Культурологія. Українська та зарубіжна культура
“Друге дихання” еволюційна концепція здобула завдяки працям Леслі Уайта (1900-1975), який збагатив її завдяки новим підходам щодо рушійної сили культурного прогресу та його критеріїв. В основі неоеволюційної концепції Уайта закладене поняття про “кількість енергії”, що є критерієм розвитку рівня культури. “Кількість енергії” відповідає певним етапам цього розвитку. Вчений приходить до висновку, що на шляху опанування енергією людство пройшло кілька великих етапів (за визначенням самого автора – “революцій”).
Першим джерелом енергії був сам людський організм. Другим етапом стала так звана неолітична революція, внаслідок якої людство перейшло від привласнюючих до відтворюючих форм господарювання. Таким чином значно зросло енергозабезпечення людини, його наслідком стало виникнення перших цивілізацій.
Суттєво прискорили розвиток культури дві наступні революції – паливна (індустріальна) і термоядерна (використання атомної енергії), що практично усунули залежність людства від циклів органічного розвитку. Проте остання революція поставила людство на межу світової катастрофи внаслідок можливого застосування зброї масового знищення. Виходом з цього загрозливого становища може бути підпорядкування класових й національних інтересів загальнолюдським, створення єдиної сприятливої всепланетарної соціальної системи.
Проте за визначенням опонентів неоеволюціонізму в умовах переходу до енергозберігаючих технологій сам критерій “енергозатратності” не може бути показником рівня господарчої культури.
Поряд з еволюційною концепцією розвитку культури дістала поширення циклічна концепція. Циклічна теорія обґрунтовує замкнутий характер розвитку культури за принципом коловороту.
Предтеча цього напрямку в культурології італійський філософ Джамбаттисто Віко (1668-1774), який діяв в епоху Просвітництва. На думку Віко історія людства знаходиться в постійному круговороті. Народи то піднімаються до вершин цивілізації, то знову повертаються до минулого варварського стану.
В основі його історичної схеми вчення єгипетських жерців про три віки людства. Згідно цієї схеми людство проходить у своєму розвитку три етапи. Це – епоха богів, епоха героїв, епоха людей.
За Віко головну роль у розвитку людства, як і його культури, відіграє релігія. Вона є основа людського суспільства. Релігія виникла внаслідок потопу. Останній викликав у людей страх і навіяв уявлення про божественні сили.
У першу епоху люди обожнювали світ і лише почали виходити із варварського стану. Життя регулювалося релігійними ритуалами і нормами, тому формою правління була теократія (влада належить представникам релігії).
В епоху героїв виділяються окремі сім’ї, формою правління стає аристократична республіка.
Епоха людей характеризується зрілістю людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов’язком, форма правління – демократія, заснована на визнанні громадянської і політичної рівності. Але, досягнувши вищого розвитку, людство знову опиняється на початку циклу. Звідси середньовіччя Віко трактує як “друге варварство”.
Наукові відкриття, що відбулися в середині Х1Х ст. в галузі археології, етнографії, антропології і особливо в біології, дали можливість збагатити й поглибити циклічну концепцію розвитку культури.
Вони дозволили уявити соціальні процеси в історії й культурі по типу біологічних. Припускалося, що суспільство – це організм з його природними процесами народження, розвитку й смерті.
Ідея існування в історії паралельних, замкнутих культур була сформульована німецьким професором Г.Рюккертом в його “Підручнику з світової історії в органічному викладі” (1857).
У себе на батьківщині цей твір залишився непоміченим. Однак він став відомий в Росії завдяки програмній книзі Миколи Данилевського (1822-1885) “Росія та Європа” (1869). В ній автор висунув теорію відокремленості культурно-історичних типів (під ними розуміються цивілізації). За Данилевським культурно-історичні типи розвиваються подібно біологічним механізмам.
Філософ вважав якісно новим слов’янський тип. На думку вченого саме в ньому розвиваються всі сторони культурної діяльності, лише частково представлені в інших культурно-історичних типах.
Ідеї М.Данилевського знайшли подальший розвиток у працях німецького філософа та історика Освальда Шпенглера (1880-1936) і британського культоролога Арнольда Тойнбі (1889-1975).
Ім’я Шпенглера обезсмертила його основна книга “Загибель Європи”, що вперше була надрукована у 1918 р.
Ідеї Тойнбі знайшли втілення в його 12-томній праці “Збагнути історію”, над якою він працював 27 років (з 1934 по 1961). Тойнбі знаходився під впливом ідей Шпенглера, хоча в дечому й не погоджувався з ним.
Ці вчені притримувалися концепції замкненого (локального) розвитку культури. Згідно них культура кожного народу самобутня, розвивається самостійно, не передається іншим. Запозичаються лише досягнення в галузі науки і техніки. Кожна з цих культур проходить певні цикли: виникає, розквітає, старіє і гине.
Ці вчені підтверджують свої теорії прикладами розвитку і загибелі рівноцінних за досягнутою зрілістю культур. У Шпенглера їх вісім: єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, антична, візантійсько-арабська, західноєвропейська, південноамериканська (майя). В цьому плані Тойнбі аналізує 13 розвинутих цивілізацій.
На відміну від Шпенглера Тойнбі визнає за людиною поряд з природною необхідністю й вільне самовизначення. Тобто, що людина теж певним чином впливає на розвиток суспільного життя.
Новим у Тойнбі є й визнання об’єднуючої ролі “світових проповідницьких релігій” (буддизму, християнства, ісламу). За Тойнбі вони є вищими цінностями й орієнтирами історичного прогресу.
Цікаву концепцію, що в якійсь мірі поєднує еволюційно-лінійну й локально-циклічну концепції, запропонував німецький філософ, психолог Карл Ясперс (1883-1969). Він погодився з багатьма теоріями локальних цивілізацій. Проте Ясперс зберіг ідею єдності світової історії й культури.
Разом з тим вчений шукав не лише в Європі, а в Китаї та Індії “вісь” світової цивілізації. Він виділив “час вісі” культури як свого роду “центр” історії. За його теорією це був час між УШ і П ст. до н.е. До цього періоду розвиток людини, суспільства і культури головно йшов локальним чином. Після нього відкрилася можливість універсального, єдиного розвитку людства.
На думку вченого ця можливість й досі не реалізувалася. Проте він стверджує, що вже в Новий час завдяки розвитку науки й техніки в Європі створилися певні умови для такої реалізації. Подальший поступальний розвиток буде залежати від самої людини. Такий висновок робить Ясперс.
4. Психолого-аналітична, функціональна й соціологічна концепції розвитку культури
Наприкінці Х1Х та в ХХ ст. виникають й інші культурологічні концепції. В їх основу покладені відмінні від попередніх підходи стосовно ідеї розвитку культури.
Окремі філософи в основу розвитку культури поклали психіку, емоції, почуття людини. Так виникла психолого-аналітична концепція розвитку культури. В цьому напрямку перший крок зробив німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900). Згідно його теорії базою для формування двох найважливіших основ культури (науки та мистецтва) є природні властивості людей. Ними є інтелект і фантазії.
Ніцше визначив культуру як спосіб реагування на світ. Відтак він виділив два можливих й основних способи – емоційно-чуттєвий й інтелектуально-розумовий. Кращий тип культури побудований на балансі цих двох начал. Як приклад філософ наводить культуру Давньої Греції.
За Ніцше у сучасному світі індивідуальність людини подавлена суспільною культурою. Особливістю останньої є існування численних культурних заборон. Вони пригнічують й поневолюють особистість.
Ці підходи в розумінні культури розвинув психолог, засновник психоаналізу австрієць Зиґмунд Фрейд (1856-1939). Головна ідея його теорії – психологізація людського суспільства та його культури (мистецтва, релігії тощо). В її основі лежить психоаналіз як конкретний метод вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого вчений надавав універсальне значення.
Висновок психологізації людської культури він зробив із факту зростання у людей числа неврозів. Вчений бачив їх причину в поглибленні кризи у відносинах між суспільством і особистістю. Відтак кожна людина є ворогом культури, оскільки культура протистоїть глибинним основам людської психіки й підсвідомості.
Для нього був очевидний неминучий антагонізм культури й природного начала в людини. Останнє складається головно із позасвідомих сексуальних і агресивних імпульсів.
Тобто головним у вченні Фрейда є ігнорування соціальних умов життєдіяльності людини, а відтак на основі інстинктів самозбереження, сексуальності намагання з’ясувати не лише психічний розвиток окремої особистості, але й всю історію людської культури.
Теорія вченого поклала початок виникненню психологічній концепції, що дістала назву фрейдизму. Виходячи із вчення Фрейда про позасвідоме, фрейдизм намагається звести форми культури й соціального життя до проявлення первинних потягів (половий потяг – у Фрейда, прагнення до самоствердження – у Фрідріха Адлера тощо).
Англійський етнограф і соціолог польського походження Броніслав Малиновський (1884-1942) висунув функціональну або антропологічну теорію розвитку культури. Він вважав, що культура породжується потребами людської природи. В свою чергу потреби людини ним поділялися на первинні, похідні та інтегративні.
Первинні потреби – біологічні, основне завдання яких сприяти продовженню роду і забезпеченню його життєдіяльності. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, складність і рівень яких залежить від розвитку економіки та культури господарювання. Інтегративні потреби ставлять за мету об’єднання людей, котре формується завдяки політичній організації суспільства. Різні способи задоволення цих потреб стають причинами формування відмінності між культурами.
Тобто культура у Малиновського задовольняє людські функції, виступаючи як складна функціональна система взаємопов’язаних матеріальних та духовних інститутів. Їхнє завдання – задоволення певних потреб людини. Рівновага між соціальними інститутами – необхідна умова існування культури. Її порушення має згубні наслідки для культури, оскільки руйнує її цілісність.
У ХХ ст. культурологія збагатилася й іншими теоріями щодо розвитку культури. Зокрема, в їх основу закладається система цінностей як головного принципу культури. Засновник цієї концепції, яка отримала назву соціологічної, російський емігрант Пітірим Сорокін (1889-1968). Він висунув теорію суперсистем культури. В її основі поділ культури на три типи: чуттєвий (для якого властиве чуттєве сприймання дійсності), ідеаціональний (для якого характерний раціональний підхід до навколишнього світу), ідеалістичний (що ґрунтується на інтуїтивному методі пізнання).
Згідно соціологічної концепції до форм суперсистем культури відносяться мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо. Вони мають свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Останні визначають тип культури і відповідний йому світогляд. За Сорокіним культурна система – вихідний і вирішальний фактор соціального прогресу.
Концепція Сорокіна ґрунтується на принципі історичного коловороту суперсистем. Культура різних народів взаємопов’язана і впливає одна на одну. Причому стара суперсистема, що віджила, замінюється новою, більш досконалою. На думку філософа занепад сучасної західної культури прокладає шлях для появи іншої суперсистеми, а саме на зміну пануючій матеріальній суперсистемі прийде релігійна, в основі якої ідеалістичний тип культури.
Культура як система цінностей має історичні й вічні ціннісні критерії. У цьому сенсі велике значення мають погляди академіка АН УРСР і АН СРСР Володимира Вернадського (1863-1945 рр.). Він створив вчення про “ноосферу” (сферу розуму) та її вплив на всі біологічні й геологічні процеси, що відбуваються на нашій планеті.
Прихильників знайшла і концепція дифузіонізму, яка намагається пояснити культурну багатоманітність і водночас унікальність окремих культур дифузією, тобто проникненням, розтіканням культури. Згідно неї як окремі елементи культури, так і цілі культурні комплекси не винаходяться заново, а запозичуються у сусідів внаслідок використання механізму взаємовпливу.
На відміну від еволюціоністів, які зосереджують увагу на часовому розвитку культури, дифузіоністи відслідковують переміщення елементів культури та їх комплексів не лише у часі, а й у просторі. Відтак у Німеччині ця концепція дістала назву “теорії культурних кіл”, а у США – “age-and-area” (вік-час і простір) або теорії культурних ареалів. Найвідомішими послідовниками дифузіонізму є німецький етнограф Лео Фробеніус (1873-1938), австралійський етнограф і лінгвіст Вільгельм Шмідт (1868-1954) та ін.
Право на життя отримала й концепція культури як сукупності знакових систем (основна роль у розвитку культури належить знакам: письму, нотам, формулам тощо). Її дотримуються французькі вчені К.Леві-Строс, Мішель Фуко та інші.
Поширення дістала й концепція культури гри. Її представники голландський культуролог Йохан Хейзінга (1872-1945), німецький культуролог Є.Фінк та ін. Згідно їхньої теорії “гра” – вищий прояв людської суті.
Багато вчених прийшли до висновку стосовно кризи сучасної західної культури. Зокрема, німецькі філософи й соціологи Герберт Маркузе (у 1934 р. виїхав до США) і Теодор Адорно (1903-1969) побачили причину такої кризи в нових характеристиках культури, перш за все в її репресивності й раціональності. Як наслідок: руйнування традицій, раціоналізм, проникнення наукових методів у всі сфери пізнання, перехід провідної ролі до “аутсайдерів” (люмпенів, національних меншостей). На їхню думку все це не лише підірвало основи діяльності людини, але й придушило мрію, фантазію, віру і як наслідок у сфері культури спричинило глибокі внутрішні суперечності.
За висновками багатьох культурологів основною суперечністю сучасної культури є суперечність між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Цю теорію намагався теоретично обгрунтувати іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955).
Обмаль часу не дає змоги не лише характеризувати дані концепції, а й продовжити перелік інших. У нашій лекції ми зупинилися на короткому викладі самих відомих концепцій.
Підсумовуючи сказане різними вченими про культуру та її розвиток, можна зробити такий висновок. Всі вони розглядали культуру як важливу своєрідну характеристику суспільства, що відображає досягнутий ним рівень історичного розвитку.
ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 3:
Андреев А.Л. Искусство, культура, сверхкультура (Философия искусства Н.А. Бердяєва). – М.: Знание, 1991. – 63 с.
Бердяєв Н.А. Философия творчества, культуры и искусства. В 2 т. – М.: Искусство: ИЧП “Лига”, 1994. - Т. 1. – 541 с.; Т. 2. – 508 с.
Гулыга А.Б. Немецкая классическая философия.– М.:Рольф:Айрис-Пресс,2001.- 413 с.
Гуревич П.С. Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с.
Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с.
Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с.
Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. – 567 с.
Фрейд Зігмунд. Вступ до психоаналізу: Лекції зі вступу до психоаналізу з новими висновками. – К.: Основи, 1998.- 709 с.
Хоруженко К.М. Культурология. Энциклопедический словарь. – Ростов-на-Дону: Фенікс, 1997.- 639 с.
Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посібник. - 3 вид. – К.: Знання-Прес, 2007. – 353 с.
ТЕСТ
Тема 3. Концепції культури у філософській думці.
1.Напрямок “культурний натуралізм”, згідно якого культура подібно живій істоті народжується, живе і вмирає, започаткували філософи:
а) Давньої Греції; б) Давнього Риму; в) Арабського Сходу.
2.Започаткував еволюційну або лінійну концепцію розвитку культури філософ: а) Самуель Пуфендорф; б) Вольтер; в) Шарль Фур’є.
3.Праця “Первісна культура”, в основу якої покладена теорія прямолінійного розвитку культури від простого до складного через універсальні для всіх народів стадії розвитку, написана:
а) Льюісом Морганом; б) Едуардом Тайлором; в) Карлом Марксом.
4.Працю “Загибель Європи”, в якій розвинута концепція замкненого (локального) розвитку культури, написав:
а) Арнольд Тойнбі; б) Карл Ясперс; в) Освальд Шпенглер.
5.Предтечею локально-циклічної концепції розвитку світової культури є:
а) Джамбаттисто Віко; б) Микола Данилевський; в) Г.Рюккерт.
6.Не релігійне, а світське уявлення про культуру як про всебічну реалізацію (матеріальну й духовну) людського розуму, виникло в:
а) епоху Просвітництва; б) період Античності; в) епоху Відродження.
7.Теорію, згідно якої культура кожного народу самобутня, розвивається самостійно, не передається іншим, є основою концепції розвитку культури:
а) локально-циклічної; б) еволюційно-лінійної; в) психолого-аналітичної.
8.Перший крок у розвитку психолого-аналітичної концепції розвитку культури зробив: а) Фрідріх Ніцше; б) Йохан Хейзінга; в) Зиґмунд Фрейд.
9.Теорію, згідно якої рушійною силою розвитку людства є матеріальний принцип, а культура – надбудова над матеріальною базою суспільства, яка, в свою чергу, залежить від способів виробництва, запропонував:
а) Карл Маркс; б) Льюіс Морган; в) Едуард Тайлор.
10. Представником так званої теорії “пошуку Бога” (за якою культура є результатом змісту розгортання релігійного культу) є:
а) Пауль Тілліх; б) Жак Марітен; в) Микола Бердяєв.
ТЕМА 4.
“КУЛЬТУРА ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА.
КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ”
План
Культура первісного суспільства.
Культура держав Месопотамії: Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії.
Культурні здобутки Єгипту.
Культура Стародавньої Індії.
Давньокитайська культура.
культура філософський історія українська
1. Культура первісного суспільства
Дану лекцію ми розпочинаємо з розгляду культури первісного суспільства, оскільки з неї починається історія світової цивілізації. У науковій літературі в основі поділу історії людства та його культури на періоди застосовується принцип використання різних матеріалів для виготовлення знарядь праці. Ними є кам’яний, бронзовий та залізний віки.
В свою чергу кам’яний вік ділиться на палеоліт (700-12 тис. років тому), мезоліт (Х-У1 тис. до н.е.) і неоліт (У1-Ш тис. до н.е). “Палео” (грецького походження) означає “давній”, “мезо” – середній, “нео” – новий, “літ” – камінь. Саме в епоху кам’яного віку й формувалося первісне суспільство та його культура.
В епоху бронзи (в основному П тис. до н.е.) і заліза (головно 1 тис. до н.е.) з’явилися перші державні утворення. Відтак розпочався другий етап розвитку людського суспільства та його культури.
Для первісної культури характерний синкретизм (нерозділеність). Тобто не відокремлювалися і не протиставлялися один одному форми свідомості й господарювання, суспільного життя й мистецтва тощо. Будь-який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, полювання поєднало: виготовлення зброї, знання про звички тварин, ритуальні магічні дії (танці, пісні, живопис, заклинання) тощо.
У розвитку первісної культури близько 100 тис. років тому етапну роль відіграло оволодіння людьми вогнем. Він обігрівав їх, захищав від хижаків, збагатив й урізноманітнив їжу.
У житті первісної людини величезне значення мали знаряддя праці. Спочатку їх виготовляли із кременю. Це були рубила, скребачки, різці, наконечники списів тощо. Із кістки робили шила, голки, гарпуни, наконечники мотик, списи, дротики.
У мезоліті з’явилися більш досконаліші знаряддя праці: лук і стріли, човен і рибальські сіті, гачки, що значно збільшило продуктивність полювання й рибальства.
Наступним етапом стало одомашнення тварин, в тому числі коня. Використання його в транспортуванні, верховій їзді зробило революцію в господарюванні. Вдосконалення форм господарювання призвело до зміни кочового способу життя осілим.
У цей період відбувся перехід від первісного людського стада до родової общини. Від використання природних сховищ (печер, скельних виступів) поступово люди переходять до будівництва житла: землянок, глиняних будинків тощо.
У палеоліті з’являється примітивне образотворче мистецтво, за допомогою якого людина осмислювала навколишній світ. Це були розписи стін печер, гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам’яні скульптурки (головно жіночі). Зокрема, самими відомими зразками печерного живопису є малюнки з печер Альтаміра (Іспанія), Ласко (Франція). Проте слід відмітити, що первісне мистецтво мало більше обрядове чи магічне значення, ніж естетичне.
У неоліті відбулася так звана неолітична революція, пов’язана з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливство, рибальство, збирання) до відтворюючих (землеробство, скотарство).
Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердління, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство, зародження монументальної архітектури. Великі зміни відбулися в суспільному житті – на зміну матріархату прийшов патріархат, виникла парна сім’я.
Неолітична революція сприяла збагаченню уявлень про світобудову, виникненню узагальнюючих понять, появі таких символів як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Тобто людина поступово підходить до винайдення писемності.
Подальшого розвитку отримало декоративно-прикладне мистецтво. Кераміка покривалася орнаментом, розфарбовувалися глиняні статуетки, урізноманітнювалися ювелірні вироби: намиста, браслети, перстні.
1У-Ш тис. до н.е. – перехідний період від каменю до міді, тобто вживався як камінь, так і мідь. Камінь був міцніший міді й тому остання не могла його витіснити. Цей перехідний період отримав назву енеоліт (мідно-кам’яний вік). В основному з міді виготовлялися прикраси.
Отже, первісна культура була важливим етапом в еволюції культурного процесу людства. Саме в цей період удосконалилися форми господарювання: відбувся перехід від мисливства й рибальства до землеробства й скотарства. Доленосні зміни трапилися в суспільному житті людини: на зміну матріархату прийшов патріархат, родовій общині – парна сім’я. Подальший крок в своєму розвитку зробило первісне мистецтво, що пройшло шлях від примітивних зображень до первісного реалістичного мистецтва й згодом до появи абстрактних образів. Культура первісного суспільства стала важливим підґрунтям для подальшого розвитку культури людського суспільства.
2. Культура держав Месопотамії: Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії
У 1У-П тис. до н.е. вже в період бронзи, коли почали використовуватися засоби виробництва із бронзи, виникають перші цивілізації. Вони з’являються в долинах річок, зручних для ведення землеробства. Спочатку це були поселення, що згодом перетворилися в міста-фортеці. Тут розвивалися ремесло і торгівля. Частина коштів від них надходила для задоволення суспільних потреб: будівництва іригаційних споруд, укріплень, храмів, палаців. Інша частина витрачалася на утримання воїнів, жерців, правителів. Згодом податки і військова здобич зосереджувалися в руках племінної знаті, яка керувала життям міст.
У подальшому завдяки військовим перемогам, союзам міста об’єднувалися в рабовласницькі держави – деспотії. Правителі таких держав мали майже необмежену владу. Суспільство поділялося на верстви. Згідно ієрархії найвище становище займали правителі, за ними йшли жерці, потім воїни, купці, ремісники, землероби. Кожна з названих верст мала чітко встановлені права і обов’язки. Раби були безправні й прирівнювалися до знарядь праці.
Подібна структура суспільства з певними незначними відмінностями панувала в усіх стародавніх цивілізаціях Сходу. Найвизначнішими з них були держави Месопотамії і Єгипет (виникли у 1У-Ш тис. до н.е.), Індія (Ш-П тис. до н.е.) і Китай (П тис. до н.е.).
За своїм місцем у культурі виділяються країни Стародавнього Сходу, які увійшли в історію під збірною назвою – країни Месопотамії або Межиріччя чи Дворіччя. В перекладі з грецької “mesos” – “середній”, “potamos” – “річка”. Таку назву отримала від стародавніх греків долина, створена наносами двох великих азіатських річок – Тигру і Євфрату.
Особливою рисою історії Месопотамії є те, що тут існувала не одна, а кілька держав. Одне державне об’єднання приходило на зміну іншому. В кінці 1У – на початку Ш тис. до н.е. на півдні Дворіччя були засновані міста-держави Ур, Урук, Лагош та інші. Від істориків вони отримали збірну назву Шумер (на ім’я народу, який там жив). Пізніше виникло і завоювало сусідів царство Аккад. У Ш тис. до н. е. значна частина Месопотамії стала підвладною Вавилонському царству. З ХУ1 ст. до н.е. тут панує Ассирія (її столиця – місто Ніневія). В У1 ст. до н.е. знову ненадовго посилюється міць Вавилона, який завойовує його північний сусід – Персія.
Хоча ці держави мали власну історію, але їхня культура успадковувалася кожною державою, яка домагалася переваги в регіоні. Відтак культура цих держав мала багато спільних рис, хоча кожній з них і були притаманні певні культурні особливості.
В історичній літературі Месопотамія недарма отримала назву колиски світової цивілізації. Вважається, що саме шумери винайшли колесо та гончарне коло, першими почали виплавляти бронзу, виготовляти кольорове скло і варити з ячменю пиво (останнього було 19 сортів). Вони стояли у джерел перших: професійної армії, медичної школи, створили збірку рецептів та правовий кодекс.
Не менші досягнення мали народи Месопотамії в царині математики. Вони знали десяткову систему, піднесення до степеня, добування квадратних і кубічних коренів, обчислювали об’єм. Причому математика мала суто практичний характер. Вражають й астрономічні знання шумер. Вони встановили, що рік складається з 365 діб і розділили його на 12 місяців, а також поділили годину на 60 хвилин, а коло на 360 градусів.
Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності. Різновид ідеографії – шумерський клинопис був широко розповсюджений в долині Тигру і Євфрату вже в Ш тис. до н.е. Свою назву він отримав від клиноподібних рисочок (знаків письма), що вичавлювалися на табличках з сирої глини. Потім ці таблички випалювалися в гончарних печах. Їхня міцність стала запорукою того, що багато з них збереглося до нашого часу. Нині в музеях і наукових закладах знаходиться понад півтора мільйона шумерських текстів. Писемність шумер була розшифрована у Х1Х ст.
Заслугою шумер є створення перших в історії людства поем, зокрема, про “Золотий вік”, написання перших елегій. Самою значною пам’яткою шумерської літератури став цикл сказань про відважного і непереможного Гільгамеша (П тис. до н.е.). За уявленнями давніх він був царем міста Урука, сином смертного і богині Нінсун. Основна ідея цього епосу – мрія про вічну славу. Вона змінила мрію про безсмертя, в ім’я якої вершилися великі подвиги. В цьому епосі згадується інший герой – Утнапіштіма, який є прототипом біблейського Ноя, котрий разом зі своєю родиною зумів спастися від всесвітнього потопу. Його й відвідав Гільгамеш під час своїх мандрів у пошуках безсмертя.
Найдавніша у світі бібліотека, створена за наказом царя Ашшурбаніпала, відкрита археологами у 1853 р. в столиці Ассирії – Ніневії. Величезне книгосховище мало понад 20 тис. “книг” у вигляді глиняних табличок. Всі вони були відповідно пронумеровані й на кожній з них знаходилася назва книги. В свою чергу всі книги розміщувалися відповідно змісту. Таким чином вперше в історії людства був складений бібліотечний каталог, що дозволяв швидко знайти потрібну книгу.
Перші письмові закони також з’явилися у Шумері, Аккаді, інших державах Месопотамії. В історію правової думки увійшов вавилонський цар Хаммурапі, який підкорив своїй владі в ХУШ ст. до н.е. все Дворіччя. Пам’яткою правової культури є “Стела Хаммурапі”, що зберігається в Парижі, у Луврі. На верхній її частині зображений сам цар, який від бога отримує символи влади. В нижній частині вибиті клинописом 247 його законів, так званий “Кодекс Хаммурапі”. Його зміст досить детально вивчаєте у курсі “Історія держави і права зарубіжних країн”.
У духовній культурі шумерів значна роль відводилася релігійним віруванням. Вони поклонялися багатьом богам і богиням, тобто їхня релігія була політеїстична. Кожне місто мало свого покровителя. Останнього потрібно було слухатися й задобрювати подарунками, щоб населення не постраждало від повені, наслідків війни, а також щоб ним були виконані особисті бажання й прагнення.
Значними були досягнення народів Месопотамії в царині будівництва і архітектури. Як нині вважають вчені, в Месопотамії раніше ніж в Єгипті почали зводитися іригаційні споруди. Будівництво каналів було планомірне й великомасштабне. Зокрема, грецький історик Геродот, який відвідав Месопотамію у 460 р. до н.е., із захопленням згадує проритий судноплавний канал між Тигром і Євфратом.
Іригаційний будівельний досвід став у пригоді при зведенні релігійних споруд і палаців правителів. Причому вперше у світовій будівельний практиці монументальні храми і палаци шумери почали споруджувати із випаленої глиняної цегли. Такий стан речей пояснюється тим, що в Месопотамії бракувало інших будівельних матеріалів – каменю й дерева. Проте використання будівельної цегли стало не останньою причиною тому, що згадані споруди не збереглися до нашого часу, знищувалися численними завойовниками.
Досить оригінальними були й самі храми. Вони розміщувалися на вершині багатоступінчастої башти – зікурату. Сама башта складалася з 3-4 і навіть 7 цегляних платформ. Розміри останніх зменшувалися догори, утворюючи виступи й нагадуючи своєрідну піраміду. Храм знаходився на верхньому майданчику і вважався домівкою бога. Жерці використовували його як обсерваторію. До храму піднімалися сходами чи похилими підйомами. Такі урочисті процесії ставали частиною релігійних церемоній. Храми-гори стали символом могутності держави.
Не менш величними були палаци правителів держав Месопотамії, особливо Ассирії. Відвідувачів вражав царський палац в Ніневії. На вході до нього стояли величезні статуї божеств – крилатих людинобиків і людинолевів. Стіни залів прикрашалися сюжетними рельєфами, що розповідали про життя й військові подвиги правителя.
Війни за владарювання в регіоні змушували будувати оборонні споруди. Міста в Межиріччі перетворюються на справжні фортеці. Такою стала, зокрема, столиця Ассирії Ніневія. Про неї говорили: “Та, яка своїм сяйвом відбиває ворогів”. Її стіни сягали 20 м. у висоту. Їх зубці прикрашала цегла, покрита блакитною глазур’ю із золотою блискучою смужкою.
Сучасники не