Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Отже, епоха Просвітництва зіграла важливу роль у становленні культури Нового часу, характерною рисою якої стала поява на історичній арені нового класу – буржуазії. Завоювання нею передових позицій в економіці, а згодом і в політиці, дало можливість сформуватися новому світогляду. Його лейтмотивом стала проблема створення справедливого устрою людського суспільства.
Розвиток науки й техніки викликав значні зміни у сфері мистецького життя. Його особливість проявилася в ускладненні форм художньої творчості, поглибленні культурного взаємовпливу представників творчої інтелігенції різних європейських країн.
4. Феномен козацької культури
Культура епохи Просвітництва певним чином вплинула на подальший поступ української культури. Через сусідні держави її надбання засвоюються на українських землях. Саме в цей період український народ вступив у знаменну пору своєї історії. Це був час визвольної війни українського народу проти польського панування та відносно самостійний період Гетьманщини, коли влада в Україні, хоча й обмежена урядом Росії, знаходилася в руках українських гетьманів.
У цей час в Україні формується й розквітає культура українського бароко. Якщо Ренесанс був притаманний лише західноукраїнським землям, то культура бароко поширюється на всю Україні, включаючи центральні та східні її частини. Тобто бароко в Україні того періоду став загальнонаціональним стилем. Проте поділ України на Правобережну й Лівобережну спричинив розвиток двох регіональних варіантів у межах одного й того ж стилю.
На Правобережній Україні більш позначилися західноєвропейські культурні впливи, передусім польські. На Лівобережжі національні особливості проявилися більш виразно. Причиною тому був козацький чинник, що суттєво позначився на формуванні культури, яка увійшла в історію під назвою козацького бароко.
В українському бароко присутні не лише його два регіональні варіанти, але й два рівні: “верхній” або аристократичний та “нижній” або демократичний, народний. Ці два рівні відповідали смакам і уподобанням відповідних верст української спільноти. “Верхній” представляли українські шляхта, козацька старшина, “нижній” – українські селяни, міщани, козаки.
Столітнє існування козацької держави – автономної Гетьманщини дало можливість збагачувати духовне й мистецьке життя українства. Демократичний козацький устрій вивів на громадсько-політичну арену нову суспільну верству – козаччину, яка зайняла провідні позиції в економічному й політичному житті Гетьманщини. Правляче становище козаччини обумовило її панування в духовній і культурній сферах. Вищі кола козацтва становили добре освічену верству українського суспільства. Вона й представляла нову національну еліту, яка у кожній країні є рушійною силою в розвитку національної культури.
У своїх вищих колах козацтво становило добре освічену культурну верству українського суспільства. Відтак воно стало основою формування нової творчої еліти.
Козацтво цього періоду випередило навіть українське духовенство, яке протягом століть охороняло й поширювало національні культурні традиції. В свою чергу це дало йому можливість не лише захищати рідну церкву, але творити національні матеріальні й духовні цінності. Таким чином формується феномен козацької культури.
5. Українське культурне піднесення часів Визвольної війни і Гетьманщини
У добу козацької держави в культурній сфері пріоритетною була освітянська справа, що формувала фундамент культурного життя. За рівнем освіти Гетьманщина часів Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Дмитра Апостола, Кирила Розумовського стала однією з передових країн Європи. Вплив української освіти й культури відчували на собі всі сусідні держави, особливо Московська метрополія. Більш-менш сприятливі умови для культурного розвитку Гетьманщини дали можливість українству досягти справжніх інтелектуальних вершин.
До середини ХУШ ст. в Україні існувала ціла мережа навчальних закладів. Освітою були охоплені майже всі верстви населення. Початкову освіту давали головно сільські церковні школи, середню – міські школи братського типу. Першою сходинкою до вищої освіти стали колегії у більшості полкових міст. Перед московською метрополією українські гетьмани ставили питання про відкриття вищих навчальних закладів у Києві й Батурині, але отримали відмову. Школи й вчителі знаходилися на утримуванні сільських і міських громад. Значні кошти їм виділяли церковні братства й меценати з числа української шляхти й козацької старшини.
Про стан тодішньої освіти говорить наступний факт. У 1740-1748 рр. на території семи полків Гетьманщини функціонувало 866 шкіл. Тобто одна школа обслуговувала 1 тисячу населення. Наприкінці Х1Х ст. одна школа вже припадала на 6 тисяч населення. Це дає підстави зробити висновок, що в часи Гетьманщини майже все населення було грамотним.
Такий стан речей ще за часів Богдана Хмельницького засвідчив сірійський мандрівник Павло Алепський, який супроводжував Антіохійського патріарха Макарія у його мандрівці по Україні. “По всій землі козаків, тобто русинів, - пише він, - ми помітили гарну рису, яка викликала наше здивування: всі вони за малим винятком, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати ... В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти”. Це здивування й захоплення пролунало з вуст людини, яка відвідала багато країн і добре знала стан тодішньої освіти. Для порівняння: в Московії на той час було грамотним лише 25 % населення.
Серед українства просвітницькі етичні ідеї поширював видатний філософ і поет Григорій Сковорода (1722-1794) – визначна постать всієї української культури другої половини ХУШ ст. Енциклопедичні знання, глибоке знайомство не лише з античною філософською спадщиною, але й здобутками сучасної йому західноєвропейської думки, володіння багатьма іноземними мовами відшліфували філософське вчення українського генія, яке він виклав у своїх численних трактатах і діалогах.
Його теоретичною основою є своєрідна форма пантеїзму, за якою ототожнювалися Бог й природа. Разом з тим філософ твердив, що в природі є два начала: духовне (“невидима натура”) й тілесне, матеріальне (“видима натура”). На цій основі він розробив концепцію існування трьох світів. Перший – макрокосм: безконечний всесвіт, що містить в собі безліч світів. Другий – мікрокосм: ним є людина. Третій –“символічний” світ Біблії.
Одне з центральних місць у філософській думці Сковороди, як й інших просвітителів ХУП-ХУШ ст., займала ідея про щастя людини. За Сковородою щастя людини в так званій “сродній праці”, тобто такій, яка б відповідала її природним нахилам. Свої ідеї серед широкого загалу філософ проповідував протягом 15 років викладацької діяльності й 25 років мандрів.
З літературних творів Григорія Сковороди найбільш відомі збірка поезій “Сад божественних пісень” і збірник байок “Басні харківські”. Жоден його твір не друкувався за життя. Більшість їх розповсюджувалася по Україні в рукописних списках. Філософські, суспільно-політичні й етичні погляди просвітника зіграли велику роль в національному пробудженні українства.
Завдяки просвітницькій діяльності Григорія Сковороди й попереднім реформаторським перетворенням Петра Могили та їхніх сподвижників вже наприкінці ХУП ст. відбулися значні зрушення в культурній сфері, зокрема, в галузі освіти. Передусім це стосувалося Києво-Могилянської колегії. В 1701 р. їй був наданий статус академії. Ціле століття (починаючи з моменту заснування в 1632 р.) по право називають її “золотою добою”. Плідне використання західноєвропейського науково-освітнього досвіду дало можливість цьому учбовому закладу стати справжнім науково-освітнім вогнищем не лише для України, але й для сусідніх держав.
Тут викладали видатні професори. Зокрема, читали поетику і риторику Феофан Прокопович (1681-1736), Симеон Полоцький (1629-1689), Лазар Баранович (бл.1620-1693), Митрофан Довгалевський; філософію і теологію – Стефан Яворський (1658-1722), Георгій Кониський (1717-1795); філософію і психологію – Інокентій Гізель (бл.1600-1683). Академія не мала станових обмежень. Більшість її студентів представляла козацьку верству.
Києво-Могилянська академія уславилася іменами своїх видатних вихованців, зокрема, вже згаданого Григорія Сковороди, відомих лікарів Івана Полетики (1726-1783) й Олександра Шумлянського (1748-1795), основоположника епідеміології Данила Самойловича (1743 або 1744-1805), культурно-освітнього й церковного діяча Манасія Максимовича (р.н.невід.-1758), архітектора Івана Григоровича-Барського (1713-1785), історика Миколи Бантиш-Каменського (1788-1850), дипломата, письменника Олександра Безбородька (1747-1799), композитора Максима Березовського (1745-1777) та ін.
Проте розвиток української культури, в т.ч. й науково-освітньої справи, не відповідав колоніальній політиці Росії. Адже чим нижчим ставав культурний потенціал поневоленого нарду, тим легше й скоріше він піддавався колоніальному гнобленню. Цю політику активно проводили російські правителі, зокрема Петро 1, в часи якого зазнають переслідування українські церква, освіта, книгодрукування.
А оскільки тодішня російська держава знаходилася на значно нижчому культурному рівні ніж Гетьманщина, то її можновладці намагалися перебрати українські інтелектуальні кадри. Останні відіграли провідну роль у розбудові науково-освітянського життя метрополії. Перш за все це стосується випускників і професорсько-викладацького складу Києво-Могилянської академії. В Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 25 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів. Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало (1651-1709) були першими, хто втілив у життя освітньо-наукові реформаторські задуми російського монарха – Петра 1.
Києво-Могилянська академія започаткувала розвиток українського театру. Теорія драми розроблялася у курсах поетики академічної професури. До того ж вона відточувалася на практиці в шкільних виставах, авторами і режисерами яких були професори академії.
Найбільшого поширення набули два види драми: релігійна і світська. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три напрями. Це були: містерія (таїнство спокутування людських гріхів Ісусом Христом), міракл (події з життя святих), мораліте (драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та інші й велися повчальні розмови).
За допомогою постановок світської драми викладачі намагалися наочно познайомити своїх вихованців з творами грецьких й римських авторів, тематикою історичних сюжетів. Зокрема, поет Дмитро Туптало створив драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький – драму “Про Навуходоносора”, Георгій Кониський – “Воскресіння мертвих”, Феофан Прокопович – “Володимир”.
Як самостійний театральний жанр розвивається інтермедія. Спочатку це були комедійні вставки до поважного драматичного твору. Перетворення академії від середини ХУШ ст. у суто релігійний заклад стало причиною заборони влаштування в академії шкільних вистав і як наслідок – шкільна драма занепала.
На той час користувалася популярністю вертепна драма – ляльковий театр. Вертеп (печера, в якій народився Христос) зображали у вигляді двоповерхового будиночка, де ляльки приводились у рух за допомогою ниток. На верхньому поверсі розігрувалися сюжети з релігійної тематики, а на нижньому – народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, в будинках української шляхти, заможних козаків і міщан.
За доби Гетьманщини певні зміни відбулися і в літературному процесі. Друга половина ХУП ст. ознаменувалася появою дум й історичних пісень, в яких відображалися події визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти. Серед широкого загалу досить популярними були сентиментальні пісні. Багато їх приписують Марусі Чурай – легендарній українській співачці, яка нібито жила у Полтаві.
Серед літературних жанрів значне місце займали агіографічні й полемічні твори, проповіді, драми, вірші, панегірики (похвали) тощо. В українській поезії цього періоду виділяється творчий доробок поетів Климентія Зіновіїва (р.н.невід.-1712), Івана Величковського (р.н.невід.-1701), Данила Братковського (р.н.невід.-1702).
Риси літературного й історичного твору поєднали літописи, які теж набувають ознак нового часу. Якщо редакції Київського літопису початку ХУ1 ст. тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні його редакції написані мовою, близькою до народної.
Наприкінці ХУ1 ст. з’явилися так звані козацькі літописи. Перший з них – “Густинський літопис” невідомого автора (в якому багато розділів присвячено козаччині) викладає історію України до 1597 р.
У літописі гадяцького полковника Григорія Граб’янки (р.н.невід.-бл.1737) висвітлюється історія України до 1709 р., причому головна увага приділяється історії козацтва, Богдану Хмельницькому як полководцеві й державному діячеві.
“Літопис Самовидця” (автором якого вважають генерального підскарбія Романа Ракушку-Романовського, 1623-1703) розповідає про події 1648-1702 рр. і є цінним джерелом вивчення визвольних змагань українства тієї доби.
З аналогічних позицій написаний Самійлом Величком (бл.1670-після 1728) літопис історії українського народу в хронологічних межах 1648-1700 рр.
У своїх творах автори використовували поряд із документальними джерелами власні спогади, фольклор.
Найповніше культура українського бароко втілилася в архітектурі. Поряд з церковною архітектурою розвивається й цивільне будівництво. Світські будівлі зводяться з розкішними фронтонами, порталами, брамами, прикрашеними вигнутими деталями, буйним орнаментом. Замовниками такого будівництва виступає українська шляхта, козацька старшина, багаті міщани. Проте стиль бароко в Україні набуває національного колориту.
У розвитку архітектурного мистецтва значна заслуга належить гетьманам Івану Самойловичу та Івану Мазепі. Зокрема, Мазепа увійшов в історію як щедрий меценат української православної церкви. За його вказівкою зведено чи перебудовано більше двох десятків храмів, в тому числі шість у Києві.
Серед збудованих Іваном Мазепою культових споруд у Києві є Микільський собор, Богоявленська (братська) церква на Подолі, церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі; в числі перебудованих – Софійський собор, Успенський собор, Кирилівська церква, Михайлівська церква Видубицького монастиря та ін. Краса й монументальність перелічених споруд засвідчують не лише майстерність будівничих, але й мистецький хист та витончений смак самого гетьмана.
Саме в добу гетьмана Івана Мазепи сформувався стиль, що дістав назву українського або козацького бароко. За влучною оцінкою В.Антоновича це була “друга золота доба українського мистецтва після великокняжої доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого”.
В основі козацького бароко був традиційно поширений в Україні тип дерев’яної церкви, яку нібито одягли в камінь, водночас прикрасивши її досконалими декоративними оздобленнями. Як правило в цих спорудах відсутній чітко окреслений фасад, оскільки вони однаково пишно прикрашалися з усіх чотирьох сторін. Такий архітектурний прийом став характерною рисою козацького бароко.
На західноукраїнських землях найвизначнішою пам’яткою архітектури бароко поправу вважається собор святого Юра у Львові, зведений 1745-1770 рр. за проектом архітектора Бернарда Імеретина (кін. 17 ст.-1759). В його архітектурі західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними українськими.
В українському образотворчому мистецтві другої половини ХУП - першої половини ХУШ ст. на першому плані продовжує бути іконопис. Проте з часом він все більше відходить від канонічності. Обличчя святих втрачали традиційну схематичність й набували реалістичних рис, хоча в своїй творчості митці ще не відійшли від декоративності.
Особливо відчутні ренесансно-барокові форми в іконостасному мистецтві, що відзначається особливою граціозністю й пишністю. В цьому художньому виді вершин майстерності досяг живописець Іван Руткович. Одним із самих його знаменитих іконостасів є монументальний іконостасний комплекс із Скваряви.
У зв’язку з бурхливим зведенням культових споруд на землях Гетьманщини центр іконопису, зокрема, іконостасного живопису, переміщається із Західної в Центральну Україну.
У цей період дістав поширення світський портрет, який теж став більш життєвим, хоча ще повністю не втратив зв’язок з іконописом. Західноукраїнське портретне мистецтво представлене головно портретами львівських братчиків, яких митці зображали в представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами. У Західній Україні склалася традиція замовлення посмертних портретів, які часто виставлялися в каплицях та церквах.
Особливо славилися художні полотна Луки Долинського (1750-1824), який був родом із Білої Церкви, здобув мистецьку освіту у Відні й працював у Львові. Поряд із біблійною тематикою (зокрема, написав ікони для собору Святого Юра) митець приділяв багато уваги парадному портрету.
У Центральній Україні світські портрети дали змогу донести до сучасників художні образи Богдана Хмельницького та його сподвижників, українських гетьманів та козацької старшини. Тут парадний портрет дістав назву “парсун”. На храмовому або ктиторському портреті зображалися меценати церкви. Ктиторами (народною мовою “титарями”) величали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви.
У ХУП-ХУШ ст. в Україні продовжувалося розвиватися мистецтво гравюри, яке використовувалося в книгодрукуванні. Його центрами стали друкарні Києво-Печерської лаври, Троїцько-Ільїнського монастиря в Чернігові та Успенського братства у Львові. Відомим представником стилю бароко був Олександр Тарасевич (1640-1727), який удосконалював свою майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів й працював у друкарні при Віленській академії та очолював Києво-Печерську друкарню. Поряд з ілюстрацією біблійної літератури та інших творів він приділяв багато уваги створенню друкованих портретів відомих співвітчизників.
З Києво-Печерською друкарнею була пов’язана й творча діяльність інших відомих граверів першої половини ХУШ ст. Григорія Левицького (1698-1769) та Аверкія Козачківського.
Співучість й музичність українського народу була не останнім фактором у розвитку українського музичного мистецтва. Йому велика увага приділялася в тодішніх навчальних та духовних закладах. При православних церквах існували хори, при греко-католицьких – ще й музичний супровід. У більшості українських колегіях функціонували хорові капели, театри. Українське музичне мистецтво славилося за межами батьківщини. Українці були вчителями співу в багатьох містах Росії, видавали там нотні книги.
У середині ХУШ ст. центром культурного життя Лівобережжя стає Глухів – остання столиця гетьманської України. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. На його сцені ставилися популярні італійські опери, кращі п’єси класичної європейської драматургії, виконувалися уривки з балетів. Тут до послуг музикантів була й найбільша в Європі нотна бібліотека.
У Глухові за царським наказом для підготовки хористів відкрилася співацька школа. З неї вийшли видатні композитори, творці української музики Максим Березовський (1745-1777), Дмитро Бортнянський (1751-1825), Артем Ведель (1767-1808) (причому перші два уродженці Глухова, третій – Києва). Їхня музика, особливо церковна, й зараз затребувана не лише в Україні, але й за її межами. Історичні реалії змусили цих українських композиторів жити й творити в Росії, відтак російські музикознавці вважають їх своїм національним надбанням.
Відносна державна самостійність періоду визвольних змагань і Гетьманщини дала можливість відродитися українській культурі. Вона не лише заявила про себе невмирущими цінностями, але й започаткувала культурне піднесення Російської імперії, яка на той час знаходилася на нижчому в порівнянні з українським культурному щаблі. Злет тогочасної української культури захистив її від повного знищення в умовах гнітючої колоніальної залежності.
ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 8:
Бенуа А.Н. Русское искусство ХУШ – ХХ веков: (Летопись русского искусства глазами великих художников). – М.: Яуза:Эксио, 2004. – 542 с.
Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. – М.: АСТ, 2001.- Т.1. – 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. – 943 с.
Герої та знаменитості в українській культурі. – К.: Укр. центр культ. досліджень. І-тут культ. політики, 1999.- 351 с.
Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – Т. 1. – 479 с.; Т. 2. – 574 с.; Т. 3. – 638 с.
Грушевський М.С. Історія української літератури. В 6 т.– К.: Либідь.–Т.1.– 1993.–389 с.; Т.2.–1993.–261 с.; Т.3.–1993.–282 с.; Т.4.–1994.– 232 с.; Т.5.-1995.–254 с.; Т.6.-1996.–260 с.
Дідич Галина С. Історія західноєвропейської музики. – Кіровоград: Кіровоград. пед. у-тет, 2003. - Ч. 1. – 170 с.
Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 685.
Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. – М.: Высшая школа, 2002. – 366 с.
Ильина Т.В. История искусств: Отечественное искусство.– М.: Высшая школа, 2003.– 405 с.
Історія української культури. В 5 т. К.: Наукова думка. - Т.1.- 2001. – 1134 с.; Т. 2. –2002. – 846 с.; Т.3.- 2004. – 1246 с.
Коллинз Стефан. Классическая музыка от и до (Пространство, наполненное гармонией). – М.: Изд. Торг. дом «Гранд»:Фаир-Пресс, 2001.- 286 с.
Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі. (П.П.Кононенко, Т.П.Кононенко) – К.: Товариство “Знання” України, 2007. – 591 с.
Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.
Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. (О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т.Федоренко). – К.:Знання. 2006, - 447 с.
Нариси з історії українського мистецтва. – К.: Мистецтво, 1996. – 670 с.
Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: МП “Абрис”, 1991.- 272 с.
Попович М.В. Нарис історії культури України – К.: Артек, 2001. – 727 с.
500 мастеров зарубежной класики: архитектура, живопись, графика, скульптура, декоративное искусство. Энциклопедия. – М.; СПБ: Больш. рус. энциклоп.: фонд “Ленинград. галерея”: АО “Норинт”. – 1995. – 287 с.
Руденко Ю.Д. Українська козацька педагогіка: витоки, духовні цінності, сучасність: Навч. посібник.- К.: МАУП, 2007. – 384 с.
70 знаменитых композиторов: Судьба и творчество. – Донецк: БАО, 2006. – 414 с.
Софронова Людмила А. Старовинний український театр. – Львів: Львів. нац. у-тет, 2004, - 331 с.
Сто великих чудес света. – М.: Вече, 2000.- 527 с.
100 знаменитых художников Х1У – ХУШ вв. – Харьков: Фолио, 2004.- 509 с.
Художня культура світу: Європейський культурний регіон. – К.: Вища школа, 2001.- 191 с.
Энциклопедия живописи. – М.: АСТ, 1999.- 799 с.
ТЕСТ
Тема 8. Зарубіжна та українська культура епохи Просвітництва.
1. Урочисто парадний, декоративно пишний стиль, для якого характерні просторовий розмах, велика кількість деталей (переважно зігнутих ліній), дуже складні композиції, отримав назву:а) класицизм; б) бароко; в) рококо.
2. Вигнуті лінії (що нагадують раковини), сплетіння різьблених і лінійних орнаментів, завитки, використання дзеркал і живописних панно, характерні для архітектурного стилю: а) рококо; б) класицизму; в) бароко.
3. Поклав початок книгодрукуванню в Європі:
а) Йоганн Гутенберг; б) Миколай Копернік; в) Йоганн Кеплер.
4. Автором одного із визначних творів класичного напрямку “Мандри Гулівера” є:
а) Джонатан Свіфт. б) Йоганн-Фрідріх Шіллер; в) Даніель Дефо.
5. У Франції в епоху Просвітництва переважав стиль:
а) класицизму; б) бароко; в) рококо.
6. Вистава епохи Просвітництва, що писалася віршами і будувалася на основі трьох єдностей: єдності часу, місця і сюжету, належала до жанру:
а) драми; б) комедії; в) опери.
7. Перші драми з музикою, тобто опери, з’явилися в:
а) Італії; б) Франції; в) Німеччині.
8. Автором збірки поезій “Сад божественних пісень” та збірки байок “Басні харківські” є:
а) Дмитро Туптало; б) Феофан Прокопович; в) Григорій Сковорода.
9. Розвиток українського театру періоду Гетьманщини пов’язаний з: а) Києво-Могилянською академією; б) Острозькою академією; в) Львівською братською школою.
10. Видатні українські композитори, творці української музики Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель отримали музичну освіту в: а) Глухові; б) Москві; в) Санкт-Петербурзі.
ТЕМА 9.
“УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Х1Х – ХХ СТ.”
План
1. Українська культура в лещатах Російської імперії.
2. Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії.
3. Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби.
4. Проблеми розвитку культури суверенної України.
1.Українська культура в лещатах Російської імперії
У другій половині ХУШ ст. Україна була остаточно колоніально уярмлена Російською імперією. Нагадаємо, що саме в цей період відбулися: ліквідація гетьманства (1764 р.), зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі і Слобожанщині кріпосного права (1783 р.).
Відтак були знищені всі ознаки й до того фактично відносної автономії. Наприкінці ХУШ ст. територія України була остаточно поділена між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. До першої відійшло 80 % українських земель, до другої – 20 %.
Політика російського царату ставила за мету повністю нівелювати український народ, влити його у великоросійську націю. Відтак почався фронтальний наступ на українську культуру, навіть заборонялася українська мова, яка була оголошена “малороссийским наречием”.
У важкому стані знаходилася освітянська справа, яка закладала фундамент культури народу. Початкову освіту майже нанівець звело закріпачення селян, які вже не могли навчати своїх дітей грамоті. Реформи Олександра П у сфері освіти по суті не покращили шкільництво, формально замінивши всі типи шкіл (церковно-парафіяльні, повітові) на загальностанові – “початкові народні училища”. У них мова навчання залишалася російська.
Недостатня кількість шкіл, важкий матеріальний стан родин селян і робітників не давав змоги більшості їхніх дітей здобути освіту. Зокрема, такий стан засвідчував загальноросійський перепис 1897 р. Згідно нього кількість неграмотних в Україні становила 83,6 %. Пригадаймо, що в Україні ще в середині ХУП ст. майже все населення було грамотним.
Політика асиміляції призвела до руйнування еліти української нації, яка завжди являлась основним творцем культури. Козацька старшина, отримавши від царату дворянські привілеї та маєтності, зреклася українства. Від нього відцуралася й приєднана до Московської митрополії українська православна церква, яка до цього часу обороняла українську культуру, сприяла розвиткові національної освіти.
Проте навіть в таких умовах відбувався поступовий процес відродження української культури. Його першими проявами стало виникнення посиленого інтересу до історичного минулого рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків.
Практичний інтерес лівобережної старшини до історії своїх родів (а саме права на привілеї) започаткував широкий рух за вивчення історії козацької України. Самим визначним твором цього періоду стала “Історія русів” невідомого автора. Вона просякнута тезою, що правонаступницею Київської Русі є не Росія, а Україна.
Історичні твори пробуджують інтерес освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв. У результаті в 1777 р. у Петербурзі публікується праця Григорія Калиновського “Опис весільних українських простонародних обрядів”. Він став основоположником української етнографії.
Майже через два десятиліття в 1798 р. побачила світ книга Якова Марковича (1776-1804) “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва”. Вона відіграла роль своєрідної малої енциклопедії природи, історії, народної поезії і мови України.
Отже, вже у другій половині ХУШ ст. в Україні формується нова верства, яка відрізняється своїми поглядами та інтересами від дворян. Її поповнення йшло із освітніх закладів, що засновувалися в Україні. Першим таким закладом став Харківський університет, відкритий в 1805 р. з ініціативи українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча Василя Каразіна (1773-1842).
Наступними стали Київський університет (1834), Одеський університет (1865), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (1899).
У Х1Х ст. продовжується вивчення народної спадщини. В 1818 р. вийшла друком “Граматика малоросійського наріччя” Олексія Павловського (1773-р.см.н.) Вона є першою друкованою граматикою живої української мови.
Грузин за походженням князь Микола Цертелєв (1790-1869), який народився на Полтавщині й працював в Україні, став основоположником української фольклористики, видавши у 1819 р. збірку “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень”. В ній вперше опубліковані українські думи.
Отже, збереження українським народом в умовах кризи рубежу XVШ-XIX ст. мови, побутових традицій, історичної пам’яті, дало можливість започаткувати українське культурне відродження. Його початковим етапом були саме етнографічні, фольклористичні, лінгвістичні дослідження.
У цей же час починають з’являтися й перші узагальнюючі роботи з історії України. Такими були дослідження Дмитра Бантиш-Каменського “История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства” та “Источники малороссийской истории”.
Естафету Дмитра Бантиш-Каменського прийняли відомі українські історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Грушевський (1866-1934), Дмитро Яворницький (1855-1940), Микола Маркевич (1804-1860), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Михайло Драгоманов (1841-1895) та ін. З-під їхнього пера виходять узагальнюючі монографії з історії України, хоча свої твори вони починали писати російської мовою, а Україну вимушені були називати Малоросією. Щоправда, такий підхід був згодом переломлений у працях Михайла Грушевського й Пантелеймона Куліша.
Колоніальний режим позначився на стані української літератури. В умовах урядових заборон (Валуєвського циркуляру й Емського указу) процес її становлення був особливо важким.
Оформлення сучасної української літературної мови розпочалося з поеми Івана Котляревського (1769-1838) “Енеїда” – першого твору, написаного народною мовою. Вона була опублікована у Петербурзі в 1798 р.
Основоположником української художньої прози став Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843). Зокрема, великою популярністю користувалася його повість “Конотопська відьма”, пронизана народними віруваннями й переказами. Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
Переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури є