Фiлософiя
Третiй роздiл класифiкацiї Аль-Фарабi становить математика. Як i у Аль-Кiндi, вона мислиться як комплекс дисциплiн. Всi перерахованi науки, що становлять три перших роздiли зазначеної класифiкацiї, показують, наскiльки далеко пiшли арабомовнi вченi вiд елiнiстичної науки.
Четвертий роздiл класифiкацiї мiстить в собi двi науки. Перша з них - 'природнича наука', або фiзика. Вона розглядає як природнi, так i штучнi тiла, вивчає притаманнi їм акциденцiї. Аспекти мети, матерiї i форми виявляють головний сенс такого вивчення. Iнша наука того ж роздiлу - метафiзика, котру вiн називав 'божественною наукою'.
Аль-Фарабi став у близькосхiдних країнах середньовiччя першим фiлософом, котрий довiв свою систему до розгляду питань суспiльного життя.
3.1.5 Фiлософськi погляди Iбн-Сiни.
Видатним вченим i фiлософом Середньої Азiї, а також Iрану, був уродженець Бухари, таджик за походженням, Iбн-Сiна (Авiцена, 980-1037 рр.). Вiн був одним з найвизначнiших учених-енциклопедистiв - не було жодної науки в тi часи, якою б не займався Iбн-Сiна. Значною є роль Iбн-Сiни в галузi фiлософiї. Ним було написано понад 200 творiв, з них приблизно 50 - присвячено фiлософським питанням. Головна його фiлософська праця - 'Книга зцiлення'.
Фiлософiя, за визначенням Iбн-Сiни, є наукою про буття як таке. Предмет її - буття в цiлому. Фiлософiю Iбн-Сiна подiляє на три частини: фiзику (вчення про природу), логiку (вчення про шляхи пiзнання природи та людини), метафiзику (вчення про пiзнання буття в цiлому). Як вчений-природодослiдник i лiкар, вiн визнавав об'єктивне iснування природи. У своїх природничонаукових працях, дотримуючись точки зору фактiв, експерименту, Iбн-Сiна часто залишав позицiї iдеалiзму i релiгiї, схиляючись до точки зору матерiалiзму. У вченнi про логiку Iбн-Сiна в цiлому подiляє погляди Аристотеля. Вiн багато зробив, щоб подати логiчне вчення великого давньогрецького фiлософа у чистому виглядi. Викладаючи закони та форми логiчного мислення, Iбн-Сiна намагався їх вивести з самого буття. Логiчнi категорiї та принципи, вказував вiн, мають вiдповiдати речам, тобто закономiрностям об'єктивного свiту. Це положення мало величезне значення, якщо врахувати, що в епоху середньовiччя мусульманськi теологи намагались зобразити логiку не як науку, а лише як мистецтво.
Iбн-Сiна звертав увагу на взаємний зв'язок фiзики, логiки та метафiзики. Фiзика дає логiцi iдею причинностi, логiка озброює фiзику методом. Предметом метафiзики є абсолютне буття, оскiльки воно абсолютне. Змiстом її питань є тi стани буття, якi походять з самого буття та невiд'ємно притаманнi йому.
Важливе значення у фiлософiї Iбн-Сiни мало розрiзнення ним сутi i iснування. У речах конечних сутнiсть не спiвпадає з iснуванням, так що з поняття про конечну рiч не можна з необхiднiстю вивести її iснування. В Боговi ж як iстотi безконечнiй сутнiсть та iснування спiвпадають, так що з поняття про Бога з необхiднiстю можна вивести його iснування. Це розрiзнення було засвоєне Альбертом Великим i вiд нього - iншими схоластиками. Вплив цiєї думки можна знайти i у Спiнози (визначення самопричини як того, сутнiсть чого мiстить в собi iснування).
Начiльне мiсце в метафiзицi Iбн-Сiни посiдає теорiя еманацiї. Згiдно з цiєю теорiєю, свiт не створений Богом, а виник з нього природним шляхом, шляхом еманацiї, тобто не безпосередньо, а через ряд проджуваних ним 'умiв'. Бог не здатний створити щось без наявностi можливостi, джерело якої - нестворена i вiчна матерiя. Iбн-Сiна вчив, що якщо Бог вiчний, то вiчний також i свiт, адже причина i наслiдок завжди пов'язанi одне з одним: якщо є причина, має бути i наслiдок. Незважаючи на релiгiйно-богословську оболонку, теорiя еманацiї Iбн-Сiни пiдривала основу релiгiйно-мiстичної iдеологiї. Iдея про вiчнiсть матерiального свiту суперечила догматам релiгiї.
Фiлософськi та природничонауковi погляди Iбн-Сiни мали великий вплив на подальший розвиток науки i фiлософiї як на Сходi, так i на Заходi.
3.1.6 Iдеї суфiзму в працях Аль-Газалi.
Реакцiєю проти матерiалiзму та рацiоналiзму були суфiзм та ортодоксальна релiгiйно-мiстична фiлософiя. Суфiзм - вчення, спорiднене з неоплатонiзмом. Воно заперечувало iстиннiсть i чуттєвого, i рацiонального пiзнання i пропагував аскетизм, зречення вiд усього земного. Iстинне знання, згiдно вчення суфiїв, досягається лише шляхом божественного прояснення, котре вiдбувається шляхом злиття душi людини з Богом. Iснував суфiзм у формах ортодоксального та єретичного. Нерiдко пiд зовнiшньою релiгiйно-мiстичною оболонкою суфiзму схiднi мислителi висловлювали гуманiстичнi, а iнодi, навiть, антирелiгiйнi, iдеї.
Проти перипатетизму у другiй половинi XI ст. виступив Аль-Газалi (1059-1111 рр.) з твором 'Спростування фiлософiв'. В основному його критика спрямована проти Аль-Фарабi та Iбн-Сiни. Вiн виступає проти вчення про вiчнiсть свiту та його закономiрностi, проти заперечення iндивiдуального безсмертя. Основнi заблудження названих фiлософiв (в основному йдеться про Авiцену) полягають у трьох їх твердженнях, що межують iз атеїзмом. По-перше, у вченнi про одвiчнiсть та нетлiннiсть свiту, в якому вони як би пiдсумовували вчення дахритiв (найдавнiшi фiлософи, слiд вважати, такi як, Емпедокл, Анаксагор, Демокрiт) та природодослiдникiв i смiливо протистояли креацiонiстським догмам мусульманства. По-друге, у вченнi про те, що Аллах знає тiльки унiверсальне, а не iндивiдуальне, чим сильно обмежували його всемогутнiсть. По-третє, у їх безособовiй концепцiї чисто духовного безсмертя, що заперечувала воскресiння з мертвих, iндивiдуальний та фiзичний характер покарання та вiдплати. У боротьбi проти цих принципових 'заблуджень' сформувалося вчення самого Аль-Газалi. Поєднуючи своє вчення з основними принципами суфiзму, вiн надав каламовi тiєї форми, в якiй вiн iснував потiм у близькосхiдних мусульманських країнах на протязi декiлькох столiтть.
Свою фiлософську боротьбу Аль-Газалi вiв насамперед проти вчення фiлософiв про вiчнiсть, нествореннiсть свiту та об'єктивнiсть причинних зв'язкiв, що розкриваються в ньому. Приймаючи неоплатонiвське вчення про абсолютну необхiднiсть божественного буття, котре було навiть посилене Аль-Фарабi та Iбн-Сiною, автор 'Спростування фiлософiв', спираючись на вчення мутакалимiв про несамостiйнiсть конкретного буття, вiдкидав одну з головних iдей Авiцени - iдею незалежного вiд Бога iснування матерiї як джерела потенцiйного буття. Всемогутнiсть Бога та його безперервна творча дiяльнiсть цiлком вiдкидають самостiйнiсть та незалежнiсть вiд нього матерiального начала. Згiдно Аль-Газалi, свiт створений Богом з нiчого, божественне провидiння постiйно втручається в хiд подiй.Подiбно до Ашарi, Газалi заперечує причиннiсть у природi, заявляючи, що те, що ми звемо причинним зв'язком, є звична послiдовнiсть подiй у часi.
Аль-Газалi, по сутi, повнiстю виводив мусульманську теологiю з-пiд впливу фiлософiї. Визнаючи надприроднiсть божественного озарiння, вiн 'реабiлiтував' в очах мусульманського правовiр'я мiстицизм суфiїв.
3.1.7 Iбн-Рушд та авероїсти.
Знаменитий фiлософ, юрист i медик Iбн-Рушд (Авероес, 1126-1198 рр.) завершує розвиток арабомовного перипатетизму. Сучасники казали, що Аристотель пояснив природу, а Авероес - Аристотеля.
Згiдно вченню Iбн-Рушда, матерiальний свiт нескiнченний у часi, проте обмежений у просторi. Фiлософ вiдкидає релiгiйну формулу про створення Богом свiту 'з нiчого'. Бог i природа одвiчнi. Бог - вiчне джерело дiйсностi, матерiя - єдина основа буття - вiчне джерело можливостi. Матерiя i форма не iснують окремо одне вiд одного, їх можна роздiлити лише мисленно. Оскiльки матерiя i форма складають єднiсть, то можливiсть i дiйснiсть також утворюють єднiсть. Унiверсальне i вiчне джерело руху - матерiя. Рух - вiчний i безперервний, адже кожний новий рух викликається попереднiм. Матерiалiстичнi елементи у фiлософiї Iбн-Рушда поєднуються, проте, з iдеалiзмом. Все iснуюче, за Iбн-Рушдом, являє собою iєрархiю, вершину котрої посiдає божество - 'кiнечна причина буття'. Божество є 'мисляча себе саму думка'.
Iбн-Рушд - один iз засновникiв вчення про 'подвiйнiсть (двоїстiсть) iстини'. Iстина фiлософiї i iстина релiгiї, згiдно цього вчення, не суперечать одна однiй, оскiльки мають на увазi рiзне: релiгiя приписує людинi, як їй чинити, фiлософiя осягає абсолютну iстину. Велике значення мало також вчення Iбн-Рушда про загальний iнтелект людського роду в цiлому. Лише цей унiверсальний розум, як виявлення безперервного i поступового духовного життя людства, вiчний i безсмертний. Iндивiдуальний же розум людини скороминущий i гине разом з людиною.
Стосовно унiверсалiй (загальних понять) Iбн-Рушд дотримувався матерiалiстичного погляду. Згiдно з його вченням, реальними є лише конкретнi речi, а унiверсалiї - це лише найменування речей, але вони мають реальну основу, бо в iншому випадку вони були б хибними. Осягнення загальних понять - мета пiзнання. Велику увагу Iбн-Рушд придiляє логiцi. Значення цiєї науки вiн вбачає в тому, що вона сприяє переходовi нашого знання вiд чуттєвих сприйнять i уявлень до iстини, що осягається розумом. Абсолютна iстина, за Iбн-Рушдом, пiзнавана, вона розкривається поступово. Iбн-Рушд зневажливо вiдносився до мусульманських теологiв, вказуючи, що тi доведення, котрi вони застосовують, не можуть встояти проти наукової iстини. Але, вiдкидаючи теологiю, вiн не заперечував релiгiї. Як вже говорилось, вiн розмежовував сфери фiлософiї i релiгiї, вiдводячи фiлософiї ниву теорiї, а релiгiї - ниву практики.
В авероїзмi ( iдейно-фiлософськiй течiї, котра мала джерелом вчення Iбн-Рушда) представники реакцiйного напрямку середньовiчної схоластики - реалiзму - вбачали свого головного супротивника. Його представники вiдстоювали iдеї вiчностi свiту, смертностi душi, теорiю двоїстостi iстини. Авероїзм жорстоко переслiдувався церквою. Авероїзм як фiлософська течiя набув значного впливу у Францiї (XIII ст.) та в Iталiї (XIY-XYI ст.ст.).
3.2. Патристика.
3.2.1 Загальна характеристика патристики.
Фiлософiя середньовiччя не тiльки започатковується в античному свiтi, але й має в його межах свою класику - патристику. Патристика - загальна назва напрямку, заснованого так званими отцями церкви. В теологiї патристика є частиною догматики чи патрологiї, з якою вона здебiльшого ототожнюється. В iсторiї фiлософiї це поняття використовується для позначення християнських теологiчних та фiлософських вчень I-YIII ст.ст., коли її представники - Тертулiан, Климент Олександрiйський, Орiген, Августин захищали християнську доктрину вiд фiлософiї язичникiв, iудейського свiтогляду, державної влади, котра спиралася на мiфологiчнi уявлення про дiйснiсть. Починаючи з III ст., патристика, навпаки, починає пристосовуватись до теоретичної форми свiтогляду - фiлософiї, використовує неоплатонiзм для обгрунтування християнського вiровчення.
Спочатку патристика вiдстоювала догмати християнської релiгiї в боротьбi проти мiфологiї, утверджувала несумiснiсть релiгiйної вiри з язичництвом (насамперед - з фiлософiєю гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати фiлософiю неоплатонiзму для обгрунтування принципiв пiзнання бога. Головними iдеями патристичної теологiї є монотеїзм, супранатуралiзм та креацiонiзм: супранатуралiзм та креацiонiзм - визнання надприродностi та трансцендентальностi Бога, його абсолютної влади над свiтом, котрий вiн створив з нiчого, його абсолютної благостi та справедливостi. Людина патристикою тлумачиться як споганена 'першородним грiхом' божа iстота, а її тiло - як вiчне джерело грiха. Головним для патристики є пiзнання шляху до Бога.
3.2.2 Псевдо-Дiонiсiй.
В перiод становлення феодального суспiльства у Вiзантiйськiй iмперiї (точнiше - в Сiрiї) у другiй половинi Y ст. були написанi грецькою мовою чотири твори, якi вiдiграли визначну роль у наступному розвитку фiлософської думки середньовiччя на Сходi та Заходi. Це були твори про проблему пiзнання Бога: 'Про божественнi iмена', 'Про таємниче богослов'я' (часто зустрiчається пiд назвою 'Про мiфiчну теологiю'), 'Про небесну iєрархiю', 'Про церковну iєрархiю', якi пiдписанi iм'ям Дiонiсiя Ареопагiта. Проте загальновизнано, що вiн не мiг бути автором цих творiв через те, що жив на декiлька столiть ранiше подiй, описаних у цих трактатах, тому їх автора стали називати Псевдо-Дiонiсiй (а самi твори - 'Ареопагiтиками').
Ареопагiтики являють собою синтез християнських iдей з неоплатонiстськими, в якому найчастiше переважали саме неоплатонiстськi елементи. Теологiчнi уявлення концентруються в 'Ареопагiтиках' насамперед навколо шляхiв богопiзнання.
Першим iз них є шлях позитивної теологiї. Основа позитивної теологiї - аналогiя мiж реальним свiтом предметiв, особливо людських iстот, i Богом як верховним та єдиним творцем. Але Бог - це абсолют, йому притаманнi всi iмена, що вживаються у Писаннi. Звiдси назва першого твору Ареопагiтик - 'Про божественнi iмена', де обгрунтовується всеiменнiсть Бога. Шлях позитивної теологiї, на думку автора твору, виявляється далеко неадекватним для пiзнання Бога. По-перше, тому, що далеко не всi iмена, не всi атрибути, притаманнi людинi, можуть бути вiднесеними i до Бога. По-друге, навiть ту безлiч атрибутiв, якi можна приписати божественнiй iстотi, неможливо визнати вичерпною. Кожен з атрибутiв можна розумiти в рiзноманiтних контекстах, але саме адекватний Боговi контекст його розумiння не може бути даний людинi, адже Бог - надприродна iстота.
Iнший шлях - негативна теологiя, яка становить найбiльш адекватний спосiб людського осмислення божественної iстоти. Саме з негативною теологiєю пов'язанi мiстичнi вчення Псевдо-Дiонiсiя про Бога, сформульованi в трактатi 'Про таємниче богослов'я'. Суть негативної, заперечуючої теологiї полягає в послiдовному запереченнi вiдносно Бога будь-яких властивостей, будь-яких атрибутiв, що спостерiгаються та мисляться в навколишньому свiтi, через те, що Бог навiть приблизно не може бути схожий з ними. Завдяки цьому 'всеiменний' Бог як предмет пiзнання в позитивнiй теологiї стає 'безiменним' Богом як об'єктом пiзнання в негативнiй теологiї.
Псевдо-Дiонiсiй переймає неоплатонiстськi iдеї, наприклад, iдею Бога як початку, середини й кiнця iснуючого. Свiт був створений Богом, його нескiнченною добротою й любов'ю, вiн же i намагається i повернутись до Бога - нескiнченного добра, любовi, щастя. Таким чином, трансцендентальний Бог може бути уявлений водночас i як iманентний усiм видам iснування, що беруть участь у його вдосконаленнi. Насамперед цього досягають iстоти, якi утворюють 'небесну iєрархiю' (ангели, духи), а потiм люди, якi за допомогою церкви спiлкуються з Богом.
У цiй концепцiї провiдну роль вiдiграє саме концепцiя про iєрархiчне впорядкування свiту, котра обгрунтовувала роль церкви. Фiлософiя iєрархiї обгрунтовувала як структуру християнської церкви, так i структуру феодального суспiльства. Подiл мiж духовною та свiтською владою знайшов своє перше теоретичне висвiтлення. Звiдси виникла величезна популярнiсть 'Ареопагiтик' у наступнi вiки та титул їх автора - 'Iєрархiчний доктор'.
3.2.3 Августин та його послiдовники.
Августин Блаженний Аврелiй (13.ХI.354 - 28.YIII.430), єпiскоп Гiпона, створив онтологiчне вчення про Бога як абстрактне буття, наслiдував неоплатонiстську онтологiю, виходив не з об'єкта, а вiд суб'єкта, вiд самодостатньостi людського мислення. Буття Бога, згiдно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо iз самопiзнання людини, а буття речей - нi. Психологiзм найбiльше проявився у його вченнi про час як сутнiсть, що не може iснувати без душi, яка пам'ятає, чекає, споглядає дiйснiсть. Новим фiлософським досягненням Августина стало висвiтлення проблеми реальної динамiки конкретного людського життя у протилежнiсть конкретнiй iсторiї суспiльства. У трактатi 'Сповiдь' розглядаючи людину вiд появи немовляти до особи, що самоусвiдомлює себе християнином, Августин створив першу фiлософську теорiю, де дослiджується психологiчна сторона життя.
Дослiджуючи iсторiю як цiлеспрямований процес, у трактатi 'Про град Божий', що був написаний пiд впливом вражень вiд покорення Рима ордами Аларiха у 410 р., Августин визнає iснування двох видiв людської спiльноти: 'град земний', тобто державнiсть, яка заснована на 'самозакоханостi, доведенiй до презирства Бога', i 'град божий' - духовна спiльнiсть, основана на 'любовi до Бога, доведенiй до презирства до самого себе'.
Послiдовники Августина були скорiше iсториками, анiж систематизаторами. Вони розв'язували в бiльшостi практичнi питання етичного характеру. Виходячи з настанов арiстотелевської логiки та фiлософiї, вони мiркували про дiйснiсть, а фiлософiю пiдпорядковували теологiї.
Видатним дiячем та вiдомим фiлософом пiзньої античностi був Анiцiй Манлiй Северин Боецiй (480-524 р.р.), який здiйснив велику кiлькiсть перекладiв iз старогрецької мови на латину, що перетворилась у головну мову культури та освiченостi. Найбiльш цiнною визнається його перекладацька та коментаторська дiяльнiсть в галузi логiки та гносеологiї. Боецiй переклав та прокоментував усi основнi твори з логiки Арiстотеля.
Головними теологiчними трактатами Боецiя вважаються 'Про святу трiйцю', 'Про втiшення фiлософiєю', де дається не арiстотелевська, а платонiвська концепцiя вiдношення загального до одиничного. Згiдно неї, людський розум не потребує чуттєвого пiзнання як початкового етапу, а може осягнути сутнiсть простим напруженням своїх вищих пiзнавальних здiбностей. Загальне, з цiєї точки зору, iснує само по собi, самостiйно i людський розум має здатнiсть його безпосереднього осягнення.
Розвиваючи iдею Августина про вирiзнення iндивiдуального буття людини та суспiльного буття в iсторiї, Боецiй розповсюджує її на поняття буття взагалi, що дозволило йому поставити проблему, яка стала провiдною для наступної середньовiчної фiлософiї. Це онтологiчна проблема розрiзнення у кожнiй речi її iндивiдуального iснування у всiй його конкретностi та її загальної сутностi, буття взагалi як вiдповiдної речi (дерево, плоди, земля i т.д., як щось загальне у протилежнiсть конкретному яблуку, яблуньцi, дiлянцi землi конкретного господаря). Саме видiлення сутностi як загального начала для пiзнання та тлумачення буття взагалi виявляється бiльш важливим для пiзнання, анiж конкретне iснування будь-якої iндивiдуальної речi. Але тiльки по вiдношенню до них i може бути зроблене розрiзнення цих двох рiзновидiв буття - безпосереднього та загального, глибинного.
3.2.4 Тетулiан.
Тертулiан (прибл.160 - 221) є найбiльш яскравим виразником впевненостi про несумiснiсть фiлософiї та християнського вiровчення, тiєї основоположної лiнiї, що була сформульована у