Фiлософiя

що буде) межує iз випадковiстю, тими умовами, обставинами, котрi нiколи не вiдтворяться, зникнуть як риштування пiсля побудови храму.

Дiйсне буття завжди є iнтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у форму конкретної iдеї майбутнього.

Гегель розвиває дiалектичну думку про те, що будь яке начало є нерозвинутий результат, а результат є розвинутим началом. Мислення починається з вiдчуття, походить з емпiрiї, але це тiльки вихiдний рiвень мислення, початковий етап власної дiяльностi. Думки, поняття, категорiї, що дослiджуються Гегелем, утворюють щаблi мислення, що саме себе визначає.

Наявнi загальнi поняття знаходяться у безперервному русi, у переходах вiд одних до iнших аж до протиставлення самим собi. У протиставленнях понять вiдкривається властивiсть мислення здiйснювати переходи вiд одного до iншого. Розвиток понять вiдбувається шляхом переходу вiд однобiчностей, абстракцiй, бiдних змiстовно, до понять багатих рiзноплановим змiстом.

Гегель розглядає загальнi поняття, iсторично сформованi у процесi пiзнавального розвитку, такi, як буття, нiщо, становлення, якiсть, кiлькiсть, межа, сутнiсть, тотожнiсть, вiдмiннiсть, протилежнiсть, Суперечнiсть, необхiднiсть, випадковiсть, можливiсть i дiйснiсть тощо. Гегелю вдалося довести, що усi загальнi поняття взаємопов'язанi мiж собою, що вони фiксують рiзнi ступенi поглиблення людиною розумiння сутностi усього iснуючого.

Логiка Гегеля є системою, логiчна конструкцiя i змiст її розвивається шляхом руху вiд абстрактного (буття) до конкретного(iдея). Цей метод руху логiчної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивностi.

Гегелiвська iдея розвиває сама себе по правилам дiалектичної трiади: теза - антитеза - синтез. Кожна логiчна категорiя, як i кожний роздiл всього курсу логiки, як iкожна частина фiлософської системи в цiлому розвиваються трiадичним порядком: буття-сутнiсть-поняття, чутливiсть-розсудокрозум, одиничне-особливе-всезагальне... Триадичнiсть самодiяльностi поняття - це принцип гегелiвської фiлософiї, випливає з його дiалектичного методу. Дiалектичний синтез протилежностей здiйснюється або пiдкоренням протилежних стрiн, категорiй третєй, вищей (причина-дiя-взаємодiя), або встановленням субординацiї (спiвпорядкування).

Гегель вiдрiзняв два пiдрiвня дiалектичної логiки: розсудкову дiалектику, яка здатна звести разом i протиставити протилежнi начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну дiалектику, що вмiє це зробити. Розвиток останньої є найбiльшим iсторичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної дiалектики стали три основних закони: переходу кiлькiсних змiн в якiснi, єдностi i боротьби протилежностей, заперечення заперечення.


5.4.4 Фiлософiя природи.

Фiлософське вчення про природу займає в творах Гегеля неаби-яке мiсце, що визначається двома передумовами. Одна з них випливає iз загальних засад фiлософської системи об'єктивного (абсолютного iдеалiзму. Згiдно з ним - природа є iнобуттям iдеї: 'iдея пiсля повної своєї реалiзацiї в стихiї чистого мислення' здiйснює самозаперечення i переходить в 'iнобуття', що має зовнiшнє до iдеї буття. Природа, на думку Гегеля, є прояв саморозвитку її духовної сутностi, яка виявляє себе в категорiях.

Але суттєвою є i iнша передумова, а саме - незадоволення загальновикористовуваним в природознавствi способом мислення, осмислення вiдкритих ним емпiричних фактiв. Намагання розкрити зв'язки мiж рiзними висновками природознавства, якi воно саме неспроможне розкрити, а разом з тим - мiж рiзними природнiми явищами та процесами, якi ще не зрозумiлi природознавцями, спонукало Гегеля загострити увагу на спiввiдношеннi природознавства ('фiзики') i фiлософiї природи. Гегель засуджував натурфiлософську тенденцiю умоспоглядального заповнення прогалин природничонаукового характеру, припущення свавiлля уявлень. Вiн намагався вiдновити втрачене на той час значення фiлософського узагальнення результатiв природознавства. За Гегелем, фiлософiя природи має 'пiдхоплювати' матерiал, який створений фiзикою на пiдставi досвiду, та надає йому подальшого розвитку вже без використання досвiду як пiдстави для цього.

Головною проблемою для Гегеля стає характер розвитку природи, яку вiн вирiшує на засадах розробленої ним дiалектичної логiки. Вiн сприймає iснувавший вже на той час погляд на природу як результат розвитку до найвищого щаблю - людини. Але, разом з тим, не визнає тлумачення матерiалiстично орiєнтованих концепцiй, зокрема Ламарка. Гегель вважає, що розвиток природи вiдбувається не як наслiдок 'природного процесу породження', а є лише породженням в лонi внутрiшньої iдеї, що складає основи природи. Тому природа, за Гегелем, здiйснює сходження вiд своєї 'безпосередньостi та зовнiшньостi, що є смертю (неорганiчний стан) до входження в саме себе, щоб 'спочатку стаи живою iстотою' (органiчний свiт), а потiм породити себе до духовного iснування, що означає породження людського роду. Вiдповiдно до цих щаблiв розвитку природи (розвитку iдеї як природи), Гегель будує структуру своєї роботи 'Фiлософiя природи' - 'Механiка', 'Фiзика', 'Органiчна фiзика'. Кожний з роздiлiв, згiдно з прийнятою Гегелем дiалектичною триадичнiстю, розглядає особливi явища, що складають, на його думку, структуру розвитку природи.


5.4.5 Антропо-соцiальна фiлософiя Гегеля.

Вчення Гегеля про дух, який характеризується ним як завершаючий щабель розвитку абсолютної iдеї (пiсля iнобуття в природi), по сутi є спробою сукупного визначення людини в її соцiально-iсторичному розвитку. Ця спроба втiлюється в певнiй фiлософiї - антропо=соцiальнiй, - iдеї якої розвинутi в 'Фiлософiї духу' та викладенi в лекцiях: 'Фiлософiя iсторiї', 'Фiлософiя релiгiї', 'Iсторiя фiлософiї', 'Естетика', 'Фiлософiя права'.

Дiяльнiсть iдеї є iнтелектуальним цiлепокладанням. Мета самопiзнання реалiзується абсолютною iдеєю за допомогою дiяльностi людських поколiнь на протязi всiєї всесвiтньої iсторiї. В 'Лекцiях по естетицi' Гегель особливо чiтко формулює єднiсть та вiдмiннiсть теоретичної та практичної дiяльностi iдеї. Остання реалiзується людиною, яка 'робить свiт тим, що iснує для неї'. Завдяки працi людина приходить до самої себе, тобто усвiдомлює себе як особистiсть. Духовнiсть, що вироблюється в людинi складає суттєвую вiдмiннiсть людини вiд природи. За традицiєю триадичностi розвиток 'духу' розглядається Гегелем в трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух.

Вчення про суб'єктивний дух подiляється Гегелем на: 1) антропологiю, предметом якої є 'душа' або 'дух в собi'. Розвиток душi представлений в виглядi трiади - 'природної', 'чуттєвої' та дiйсної душi. Освiтлення 'природнiх змiн' душi ведеться в планi вiкової психологiї з елементами педагогiки; 2) феноменологiю духу, предметом якої є 'свiдомiсть', або 'дух для себе' в його обособленнi i вiдношеннi. Це найбiльш значущий роздiл вчення про суб'єктивний дух, оскiльки розвиток свiдомостi охарактеризований в зв'язку з практичним перетворенням та створенням дiйсностi в процесi трудової дiяльностi та соцiальної боротьби; 3) психологiю, предметом якої є 'дух як такий', або 'сам в собi визначаючий дух як суб'єкт для себе'. Суттєва новизна цiєї частини вчення пов'язана з тлумаченням 'єдностi теоретичного i практичного духу' як 'дiйсно свободної волi', в якiй втiлений 'свободний дух'.

У вченнi про 'об'єктивний дух' (фiлософiя права) Гегель дає своє розумiння всесвiтньої iсторiї. Першим щаблем розвитку волi Гегель вважає одиничну волю, завдяки якiй деякий суб'єкт стає правоздатною особою. Другий та третiй щабель Гегель розкриває в моралi та моральностi як правi суб'єктивної волi. При цьому свої погляди вiн спiввiдносить iз тлумаченням моралi Кантом i Фiхте. Вiн вважав за необхiдне розглядати моральнi визначення в контекстi соцiально визначенного буття людей, якi вже розглядались не як абстракцiї, а як члени рiзних соцiальних утворень. Формами розвитку морального духу Гегель вважає родину, громадське суспiльство та державу. При розробцi концепцiї громадського суспiльства вiн використав висновки такої науки як полiтична економiя, що було видатною подiєю для нiмецької класичної фiлософiї.

Суттєвим здобутком гегелiвської фiлософiї був також висновок про розвиток людської культури, що розумiвся досить широко як формування власне людського життя, що суттєво вiдрiзняється вiд 'природного стану', в якому перебували давнi люди. Розвиток культури Гегель вважав спрямованим 'метою Розуму', яка полягала в тому, щоб наполеглевою працею була усунена природна простота. Розвиток культури, в розумiннi Гегеля, неразривно пов'язаний з трудовою дiяльнiстю та її прогресом.

Суспiльство у своєму розвитку внутрiшньо диференцiюється, що виявляє себе у поглибленнi системи суспiльного розподiлу працi. Людина стає частковим елементом цiлiсного процесу перебудови буття, продукту. Тому iндивiд втрачає можливiсть побачити у своєму буттi себе як творця цього буття. Сучасна, для Гегеля, людина перетворюється на iстоту з рiзноманiтними iнтересами, обов'язками, видами дiяльностi, що має свою основу в поглибленi структурної диференцiацiї соцiальної органiзацiї. Людина втрачає здатнiсть усвiдомлювати у своїй дiяльностi реалiзацiю цiлого, спiльного з iншими людьми суспiльного буття. Лише окремi особистостi, з причини їх специфiчного суспiльного стану, дiють свiдомо, реалiзуючи свою iндивiдуальну мету як творцi дiйсного буття.У якостi приклада Гегель використовує генерала,який усвiдомлює свою залежнiсть вiд бажань, понять iнших людей, а тому будує свою дiю як iнтегруючу рiзноманiтнiсть свiдомостi рiзних особистостей. Саме через таких людей, за Гегелем, прокладає собi дорогу вiд можливого до дiйсного буття духу iсторiї, абсолютний дух буття.

Лише вченням про абсолютнiй дух люди здатнi подолати обмеженiсть своєї свiдомостi, перетворитися на творцiв iстиного, дiйсного буття, а не виконувати роль засобу волiння iншої людини, жити неiстинно, бути за межами дiйсностi, бути духовно обмеженим лише знанням минулого. Для цього слiд вивчати саме фiлософiю, як єдиний засiб подолання обмеженостi, яку накладає суспiльна диференцiацiя працi.

Необхiдним моментом для створення уявлень про перехiд вiд об'єктивного духу до суб'єктивного є гегелiвська фiлософiя iсторiї, предметом якої вважався розвиток об'єктивного духу до його вищої стадiї, коли вiнстає 'свiтовим духом'. Моментами i щаблями його розвитку Гегель вважав 'духи окремих народiв', оскiльки вони включенi в свiтову iсторiю. А сам 'мислячий свiтовий дух' виступає у виглядi 'вiчно дiйсної iстини', яка керує людськими долями. Трьома щаблями процесу 'абсолютного духу' виступають в Гегеля мистецтво, релiгiя i фiлософiя. Фiлософiю, що предстає вищим щаблем 'абсолютного духу', Гегель тлумачив як синтез i повне розкриття iстин, що мiстяться в мистецтвi i релiгiї. 'Поняття фiлософiї є iдея, що мислить себе' i тим самим наука стає пiднесеною до свого начала - логiчного принципу, логiчне стає також її результатом як духовне.


5.4.6 Вплив фiлософiї Гегеля на духовне життя Нiмеччини.

Фiлософiя Гегеля ще за часи його життя була сприйнята значною кiлькiстю прибiчникiв та послiдовникiв, що сприяло формуванню фiлософської школи 'гегельянства'. Вплив iдей Гегеля особливо сильним був у 30-тi - 40-вi роки ХIХ ст., коли вони захопили духовне життя Германiї в рiзних його сферах - вiд науки до преси. Авторитетнiсть фiлософської системи Гегеля спричинила й необхiднiсть її критики з боку тих, хто негативно ставився до соцiально-полiтичного устрою Германiї. Зростання пердумов буржуазно-демократичних перетворень сприяло увазi до тих моментiв гегелiвської фiлософiї, якi були оцiненi як скритi революцiйнi потенцiї. Так була закладена так звана младогегельянська течiя (Г.Гейне).

Оскiльки для духовного житя Германiї важливим було питанння про вiдношення фiлософiї до релiгiї, то серед послiдовникiв виникло двi течiї, в залежностi вiд того, як тлумачилась позицiя в цьому питаннi Гегеля. Тi, хто вважав, що його фiлософiя цiлком спiввiдноситься з християнською ортодоксiєю, - утворили праве крило, або течiю сарогегельянства. Протилежне тлумачення породило лiве крило, або младогегельянство.


5.5 Фiлософiя Л.Фейєрбаха.

5.5.1 Людвiг Андреас Фейєрбах.

Людвiг Андреас Фейєрбах (1804-1872) - видатний нiмецький фiлософ, спочатку один з послiдовникiв Гегеля, пiзнiше - творець самобутньої фiлософської концепцiї матерiалiстичного спрямування, котра отримала назву 'антропологiчний матерiалiзм'. Протягом деякого часу - професор Ерлангенського унiверситету, з якого був звiльнений пiсля розкриття його авторства анонiмної атеїстичної працi 'Думки про смерть та безсмертя' (1830). Основнi працi: 'До критики фiлософiї Гегеля' (1839), 'Сутнiсть християнства' (1841), 'Основнi положення фiлософiї майбутнього' (1843), 'Сутнiсть релiгiї' (1845), 'Iсторiя фiлософiї Нового часу вiд Бекона Веруламського до Бенедикта Спiнози' (1833) та iн.


5.5.2 Антропологiчна фiлософiя Л.Фейєрбаха.

Фейєрбах запропонував вiдмiнне вiд традицiйного розумiння фiлософiї, її минулого та сучасностi, ролi в суспiльствi i вiдношення до релiгiї. За Фейєрбахом, в свiтi починається нова епоха - постхристиянська. Релiгiя вiдмирає, її мiсце в культурi звiльняється, i зайняти це мiсце повинна фiлософiя. Водночас i сама фiлософiя повинна змiнитись: вона не має стати простим, чи негативним (в гегелiвському розумiннi), запереченням релiгiї. 'Якщо фiлософiя повинна замiнити релiгiю, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись фiлософiєю, вона має стати релiгiєю, вона повинна включити в себе - у вiдповiднiй формi - те, що становить сутнiсть релiгiї, повинна включити переваги релiгiї'. Iнакше кажучи, повинна бути якась нова (вiдмiнна вiд попередньої) синтетична форма свiдомостi i знання. Нова фiлософiя повинна стати несхожою i на стару християнську релiгiю, i на стару 'шкiльну' фiлософiю, хоча й потрiбно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову 'фiлософiю-релiгiю' антропологiєю, 'фiлософiєю майбутнього'. Водночас сам Фейєрбах бачив сутнiснi вiдмiнностi мiж фiлософiєю та релiгiєю i вказував на них. В релiгiї сильна сторона - її свiтоглядна ефективнiсть, її близкiсть до 'серця' людини, її емоцiй, глибинних особистiсних структур (при цьому релiгiю Фейєрбах вважає родовою ознакою людини - адже в тварин релiгiї немає). З iншого боку, гегелiвська фiлософiя з її абсолютизацiєю мислення, рацiонального пiзнання виявляється, за Фейєрбахом, рацiоналiзованою формою теологiї. Фiлософiя - це неначе 'сенс' в релiгiї. Вона також виростає з сутнiсних сторiн людської свiдомостi. I те, й iнше повинна об'єднати у собi 'фiлософiя майбутнього', але у цьому об'єднаннi мають зникнути, усунутись слабкi сторони i фiлософiї, i релiгiї.

Слабкiсть фiлософiї, за Фейєрбахом, - в її вiдiрваностi вiд 'серця', манiрнiй вiддаленостi вiд свiту, теоретичному егоїзмi. Це й повинно бути усунене при злиттi фiлософiї та релiгiї, а тому фiлософiя повинна перетворитись у практичну фiлософiю (цей мотив був характерним для усього младогегельянства).

Найсильнiшою стороною християнства, яка дозволила цiй релiгiї стати свiтовою, легко доходити до 'серця' людини, Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що 'нова фiлософiя' повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свiдомостi. Фейєрбах здiйснив спробу її виробити. Замiсть християнства та фiлософiї гегелiвського типу вiн запропонував 'фiлософiю Людини'. Згiдно його гуманiстичної концепцiї, Людина - це найвище у цiннiсному вiдношеннi, абсолютна цiннiсть. При цьому слiд говорити не про окремих людей, а про їх сутнiсть, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсiм не є вмiстилищем усiх людських чеснот - але Людина як така є нескiнченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивостi - це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудростi, доброти, могутностi) Людини зовсiм немає. В людинi все є цiнним: емоцiйне та психологiчне життя є не менш важливим, анiж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контактi з природою, бо зовнiшня природа є близькою природi самої людини. За Фейєрбахом, людська сутнiсть цiлком гармонiйно виявляє себе в людському iснуваннi: життя природи та умови буття знаходяться в глибокiй єдностi з людською сутнiстю.

Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та iснує в гармонiйнiй єдностi з власною сутнiстю, власними якостями ('предикатами'), зовнiшньою та внутрiшньою природою. Вища ж єднiсть проявляється в моральному наповненнi цiєї гармонiї, яка реалiзується у iмперативi, вищому законi для Людини. Цей закон полягає у вимозi вiдноситись до людини як до найвищої цiнностi, як до Бога. При цьому людина вiдноситься до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у iншiй людинi. Запозичена в християнствi заповiдь любовi до Бога i ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домiнуюче в людському вiдношеннi до Бога) надiляється в Фейєрбаха родовим смислом - це любов статева, родоутворююча, що включає в себе i любов до дiтей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, вiдносини мiж людьми повиннi включити в себе закон Любовi як деяку зверхцiннiсть, дати йому увiйти в 'сереце' людей, змiнюючи вплив релiгiї.

Фейєрбахiвськi уявлення про Людину були отриманi шляхом критичного перетлумачення християнських iдей. Фейєрбах вiддав чи приписав Людинi лише тi якостi ('предикати'), якi релiгiя приписувала Богу. На його думку, Бог - це вiдчужена та об'єктивована сутнiсть людини (або, iнакше кажучи, Бог являє собою деяке символiчно закодоване зображення суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворенi за образом та подобою людей, i корениться, за Фейєрбахом, сенс та цiннiсть релiгiйної свiдомостi, основа її дiйовостi в iсторiї. Але недостатньо лише розумiти природу релiгiї, вважає Фейєрбах, - критикувати її означає зводити, або редукувати, релiгiйнi образи та цiнностi до їх земних прообразiв. Перетлумачений таким чином змiст релiгiї саме й веде, за Фейєрбахом, до дiйсного розумiння сутностi людини.

Фейєрбахiвська фiлософiя виявила значний вплив на формування свiтової фiлософської думки, зокрема - на младогегельянство та марксизм. Хоча майже вiдразу ж вона була пiддана критицi сучасниками мислителя, але фундаментальнiсть поставлених Фейєрбахом питань та глибина його спроби дати вiдповiдь на них дозволяє вiддати йому належне мiсце серед гiгантiв свiтової фiлософської думки.


5.6 Фiлософiя К.Маркса та Ф.Енгельса.

5.6.1 Фiлософська концепцiя К.Маркса.

5.6.1.1 Карл Маркс.

Карл Маркс (1818-1883) - нiмецький фiлософ, основоположник дiалектичного матерiалiзму та матерiалiстичного розумiння iсторiї, творець нової теорiї полiтичної економiї та вчення про науковий соцiалiзм. Навчався на юридичному факультетi Боннського та Берлiнського унiверситетiв. Доктор фiлософiї Боннського унiверситету (дисертацiя 'Вiдмiннiсть мiж натурфiлософiєю Демокрiта та натурфiлософiєю Епiкура'). В молодi роки перебував пiд впливом гегелiвської фiлософiї i багатьма дослiдниками фiлософiї Маркса цей перiод його творчостi iменується як младогегельянський. Пiсля знайомства з працями Фейєрбаха переходить на позицiї матерiалiзму.

Наслiдуючи нiмецьку традицiю iсторико-фiлософського дослiдження творчостi Маркса, його фiлософiю слiд вiдносити до останнього етапу розвитку нiмецької класичної фiлософiї,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: