Фiлософiя
Квiнт Тертулiан був вихований у традицiях римської юридичної культури, прохолодно i навiть вороже вiдносився до абстрактних систем грецької фiлософiї. 'Жалюгiдний Арiстотель' встановив для єретикiв дiалектику - 'мистецтво будувати i руйнувати, мистецтво саме по собi безплiдне, але таке, що породжує численнi суперечки, а тим самим i єресi'.
Доводячи тезу про несумiснiсть фiлософiї та християнського вiровчення, Тертулiан став раннiм виразником його практичного розумiння. Воно виходить з того, що соцiальна функцiя фiлософiї вiдмiнна вiд релiгiї. Соцiальна функцiя є незалежною вiд того чи iншого фiлософського обгрунтування, якого вона, власне, не потребує. Мiж Афiнами та Iєрусалимом, мiж Академiєю та церквою, мiж язичниками-єретиками та християнами не може бути нiчого спiльного. Пiсля Христа немає потреби у якiй-небудь допитливостi, а пiсля Євангелiя немає потреби в дослiдженнях. Вiдкидаючи фiлософiю Платона, Арiстотеля, Епiкура, Гераклiта, Емпедокла, вiн проголошує фiлософiв патрiархами єретизму.
Тертулiан висуває тезу про несумiснiсть вiри та розуму, пiдкреслюючи, що сила вiри прямо пропорцiйна безглуздостi положень, у котрi вiриш. Дана позицiя є досить показовою для iррацiонального свiтогляду не тiльки християнського вiровчення, але, по сутi, i для будь-якого монотеїстичного вiровчення, для будь-якої iррацiоналiстичної фiлософiї.
Програмна зневага до розуму, проголошена Тертулiаном, усе ж не могла вберегти його вiд вирiшення важливих питань шляхом логiчної побудови думки, без чого не могла обiйтись молода християнська теологiя: про природу Бога i людської душi. I тут християнський апологет пiдпав пiд вплив уявлень римського стоїцизму. Вiн дiйшов висновку, що єдиний Бог, звiсно, є не чимось iншим, як дух, проте це дух, рiвний нiщо. Вiн аж нiяк не матерiальний, а тiлесний, як це уявлялось стоїками у їх вченнi про пневму. Аналогiчним чином i душа, яка вiдрiзняється вiд людського тiла як щось бiльш тонке i текуче, все ж тiлесна. Адже iнакше неможливо пояснити, як дух розповсюджується по всьому тiлу, використовує їжу та вiдчуває. В зв'язку з цим Тертулiан, всупереч Платоновi, висловлюється навiть на користь сенсуалiзму. У вiдповiдностi до цього вiн уявляв будь-яку людську душу не як таку, що вселилась iззовнi, а як таку, що виникла за допомогою Бога iз сiм'я i передається з тих пiр вiд поколiння в поколiння i зберiгає в собi як образ верховного творця, так i першородний грiх прабатькiв Адама та Єви, зберiгається в людськiй душi як деяка пневма, рiвна нiщо. Дане вчення вiдкидало розповсюджене в мiфологiї уявлення про вiчне переселення душi з тiла в тiло. З нiщо приходить - в нiщо пiде.
3.2.5 Ориген.
Ориген (185 - 254) пiшов шляхом поєднання елементiв християнства з платонiзмом. Олександрiйський вчений написав велику кiлькiсть богословських творiв. Трактат 'Про начала' (написаний приблизно в 230 р. грецькою мовою) вiдомий як перша спроба дати систематичний виклад усiх 'Iстин' християнства.
На цей виклад дуже вплинули принципи неоплатонiзму. Справа в тому, що Ориген пройшов навчання у фiлософськiй школв Аммонiя Саккаса, котрий мав вирiшальний вплив на вiдомого фiлософа Плотiна. Фiлософський пiдхiд Оригена до трактування Бiблiї виявився насамперед у алегоричному тлумаченнi багатьох її положень. Саме Ориген був першим християнським теологом, який обгрунтовував нематерiальнiсть Бога, досконалiсть та вiчнiсть якого, на його думку, з необхiднiстю вимагають саме такого уявлення. Iнша вирiшальна властивiсть Бога, також уперше приписана йому Оригеном, полягає в його нескiнченностi. У Бiблiї немає такого тлумачення, але воно, по сутi, випливає з положень негативної теологiї, яка вимагає заперечення вiдносно Бога всiх можливих предикатiв. Використовуючи, услiд за Фiлоном, цi положення, Ориген наблизив поняття Бога до неоплатонiстського поняття абсолюту, але разом з тим зберiг i бiблiйнi визначення Бога як окремої особи, яка здатна бути доброю, закоханою в людство. Нескiнченнiсть божественної iстоти випливає з її нематерiальностi: те, що безтiлесне, не може мати якихось меж.
Вiчнiсть Бога, доводив фiлософ-богослов, передбачає i вiчнiсть процесiв творiння. Бог кожного разу створює свiт, обмежений у просторi, але, оскiльки будь-який свiт має не тiльки початок, але й кiнець - також обмежений божественною волею у часi - услiд за ним Бог створює новий свiт i цей процес не має кiнця, бо творення має трансцендентальну суть. Наш свiт, проте, має суттєву вiдмiннiсть вiд iнших створених Богом свiтiв, бо саме в ньому божественний Логос постає в образi людини (iстоти, здатної самостiйно творити добро i зло), i цим Бог проявив свою рятiвну функцiю - надав можливiсть стати необмеженою простором i часом сутнiстю. Людина у своїх справах має можливiсть стати невмирущою, приєднатися до вiчного творiння свiту.
Приписуючи духам властивiсть мати свободу волi, Ориген намагається зняти з Бога вiдповiдальнiсть за зло, яке панує в свiтi, що стає в наступних християнських вченнях класичною формулою теодiцеї (боговиправдання). Падiння духiв мало вирiшальний вплив на долю свiту, але Бог не дозволяє йому вiчно перебувати у злi. Через Христа, носiя божественного Логоса, Бог перед усiма iстотами вiдкриває можливiсть спасiння, котрої нiхто не може втратити, поки не продасть душу сатанi, через те, що кожен, намагаючись повернутися у лоно верховного отця (так званий окатарсис), допомагає у творiннi кращого свiту. Повернення до Бога, до духовної повноти буття складає новий етап у буттi свiту. Ориген досить оптимiстичний у своїх мiркуваннях, бо вважає, що навiть сатана при певних обставинах може врятуватися (за умови повернення Боговi всiх загублених ним душ).
З точки зору взаємовiдносин християнського вiровчення та фiлософiї процес повернення до Бога має гностицистський характер, бо Ориген пов'язує цей процес iз вдосконаленням людського пiзнання. Тут фiлософiя розглядається як найкращий шлях до християнського вiровчення.
Вчення Оригена у рядi положень виявилося непридатним для ортодоксальної церкви. Згодом оригенiзм був офiцiйно засуджений церковним собором.
3.2.6 Арiй.
Арiй продовжував традицiї боговчення Оригена, намагався внести в християнство логiчнi принципи доказу, перш за все у вчення про Бога-отця та Бога-сина. Оскiльки останнiй, згiдно з Писанням, народжений Богом-отцем, а тiдьки верховний Бог являє собою вiчну iстоту, то Бог-син не може бути повнiстю рiвним йому. Тим самим Iiсус проголошується Арiєм не єдиносутнiм з Богом-отцем, як на цьому наполягала бiльшiсть священникiв, а лише подiбносутнiм. Хоча i Христос i не позбавлявся цим твердженням божественної природи, але в якiйсь мiрi наближався до мiнливих речей та iстот свiту тваринного i, як вважалось бiльшiстю церковних iєрархiв, втрачав значну частину свого божественного авторитету (а разом з цим, вважали церковники, падав i їх авторитет).
Навколо цього питання християнської теологiї розгорнулася запекла боротьба представникiв пануючої церковної верхiвки проти послiдовникiв Арiя. Вплив останнiх був досить значним у Олександрiї та Єгиптi, розповсюдився пiзнiше i на iншi країни. До арiанства примикало багато християн, що були невдоволенi зростаючим деспотизмом офiцiйної церкви, яка освячувала ще бiльший деспотизм iмператорської влади. На Нiкейському соборi 325 р. перемогла антиарiанська лiнiя. Це, зокрема, пояснюється тим, що її рiшуче пiдтримав iмператор Костянтин. Не вiруючи у християнство i не вдаючись до знання богослiв'я, Костянтин мав потребу у єдинiй, монолiтнiй церквi, а не в церквi, що руйнувалась чварами, боротьбою рiзних угрупувань. Арiани були вiдлученi вiд християнської церкви, а для закрiплення переваги над ними виробили знаменитий нiкейський символ християнської вiри: 'вiрую в отця, i в сина, i в духа святого'. Головним його змiстом було засудження того, що отримало пiзнiше назву субординацiоналiзму, тобто пiдпорядкування Бога-сина Боговi-отцю, бо ставило пiд сумнiв повноцiннiсть божественного втiлення Христа, а разом iз цим - i вiру в єдинорятiвну роль християнської церкви.
3.2.7 Афанасiй.
Афанасiй (295 - 373 р.р.) був спочатку дияконом та таємним писарем єпископа, потiм наступником померлого Олександра, патрiарха Олександрiї; вiдстоював класичну для християнства позицiю про єдиносутнiсть Сина Божого з Богом-отцем. На соборi в Нiкеї, скликаному в 325 р. iмператором Костянтином, погляди Афанасiя зiткнулися у суперечцi з поглядами Арiя. Собор схилився до того, що Бог-отець та Бог-син мають єдину сутнiсть. Проте спочатку перемога Афанасiя була вiдносною. У схiднiй частинi церкви панував арiанiзм, а германцi, насамперед готи та iншi (окрiм фракiйцiвв), також були арiанцями. Тiльки пiсля смертi Афанасiя, у 380-381 р.р., синодом була пiдтверджена теза про єднiсть Бога-отця та Бога-Духа Святого, яка стала основним церковним законом. До беззаперечного виконання був прийнятий догмат про триєдинiсть Бога. Цим завершувався процес формування християнського монотеїзму у боротьбi з язичництвом, полiтеїзмом. Германськi народи вiдвернулися вiд арiанства до католицизму тiльки у YI-YII ст.ст.
3.3 Схоластика.
3.3.1 Загальна характеристика схоластики.
Ще у кiнцi Y - на початку YI ст. склалася система освiти середньовiччя. В школах викладання будується вiдповiдно системi 'семи вiльних мистецтв', але в обмеженому виглядi - трьохдорiжжя, чотирьохдорiжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовiчної фiлософсько-теоретичної думки - схоластика (школа). Трохи пiзнiше, у XII ст., виникають першi унiверситети, на базi яких схоластика набуває класичного виду.
Схоластика - це тип релiгiйної фiлософiї, для якого характерне принципове панування примату теологiї над усiма iншими формами пiзнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пiзньоантичнiй фiлософiї, насамперед - у Прокла, котрий абсолютизував дедуктивiзм (шукав вiдповiдi на всi питання, виходячи з текстiв Платона).
Схоластику подiляють на ранню та пiзню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу у Європi та папської влади Риму; вона повнiстю знаходилася пiд впливом августинiвського платонiзму (Ансельм Кентерберiйський). В цей перiод схоластика часто має опозицiйний характер, i не тiльки завдяки вченням окремих єретикiв, а й у принципах окремих визнаних напрямкiв можна знайти iдеї, що суперечать вченню поборникiв чистої вiри (принципи схоластичного рацiоналiзму протистоять вченню Петра Дамiнiанi, Ланфранка, Бернара Клервоського та iн.).
Мiж ранньою та пiзньою схоластикою видiляють перiод зрiлої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовiчних унiверситетах, її центром визнається Паризький унiверситет, де культивувався платонiзм, який поступово витиснявся аристотелiзмом (Альберт Великий, Фома Аквiнський).
Пiзня схоластика (XIII-XIY ст.) розвивалася пiд впливом загострення iдейних суперечностей епохи розвинутого феодалiзму. Iоан Дунс Скот протиставив iнтелектуалiзму вчення Фоми Аквiнського свiй волюнтаризм, вiдмову вiд закiнченої теоретичної системи на користь iндивiдуалiзму. Розвивається теза про наявнiсть двоїстої iстини, яка руйнує 'гармонiю' вiри та розуму, затверджену в попереднiй перiод розвитку схоластики приматом теологiї.
3.3.2 Iоан Скот Ерiугена.
Iоан Скот Ерiугена (810 - 877 р.р.), котрий переклав на латину знаменитi 'Ареопагiтики' i коментарi до них вiзантiйського мислителя Максима Сповiдника, репрезентує освiтницьку тенденцiю в середньовiчнiй фiлософiї.
Ерiугена в своєму вiдомому трактатi 'Про роздiлення природи' змальовує свiтовий космiчний процес, який починається (у неоплатонiстськiй манерi) з 'першої природи', представленої абсолютною 'божественною єднiстю'. Остання породжує еманацiю ('другу природу') - божественний Розум, Логос, 'син божий'. 'Роздiлення природи', яке починається на цьому рiвнi, представлене тут безтiлесними родовими та видовими iдеями. 'Третя природа' - свiт конкретних чуттєвих предметiв. Одиничне, iндивiдуальне є 'нестiйким буттям', котре неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову - це 'четверта природа', що непомiтно знову перетворюється у 'першу'.
Центральним у космiчному процесi, по сутi, виявляється людство, людина. Принаймнi саме її грiхопадiння призводить до роздрiблення буття на одиничне, а необхiднiсть спокути визначає повернення до божественної єдностi 'четвертої природи'. Ерiугена вважає, що найважливiшим шляхом пiзнання iстини є шлях пiзнання i любовi до людської природи.
3.3.3 Ансельм Кентерберiйський.
Ансельм Кентерберiйський (1033 - 1109 р.р.), котрий був Кентерберiйським архiєпiскопом, сформулював знамените 'онтологiчне доведення буття Бога'.
Керуючись схоластичним принципом 'не для того мiркувати, щоб вiрити, а вiрити, щоб зрозумiти', прагнув максимально перетворити логiку на суто 'формальну' (байдужу до змiсту), технiчну дисциплiну, яку ми знаємо сьогоднi як 'формальну логiку'. Виходячи з такого розумiння дiалектики i взагалi фiлософiї, Ансельм дiйшов висновку, що Бог iснує, оскiльки iснує поняття найвищої, максимально досконалої iстоти. Дане доведення може набути рис переконливостi лише в рамках такої традицiї мислення, яка започаткована саме Платоном i Августином - уявлення про об'єктивне iснування загальних понять ('унiверсалiй', як їх iменували в середнi вiки). Така позицiя отримала назву реалiзму (оскiльки визнається реальним iснування 'унiверсалiй', чогось загального). Реалiзм визнає, що Бог створив iдеальнi, загальнi, унiверсальнi предмети, вiд яких утворилися одиничнi речi, якi в порiвняннi з iдеальними, унiверсальними мають безлiч вiдмiнностей, але сутнiсть яких полягає саме у схожостi з унiверсальними формами, у наближеннi до найдовершеннiшого.
3.3.4 Росцелiн.
Канонiк Росцелiн (1050 - 1120 р.р.) на противагу реалiзму висунув учення номiналiзму, що носило опозицiйний характер. Це вчення твердить, що 'унiверсалiї' є лише iменами, номiналiями, назвами. Насправдi ж реально iснують лише одиничнi речi.
Полемiка мiж реалiстами та номiналiстами стала визначальною для всiєї подальшої iсторiї середньовiчної фiлософiї.
Реалiзм настоював на iстотностi реальностi саме єдностi 'триєдиного Бога'. Номiналiзм справдi реальними вважав 'лики' ('iпостасi' Бога) трiйцi. Обидва напрямки спиралися на рiзнi роздiли святого Писання - Старий i Новий Заповiт. Так, в Старому Заповiтi творення Богом свiту вiдбувається через безпосереднє утворення буття, вiд якого пiзнiше народжується слово: 'I створив Бог свiтло, i сказав - це добре'. В Новому Заповiтi - 'I сказав Бог - хай буде свiтло, i виникло свiтло'.
Реалiсти, кажучи про єднiсть 'божественної трiйцi', вiдстоювали, по сутi, традицiйну об'єктивно-iдеалiстичну тезу про незалежне вiд матерiально-чуттєвого свiту iснування iдеальних, загальних понять - 'унiверсалiй', тим самим надаючи останньому статус єдино справжньої реальностi. Щодо послiдовникiв Росцелiна, то вони, твердячи саме про реальнiсть iснування лише одиничного, iндивiдуальних окремих речей, iпостасей трiйцi, пов'язували реальне iснування лише з чуттєво-конкретним iснуванням iндивiдуальних об'єктiв.
3.3.5 П'єр Абеляр.
Полемiка мiж номiналiстами та реалiстами проходить через весь перiод зрiлого середньовiчного суспiльства, набуваючи то бiльш рiзких, то бiльш прихованих форм компромiсу, як так званий 'концептуалiзм'. Позицiї останнього були вперше сформульованi видатним мислителем середнiх вiкiв П'єром Абеляром (1079 - 1142 р.р.).
Характерною рисою абелярiвського типу фiлософствування було повернення до авторитету розуму як iнструмента та критерiю в пошуках iстини. Провiдний у фiлософсько-теологiчних пошуках принцип середньовiччя - пiдпорядкування розуму вiрi, в дослiдженнях Абеляра починає трактуватись вiдмiнним вiд попередникiв чином - як пiдпорядковане зрозумiлим освiченим та простим людям формам, а не тiльки тезовим висловленням.
Абеляр наполягає на рацiонально-доказовому сприйняттi iстини, оскiльки її необхiдно людинi не тiльки сприймати, але й вмiти захищати. Послiдовно проводячи рацiоналiстичний аналiз теологiчної лiтератури, Абеляр знаходить численнi суперечностi, а то й просто помилки не тiльки у авторитетних церковних авторiв, але й в самому святому письмi. Цi моменти були вiдображенi ним у книзi 'так i нi'. Така спроба рацiоналiстичного захисту християнського вчення призводила до критичного аналiзу останнього. Христос витлумачується ним як втiлення божественного розуму, чому вiн дiйшов висновку, що необхiдно ототожнити поняття 'християнин' i 'фiлософ', зрiвнявши фiлософiю та теологiю. Самого засновника християнства Абеляр потрактовує як фiлософа-рацiоналiста, котрий вербує своїх прихильникiв невблаганною силою логiчних аргументiв. Така iнтерпретацiя нiяк не сполучувалась з традицiйним тлумаченням Христа i тому, природно, викликала звинувачення у єресi.
Надаючи рацiоналiстичного тлумачення теологiї i тим самим самоцiнностi людського розуму, Абеляр формулює iдею автономiї (по вiдношенню до 'божественної любовi' - i 'благодатi') моральних (добрих i злих) вчинкiв людини. Принципова автономiя розуму i совiстi створювала теоретичнi засади рацiоналiстичної альтернативи офiцiйнiй схоластичнiй ортодоксiї.
3.3.6 Роджер Бекон.
Один з найвидатнiших мислителiв європейського середньовiччя XIII ст. Роджер Бекон (1214 - 1292 р.р.) категорично заперечував проти теорiї 'двоїстої iстини' i взагалi проти розподiлу фiлософiї та теологiї. Вiн захищає iдею єдностi фiлософiї та теологiї як таких, що не суперечать одна однiй, оскiльки друга вчить, для чого всi предмети призначенi Богом, а перша - як i через що виконується це призначення. Проте єднiсть фiлософiї з теологiєю мислиться Беконом не як пiдпорядкування другiй першої, а як визнання рацiональної необхiдностi фiлософiї, її, так би мовити, 'суверенностi', самоцiнностi щодо теологiї. Ним наголошується рiзниця мiж ними внаслiдок вiдмiнностi предметiв пiзнання.
Всi науки, вважає Бекон, повиннi служити теологiї. У цьому полягає цiннiсть наук. Саме теологiя вiдповiдає на питання про 'божественний' порядок, про сутнiсть Бога, святої трiйцi, слави i благодатi божої. Для висвiтлення ж усiх iнших питань теологiя користується фiлософiєю (питання руху небесних тiл, матерiї i сутностi, питання про види тварин i рослин, час i вiчнiсть свiту, про перебування душi в тiлi людини, питання про нескiнченнi види матерiальних утворень i проблеми пiзнавальностi свiту). На всi цi питання теологiя лише коротко формулює вiдповiдi, взятi з фiлософських обгрунтувань. Теологiя вказує на властивостi надприродних сутностей, фiлософiя ж розкриває властивостi навколишнього свiту.
Критикуючи тертулiанський принцип 'надрозумностi' догматiв теологiї, Бекон вважає розвиток фiлософiї необхiдним для торжества теологiї та позитивного пiзнання створеного Богом свiту взагалi. За допомогою обгрунтованих розумом знань християнство може навертати до Христа iновiрцiв, не вдаючись до насильства та хрестових походiв.
Посилаючись на позицiї помiркованого номiналiзму, Бекон вважає природу iндивiдуального бiльш фундаментальною. Саме iндивiдуальне, неповторне визначається ним як суттєве. Бог, мiркує Бекон, створював свiт не заради 'унiверсальностi' людини, а для окремої особистостi, Бог створював не людину взагалi, а