Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Спочатку християнство переслідувалося владою. Проте вже наприкінці 1У ст. імператор Феодосій проголосив його державною релігією. В цей же час відбувся поділ Римської імперії на Західну й Східну. У 476 р. Рим захоплений варварами: вестготами та вандалами. Так закінчився період Римської історії й культури зокрема та стародавньої історії й культури взагалі.
Отже, можна зробити висновок, що на відміну від грецької культури у формування римської культури зробили внесок багато стародавніх народів. Проте їхні культурні здобутки римляни творчо переробили, збагатили і врешті решт поставили на службу основному змісту своєї культури. На відміну від греків, які вищою метою науки і мистецтва вважали вдосконалення людини, римляни ставили ціль зміцнення своєї держави.
Відтак римські майстри не звертали особливу увагу на розвиток художньої творчості, а збагачували ті сфери культури, що відповідали їхній практичній діяльності, в тому числі вели до зміцнення імперії. Тобто розвивали будівельну справу й архітектуру, медицину, агрономію, астрономію, юриспруденцію, військову справу тощо.
Для управління державою та для її зміцнення владі потрібні були досвідчені кадри. Це завдання ставилося перед системою освіти. Тому їй приділялася досить значна увага. В першу чергу виховували дітей у дусі патріотизму, поваги до вірувань і звичаїв предків, підкорення батьківській волі. У Римі бути гідним громадянином, означало бути слухняним сином і дисциплінованим воїном.
Навчання дітей починалося в так званих елементарних (у перекладі з латини – “основних”) школах. Вони виникли в У ст. до н.е. В них вивчалися латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Згодом заможні громадяни вводять в практику приватне навчання своїх дітей.
У П ст. до н.е. сформувався наступний тип шкіл – граматичні й риторські школи. Останні стали основою для створення вищих навчальних закладів. Граматичні й риторські школи були доступні лише для дітей багатих римлян. У них викладали ораторське мистецтво, право, філософію, поезію. Причому в навчальному процесі дуже багато часу відводилося вивченню ораторського мистецтва. Воно слугувало в першу чергу такому важливому клану державних службовців як політики і юристи.
Тож не випадково Рим дав світу неперевершеного оратора Марка Тулія Цицерона (106-43 рр. до н.е.), який до того ж був й видатним політичним діячем, прибічником республіканського ладу, філософом і письменником. І в наш час його промови вважаються високими зразками мистецтва слова, а його ім’ям стало загальною назвою для всіх красномовних людей. Не менший його внесок і в розвиток юриспруденції.
Розвиток юридичної науки сприяв професійному об’єднанню юристів. Викладачі юридичних дисциплін створили товариства, що отримали назву “кафедри”. Згодом сформувалися кафедри риторики й філософії, медицини й архітектури. У П ст. н.е. виникло декілька справжніх вищих учбових закладів. Найвідомішими з них були римська й афінська вищі школи, в яких навчалися студенти з найвіддаленіших куточків Римської імперії. В свою чергу студенти групувалися в земляцтвах, які називалися “хори”.
За республіканської влади навчання було приватним, не підзвітним державі. Централізація влади в особі імператора відбилася й на системі освіти, яку вона почала контролювати. Втручання держави в освітній процес призвело до того, що навіть кількість вчителів кожного міста (яка повинна була відповідати кількості жителів) встановлювалася центральною владою. Причому з 1У ст. н.е. кандидатури вчителів затверджувалися самим імператором. Відповідно держава оплачувала працю вчителів, надавала їм ряд привілеїв.
Високий рівень освіти позитивно впливав на розвиток римської науки. Остання не лише засвоїла науковий досвід завойованих народів, але й наповнила його новим змістом. Проте як практичні люди римляни в першу чергу звертали увагу на ті галузі науки, які давали безпосередній практичний результат.
Потреби політичного й економічного життя спонукали розвиток прикладних наук – юриспруденції, агрономії, архітектури, географії, медицини. Самим визначним науковим доробком римлян стало оформлення ними такої науки, як юриспруденція. Римське право й зараз є обов’язковим предметом в усіх вищих навчальних правознавчих закладах.
Перші письмові закони з’явилися ще за часів протистояння плебеїв і патриціїв у період ранньої республіки. Вони гарантували рівність політичних прав усіх громадян Риму. Так звані “Закони 12 таблиць” заклали підвалини римського законодавства.
Особливе ставлення римлян до своєї держави обумовило виняткову роль історичної науки. Прославлення держави вимагало опису її досягнень і в першу чергу військових перемог. Авторами історичних праць ставали навіть високопоставлені особи. Зокрема, написав ряд історичних творів римський диктатор, полководець Гай Юлій Цезарь (100-44 рр. до н.е.). У “Записках про Галльську війну”, “Записках про громадянську війну” він описав своє життя, свої військові походи і військові перемоги. Юлій Цезар був другим після Цицерона римським оратором. Йому належить крилатий вислів: “Прийшов, побачив, переміг!”.
Одним із основних джерел у вивченні історії Римської держави періоду республіки стали твори Тіта Лівія (59 р. до н.е. – 17 р. н.е.) – автора 142 книг “Римської історії від заснування міста”. Тіт Лівій працював над нею протягом 40 років. Він був надзвичайно працездатним і намагався доводити початі справи до звершення, при цьому наголошуючи: “Краще пізніше, ніж ніколи”.
У працях Публія Корнелія Тацита (близько 58-120 рр. н.е.). йде мова не лише про республіканський Рим, але й Рим часів імперії. Це були його “Аннали” (з латин. – “рік”) – своєрідні літописи, в яких відтворюються за роками найважливіші події, та “Історії”, в яких описується життя римських імператорів. В іншій свої праці “Германія” Тацит розповідає про суспільний лад і побут давніх германців. В його творах згадуються і слов’янські племена, зокрема венеди.
Й сьогодні у читачів великою популярністю користуються твори Плутарха, грека за національністю (біля 45-127 рр. н.е.).Він працював у жанрі історичного портрету. Головною його працею є “Порівняльні історії” видатних греків і римлян (50 біографій). Інші твори історика, що дійшли до нащадків, об’єднані спільною назвою “Моралії”.
Практицизм у науці вплинув на стан філософії. В римській філософській думці не з’явилося жодного нового оригінального напрямку. Римські вчені-філософи в основному осмислювали, переварювали досягнення грецької філософської науки. Великого поширення набув стоїцизм, який став майже офіційною доктриною Риму.
У Римській державі визнання видатного представника стоїцизму здобув Луцій Анней Сенека (близько 4 р. до н.е – 65 р. н.е.) – відомий політичний діяч, письменник. Насамперед він розробляв проблеми практичної моралі: презирство до смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Незважаючи на те, що Сенека був вчителем імператора й мав на нього значний вплив, життя його закінчилося трагічно. Нерон запідозрив філософа у зраді й примусив покінчити життя самогубством.
У практичних римлян були в пошані вчені-енциклопедисти, які в своїх працях намагалися дослідити різні галузі наукових знань.
Таким був відомий вчений і письменник Марк Терецій Варрон (116-27 рр. до н.е.). Його перу належить близько 74 творів приблизно в 620 книгах (більшість з них до нашого часу не дійшла) по історії літератури, філософії, історії математиці та ін.
Справжню енциклопедію природничих наук створив Гай Пліній Старший (23-79 р. н.е.). Його “Історія природи” складається з 37 книг і має посилання на 327 грецьких і 146 латинських творів. Як згадує автор при підготовці цього твору він опрацював 2 тисячі книжок. Пліній загинув від отруєння газами при дослідженні першого вибуху Везувія в 79 р. Йому належить вислів: “Жодного дня без рядка” та “Істина у вині”.
Енциклопедичністю відзначається й праця “Альмагест” визначного вченого із Александрії Клавдія Птолемея (бл. 83-170 рр.). Вона оцінюється як енциклопедичний звід астрономічних знань античності. Головна її теорія: земля – центр всесвіту, а сонце обертається навколо землі. Геоцентрична система Птолемея спростована лише в 1543 р. геліоцентричною системою Коперніка.
У 1 ст. н.е. досвід античної науки узагальнив Корнелій Уельс у своїй величезній енциклопедичній праці “Artes”. Від неї зберігся лише трактат “Про медицину” у 8-ми книгах, в якому є цінні відомості про гігієну, хірургію, дерматологію, фармакологію.
Уявлення античної медицини у вигляді єдиного вчення узагальнив знаменитий римський лікар Гален (бл. 130- бл. 200 рр.). У класичній праці “Про частини людського тіла” він дав перший анатомо-фізіологічний опис цілісного організму, показав, що анатомія й фізіологія є основою наукової діагностики, лікування й профілактики, увів в медицину дослідницькі експерименти на тваринах.
Взагалі для римської науки наявні прагнення до енциклопедичності, інформативності, практичності.
З науковими набутками міг ознайомитися практично кожний пересічний громадянин завдяки великій мережі бібліотек. Існували як державні, так і приватні публічні бібліотеки. У 1У ст., в епоху пізньої імперії, в Римі нараховувалося 29 бібліотек.
5. Архітектурні й будівельні досягнення римлян
Для практичних римлян мистецтво стало одним із засобів розумної організації життя, в першу чергу повсякденного. Відтак велика увага приділялася архітектурі. Римські зодчі, використавши грецькі й східні архітектурні традиції, зробили власний внесок в подальше збагачення архітектурного мистецтва. Вони винайшли бетон, запровадили арочну конструкцію. Розвитком останньої стали склепіння і купол.
За римською традицією центром політичного і культурного життя був міський форум (ринкова площа). Він служив місцем проведення народних зборів (особливо в період республіки), зведення головних храмів та інших громадських споруд. У ранню історію римської держави більшість споруд являли собою базиліки (у перекладі – “царські будинки”). Вони мали форму прямокутника й поділялися поперечними стінами на декілька залів (нефів).
Самим величнішим із усіх був, безперечно, римський форум. Юлій Цезар започаткував традицію будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). В період імперії на території форумів активно споруджуються меморіальні комплекси: тріумфальні арки і колони. Вони прославляли військові перемоги, видатних полководців, імператорів. Найбільш відомою стала колона імператора Траяна.
Стосовно ж форумів, то самим славетним із римських форумів вважається Форум Романум. Він являє собою прямокутну площу, оточену з усіх сторін монументальними, грандіозними храмами, базиліками, тріумфальними арками. Вони прикрашалися барельєфами, що відтворювали не прекрасних богів і атлетів, як це було у греків, а мужніх воїнів, котрі уособлювали могутність Римської держави. На цьому форумі найбільшим храмом був храм, присвячений Юпітеру.
Головно весь свій талант римські зодчі вкладали в культове будівництво. Як практичні люди римляни прикрашали колонадою лише фронтальну сторону храму (пригадаємо, грецькі храми опоясувалися колонами з усіх сторін). Римляни перші почали зводити круглі в плані храми – ротонди (з латинської – “кругла”). Вони розробили свої варіанти доричного, іонічного і коринфського ордерів. Причому в їхньому використанні не було такої чіткості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми ставали все більш багатшими і прекраснішими.
Вершиною архітектурної й інженерної думки античності є “Пантеон” (“Храм усіх богів”). Його споруджено у П ст. н.е. під керівництвом грека сирійського походження Аполлодора Дамаського. Й зараз він є однією із самих відомих прикрас Риму. В плані це ротонда, вхід до якої прикрашений портиком з колонами. До Х1Х ст. купол храму (48 м.), відлитий з бетону, залишався найбільшим у Європі. Периметр храму і його висота (43 м.) практично однакові. Такі пропорції збільшують приміщення. У давнину в нішах навкруг залу возвеличувалися скульптури богів. Багатством відзначається внутрішнє оздоблення храму різними сортами мармуру, що збереглося до сьогодення.
Римляни запровадили абсолютно новий типи споруд – амфітеатр. Найбільшим є амфітеатр Флавія або “Колізей”. Останню назву він отримав у середні віки за його розміри (від латинської “colosseum” – “величезний”). Триярусні аркади могли вміщувати 50 тисяч глядачів. Арена у формі еліпса забезпечувалася складною системою підземних технічних приміщень. Колізей призначався для гладіаторський боїв і циркових вистав. Тісно пов’язані між собою призначення витворів архітектурного мистецтва й дух самого народу. Для прикладу порівняємо: кожне грецьке місто мало театр, а кожне римське місто – цирк для гладіаторських боїв.
Для зміцнення свого впливу імператори використовували часто й інші масові видовища. Зокрема, в 46 р. на Марсовому полі за наказом Цезаря викопане штучне озеро для проведення битви між сірійським і єгипетським флотами. У ній брали участь дві тисячі гребців і тисяча матросів. Тож недарма під час народних заворушень натовп вимагав від правителів: “Хліба та видовищ!”.
Такий спосіб проведення культурного дозвілля віддзеркалював як хоробрість, так і жорстокість цього войовничого народу.
У римлян популярністю користувалися терми – приміщення з холодними й гарячими басейнами, із залами для відпочинку, для фізичних вправ, а інколи й бібліотеками. Вони були не лазнями в буквальному розумінні, а більше культурними центрами, місцями зустрічей, спілкування, відпочинку. По своїй красоті терми не поступалися палацам.
Довершеними були технічні споруди Давнього Риму. В першу чергу могутня імперія потребувала досконалих засобів зв’язку. Чудові мощені камінням дороги з’єднували усі частини величезної держави. Давня Аппієва дорога, що вела до Риму, ще й досі служить транспортною артерією. Римляни запозичили на Сході і удосконалили арочну конструкцію мостів. В усіх містах існувала складна система водопостачання. Вода для пиття подавалася по наземних водогонах (акведуках). Це були керамічні труби, які тримали високі арки. Брудна води відводилася підземними каналами.
6. Давньоримське мистецтво і література
Як і всі інші галузі культури мистецтво ставилося в першу чергу на службу зміцнення держави. Прославлення визначних політичних діячів, полководців, імператорів водночас звеличувало й саму державу. Відтак значна увага приділялася розвитку скульптурного портретного жанру, який ставав все більше реалістичним. До нашого часу збереглося безліч скульптурних портретів як молодих, так і старих осіб, як красивих, так і посередніх чоловіків і жінок, як спокійних, так і схвильованих людей. Навіть портрети імператорів (Юлія Цезаря, Октавіана, Клавдія) не прикрашалися, а передавали їхній реальний образ.
Такими ж реалістичними і високотехнічними були багатоколірні зображення на фресках, в мозаїці, що передавали об’єм і глибину простору. Окремі їхні зразки дійшли до нашого часу. Вони стали відомі після розкопок міст Помпеї й Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е.
Освоївши здобутки своїх вчителів – грецьких поетів й драматургів, римські літератори підняли античну літературу на наступний щабель. Особливо вона розквітла в часи правління наступника Гая Юлія Цезаря, його племінника Октавіана, титулованого Августом, тобто божественним (63 р. до н.е. - 14 р. н.е.). Цьому сприяли політична й економічна стабільність, що наступила після припинення громадянської війни. В античній літературі даний період отримав назву “золотого”.
Як імператор, так і багаті громадяни заохочували розвиток мистецтва, в тому числі й літератури. Ця політика зіграла не останню роль у розквіту таланту “трьох китів” римської літератури: поетів Вергілія (Марон Публій Вергілій), Горація (Квінт Горацій Флакк), Овідія (Публій Овідій Назон), а також архітектора Вітрувія та історика Тіта Лівія, які жили й творили в “золоту епоху”.
Завдяки старанням імператора Октавіана Августа та його близького приятеля і радника Гая Цильнія Мецената (близько 74-8 рр. до н.е.) сформувався гурток діячів мистецтва, членами якого стали й названі поети. Шанувальник поезії Меценат витрачав багато коштів на підтримку поетів. Згодом ім’я Мецената стало загальною назвою для покровителів культури.
Вершиною римської класичної поезії є поема Вергілія “Енеїда”. Її герой троянець Еней взятий поетом не з народного епосу, а творіння самого автора. В цьому новизна твору про повні пригод мандри Енея, містичного засновника Римської імперії. Оскільки твір писався на замовлення імператора, Вергілій не уникнув ідеалізації імперії. Згідно сюжету за волею богів після героїчних подвигів Еней повертається до Італії і стає родоначальником римського народу. Від нього начебто й починається родовід Юліїв, до якого належав Октавіан Август. У багатьох літературах світу відомі травестії (пародійні переробки) цієї поеми, зокрема, “Енеїда” Івана Котляревського.
Різноманітною була творчість поета Горація. Його перу належать дві книги сатир і збірник віршів “Еподи” на злободенні й побутові теми, чотири книги ліричних віршів (“Од”). Він автор трактату “Наука поезії”, що стала теоретичною основою класичної поезії. Знаменитий “Пам’ятник“ Горація наслідували багато поетів (Г.Р.Державін, О.С.Пушкіна ін.).
Найвизначнішим твором Овідія є “Метаморфози”. Дане поняття означає видозміну, перехід від однієї форми розвитку в іншу. Цей міфічний епос складається з 15 книжок і 250 сюжетів. Останні розповідають про перетворення богів і людей у тварин, сузір’я тощо. “Метаморфози” починаються створенням світу, а закінчуються апофеозом Цезаря, який після смерті поринув у небо і перетворився на небесне світило. Проте усі міфи об’єднані думкою про те, як із хаосу виникає гармонія. Спеціалісти оцінили “Метаморфози” “золотою легендою” античності, “язичницькою Біблією”. Вона дає змогу нащадкам ознайомитися з греко-римськими міфами й легендами.
У 8 р. н.е. за наказом імператора Октавіана Августа Овідія заслано до Причорномор’я (до містечка Томи, поблизу сучасної Констанци в Румунії). Там поет написав автобіографічні “Скорботні елегії” й “Понтійські послання” (Понт Евксинський – грецька назва Чорного моря), пройняті тугою за батьківщиною.
З падінням Римської імперії давньоримська культура не канула у вічність. Вона стала підґрунтям подальшої європейської культурної еволюції. Протягом Середньовіччя мова давніх римлян – латинська залишилася мовою міжнародного спілкування. Вона довгий час стала мовою релігії, медицини, юриспруденції, літератури, філософії й інших галузей культури більшості європейських народів.
ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 5:
Античний театр. – К.: Веселка, 2003. – 381 с.
Античность: Словарь-справочник по истории, культуре и мифологии. – Дубна: Феникс, 2003. – 295 с.
Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. – М.: АСТ, 2001.- Т.1. – 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. – 943 с.
Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – Т. 1. – 479 с.; Т. 2. – 574 с.; Т. 3. – 638 с.
Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М.: Высш. школа, 1990.-350 с.
Кун М. Легенди та міфи Давньої Греції. – К.: Вид. центр “Академія”, 2002. – 446 с.
Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.
Підлісна Г.Н. Антична література. – К.: Вища школа, 1992.- 255 с.
500 мастеров зарубежной класики: архитектура, живопись, графика, скульптура, декоративное искусство. Энциклопедия. – М.; СПБ: Больш. рус. энциклоп.: фонд “Ленинград. галерея”: АО “Норинт”. – 1995. – 287 с.
Сто великих чудес света. – М.: Вече, 2000.- 527 с.
Художня культура світу: Європейський культурний регіон. – К.: Вища школа, 2001.- 191 с.
ТЕСТ
Тема 5. Антична культура.
1. Епічні поеми “Іліада” й “Одіссея” написав: а) Гомер; б) Гесіод; в) Есхіл.
2. Одне із семи чудес світу - статую Зевса у головному храмі Зевса в Олімпії створив: а) Поліклет; б) Фідій; в) Мирон.
3. Автором знаменитої скульптури “Афродіта Кнідська” був:
а) Поліклет; б) Лісіпп; в) Пракситель.
4. Висот у прагненні передати в скульптурі зображення руху людини (таким є знамените скульптурне зображення “Дискобол”) досяг грецький скульптор: а) Поліклет; б) Лісіпп; в) Мирон.
5. Спробу з’єднати сильні сторони вчення представника матеріалістичної традиції (атомістичної концепції) Демокрита і вчення основоположника філософської школи об’єктивного ідеалізму Платона зробив:
а) Геракліт; б) Аристотель; в) Сократ.
6. Завершення колон (капітель) у вигляді геометричної фігури є характерною особливістю ордеру: а) доричного; б) іонічного; в) коринфського.
7. 142 книги “Історії Риму від заснування міста” написав:
а) Тіт Лівій; б) Гай Юлій Цезар; в) Публій Корнелій Тацит.
8. Богинею мудрості в Давній Греції була:а-Гера; б-Афродіта; в- Афіна.
9. Новий тип споруд – амфітеатр дали світу:
а) Рим; б) Греція; в) Александрія Єгипетська.
10. Складна система водопостачання з наземними водогонами (акведуками) і підземними каналами започаткована в:
а) Греції; б) Римі; в) Александрії Єгипетській.
ТЕМА 6.
”КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ”
План
1. Унікальність візантійської культурної спадщини та її світове значення.
2. Культура Середньовічної Європи.
3. Здобутки арабської культури доби Середньовіччя.
4. Італійське Відродження.
5. Північний Ренесанс часів Реформізму.
1. Унікальність візантійської культурної спадщини та її світове значення
Середньовіччя охоплює період з V по XV1 ст. н.е. Термін “середні віки” (від латинської “medius” – “середній”) виник в Італії у ХУ - ХУ1 ст. серед гуманістів. Історики різних часів вкладали в це поняття різний зміст. Романтики та історики християнства ідеалізували даний період, вважали його найбільш плідним у духовно-культурному поступі людства. Гуманісти, просвітителі, порівнюючи цей період з періодом злету культури в часи античності і в епоху Просвітництва, оцінювали Середньовіччя як культурний занепад, цитуючи Гегеля як “своєрідний тип варварства”.
У розвитку світової цивілізації значне місце займає візантійська культура. Вона є своєрідним синтезом культурних традицій греко-римського світу, елліністичного Сходу і християнства. Таке поєднання надало їй неповторний колорит. Для неї характерні пишність і внутрішня шляхетність.
Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох: загибелі пізньої античності та народження середньовічного феодального суспільства. Її назва походить від грецького міста-колонії на Босфорі старовинного Візантія. Сюди у 330 р. римський імператор Константин 1 переніс свою столицю. Він також увійшов в історію як монарх, котрий перший офіційно визнав християнство. Згодом це місто на його честь стали називати Константинополем.
До складу Візантії увійшли всі східні провінції Римської імперії: Балканський півострів, Мала Азія, частина Закавказзя, Сирія, Палестина, Єгипет. Але провідна роль у суспільно-політичному й економічному житті належала засновникам Візантія – грекам, як основному населенню імперії. Хоч римлян у Візантії проживало небагато, державною мовою у 1У-У1 ст. була латинська, а з УП ст. і до кінця існування Візантії – грецька.
Поділ Римської імперії на Західну й Східну започаткував й поділ християнства (1054 р.) на дві його гілки – католицизм і православ’я. Відмінності між ними незначні. Це богословські відмінності: католицька церква дотримувалася догмату про те, що Святий Дух походить від Отця і від Сина, а православна – лише від Бога-отця; православ’я заперечувало віру в чистилище тощо. Культові відмінності: католицизм заборонив переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності (целібат) давали всі священики, а в православ’ї у богослужінні використовувалися національні мови, священики мали сім’ю, щоправда це правило не розповсюджувалося на ченців.
Розбіжності були й стосовно ставлення церкви до світської влади. Римський папа прагнув до світового панування, керував не лише західноєвропейською церквою, але втручався в справи й західноєвропейських монархів.
На відміну від Риму православній церкві ніколи не належала політична влада. По відношенню до імператора патріарх Константинопольський займав підлегле становище. Проте такий стан речей стосувався лише верховної влади. В духовній сфері християнство як у Візантії, як і в Західній Європі, набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і моральною доктриною, і основою мистецтва.
Складна взаємодія античних традицій і християнства сформувала самобутню культуру Візантії. На різних етапах розвитку співвідношення цих двох культурних традицій візантійської культури проявлялося по різному. В один період брали верх культурні традиції античності, в наступний – перемав християнський культурний потенціал, згодом знову вони мінялися місцями. Ці процеси проходили у всіх сферах культури. Вони і склали принципову лінію розвитку візантійської культури.
Дана тенденція яскраво проявилася у філософії. На відміну від Європи, де була канонізована філософська спадщина Аристотеля, у Візантії жодне з грецьких філософських вчень не було втрачене. Вони всебічно вивчались і постійно коментувались.
Зокрема, в Х1 ст. посилюється вплив ідеалістичної системи Платона, яка навіть використовувалася для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Відомим представником раціоналістичної школи й релігійного вільнодумства був видатний вчений: філософ, історик, філолог, юрист Михайло Псьолл (1018-1079). Його “Хронографія”, що стала своєрідними політичними мемуарами, відрізнялася раціональним поглядом на історичний процес.
Згодом перемагає догматика, навіть містика. Вона знайшла своє вираження у творах релігійних аскетів і містиків Сімеона Богослова (949-1022) і Григорія Палами (1297-1360). В останнє століття існування Візантії (ХУ ст.) в богословсько-філософській думці знову бере верх вчення античних мислителів.
Римські правові традиції вплинули на розвиток візантійської правової науки. На відміну від інших тогочасних країн Візантія залишилася державою, де збереглося єдине кодифіковане і обов’язкове для всього населення чинне право. Зведення цивільного права імператора Юстиніана (У1 ст.) складалося з Кодексу (основних постанов діючого римського права), Дигеста (збірника правових положень, запозичених у римському праві), Інституцій (коротких рекомендацій для юристів), Новел (нових законів, виданих Юстиніаном). Даючи високу оцінку зведенню цивільного права, сучасника називали його “храмом правової науки”. Завдяки йому здобутки римської правової науки стали надбанням юристів Середніх віків та Нового часу.
Античну історичну традицію продовжили візантійські історики. Вони користувалися значною підтримкою держави. Головно історики жили і працювали при дворі імператора. Відповідно й їхня творчість повинна була відповідати інтересам держави. Як і в Стародавньому Римі істориками були навіть імператори. У розвиток історичної науки вагомий внесок зробив імператор Константин УП Багрянородний. Він написав цілий ряд досліджень, зокрема: “Про управління державою”, “Про феми”, “Про церемонії візантійського двору”.
Цікава особистість історика Прокопія Кесарійського (близько 500-562). Він жив у часи найбільшого піднесення Візантійської імперії, коли нею правив імператор Юстиніан. В офіційному творі “Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами” Прокопій Кесарійський вихваляє імператора, детально описує його військові перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва “Таємна історія”, вчений піддає критиці Юстиніана, називає його вискочкою. Нагадаємо, що Юстиніан походив із селянської сім’ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька, зведеного на царство солдатами.
У галузі історії плідно працював єпископ Євсевій із Кесарії (260-340). Він став основоположником церковної історії та специфічного жанру історичного твору – хронографії. Йому належить перша спроба систематизації та періодизації світової історії. Завдяки тісним контактам Візантії із слов’янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків стали цінним джерелом з вітчизняної історії.
Продовжуючи традиції римської науки, візантійські вчені підпорядковували розвиток природничих наук потребам практичного життя – удосконаленню ремесел, військовій справі, поліпшенню умов мореплавання, торгівлі тощо. На основі досягнень античної науки розвивалася як фундаментальні, так і прикладні її напрямки.
Особливі досягнення в галузі точних наук пов’язані з іменем визначного вченого Лева Математика (1Х ст.). Ним закладені основи алгебри, а саме використання буквених позначень у ролі цифрових символів. Лев Математик прославився і як винахідник. Здивування співвітчизників та іноземних гостей викликали створені ним світловий телеграф та хитромудрі механічні пристрої, які він встановив у палаці імператора.
Практицизм візантійських вчених сприяв розвитку медичної науки, зокрема діагностики і профілактики. Особливо поглиблено вивчалися й широко коментувалися праці грека Гіппократа і римлянина Галена.