Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Культурологія. Українська та зарубіжна культура

нові архітектурні стилі, зокрема, два близькі – раціоналізм і конструктивізм. Вони мали багато спільних рис, оскільки обстоювали раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах виразу, засвоєння досягнень науки і техніки. До цих стилів відносяться головпоштамт і комплекс адміністративних будівель (“Держпром”) у Харкові.

Утвердження тоталітарного режиму на початку 1930-х рр. мало негативні наслідки стосовно української культури. Не лише згортається політика українізації, але й починається винищення української творчої еліти. Масові репресії розпочалися процесом над так званою Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Потім настала черга національних комуністів, які прагнули побудувати в Україні соціалізм з національним обличчям. Нищівного удару українській культурі завдав голодомор 1932-33 рр., оскільки українське село було носієм традиційної національної культури.

Про масштаби репресій говорять наступні факти: було репресовано 238 українських письменників і 62 українських вчених мовознавців (із 85). Лише наркомат освіти, який очолив проведення в життя політики українізації, “очистили” від 2 тисяч співробітників. На межі 1920-1930-х рр. була заборонена українська автокефальна церква, створена на хвилі національного революційного піднесення. Після Другої світової війни така ж доля спіткала й греко-католицьку церкву. Усього ж в міжвоєнний період зруйновано 8 тисяч церковних споруд, тобто більше половини усіх храмів.

Для культури це мало трагічні наслідки, оскільки вона була поставлена під суворий партійний контроль. Для його полегшення створені крім Спілки письменників, Спілки композиторів, художників, архітекторів. Влада призупиняла всі творчі пошуки. “Соціалістичний реалізм” (сам термін виник у 1932 р.) проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва.

Усі митці повинні були прославляти радянський спосіб життя. Це призвело до того, що в живописі такі жанри як пейзаж, натюрморт, портрет відсувалися на другий план, оскільки не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був утверджувати стабільність режиму. В Україні найбільш відомою спорудою стилю неокласицизму є будівля Верховної Ради у Києві.

Для українського народу важким випробуванням стала Велика Вітчизняна війна. У творчості літераторів, художників, музикантів, діячів кіно (в першу чергу документального) головним мотивом стала тема захисту Батьківщини.

Потерпіла крах спроба патріотично налаштованих письменників налагодити видавничу діяльність в умовах німецької окупації. У Києві були закриті “Українське слово” і “Літаври”, а їхні організатори Олена Теліга (1906-1942) та Іван Ірлявський страчені гестапо, Олег Ольжич (1907-1944) загинув у німецькому концентраційному таборі.

У післявоєнні роки відновлюються переслідування, ідеологічний тиск. На хвилі боротьби з так званим українським буржуазним націоналізмом піддаються критиці романи Юрія Яновського “Жива вода”, Івана Сенченка (1901-1975) “Його покоління”, повість Петра Панча “Блакитні ешелони”, вірш Володимира Сосюри (1897-1965) “Любіть Україну”.

Певна демократизація, свобода творчості, реабілітація засуджених сталися в період “хрущовської відлиги”, що настала після смерті Сталіна. Саме на цей період припадає діяльність так званих “шестидесятників” –вчених, письменників, художників. Вони виступали проти ідеологічного диктату, поважали свободу особистості, національні культурні цінності.

Позитивні зміни в ідеологічному житті сприяли розвитку культури. З метою подолання відставання Радянського Союзу в галузі науки й техніки від провідних західних країн в СРСР, в тому числі й в Україні, створюються нові галузеві науково-дослідні й проектно-конструкторські інститути, у Харкові, Донецьку, Львові відкриваються відділення Академії наук УРСР. Зміни відбулися і в освітній справі. В 1959 р. стає обов’язковою восьмирічна освіта.

Однак реформи не були доведені до кінця, не відбулося корінних змін в галузі політики, економіки й культури. Прихід до влади в 1964 р. Л.І. Брежнєва призвів до призупинення перетворень, до “застою”. Ця ситуація негативно вплинула на культурне життя. Поступально, але суперечливо розвивається українська культура. В першу чергу концентрується увага на розвитку наукових галузей, що обслуговували військово-промисловий комплекс.

Незважаючи на такий підхід, українські вчені мали значний науковий доробок у фундаментальних і прикладних науках. Світове визнання отримали наукові досягнення математика Миколи Боголюбова (1909-1992), математика і кібернетика Віктора Глушкова (1923-1982), конструкторів космічних апаратів Сергія Корольова (1906-1966), Михайла Янгеля (1911-1971) і Валентина Глушко (1908-1989).

Завдяки науковій діяльності офтальмолога Володимира Філатова, генетика Івана Шмальгаузена (1884-1963), кардіолога Миколи Амосова (1913-2002), нейрохірурга Миколи Бурденка (1876-1946) та багатьох інших вчених високого рівня досягла українська медицина.

Певні успіхи були і в галузі освіти. В 1977 р. стала обов’язковою середня освіта. Проте в освіті кількісне зростання не супроводжувалося поліпшенням якості. Все більше скорочувалося застосування української мови, обмежувався доступ до зарубіжної інформації.

Так само плідно, але суперечливо збагачувалися всі сфери художньої творчості. В першу чергу це стосується літератури. Деякі письменники намагалися вийти за межі “соціалістичного реалізму”. В цьому ключі працювали Олесь Гончар (1918-1995), Юрій Збанацький (1914-1994), Павло Загребельний, Василь Козаченко. Український читач мав змогу познайомитися із творчістю Василя Симоненка (1935-1963), Миколи Вінграновського (1936-2004), Івана Драча, Ліни Костенко. Про себе заявила школа українського літературного перекладу, яка отримала міжнародне визнання.

У той же час творча праця продовжувала регламентуватися, зазнавати цензури, заборонявся ввіз в Україну творів українських письменників-емігрантів.

Все це було однією з причин виникнення в епоху “застою” опозиційного руху, названого дисидентським (від латинської – “незгідний”). Дисиденти зазнавали переслідувань. Їх заарештовували, ув’язнювали, примусово лікували в так званих “психушках”. Прикладом може служити трагічна доля поета Василя Стуса (1938-1985), який загалом провів у радянських таборах 20 років, так і не доживши до радикальних змін. У 1990 р. Василь Стус був посмертно реабілітований і посмертно отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка.

Заборона новаторства, пошуку нових форм негативно вплинула на розвиток українського живопису. Водночас деякі художники намагалися вирватися з офіційних пут і подарувати широкому загалу майстерно виконані полотна. Перш за все в цьому плані слід відмітити творчість Олексія Шовкуненка, Михайла Дерегуса (1904-1985), Тетяни Яблонської (1917-2005), Тетяни Голембієвської й безперечно Івана Марчука, ім’я якого увійшло до списку самих геніальних людей планети.

Традиційно значними є досягнення української музики. У творчому доробку Бориса Лятошинського (1894-1968), Костянтина Данькевича (1905-1984), Георгія Майбороди (1913-1992) та інших українських композиторів були нові опери, балети, симфонії. Національну школу вокального мистецтва прославили Анатолій Солов’яненко (1932-1999), Дмитро Гнатюк, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко.

Не менші досягнення були і в українському кінематографу. На світовий рівень його вивели фільми Сергія Параджанова (1924-1990) “Тіні забутих предків”, Леоніда Осики (1940-2001) “Захар Беркут”, Леоніда Бикова (1928-1979) “В бій ідуть одні старики”, Івана Миколайчика (1941-1987) “Вавілон XX”. Водночас на полицях залежувалися неприйнятні для режиму фільми, митцям нав’язувалася тематика. Отже, значні культурні досягнення співіснували з глибокою системною кризою, в тому числі і в галузі культури.

Політика перебудови, гласності і демократизації, започаткована М.С. Горбачовим, мала свої наслідки й для культурного життя. Піднесення національної свідомості дало змогу заснувати у 1989 р. Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, яке поставило завдання утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку. Цю ж мету переслідував “Закон про мови в Українській РСР”, прийнятий Верховною Радою УРСР в тому ж році. В 1989 р. у Львові було відновлене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, розпущене радянською владою після приєднання Західної України до СРСР. Творча інтелігенція стала ініціатором створення Народного Руху України, який був покликаний започаткувати її національне, в тому числі й культурне, відродження.


4. Проблеми розвитку культури суверенної України


Після здобуття Україною незалежності в 1991 p. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, розпочалися радикальні реформи, в тому числі і в галузі культури.

Перш за все почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Проте російська мова продовжувала панувати на сході й півдні України, в Криму, дискутувалося питання введення російської мови як офіційної.

Загрозлива ситуація склалася в українському книгодрукуванні. Тиражі української книги скорочувалися. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив З,6, то на початку 2000 р. – 1. Комерційна література головно ввозиться із Росії.

Для виправлення ситуації потрібні не лише адміністративні заходи, а й насамперед державна економічна підтримка. Щоправда, в цьому напрямку вже зроблені перші кроки. В 2004 р. пільги на податок на додану вартість (ПДВ) залишені лише за українськими виданнями.

До того ж труднощі виникли в популяризації й розповсюдженні української книги. Якщо в 1990-х роках в Україні існувало 4 тис. бібліотек, то зараз кількість їх зменшилася майже в 10 разів. Така ж загрозлива ситуація склалася й з книгарнями.

Разом з тим зрушення відбулися в освітянській справі, в якій зникла одноманітність. З’явилися нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією – гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. відбувся перехід на 12-річну середню освіту.

Однак соціальне розшарування населення надало системі освіти по суті становий характер. Система професійного навчання занепала. Державні школи, вчителі достатньою мірою матеріально не забезпечуються.

Реформується система вищої школи. Поряд з державними учбовими закладами діють комерційні вузи, які не завжди мають відповідний рівень. Для усунення цього недоліку введена система акредитації вузів.

Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у великих міжнародних наукових програмах, зокрема, в космічних. Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді.

Проте скорочення державного фінансування змусило залишити наукову діяльність або емігрувати за кордон багатьох науковців. Приватизація підприємств негативно позначилася на діяльності галузевих наукових і проектних інститутів.

Від фінансових труднощів страждає й українське мистецьке життя. Суттєве зменшення державного фінансування негативно позначилося на розвитку театру й кіно, хоча митці й отримали свободу творчості, можливість вільної гастрольної діяльності.

Національні меншини України мають широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців, болгар та інших національних меншин. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання, запроваджено видання національної періодичної преси, національної книги.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті й віросповідання. За станом на 1 січня 2000 p. в Україні діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів.

Водночас з проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви. На порядку денному стало об’єднання всієї територіальної православної церкви в Україні й таким чином створення Української православної помісної церкви (тобто по місцю її знаходження, незалежної від церкви іншої держави).

Отже, сучасний стан української культури, як і культури у всьому світі, характеризується як досягненнями та перспективами, так і втратами та протиріччями. Утворення української незалежної держави відкриває перед національною культурою нові можливості. Подальший розвиток української культури великою мірою залежить від політичних та економічних чинників. Будемо мати надію, що сучасна політична ситуація призведе до економічного зростання, яке в свою чергу має активізувати українське культурне життя.


ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 9:


Білецький П.О. та ін. Українське мистецтво та архітектура кінця Х1Х – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 2000. – 236 с.

Великие кинозвезды ХХ века. – М.: Мартин, 2001. – 495 с.

Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. – М.: АСТ, 2001.- Т.1. – 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. – 943 с.

Веселовська Г.І. Дванадцять вистав Леся Курбаса. – К.: Держ. центр театр. мистецтва ім. Л.Курбаса, 2004. – 316 с.

Вінок пам’яті Олеся Гончара: Спогади, хроніка. – К.: Укр. письменник, 1997.- 452 с.

Герої та знаменитості в українській культурі. – К.: Укр. центр культ. досліджень. І-тут культ. політики, 1999.- 351 с.

Гордон Д.И. Звезды театра и кино. – Х.: Фолио, 2005. – 398 с.

Грушевський М.С. Історія української літератури. В 6 т.– К.: Либідь.–Т.1.– 1993.–389 с.; Т.2.–1993.–261 с.; Т.3.–1993.–282 с.; Т.4.–1994.– 232 с.; Т.5.-1995.–254 с.; Т.6.-1996.–260 с.

Госейко Любомир. Історія українського кінематографа. 1896-1995. – К.: KINO-КОЛО, 2005. – 461 с.

Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 685.

Жаборюк А.А. Український живопис останньої третини Х1Х – початку ХХ ст. – К., Одеса: Либідь, 1990. – 307 с.

Історія української літератури Х1Х ст. У 3 кн. – К.: Либідь. – Кн.1.- 1995. – 364 с.; Кн. 2.- 1995. – 381 с.; Кн. 3. – 1998. – 429 с.

Історія української літератури ХХ ст. В 2 кн. – К.: Либідь. – Кн. 1. – 1994. – 781 с.; Кн. – 2 . - Ч.1.- 1994. – 367 с.; Ч.2.- 1995. – 509 с.

Історія української художньої культури. – Харків: ХДАК.- 1999.-194 с.

Капельгородська Нонна М. Начерки далекої кіноісторії. – К.: АВЛІ, 2005. – 213 с.

Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі. (П.П.Кононенко, Т.П.Кононенко) – К.: Товариство “Знання” України, 2007. – 591 с.

Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. (О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т.Федоренко). – К.:Знання. 2006, - 447 с.

Нариси з історії українського мистецтва. – К.: Мистецтво, 1996. – 670 с.

Попович М.В. Нарис історії культури України – К.: Артек, 2001. – 727 с.

Скляренко В.М. 100 знаменитых актеров. – Х.: Фолио, 2006. – 509 с.

Скляренко В.М. 100 знаменитых художников Х1Х-ХХ в. - Х., Фолио, 2006. – 509 с.

Сто великих режиссеров. – М.: Вече, 2004. – 468 с.

Українське мистецтво та архітектура кінця Х1Х – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 2000.- 236 с.

Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація. (Кінець Х1Х – початок ХХ1 ст.). В 2 т. – Харків: Основа, 2001.- Т.1. - 518 с.; Т.2. – 398 с.

Шейко В.М. та ін. Історія української художньої культури. – Харків: Регіон-інформ, 2003.- 178 с.

Шмагайло Ростислав Т. Мистецька освіта в Україні середини Х1Х – середини ХХ ст.: Структурування, методологія, художня позиція. – Львів: Укр. технології, 2005. – 526 с.


ТЕСТ

Тема 9. Українська культура Х1Х – ХХ ст.


1. Започаткував українську етнографію працею “Опис весільних українських простонародних обрядів”: а) Григорій Калиновський; б) Яків Маркович; в) Михайло Максимович.

2. Автором праці “Досвід збирання старовинних українських пісень”, основоположником української фольклористики є: а) Микола Цертелєв; б) Михайло Максимович; в) Григорій Калиновський.

3. ”Історію русів”, яка започаткувала висвітлення української історії, написав: а) невідомий автор; б) Дмитро Бантиш-Каменський; в)Микола Костомаров.

4. Першим вузом, відкритим в Наддніпрянській Україні в 1805 р., став: а)Харківський університет; б Київський університет; в)Одеський університет.

5. Основоположником української художньої прози був: а) Григорій Квітка-Основ’яненко; б) Пантелеймон Куліш; в) Іван Нечуй-Левицький.

6. Основи українського реалістичного малярства Х1Х ст. заклав:

а) Костянтин Трутовський; б) Микола Самокиш; в) Тарас Шевченко.

7.Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ) заснував:

а) Микола Хвильовий; б) Василь Блакитний; в) Микола Зеров.

8. У 1918 р. очолив Українську Академію наук: а) Микола Крилов; б) Микола Стражеско; в) Володимир Вернадський.

9. Політика українізації діяла в Україні в:

а) 1920-х роках; б) 1930-х роках; в) 1960-х роках.

10. Дисидентський рух в Україні виник в епоху:

а) відлиги; б) застою; в) перебудови.


ТЕМА 10.

”ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА Х1Х-ХХ СТ.“


План

1. Промисловий переворот, наукові досягнення і освіта – базова основа культурного прогресу.

2. Основні напрямки літературного процесу: романтизм, реалізм; декаданс та його течії: натуралізм, символізм, “чисте мистецтво”.

3. Характерні особливості головних течій в образотворчому мистецтві: класицизм, реалізм, символізм, імпресіонізм, постімпресіонізм; модернізм та його види: дадаїзм, сюрреалізм, фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм.

4. Нові напрямки в архітектурі та будівництві.

5. Розвиток театрального мистецтва, музики, кінематографа.


1. Промисловий переворот, наукові досягнення і освіта – базова основа культурного прогресу


Х1Х ст. – завершальний етап розвитку культури Нового часу. Саме в цьому столітті культура зробила якісний стрибок у своєму розвитку. Його запорукою стали значні науково-технічні досягнення, що відбулися в передових державах світу. Вони стали основою для суттєвого збагачення культурного життя.

У свою чергу утвердження схожого соціально-економічного ладу, розширення міждержавних економічних, політичних, культурних відносин, удосконалення засобів зв’язку сприяли виникненню тенденції зближення культур і формуванню світової культури.

Промисловий переворот у Європі започаткував вже згаданий винахід англійського винахідника Джеймса Уатта універсального парового двигуна, що відіграв велику роль в появі парового молота та універсальних металорізальних верстатів. Останні дали змогу перейти до машинного виробництва. Таким чином машини почали виробляти машини.

Парова машина дала змогу здійснити революцію на транспорті. Завдяки їй американський винахідник Роберт Фултон (1765-1815) сконструював пароплав, а англійський інженер Джордж Стефенсон (1781-1848) – паровоз. Ці нові транспортні засоби збільшили можливості спілкування людей, в тому числі й на ниві культури.

Виникнення масового транспорту (залізничного, водного, в містах – трамваю і метро) спонукало до удосконалення індивідуального транспорту. Спочатку це був велосипед, згодом – автомобіль. Пріоритет винайдення останнього належить німецьким інженерам Готлібу Даймлеру і К.Бенцу. У 1885-1886 рр. вони сконструювали перші зразки автомобілів, а уже в 1890-ті роки започаткувалося їхнє промислове виробництво. У розвитку автомобільного транспорту наступний скачок здійснив американський підприємець Генрі Форд, який першим застосував конвеєр у виготовленні автомобілів.

Рубіж Х1Х і ХХ ст. ознаменувався появою перших літальних апаратів. Таким чином здійснилася одвічна мрія людей про політ над землею. Спочатку це були дирижаблі – конструкції легші за повітря. Згодом їх витіснили аероплани. Наступний крок у розвитку повітряного транспорту зробили в 1903 р. американські авіаконструктори брати Уїлбер (1867-1912) і Орвілл (1871-1948) Райти. Завдяки легкому бензиновому двигуну, встановленому в літаку, вони здійснили політ в повітрі тривалістю 59 секунд. А вже майже через півстоліття запущений у космос перший радянський “супутник”.

Наприкінці Х1Х ст. здійснилася ще одна фантастична ідея – можливість підводного плавання. Перші підводні човни стали будуватися в Німеччині (передусім з військовою метою).

Не менша увага приділялася й удосконаленню засобів зв’язку та інформації. В середині Х1Х ст. виник телеграф. Честь відкриття телефону належить американцю шотландського походження Олександру Беллу (1847-1922), а його удосконалення – теж американцю Томасу Едісону (1847-1931).

Майже одночасно винайшли безкабельний зв’язок (тобто радіо) росіянин Олександр Попов (1859-1905) й італієць Гульєльмо Марконі (1874-1937) . Перший у 1895 р. продемонстрував роботу свого радіоприймача, а другий через два роки отримав патент на аналогічний винахід.

Подібна ситуація склалася щодо відкриття так званих “Х - променів”, які сьогодні переважно називають рентгенівськими. Близько 1895 р. їх паралельно відкрили відомі фізики – українець І.Пулюй та німець Вільгельм Рентген (1845-1923). Й досі точиться суперечка стосовно авторства даного відкриття. В англомовному світі відкриті промені називають Х-ray (Х-рей).

У Х1Х ст. важливу роль у спілкуванні людей відіграє періодична преса. Завдяки удосконаленню поліграфічної промисловості (появі друкарських і набірних машин) її продукція збільшилася в обсязі й стала значно дешевшою, а тому й доступною для широкого загалу.

Х1Х ст. ознаменувалося значними змінами в науковій сфері. Саме тоді виникають нові галузі знань (зокрема, технічні науки). Водночас між ними відбувається подальша диференціація. Деякі з них виділяються в самостійні галузі (соціологія, культурологія, термодинаміка, теплотехніка тощо), інші інтегруються (астрофізика, біохімія, фізична хімія тощо).

Тоді ж формується світова наука. В цьому процесі важливе значення мають міжнародні наукові зв’язки. Насамперед йде мова про створення міжнародних наукових товариств, проведення міжнародних наукових конгресів, конференцій, симпозіумів. Вони не лише стимулюють обмін передовим науковим досвідом, але й публікують періодичні й неперіодичні наукові видання. В розповсюдженні передової наукової думки значну роль відігравали міжнародні промислові виставки.

Наукові міжнародні зв’язки поглиблюються завдяки здійсненню спільних наукових проектів. Одним з них став міжнародний проект складання каталогу зірок. Рішення про його створення було прийняте учасниками міжнародного астрономічного конгресу 1887 р., в якому взяли участь співробітники 18 астрофізичних обсерваторів різних держав.

ХХ ст. стало доленосним у розвитку науки й техніки. Про їхній рівень дають уявлені основні здобутки в цих галузям. Ось лише окремі з них: відкриття атомної енергії (фізики Альберт Ейнштейн, Нільс Бор, Е.Резерфорд), структури ДНК (Джеймс Уотсон, Френсіс Крік), почалася космічна ера, з’явилися телебачення, комп’ютер, мобільний телефон тощо.

Науково-технічна революція поставила на порядок денний завдання підготовки кваліфікованих інженерних і робітничих кадрів. Даної мети можна було досягти реорганізувавши тодішню освітню систему. В Х1Х ст. в Європі існувала триступенева система освіти: початкова, середня й вища школи.

Найбільшої реорганізації потребувала початкова школа, котра повинна була дати освіту широкому загалу. Спочатку вона вийшла з-під опіки церкви і перейшла у відання держави. Наприкінці Х1Х ст. в передових західноєвропейських країнах початкова освіта стала безкоштовною й обов’язковою. В Росії це завдання поставила перед собою лише радянська влада.

Щодо середньої і вищої освіти, то в Європі вона не зазнала радикальних змін. Майже протягом усього Х1Х ст. панувала класична гуманітарна освіта. Лише наприкінці століття з’явилися середні учбові заклади, в яких почали вивчатися природничі науки (фізика, хімія, біологія та ін.). Стосовно назв середніх учбових шкіл, то вони в кожній країні називалися по різному. Наприклад, в Німеччині і Росії це були гімназії, у Франції – ліцеї і коледжі, у Великій Британії – граматичні школи.

Наприкінці Х1Х ст. більш різноманітною стає спеціалізація вищих учбових закладів, зокрема, з’являються інженерно-технічні. Підготовкою високопрофесійних наукових кадрів займаються не лише держава, але й приватні науково-дослідні центри й лабораторії. У створенні деяких з них брали участь представники наукової громадськості різних країн. Таким був міжнародний Пастерівський інститут у Парижі, на чолі якого стояв видатний французький вчений, основоположник мікробіології Луї Пастер (1822-1895).

У ХХ ст. система освіти докорінно не змінилася, залишившись все тією ж триступеневою.


2. Основні напрямки літературного процесу: романтизм, реалізм; декаданс та його течії: натуралізм, символізм, “чисте мистецтво”


Протягом Х1Х-ХХ ст. значні новаторські зрушення відбулися в художній культурі. Особливо це стосується літератури. Х1Х ст. увійшло в історію як “золотий вік літератури”. Саме на цей час припадає творчість видатних письменників, у літературі виникають нові жанри, збільшується її вплив на суспільство.

Широкому розповсюдженню книги сприяв технічний прогрес у поліграфії, завдяки якому відбулося здешевлення друкарської продукції. Відтак вже наприкінці Х1Х ст. книга стала не привілеєм багатих верст суспільства, а мала можливість стати власністю кожної грамотної людини.

Значні зміни відбулися в середовищі письменника, в його суспільному становищі. Він отримав змогу заробляти собі на життя літературною діяльністю, тобто з’явилася професія літератора.

Особливістю розвитку літератури Х1Х ст. стало поглиблення зв’язку її представників із суспільно-політичним життям. Саме література найповніше і найточніше змальовувала дійсність і багатогранний світ особистості, а тому завойовувала передові позиції в духовній культурі.

Бурхливий розвиток національних літератур дав змогу сформувати світову літературу, яка складалася із творчого доробку визначних письменників різних країн світу. Активний суспільно-політичний процес вплинув на становлення різних літературних жанрів, що приходять на зміну один одному. Мова йде про класицизм, романтизм, реалізм і декаданс.

У боротьбі із класицизмом, який головно використовував традиції античної культури і проповідував культ розуму, сформувався романтизм. У першій половині Х1Х ст. він став провідним літературним жанром. Романтизм не задовольнявся прозою життя, а творив героїчне й високо громадянське мистецтво. Письменники-романтики відкидали буденні реалії життя й намагалися ввести в свої твори нові, багато в чому умовні, суспільні ідеали. Сюжетами таких творів ставали, як правило, виняткові події. Основний принцип романтичного мистецтва можна сформулювати наступним чином: “Незвичайні герої діяли в незвичайних обставинах”.

Основними жанрами романтичної літератури стали поема, балада, драма, новела, роман, казка. Бунтівний дух романтиків найяскравіше виражала поезія, оскільки в ній поряд з особистістю ліричного героя присутнє ще й авторське трактування подій. Прикладом геніального поєднання авторського “я” і особистості героя є творчість англійського поета-романтика Джорджа Байрона (1788-1824). У поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”, “східних” поемах (“Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Лара”, “Мазепа”), поемі “Манфред” та інших творах він не лише викрив реакцію, виступив на захист поневолених народів, але й відтворив власний досвід учасника їхніх національно-визвольних змагань. Образ індивідуаліста-бунтаря – виразника суспільних настроїв тогочасного життя сприяв виникненню так званого “байронізму”.

Революційна романтика присутня в поезіях співвітчизника і друга Байрона Персі Шеллі (1792-1822), молодого Олександра Пушкіна (1799-1837) і Михайла Лермонтова (1814-1841) – Росія, Адама Міцкевича (1798-1855) – Польща, Шандора Петефі (1823-1849) – Угорщина, Генріха Гейне (1797-1856) – Німеччина, Віктора Гюго (1802-1885) – Франція.

Лірико-філософським та фантастичним змістом пройняті казки німецьких романістів братів Грімм – Якоба (1785-1863) і Вільгельма (1786-1859) та Ернста Гофмана (1776-1822), датського казкаря Ганса Христіана Андерсена (1805-1875), казки на сюжети індіанських легенд американського романіста Джеймса Фенімора Купера (1789-1851) та ін.

У романтичній літературі достойне місце зайняв історичний роман. Його основоположником є Вальтер Скотт (1771-1832). У творах цього “шотландського чародія” відтворене минуле країн Європи, в т.ч. й Шотландії, в переломні моменти їхньої історії (“Пуритани”, “Роб Рой”, “Айвенго”, “Квентін Дорвард” та ін.).

Історичний роман прославили твори французів Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”, “93-ій рік”, “Марія Тюдор” та Олександра Дюма (1802-1870) “Королева Марго”, “Три мушкетери”, “Граф Монте-Крісто” та ін. Бунтарським романтизмом проникнута творчість їхньої співвітчизниці Жорж Санд (Аврора Дюпен, 1804-1876), якій всесвітню славу приніс роман “Консуело”. Відкриттям молодого північноамериканського романтизму стали романи Джеймса Фенімора Купера “Останній з могікан”, “Слідопит”, “Звіробій”.

З середини Х1Х ст. впливовою течією стає вже згаданий реалізм, основою якого стало правдиве відображення реальної дійсності. З романтизмом його споріднює те, що він як і романтизм критикує несправедливість сучасного суспільства, але разом з тим намагається виявити способи його подолання. На відміну від романтичного героя, герой реалістичного роману може бути не лише представником аристократичних і буржуазних кіл, творчої інтелігенції, але й знедолених верст суспільства. Проте головне в такому творі – показ типових характерів у типових обставинах.

Реалістичну літературну школу очолив французький письменник Оноре де Бальзака (1799-1850). Протягом усього свого життя він написав цикл повістей і романів, котрі об’єднав під загальною назвою “Людська комедія”. Ця назва цілком виправдалася, оскільки автор фактично відтворив енциклопедію людського суспільства з його типовою психологією, побутом, драмами, характерами і водночас індивідуальністю кожної дієвої особи.

Реалізм досяг своїх вершин також у творчості співвітчизників Бальзака – Стендаля (Анрі Марі Бейль, 1783-1842), автора знаменитого роману “Червоне і чорне” і Гюстава Флобера (1821-1880), який прославився романом “Мадам Боварі”. Французька новела здобула всесвітнє визнання завдяки творчості Проспера Меріме (1803-1870) і Гі де Мопасана (1850-1918). Творчим здобутком останнього стали відомі романи “Життя” і “Любий друг”.

Реалізм в англійській літературі достойно представили Чарльз Діккенс (1812-1870) і Уїльям Теккерей (1811-1863). В творчому доробку першого такі романи як “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Девід Копперфілд” та інші, в яких майстерно викриті конфлікти й суперечності, соціальні й психологічні драми, другого – сатиричний роман про вищий світ “Ярмарок пихи”.

У Росії до реалізму прийшов Олександр Пушкін, який “романтизму віддав честь”, за ним – Микола Гоголь (1809-1852), Лев Толстой (1828-1910), Федір Достоєвський (1821-1881), Антон

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: