеріалізму й діалектики. Згідно вчення даосизму усе існуюче виникло з матеріальних часток і розвивається згідно з визначеним законом. Даосизм був досить популярним, оскільки відображав інтереси різних верств суспільства. Згодом даосизм заполонили містичні мотиви.
Філософська система конфуціанства виховувала шанобливе ставлення до мистецтва. Воно сприймалося як універсальний механізм формування добропорядного громадянина.
В активізації мистецького життя велике значення мало створення імператором У-ді (156-87 рр. до н.е.) Музичної палати. Згодом вона почала відігравати роль театрального управління. Останнє відало виставами, в яких поєднувалися спів, музика і танці. Не менш важливою функцією цього управління стало збирання народних пісень.
Дуже високо цінувалося музичне мистецтво. У Китаї музиканти грали на 20 музичних інструментах. Соціальна функція музики закріплювалася у відомому образному висловленні: “Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна брехати”.
Своєрідністю відзначається китайська література. Згодом вся її спадщина систематизувалася в так званому “П’ятикнижжі”. Це були “Книга пісень”, “Книга обрядів”, “Книга перемін”, “Книга історії”, “Літопис царства Лу”. Літературні твори зберігалися в спеціально створених книгосховищах.
Досить складною була китайська писемність. В її основу покладене піктографічне письмо, що впродовж століть удосконалювалося, абстрагувалося. В результаті сформувалося ієрогліфічне письмо, що мало безліч знаків. У часи династії Хань налічувалося близько 18 тис. ієрогліфів. Їх можна було віднайти за допомогою спеціально створених довідників.
Спочатку матеріалом для написання ієрогліфів служили бамбукові й дерев’яні дощечки. У Ш ст. до н.е. стали писати на шовку, технологія виробництва якого запроваджена в Китаї. На рубежі нашої ери винайдено туш, а у 1 ст. – папір.
Заслуга китайців також у винайденні багатьох технічних новинок. Ними стали компас, спідометр, фарфор, глобус, морехідні й навігаційні прилади (румпель та багатоярусні щогли), водяний млин, водяний насос, ксилографія (початкова форма книгодрукування), механічний годинник, приводний пас та ланцюгова передача тощо. Славу китайцям принесли їхні досягнення у військовій справі. Зокрема, вони винайшли порох і зробили гармати.
Значні наукові набутки китайців у царині математики. Їхні спеціалісти обчислювали десяткові дроби, відношення довжини кола до його діаметра (число пі), розв’язували рівняння з двома й трьома невідомими. Математичні знання були зафіксовані у складеному в П ст. до н.е. трактаті “Математика в дев’яти розділах”, що відігравав роль своєрідної інструкції для землеробів, астрономів, чиновників. Тобто наука в першу чергу мала прикладний характер.
Не менші досягнення мали й китайські астрономи. Вони вміли вираховувати затемнення сонця, спостерігали за плямами на ньому, склали в основних рисах місячний календар, перший у світовій історії зоряний каталог на 800 світил (350 р. до н.е.). Вже з 240 р. до н.е. китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. У 104 р. до н.е. було вирахувано тривалість року – 365,25 дня.
Давні китайці були досвідченими медиками. Причому досвід самих знаменитих із них занотовувався у відповідних наукових пам’ятках. Таким був твір лікаря Бянь Цао (жив у У1 ст. до н.е.) “Книга про важке”. В ній системно описані анатомія, фізіологія, патологія та діагностика. Крім того Бянь Цао був талановитим практиком, зокрема, оперував під наркозом.
Лікарі Стародавнього Китаю перші в медичній практиці й медичній науці застосували й описали такі уславлені методи лікування як голковколювання, припечення та масаж. Вони широко застосовувалися вже у 1 тис. до н.е. Ці методи лікують хворий організм за допомогою подразнення певних ділянок шкіри.
Важливим аспектом китайської культури були будівельна справа й архітектура. Про їхній високий рівень свідчить така грандіозна пам’ятка як Великий китайський мур. Він захищав китайців від набігів кочових північних сусідів. Будівництво цієї оборонної споруди почалося у 214 р. до н.е. і тривало з перервами понад тисячу років. Мур має довжину 4 тис. км., висоту – 9 м., ширину в нижній частині – 8 м., у верхній – 5 м. Вздовж муру було споруджено 60 тис. сторожових веж (збереглося 20 тис.). Ще в