Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Не менші досягнення були і в галузі хімії, що успішно використовувалися в практичній діяльності. Зокрема, в УП ст. у Візантії винайдений “грецький вогонь” – суміш нафти, гашеного вапна і різних смог (прототип напалму). Ним успішно користувалися у морських битвах, оскільки його не можна було знешкодити водою. Секрет виробництва “грецького вогню” тримався у великій таємниці й натомість втрачений для нащадків.

Візантійськими освітянами успішно запозичувалася антична система освіти. У початкових школах дітей навчали читати, писати, рахувати. Ці заклади освіти утримувалися монастирями, церквами або міськими общинами й тому були доступні для широкого загалу.

Централізована імперія з її розгалуженим бюрократичним апаратом потребувала високоосвічених чиновників. Для отримання пристойної посади потрібно було мати відповідну освіту. В ранній період імперії вона отримувалася у старих античних центрах освіти: Афінах, Александрії, Антіохії, Бейруті, Газі. Руйнування античного світу призвело до занепаду й центрів його освіти. Зокрема, платонівська Академія припиняє існування за наказом імператора Юстиніана. Центр тодішньої наукової думки – Александрійська бібліотека згоріла від рук християн, оскільки вважалася ними язичницькою.

Проте виникають нові освітянські й наукові центри. Ними стають відкриті в Константинополі Магнавська школа (1Х ст.), юридична й філософська школи та вища богословська Патріарша школа (Х1 ст.).

Античні, в першу чергу римські, й християнські впливи позначилися на формуванні візантійської архітектури, зокрема культової. Від римських зодчих візантійські архітектори взяли купольну будову храму, від християнства – його пишне внутрішнє оформлення.

Шедевром візантійської храмової архітектури став собор Святої Софії, споруджений за наказом імператора Юстиніана архітекторами Амфімієм із м. Тралла та Ісидором із м. Мілета. Його купол має висоту 55 м. і діаметр 31 м. Навколо основи він оточений вінком із 40 вікон. Своєю величчю ця споруда вражає і дотепер. Нічого рівного їй вже не було створено за наступні дев’ять століть історії Візантії.

На відміну від візантійської архітектури, в якій еллінський стиль розвинувся далі, візантійський живопис пройшов зворотний шлях. У період ранньої імперії (1У-У1 ст.) візантійські майстри користувалися складною античною технікою образотворчого мистецтва. Зокрема, свідченням цьому є чудові мозаїки Великого імператорського палацу в Константинополі. Але згодом реалістичні об’ємні зображення людей з правильними пропорціями змінилися площинними зображеннями, регламентованими релігійними сюжетами і релігійними канонами.

Візантія стала батьківщиною особливого жанру живопису – іконопису (від грецької “ікона” – “картина”). В ньому всі канони дотримувалися дуже суворо, але поступово й тут здійснюється перехід до більш реалістичних зображень.

Великих втрат зазнало образотворче мистецтво в так званий “іконоборчий” період (УШ ст.). Боячись зростаючого впливу церкви на суспільно-політичне життя, імператори заборонили шанування ікон і будь-яке зображення Христа і святих. Усі ікони і навіть мозаїки та фрески, що прикрашали храми, підлягали знищенню. Для внутрішнього оздоблення церков дозволялося використовувати лише декоративний орнамент. На початку 1Х ст. ці заборони відміняються, проте багато зразків візантійського живопису було втрачено.

Під кінець існування Візантійської імперії художники намагалися відійти від встановлених церквою канонів, все більше зображали не абстрактну, а живу людину. Прекрасними пам’ятками цього часу є мозаїки й фрески монастиря Хора. Однак візантійське образотворче мистецтво, стиснуте канонами іконографії, не змогло досягти вершин реалізму італійського Ренесансу.

У Візантії великих художніх висот досягло мистецтво оформлення книги, оскільки на нього не поширювалася вся суворість канону. Тому книжкові ілюстрації відрізнялися більшим реалізмом, виразністю й високою майстерністю. Мистецтво візантійської книжкової мініатюри мало великий вплив на розвиток цього жанру в сусідніх країнах, зокрема, в Київській Русі. Слово “мініатюра” походить від назви червоної фарби “мініум”.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після захоплення Константинополя у 1453 р. турками-сельджуками набутки візантійської культури дістали подальший розвиток в європейських державах і перш за все тих, які прийняли християнство за візантійським зразком. Своєрідна культура Візантійської імперії, яка проіснувала всі середні віки (з 1У по ХУ ст.), стала невід’ємною частиною європейського культурного поступу Середньовіччя.


2. Культура Середньовічної Європи


У період Середньовіччя сформувалася сучасна європейська цивілізація, оскільки в стародавні часи не існувало Європи в розумінні культурно-історичної спільноти. В цей час на європейському континенті виникають сучасні держави, на зміну рабовласницькому ладу приходить більш прогресивний феодальний, середньовічні міста звільняються з-під влади сеньйора і в них утверджується міське самоврядування, головним носієм культури стає християнство, яке перетворюється на державну релігію. Всі ці фактори, особливо останній, вплинули на розвиток європейської культури.

У Західній Європі християнство, а точніше католицизм, одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральними засадами. В основі католицизму були закладені ідеї середньовічної ідеалістичної філософії – схоластики (з грецької “вчений”). Схоластика – поєднання теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою й інтересом до формально-логічних проблем. У свою чергу схоластика пройшла декілька етапів розвитку. На різних етапах в її теоретичних постулатах використовувалися ідеї Платона, Аристотеля та інших філософів.

Визначними теоретиками схоластики були Альберт Великий (1193-1280) та його учень Фома Аквінський (1225-1274). Останнього ще при житті називали “князем схоластики”. А у 1323 р. його проголосили святим і у 1567 р. визнали п’ятим вчителем Церкви.

На відміну від Фоми Аквінського католицька церква оголосила анафему і ув’язнила на 14 років відомого англійського вченого – монаха францисканського ордена, професора Оксфордського університету Роджера Бекона (1214-1294). Він один із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. Такий науковий підхід дозволив вченому зробити цілий ряд відкриттів, що стосувалися літальних апаратів, підйомних кранів, способу добування багатьох хімічних речовин, в тому числі пороху тощо.

До речі, католицька церква жорстоко розправлялася з усіма інакомислячими, широко застосовуючи з цією метою інквізицію, яка проіснувала від ХШ до ХУШ ст. Всього нею було знищено понад 1 млн. чоловік. Особливо від неї постраждали представники експериментальної науки.

Відтак у середні віки наука була в основному книжною справою. На той час головне в науковому пізнанні відводилося абстрактному мисленню, а не науковому експерименту. Така ситуація пояснюється тим, що наука ставила за мету не втручатися у природний хід подій, а зрозуміти світ за допомогою споглядання.

У Середньовіччі в науці виділилися чотири напрямки. Перший – фізико-космологічний: на основі натурфілософії Аристотеля об’єднав сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань. Другий – вчення про світло, випливало із засад неоплатонізму. Третій – наука про живе: охоплювала рослинне, тваринне і людське життя. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, зокрема, й алхімії. Своєрідність алхімії у тому, що вона об’єднувала в певну цілісну систему наукові узагальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію. Головне її завдання – перетворення металів у золото.

В епоху раннього Середньовіччя католицька церква встановила монополію на освіту. Для навчання кліриків використовувалися єпископські й монастирські школи. В них монахи А. Боецій (480-524) і Ф.Кассідор (487-578) запровадили навчання згідно ідеї “семи мистецтв”, до речі, запозиченої у римського письменника Марціла Канелла. Ці “сім мистецтв” поділялися на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика).

У УШ-1Х ст. при церквах започатковуються народні школи. У ХП ст. на їх основі виникли перші середньовічні вищі навчальні заклади: у Франції – Паризький університет, в Італії – Болонська юридична та Солернська медична школи. У ХШ ст. з’являються й інші університети: Оксфордський та Кембріджський у Британії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті засновані: Празький, Краківський, Кельнський, Гейдельберзький і Ерфуртський університети. Наприкінці ХУ ст. у Західній Європі існувало 65 університетів, у переважній більшості відкритих з дозволу римського папи.

Студенти (від латинської “studeo” – “ретельно займатися”) об’єднувалися в організації (“земляцтва”, “провінції”, “науки”). Ними керували виборні прокуратори. У вузах виборними були посади ректорів. В університетах навчання проходило у формі професорських лекцій. Всі предмети викладалися латинською мовою, яка була складною для засвоєння. Відтак лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра і лише кожний шістнадцятий – ступінь магістра.

В університетах існувала практика влаштування публічних виступів з проблем філософії й богослов’я. В них брали участь як професори, так і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Для прикладу: оксфордський магістр Дунс Скотт (1266-1309) в одному диспуті заслухав і запам’ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив.

У державах середньовічної Європи формується національна література. Спочатку вона була латиномовною. В ній переважала церковна тематики, яка поступово замінялася світською. Стосовно жанрів середньовічну літературу можна умовно поділити на сатиричну, героїчну та куртуазну (або лицарську).

Сатиричну літературу головно представляла творчість вагантів (від німецької “vagants” – “бродячі люди”). Ними були переважно німецькі і французькі бродячі клірики і студенти, які під час канікул давали комічні вистави на міських площах, ринках тощо.

У Х1-ХП сформувався героїчний епос. У Франції прославила цей жанр “Пісня про Роланда”, у якій підступній зраді протиставляється патріотична вірність. Її герой готовий віддати життя заради свого сеньйора. Відомою пам’яткою німецького героїчного епосу є “Пісня про нібелунгів”. В ній йде мова про знищення гунами Бургундського королівства.

При дворах сеньйорів з’явилася куртуазна література. Вона прославляла любовні почуття і культ служіння “прекрасній дамі”. Служачи їй, лицар повинен дотримуватися правил “куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати, танцювати тощо. Куртуазна поезія досягла вершин у світській ліриці трубадурів – провансальських поетів, серед яких були і великі феодали, і хоробрі рицарі, і прості селяни й міщани.

У середньовічній Європі набуває поширення жанр куртуазного або лицарського роману. Для його сюжету були обов’язковими ідеальне “лицарське” кохання, героїчні подвиги, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і звичаї свого часу. Найбільш популярні сюжети про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістана та Ізольду.

У середньовічній Європі в Х-ХП ст. формується мистецтво архітектури. Першим архітектурним стилем став романський. Свою назву отримав від назви Риму – Рома. Він виник у монументальній кам’яній архітектурі. До цього часу в Європі існували лише дерев’яні споруди. Тому всі кам’яні споруди, що зводилися, називали романськими (оскільки до цього часу лише Давній Рим мав кам’яні будівлі). Основні кам’яні споруди (храми і замки) нагадують фортецю з малими й вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Основою планування романського храму стала римська базиліка – велике прямокутне приміщення, розділене перегородками на декілька залів (нефів). Скульптурні зображення розміщувалися на головному фасаді та в середині вівтаря.

У другій половині ХП ст. в Європі, перш за все у північній Франції, з’являється інший архітектурний стиль – готичний. Проте сам термін “готика” вводиться в епоху Відродження (Х1У-ХУ1 ст.). Так зверхньо цей стиль називали гуманісти, вважаючи його варварським (готи – назва одного з варварських племен) у порівнянні з античною архітектурою. Готичний стиль використовувався головно у культових спорудах, а також у світських громадських будівлях.

Для готичного стилю характерне устремління споруди (насамперед даху) вгору за рахунок гострих шпилів. Вікна у стінах були величезні з мальовничо розписаним склом. Численні гостроконусні арки, багатство скульптур, оздоб – все це надавало готичним соборам легкості, динамічності. Найвеличнішим готичним собором є собор Паризької Богоматері, який панує навіть над сучасними будівлями столиці Франції. Найбільш знаменитий довгобуд – Кельнський собор. Його заклали у ХП ст., а закінчили будувати за старовинними кресленнями вже у Х1Х ст.


3. Здобутки арабської культури доби Середньовіччя


Так як середньовічна культура Європи тісно пов’язана з християнством, таке ж саме значення для середньовічного Сходу мав іслам – наймолодша із світових релігій.

Іслам виник і склався у кочових і осілих арабських племен Аравійського півострова в двадцяті роки УП ст. За історичними мірками зовсім недавно. Пророка Мухаммеда відділяють від Ісуса шістсот років, а від Будди двадцять століть.

Засновником ісламу є Мухаммед ( в перекладі з арабської “той, кого хвалять”). В Європі його ще називають Мохаммед чи Магомет. Він народився в 570 р. у місті Мекка. Біля 610 р. отримав від Аллаха (арабською – “Бог”) Одкровення. Його і став проповідувати. До цього більшість арабів поклонялася родоплемінним богам. Серед них були небесні світила, джерела, дерева, скелі і навіть камені. Найбільше шанувався метеорит, що й зараз зберігається як святиня у головному святилищі ісламу – в храмі Кааба в місті Мекка.

На перших порах Мухаммед проповідував положення, що не дуже відрізнялися від основних релігійних засад іудеїв й християн. Основне в його віровченні – зректися старих ідолів і богів й визнати лише одного бога – Аллаха та бути покірним його волі (іслам у перекладі з арабської – “покірність”, “присвячення себе Богу”).

На практиці це означало повне підкорення (арабською – “муслім”) усіх правовірних новому пророку. Звідси й друга назва ісламу – мусульманство. Основний релігійний догмат ісламу закріплюється формулою: “Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед – пророк його”. Щоб стати мусульманином, потрібно лише проголосити цю фразу.

Нового бога не прийняла мекканська родоплемінна знать, оскільки це загрожувало їй втратити паломників до храма Кааба, а значить й пов’язані з ними прибутки. Вона почала переслідувати Мухаммеда та його прихильників, які змушені були перебратися з Мекки до сусіднього міста Ясріб. Пізніше його перейменують на Медіну (“місто пророка”). Дане переселення (хіджра) відбулося в 622 р. Цей рік увійшов в історію як початок мусульманського літочислення.

На новому місці пророку поталанило більше. Його вчення визнали кочові племена, а у 630 р. іслам практично поширився на всю Аравію. Мухаммед знайшов спільну мову й з мекканською знаттю. Він визнав Кааба головним святилищем ісламу, а панівні верстви Мекки підкорилися новому пророку. В результаті паломництво до Кааба (хадж) хоча б раз в житті стало обов’язковим для кожного мусульманина.

Спочатку Мухаммед проповідував загальновизнані положення, характерні для багатьох релігій. Це обіцяння своїм послідовникам, які називалися праведниками, раю в загробному житті, й пекло для невірних, грішних. Згодом у своїх проповідях Мухаммед піднімає більш практичні, повсякденні проблеми. Будучи “посланником Аллаха” на землі, він передавав правовірним його послання. Серед них правила як шанувати Аллаха та його пророка, як ставитися до іновірних, як ділити воєнну здобич і успадковане майно, як одружуватися й розлучатися тощо. Всі ці завіти стали основою священної книги мусульман – Корана (арабською “аль-куран” – “те, що читають”).

У Корані зафіксовані основні постулати ісламу: покора нижчих верст суспільства вищим, недоторканість приватної власності. Іслам підтримував заняття торгівлею, але забороняв лихварство, проголошував верховенство чоловіка над жінкою, засуджував азартну гру, вживання свинини й алкоголю. Як й інші релігії він вимагав дотримання певних етичних заповідей: не убий, не кради, будь чесним, шануй батьків і старших тощо.

У Корані висвітлені й обряди ісламу. Для всіх мусульман обов’язковими є: п’ятикратна молитва у встановленні години; обмивання перед молитвою і після неї; сплачення податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; дотримання щорічного посту (ураза) протягом усього місяця рамазану; хоча б раз в житті паломництво до Мекки.

Главою мусульман є імам (в перекладі з арабської “людина, яка стоїть попереду”). Він керував колективною молитвою. Цю функцію спочатку виконував сам Мухаммед, потім – перші спадкоємці пророка халіфи (заступники). Проте вони не лише очолювали релігійну общину, але й стояли на чолі держави й таким чином тримали в своїх руках як духовну, так і світську владу.

Внутрішні протиріччя в лавах мусульман стали причиною розпаду ісламу на ряд течій. Основні з них: суніти, шиїти і хариджити. Спочатку їх роз’єднали головно політичні мотиви, згодом розмежували й догматичні канони.

Отже, з самого початку в світосприйнятті мусульман об’єдналися віросповідання і морально-правові настанови, релігія і політика, духовна і світська влада.

Завдяки постулату ісламу джихаду (обов’язок кожного мусульманина і общини в цілому вести протягом восьми місяців на рік священну війну за віру) араби здійснили величезні завоювання. Зовсім небагато часу потрібно було арабам, щоб поширити свою владу на землях від Іспанії на заході до Індії на сході, від Сахари на півдні до країн Північного Кавказу та Середньої Азії на півночі.

Як результат на нескінченних просторах виник історичний феномен, який в історичній літературі дістав назву мусульманська культура. Однак даний термін звучить дуже загально. Ймовірніше, можна називати арабо-мусульманською культурою лише ранній період її історичного розвитку. З Х до середини ХШ ст. поряд з арабською формуються інші національні культури: арабо-берберська, перська, тюркська, північноіндійська та інші. Проте всіх їх об’єднує єдине ісламське віросповідання.

Характерною рисою культури арабського халіфату УП-ХШ ст. стало об’єднання арабо-мусульманської культури і культури завойованих арабами народів. З свого боку на підкорені народи араби поширили свою релігію – іслам (який певною мірою замінив їм філософію та ідеологію), а також класичну арабську мову, що оформилася в мову релігії і держави, науки і мистецтва. В свою чергу завойовані народи збагатили головно освіту й науку, літературу й мистецтво арабів.

Внесок різних народів у скарбницю арабської літератури зробив її досить неповторною й своєрідною. ЇЇ самою цінною пам’яткою є Коран, оскільки він являє собою поетичний твір, до складу якого увійшли вірші й римована, ритмічна проза.

Із світської лірики самими знаменитими стали наступні три збірки давньоарабської поезії: “Муаллакат” (“Нанизані”), “Хамаса” (“Доблесть”), “Кіта-аль-агані” (“Книга пісень”) (У1-УП ст.). Найпоширенішою є остання. В ній розповідається про трагічне кохання автора до дівчини на ім’я Лейла. Припускається, що “Книга пісень” складена знаменитим поетом на ім’я Кайса ібн-аль Мулавваха. Він ще отримав в народі призвіще Маджнун (дослівно – “божевільний від кохання”). На Сході цей сюжет досяг такої популярності, як в Європі історія Трістана й Ізольди або Ромео і Джульєтти.

Неперевершеною скарбницею арабської середньовічної лірики вважається різнопланова творчість сліпого поета Абуль-Алааль-Маарі (973-1057). З безлічі літературних, наукових, в тому числі й філософських творів Маарі виділяється його “Послання про прощення”. Ця праця мала значний вплив на вибір сюжету для безсмертної “Божественної комедії” відомого італійського поета Аліг’єрі Данте.

Не менш досконала й арабська середньовічна проза. В ній значне місце займають любовно-пригодницькі побутові новели, розповіді та анекдоти (так звані маками). Араби створили ще один оригінальний літературний жанр того часу – народний роман. Протягом багатьох років зберіг популярність один з таких романів, що дійшов до нас під назвою “Життєпис Антара”. В ньому висвітлюється життя бедуїнського поета, простого кочівника, який завдяки своїм героїчним подвигам дослужився до рангу знаменитого полководця і, долаючи багато пригод, повернувся до своєї коханої. Між Х і ХУ ст. на Близькому Сході склався збірник казок “Тисяча й одна ніч”, який в цьому жанрі по праву зайняв одне із провідних місць у світі.

Іслам справив значний вприв на образотворче мистецтво арабо-мусульманського світу. На відміну від інших світових релігій він забороняв зображення Бога і людини. Цей канон негативно вплинув на розвиток живопису. Проте в арабському світі досягли надзвичайної досконалості рослинні й орнаментні зображення. Вони широко використовувалися для прикрашання стін, стель, порталів архітектурних будівель, в орнаменті килимів, виробів художнього ремесла тощо.

Як і в образотворчому мистецтві національні особливості мала арабська архітектура. На ранніх етапах розвитку будівельної справи араби в основному перебудовували храми й палаци підкорених народів. Це трапилося, зокрема, із знаменитою Святою Софією, перебудованою в мечеть.

Зміцнення політичної й економічної могутності, а отже й держави, дало змогу в Арабському халіфаті започаткувати національне архітектурне мистецтво. Арабські зодчі створили нові, до того часу невідомі типи будівель. Перш за все це стосується мечеті (арабський храм), мінарету (вежа для заклику мусульман до молитви), медресе (богословська школа).

Вже у 687-691 рр. на вершині підвищення, де раніше знаходився зруйнований римлянами храм біблійного царя Соломона, зводиться знаменита мечеть Куббат ас-Сахра (“Купол скелі”). Щоб виправдати будівництво своєї святині на цьому місці, араби стверджують, що одного разу саме сюди ангели доставили Мухаммеда.

Мечеть має форму восьмигранника, увінчаного куполом (звідси її назва). Вона ще й зараз дивує сучасників не лише своєю оригінальною архітектурою, але й чудовими мозаїками і мармуровими колонами. Разом з сусідньою мечеттю аль-Акса мечеть Куббат-ас-Сахра увійшла в культовий комплекс мусульман “Благородне святилище” і займає в ньому третє місце. Перше місце в цьому культовому комплексі належить храму Кааба в Меккі, друге – могилі пророка Мухаммеда в Медіні.

Дбайливе ставлення до наукових здобутків завойованих народів і подальший їхній розвиток дав можливість арабській науці досягти значних успіхів. Найвідомішими науковими центрами того часу були Басра, Куфа, Багдад, Александрія. Як меценат науки увійшов в арабську історію халіф аль-Мамун. У Багдаді він створив цілий “Будинок науки”, що став свого роду поєднанням академії, бібліотеки, обсерваторії і колегії перекладачів.

В Арабському халіфаті завдяки персам стали відомі досягнення індійської науки в галузі математики й астрономії. Зокрема, араби засвоїли знаменитий астрономічний трактат “Аріабхатіам” індійського вченого Аріабхати (У ст.), в якому містяться цінні математичні відомості. Використання математичних досягнень індійців дало змогу арабам у 827 р. виміряти дугу меридіана і визначити розміри земної кулі. Вони також ввели в математику тригонометричні функції, розробили прийоми вирішення алгебраїчних рівнянь 1-го і 2-го ступеня.

Значні досягнення арабської середньовічної науки в галузі теоретичної й практичної медицини. Араби здійснювали операції по видаленню катаракти, вдавалися до кесаревого розтину.

Арабська наука прославилася завдяки доробку знаменитого вченого, філософа і лікаря Ібн Сіни (980-1037), відомого в Європі під іменем Авіценна. В його філософських творах “Книга зцілення” та “Книга вказівок і настанов” піднімаються також й природничі, в тому числі, медичні проблеми. Проте самою відомою працею, фактично енциклопедією теоретичної й клінічної медицини став його трактат “Канон лікарської науки” ( в 5 частинах). Цей твір був майже до ХУП ст. обов’язковим посібником для лікарів не лише Сходу, але й всієї Європи.

Плідний внесок у розвиток мусульманської культури зробив іранець за походженням, вчений універсальної освіченості: поет, філософ, математик, астроном Омар Хайям (1048-1123). Проте найбільшу славу йому принесли чотиривірші – рубаї, що проникнуті радощами життя, кохання й вина. Вони перекладені на всі мови світу і зараз надають незбагненну насолоду усім любителям поезії.


4. Італійське Відродження


Перехідною від середньовічної європейської культури до культури Нового часу є культура Відродження (французькою – “Ренесанс”). Вона хронологічно входить у середньовічну культуру європейських народів і охоплює період з Х1У до ХУ1 ст.

Ренесанс став можливим завдяки розкладу феодального ладу і започаткування капіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом приходить людина з новим світосприйняттям. У визнанні такої особи головну роль відіграє не родовите походження, а її безпосередній розум і здібності. Отже, центральне місце в суспільно-політичному й економічному житті починають займати не дворяни, а спеціалісти з різних галузей знання: науковці, літератори, митці, майстри, пізніше інженери. Тобто всі ті, які замість “божественного” вивчають все “людське”. Звідси і їхня назва – гуманісти (від латинського “huwanus” – “людський”). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості й врешті-решт започаткували новий життєстверджуючий світогляд, що дістав назву “гуманізм”.

Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулися до античної спадщини, стали її відроджувати як близьку по духу. Звідси термін “відродження”. Таким чином, гуманісти не лише зберегли та осмислили античну культурну спадщину, але й пропагували та удосконалили її. Опираючись на основи античної моралі, культурні діячі епохи Відродження створили своє власне світосприйняття, пронизане ідеалами величі людини, соціальної справедливості й свободи.

Не випадково саме з цього часу бере свій початок утопічний соціалізм. Одним із його основоположників був англійський державний діяч й письменник Томас Мор (1478-1535). Він увійшов в історію завдяки своїй знаменитій “Утопії”, в якій відобразив своє бачення ідеального ладу фантастичного суспільства. За Томасом Мором в ньому відсутня приватна власність, усуспільнені виробництво й побут, обов’язкова свідома праця, але наявний розподіл продуктів за потребами.

Майже через 100 років таку ж саму ідеалістичну картину описав італійський політичний діяч, філософ і поет Томмазо Кампанелла (1568-1639) у своїй книзі “Місто сонця”. Її сюжет – розповідь мореплавця про ідеальну общину, керовану вченими жерцями, в якій відсутні приватна власність, сім’я й наявні державне виховання дітей, загальнообов’язкова праця при 4-годинному робочому дні, розвинута освіта й наука тощо.

На епоху Ренесансу припадає цілий ряд наукових відкриттів, тісно пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Морські подорожі Христофора Колумба (1451-1506), Васко да Гами (1469-1524), Фернана Магеллана (1480-1521) дозволили відкрити американський континент, довести, що Земля має форму кулі, встановити контури океанів, морів та суші. Революційний переворот відбувся в астрономічній науці. Польський вчений Миколай Копернік (1473-1543) у праці “Про обертання небесних тіл” обґрунтував геліоцентричну систему Всесвіту. Її підтвердив німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630), який відкрив закони руху планет.

Вчені епохи Відродження започаткували основи теоретичної хімії, зробили значні відкриття в галузі геології, ботаніки, медицини, удосконалили гірничу справу, металургію, суднобудування. Великий італійський вчений, інженер та митець Леонардо да Вінчі (1452-1519) сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідротехнічних споруд.

Німецький винахідник Йоганн Гутенберг (1394-1468) винайшов друкарський станок і таким чином започаткував в Європі книгодрукування. Надрукована ним “Біблія” стала першим друкованим виданням, шедевром раннього друку.

Подальший розвиток отримала історична наука. Вона визнала помилковим божественно-надприродне тлумачення історії й почала її оцінювати як результат діяльності людського суспільства. Нові підходи наявні в осмисленні суті держави й історії суспільства. Заслуга в цьому італійського дипломата, історика, філософа та поета Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Вчений зрікся богословської періодизації історії й поділив її на давню, середню і нову. Вона з певними уточненнями використовується й сучасними дослідниками.

Нікколо Макіавеллі вперше вживає у своєму трактаті “Державець” таке наукове поняття як “держава”. До нього історики згадували лише конкретні держави. Водночас він дотримувався думки, що заради досягнення могутності й благополуччя держави придатні будь-які засоби. Звідси виникло поняття “макіавеллізм” як позначення вседозволеності в політиці.

Все вищезгадане – крапля в морі в порівнянні з науковими відкриття, які здійснило людство в епоху Ренесансу. Однак головним стало народження науки в сучасному розумінні, науки як нового способу пізнання світу. Середньовічна схоластика відкидається як засіб наукового пізнання. На зміну їй приходить раціональне мислення, підкріплене практичними дослідженнями.

Проте в епоху Відродження найбільшого злету досягло мистецтво, яке стало її символом. Продовжуючи традиції Стародавньої Греції, котра в центрі свого мистецького життя ставила людину, ренесансне мистецтво також втілило в собі новий гуманістичний світогляд.

Іншими характерними особливостями мистецтва Відродження є його світський (не церковний) зміст, а також всебічне використання митцями наукових здобутків. Саме завдяки образотворчому мистецтву почалося поглиблене вивчення анатомії людського тіла, а намагання передати в живописі глибини простору зумовило відкриття законів лінійної перспективи.

Мистецтво Ренесансу не випадково виникло наприкінці ХШ ст. в Італії. Вона була не лише прабатьківщиною античної культури. Не менш важливим фактором стало вперше формування ранньобуржуазних відносин саме в італійських містах-республіках. Відтак у започаткуванні італійського ренесансного мистецтва об’єдналися культурний й економічний фактори.

Довершеністю вражає італійський ренесансний живопис. В Італії творили Леонардо да Вінчі (1452-1519), Рафаель Санті (1483-1520), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), Джорджоне (1476-1510), Тіціан (1476-1480) та інші знамениті, неперевершені митці.

Всі вони були геніями, хоча кожний з них відзначався своєю унікальністю і багатогранністю. Їхні твори не залишали байдужими сучасників і продовжують вражати нащадків. Мистецтвознавці різних часів і різних держав вивчали їхню творчу спадщину, секрети їхньої художньої майстерності, присвячуючи їм все нові наукові розробки.

Вершиною ренесансного образотворчого мистецтва вважається творчість Леонардо да Вінчі. Напевно не має людини, яка б не знала його знаменитої загадкової й таємничої “Мони

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: