Фiлософiя
2.1 Докласична антична давньогрецька .
2.1.1 Натурфiлософiя Мiлетської школи.
Виникла в YI ст. до н.е. в м.Мiлетi, була одним з осередкiв iонiйської фiлософської традицiї. Основними представниками були Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.).
Вчення мiлетцiв про природний початок свiту протиставляється мiфологiчним уявленням про створення свiту богами iз хаосу. Мiфи про богiв мiлетцi вважають зайвим припущенням про стороннi сили, якi свiтовi не потрiбнi для його виникнення та iснування. Мiфологiчно-теогонiчне тлумачення свiту у мiлетцiв замiнюється Логосом (у значеннi 'слово','смисл', 'судження', 'задум', 'порядок', 'гармонiя', 'закон'). Даний термiн мiлетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично вiдповiдає головним визначенням поняття 'Логос'. Вперше цей термiн ввiв послiдовник мiлетської фiлософiї Гераклiт, маючи на увазi космiчний порядок, який забезпечується незалежним вiд людей i богiв законом буття. В спробах визначити першопочаток цi фiлософи повнiстю ще не вiдмежувалися вiд мiфологiчної традицiї використовувати чуттєво-наочнi образи, тому ззовнi їх тексти нагадують мiф, а не аналiтичну систему понять. Уподоблення першопочатку особливiй природнiй стихiї, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода - Фалес, повiтря - Анаксiмен, вогонь - Гераклiт) продовжує традицiї саме мiфологiчного опису. Проте вже у Анаксiмандра поняття про 'апейрон', який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнутий лише розумом, являє собою крок до суто поняттєвого вiдображення свiту. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалi, вiн визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мiкроскопiчностi своїх розмiрiв не може бути вiдчутною.
Визначальна тенденцiя цiєї школи - намагання знайти невидиму простим оком єднiсть у видимiй багатоманiтностi речей. Ця єднiсть може бути опанована тiльки розумом. Причому вона розглядається як завжди iснуюча в безмежному Космосi. Першопочаток породжує всю багатоманiтнiсть речей, обiймає все iснуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, i керує рухом та розвитком Космосу.
Першi фiлософи стародавньої Грецiї визначили фундаментальну фiлософську проблему виникнення порядку, Логоса iз Хаосу. Iснування Логосу поряд iз Хаосом суперечить визначенням цих термiнiв. Вирiшення даної суперечностi було здiйснене Гераклiтом завдяки створенню першого вчення про розвиток, змiни в свiтi шляхом боротьби протилежностей.
2.1.2 Фiлософiя пiфагорiйцiв.
Найчастiше називається 'пiфагореїзм'. Така назва походитьвiд iменi засновника - Пiфагора (YI ст. до н.е.).
Спочатку пiфагорейство виникло як релiгiйний рух, що сформувався у релiгiйну громаду в мiстi Кротон (пiвденна Iталiя - колонiя Грецiї). Основними положеннями релiгiйного вчення були вiра в живе тiло Космосу (вогнене кулевидне тiло - мiф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу i Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простiр у Космос iз його вiдокремленням усiх речей мiж собою, пiдпорядкуванням речей єдиному законовi. Ця релiгiйна громада була переконана в переселеннi душi людини пiсля її фiзичної смертi в тiла iнших iстот.
В подальшому (Y-IY ст. до н.е.) серед пiфагорейцiв набула поширення фiлософська тенденцiя самоусвiдомлення. Найбiльш вiдомими пiфагорейцями були Фiлолай, Еврiт, Архiт, Алкмеон. Поштовхом до створення власної фiлософської системи було вирiшення проблеми взаємозв'язку Порядку i Хаосу, яке вiдрiзняється вiд традицiї Мiлетської школи. Основою вирiшення цiєї проблеми, як i у мiлетцiв, була iдея протилежностей, спочатку єдиного та множинного, потiм межi та безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини). Внаслiдок змiшування, поєднання протилежностей - безмежного та межi - утворюються усi речi, якi ототожнювалися пiфагорейцями з числами. Це ототожнення було можливим за умов невiддiльностi чуттєво даного i неданого в уявленнi. Надiлення чуттєво неданого властивостями утворювати закони для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про виникнення Космосу iз Логосу, а не першоречовини. Чуттєво неданим, але реально iснуючим, що пiдкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовiдношення чисел. Тому пiфагорейцi вважали, що тiльки математика може дати знання законiв Космосу (1 - це точка, 2 - лiнiя, 3 - площина, 4 - тiло тощо). Знаходження числових закономiрностей свiту готувало народження суто iдеалiстичної фiлософiї. Таблицю множення, теорему Пiфагора i т.iн. пiфагорейцi розглядали саме як доказ їхньої теорiї свiту.
2.1.3 Елейська школа.
Виникла в м.Елеї на пiвднi Iталiї у YI-Y ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй.
На вiдмiну вiд мiлетської та пiфагорейської традицiй розглядати дiйснiсть як узгодження, єднання протилежностей, елеати аргументовано критикують всi вчення, де визнається рухома, мiнлива першооснова речей. Елеати обгрунтовують поняття про незмiнну сутнiсть iстинного буття, спозiрнiсть усiх помiтних змiн та вiдношень мiж речами, бо в iншому випадку будь-яке вчення про ту чи iншу рiч стає простою марою, жодне не є знання опорою анi в теорiї, анi в практичному життi.
Елейська школа вперше розрiзнила мислення (i мислиме буття) та чуттєвi данi (i буття, що сприймається чуттєво), видiлила буття як поняття про дiйснiсть. Завдяки цьому вперше був здiйснений подiл мiж поняттям i тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослiдження. Елеати змогли сформулювати поняття єдностi, єдиного буття як неперервного, незмiнного, неподiльного цiлого, однаково наявного в усiх елементах чуттєво даної дiйсностi. Поняття 'буття' стало одним з головних для класифiкацiї вiдомої дiйсностi, для побудови перших логiчно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання вiдомих уявлень у висловлювання, якi не суперечать одне одному. Здiйсненi першi спроби аналiзу понять, що використовувались фiлософами, привели до вiдкриття феномену обмеженностi, суперечливостi понять. Так, вiдомi апорiї Зенона засвiдчили, що поняття 'єдине-множинне', 'обмежене-необмежене' та iншi неспроможнi вiдобразити дiйснiсть, яку за своїми визначеннями вони повиннi вiдображати. Завдяки цьому вiдкриттю постала проблема створення нових понять, бiльш придатних для пiзнання Космосу. Перш за все, це - проблема вiдображення засобами логiки змiни, руху, процесiв.
2.1.4 Фiлософiя Емпедокла i Анаксагора.
Емпедокл iз сицилiйського мiста Агрiгента (бiля 490-430 рр. до н.е.) i Анаксагор iз малоазiйського мiста Клазомени (бiля 500-428 рр. до н.е.) першими здiйснили поєднання уявлень про рiзноманiтнiсть та багатомiрнiсть дiйсностi з уявленнями про єдине буття.
Емпедокл дiйшов висновку про хибнiсть позицiї щодо iснування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали представники мiлетської школи), проголосивши такими першоелементами вiдразу чотири 'стихiї' - вогонь, землю, повiтря i воду, якi вiн називав 'коренями усiх речей'. Їх єднання створює щось нове, не схоже на жоден iз елементiв, нову якiсть. Самi по собi 'коренi' незмiннi i вiчнi, але внаслiдок своєї вiдмiнностi одного вiд одного отримують можливiсть взаємно обмiнюватися мiсцями, що i становить рух. З'єднання i роз'єднання цих елементiв i дає картину народження i руйнування усiх речей i процесiв навколишнього свiту. Досить механiчне тлумачення з'єднань i роз'єднань не дозволяє довести уявлення про їх об'єднання в нове якiсно цiле до висновку про iснування нових законiв, яким пiдкорюється це якiсно нове.
Сам процес з'єднання i роз'єднання у Емпедокла мислиться як спричинений дiєю двох космiчних сил - 'Любовi' i 'Розбрату'. Коли переважає Любов, усе виявляється 'з'єднаним', але таке переважання не вiчне, з периферiї Космосу починає свiй наступ Хаос, що несе Розбрат i призводить до повного роз'єднання усiх 'коренiв'. Потiм знову перемагає Любов. Хоча в уявленнях Емпедокла переважають мiфологiчнi теми, за своїми здобутками вiн - фiлософ, котрий не вiдноситься до конкретної школи.
Аналогiчне положення i у Анаксагора, який прожив понад 30 рокiв у Афiнах, продовжував 'логiку' Емпедокла, вiдноситься до певної фiлософської традицiї i створив власну традицiю, але не може бути вiднесений до певної школи.
Анаксагор, як i Емпедокл, вiдстоює позицiю принципової множинностi фундаменту Космосу, але фундамент цей складається не з чотирьох першоелементiв, а з нескiнченного розмаїття часточок усяких речовин, що є своєрiдним 'сiм'ям' речей. Подiбно до 'коренiв' Емпедокла, 'сiм'я' Анаксагора само по собi незмiнне i непорушне, але, постiйно змiшуючись вiдповiдно до законiв буття, воно роз'єднується i з'єднується, утворюючи розмаїття навколишнього свiту.
2.2 Класична антична фiлософiя.
2.2.1 Атомiзм Левкiппа i Демокрiта.
Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше поєднує поняття 'буття' iз поняттям 'першоелемент' в поняттi про атом - неподiльну частинку, яка рухається в порожнечi. Про Левкiппа не збереглося майже нiяких вiдомостей, однак про Демокрiта, його видатного учня, iснує досить велика кiлькiсть суперечливих фактiв. Дiяльнiсть Демокрiта (460-370 рр. до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямована на розвиток вчення Левкiппа. Тому вчення про атомiзм розглядається як теорiя Левкiппа-Демокрiта. В нiй зберiгається елейська концепцiя вiчного, сталого i непорушного буття (як i самi атоми). Зберiгається i характер чуттєвого iснування (лише в уявi, а не в думцi) розмаїття навколишнього свiту:'Лише в уявi iснує колiр, солодке, гiрке. Насправдi ж iснують лише атоми i порожнеча'. На вiдмiну вiд елеатiв, змушених заперечувати реальнiсть даного в чуттях руху, Демокрiт приймає iдею Емпедокла i Анаксагора про множиннiсть фундаменту свiту. Подiл дiйсностi на нескiнченну множину атомiв (неподiльнi елементи), однакових за своєю структурою, але вiдмiнних за формою, вагою, i нескiнченну порожнечу як реальну умову руху атомiв, дозволяє теоретично розв'язати проблему єдиного буття i рiзноманiтностi данної в чуттях дiйсностi. В поняттi атома знаходить своє вiдносне завершення принцип iндивiдуалiзацiї (роздiлення на нескiнченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожньої iншiй) цiлiсно-мiнливого (у iонiйцiв) або цiлiсно-незмiнного (у елеатiв) Космосу.
Атоми рухаються i утворюють найрiзноманiтнiшi з'єднання, якi сприймаються людьми як рiзнi речi, процеси, що виникають i зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрiт, удаване: немає рiзних речей, процесiв, є лише рiзнi з'єднання одних i тих самих атомiв. Атомiзм можна розглядати як фiлософське усвiдомлення реальної життєвої ситуацiї в рабовласницькому суспiльствi, адже атоми тотожнi своєю неподiльнiстю i вiдрiзняються лише зовнiшньою, тiлесною формою, як i люди тотожнi в своїй 'людяностi', але рiзнi за зовнiшнiстю. Цi атоми рухаються вiдповiдно до необхiдностi в порожнечi, так i люди рухаються вiдповiдно своєму мiсцю в суспiльному життi. Соцiальний пiдтекст атомiстичної теорiї яскраво демонструє римський переклад грецького слова 'атом' - 'iндивiд'.
Якiсно новим для античної фiлософiї є поняття 'нескiнченностi', 'незнищеностi' Космосу, в якому iснує багато рiзних свiтiв. Цi свiти не вiдрiзняються iстотно вiд свiту, в якому ми безпосередньо живемо. Розумiння дiйсностi в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi необхiдностi. Ця необхiднiсть абсолютна настiльки, що не визнає навiть теологiчної її iнтерпретацiї: 'Боги не потрiбнi Космосу'. Виявлення причин i наслiдкiв, якi простягаються у нескiнченний ланцюг, i є, з точки зору Демокрiта, головним предметом пiзнання. Там, де виникали питання про можливiсть, випадковiсть, Демокрiт вбачає проблему пошуку невiдомих причин. Так, його концепцiя ейдосiв - чуттєвих образiв, виявляє себе як спроба знайти причину розбiжностей мiж поняттям про атомарну будову Космосу i чуттєвими даними. Ейдоси виникають як промiжне утворення мiж об'єднанням атомiв (конкретною рiччю) i вiдповiдним органом чуття людини. Кожна рiч видiляє у середовище щось подiбне до предмета, котре проникає в око, тактильнi органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторi мiж предметом i органом чуття, потрапляючи до суб'єкта як вiдбиток. Вирiшення проблеми причини невiдповiдностi мiж уявною картиною буття i чуттєвими даними стає головним предметом розвитку у класичнiй античнiй фiлософiї.
2.2.2 Софiстична фiлософiя.
В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну концепцiю чи течiю, вона має розмаїття вчень, поглядiв рiзних її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко визначити суспiльне положення софiстiв. Розквiт софiстичної фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр. до н.е.). Найбiльш вiдомими iз старших софiстiв визнають Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.
Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвiдомiших тези: 1) нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує, то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пiзнати, то неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй людинi. Докази цих тез будуються на чiткiй логiчнiй фiксацiї визначень понять. Уся конструкцiя базується на прийняттi вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що суперечать розповсюдженим точкам зору.
Горгiй досить чiтко вирiзняє значення слiв, використовує змiни значень в рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою, її логiчною i граматичною структурою, характерна для всiх софiстiв.
Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з найбiльш популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний для софiстiв релятивiзм. Є автором знаменитої тези: 'людина є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих - що вони не iснують'. Вказану тезу у Протагора допомагають зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика про те, що 'Протагор ... мiрою називає критерiй, речами - справи.., що людина є критерiй усiх справ, дiянь'. Повне роз'яснення концепцiї Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про спiвпадiння висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї антиномiчнi, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, якi ведуть людину до успiху при завершеннi задуманої справи - iстиннi, а успiх у справах є унiверсальною людською мiрою знань, будується на абсолютно протилежному Аристотелевi вченню про iстину. Для софiстiв тiльки досвiд може слугувати джерелом знання, а не 'нус', 'абстрактне мислення', 'iдея'.
Найбiльш вiдомими молодими софiстами були Фразiмах, Критiй, Алкiдам, Лiкофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логiки стала для них домiнуючою, бо софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв, наставникiв молодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови для впливу на людей, вони здiйснили головний крок на шляху виникнення фiлологiї. Протагор першим почав визначати роди iменникiв, здiйснив подiл мови на чотири види: прохання, питання, вiдповiдь, вказування, i назвав їх коренями мови. Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.
Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розмежування в античнiй фiлософiї течiй практицизму та споглядання, усвiдомлення сутi буття.
2.2.3 Фiлософiя Сократа.
Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi було здiйснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн першим прийшов до висновку, що фiлософiя - це дiяльнiсть по усвiдомленню, осмисленню та визначенню вiдношення людини до дiйсностi. Фiлософ - людина, яка змiнює своє вiдношення до свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.
Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженнi людини як головної теми фiлософських мiркувань. Негативне вiдношення до софiстiв Сократ пояснював тим, що вони 'продавали знання за грошi кому завгодно'.
Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вивчення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. 'Пiзнай самого себе' - такою є головна теза сократiвського фiлософствування. I таке знання можна здобути в практичнiй зустрiчi умiв. Сократ принципово вiдмовляється вiд записування своїх думок, вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi живу бесiду з опонентами, живу полемiку. Саме вiн ввiв поняття 'дiалектика' (вмiння вести бесiду, сперечатися).
Розкриваючи проблему людини, вiн ставив питання про такi характеристики, як 'мужнiсть', 'розсудливiсть', 'доброта', 'краса' тощо. Суперечностi у вiдповiдях спiврозмовникiв, що їх виявляв Сократ, свiдчили про неможливiсть звести загальний змiст понять до їх конкретно-iндивiдуальних проявiв. Вiдкривши неможливiсть iснування загального як конкретного та iндивiдуального iснування ('краси' взагалi поряд з красивою дiвчиною, вазою, краєвидом, свинею i т.д.), Сократ фiксує нову для фiлософiї проблему, визнаючи: 'Я вiчно блукаю i не знаходжу виходу'.
Фiлософiя Сократа - своєрiдна межа в iсторiї античної фiлософiї. У всiх досократiвських мислителiв ('досократики') свiт виступає у виглядi цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi людину - 'одну з' частинок Космосу. Сократ же вирiзняє людину, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення 'людина-свiт'.
2.2.4 Платон.
Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних фiлософiв, чиї працi збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд назвою Академiя (тому що вона знаходилась у парку, присвяченому мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у виглядi дiалогiв - 'Учта', 'Гiппiй Бiльший', 'Горгiй', 'Держава' та iн.
Платон свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi вiдкритої Сократом проблеми iснування загального ('краси' взагалi, 'мужностi', 'добра' тощо). Вiн не мав сумнiвiв у iснуваннi загального реальним чином, а як воно саме iснує - нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує аргументи, котрi повиннi довести скептикам реальнiсть iснування загального. Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспiльства. Платон долає проблему, що зафiксована Сократом, завдяки створенню гiпотези про iснування специфiчних предметiв, вiдмiнних вiд речей навколишнього свiту. Припустивши iснування реальних предметiв, Платон розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони, справжня реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкретних речей як копiй iдей. А чуттєво даний свiт конкретно-iндивiдуальних речей є вiдбитком загальних речей. Отже, речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом iншого свiту, бiльш досконалого - iдеального. Здатнiстю до безпосереднього контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi тiла вiддiляється вiд нього i повертається до