Фiлософiя

об'єктом, Фiхте називає 'iнтелектуальною iнтуїцiєю'. Таким чином, не теоретичнi положення роблять можливими практичнi, а навпаки, практичнiсть робить можливою теоретичнiсть. Дiяльнiсть 'Я' завжди веде до усвiдомлення протилежного. Сама дiяльнiсть 'Я' приводиться в рух чимось протилежним. Необумовлена дiяльнiсть 'Я' з необхiднiстю вiдтворює протилежностi: мiж дiяльнiстю та її завданням, мiж предметом i методом, мiж знанням i незнанням.

При формулюваннi положень своєї фiлософiї Фiхте систематично виводить, фiксує логiчнi категорiї. Керуючись 'антитетичним' методом, вiн рухається вiд теоретичних загальних положень - через розгляд вiдчуттiв, споглядання, уяви, а також мислення (розсуду, здатностi судження, розуму) - до положень практичного розуму з його властивостями та спрямуваннями. Викладаючи порядок розвитку категорiй, Фiхте показує, що суб'єкт послiдовно пiдiйматься вiд нижчих щаблiв теоретичної дiяльностi до вищих. Таким чином, метод 'науковчення' вiдтворює iсторичний розвиток людського духу,природний процес розвитку здатностi мислення.


5.2.3 Етика. Вчення про свободу.

Головною проблемою етики Фiхте вважав суперечнiсть мiж необхiднiстю i свободою. Пiд впливом Спiнози вiн визнає, що воля людини i уся її духовна дiяльнiсть взагалi детермiнованi таким же чином, як i фiзична природа. Людина пiдкоряється законовi причинної зумовленостi не тiльки як частина або явище природи, а й як суб'єкт громадянського iсторичного процесу. Згадана детермiнованiсть визначається настiльки жорсткою, що Фiхте визнає усi поняття про випадковiсть лише удаваними,такими, що виникають з недостатнього розумiння сутi справи, з необiзнаностi.

Як i Спiноза, Фiхте вбачає в свободi не безпричинний акт, а дiю, що грунтується на пiзнаннi необхiдностi. Однак, на вiдмiну вiд Спiнози, Фiхте вводить поняття 'ступеня' свободи, що фiксує доступнiсть свободи людям у залежностi вiд рiвня iсторичного розвитку суспiльства, в якому iндивiд перебуває, а не вiд iндивiдуальної мудростi. Свобода складається не з вилученої природної чи суспiльної необхiдностi, а з добровiльного пiдкорення iндивiда законам та цiлям людського роду. Таке пiдкорення базується на суспiльному пiзнаннi необхiдностi. Постановка проблеми в iсторичному контекстi допомогає Фiхте показати, що iснують рiзнi ступенi свободи, зумовленi вiдмiнностями iсторичних епох.


5.3 Фiлософiя Ф.В.Шеллiнга.

5.3.1 Фрiдрiх Вiльгельм Шеллiнг.

Фрiдрiх Вiльгельм Шеллiнг (1775-1854) отримав у Тюбiнгенi вищу духовну освiту, в Ляйпцiгу вивчав математику i природознавство. Викладав у Iєнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлiнському унiверситетах. В фiлософськiй еволюцiї Шеллiнга вiдсутнi чiткi межi мiж її етапами, якi можна назвати як 'фiлософiя природи' (натурфiлософiя - 90-тi роки XYIII ст.), трансцендентального iдеалiзму (1800 р.), 'фiлософiя тотожностi' (перше десятилiття ХIХ ст.) та 'фiлософiя одкровення'.


5.3.2 Натурфiлософiя.

У фiлософськiй еволюцiї Шеллiнга фiлософiя природи - найважливiший етап. Якщо для Фiхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральностi, а остання перемагає природнi властивостi суб'єкта, то для Шеллiнга, навпаки, природа - самостiйний предмет фiлософського дослiдження.

Перiод натурфiлософських дослiджень Шеллiнга спiвпав iз вiдкриттями Вольфа, Гальванi, Ерстеда, Фарадея та iнших дослiдникiв природи фiзичних явищ, хiмiї та фiзiологiї. Шеллiнг використовував результати цих наукових досягнень у своєму вченнi про природу.

У своїх працях: 'Iдеї фiлософiї природи' (1797), 'Про свiтову душу' (1798), 'Перший нарис системи фiлософiї природи' (1799), 'Загальна дедукцiя динамiчного процесу' (1800), Шеллiнг спирається не тiльки на Канта, а й на вчення Ляйбнiца про монади.

До Шеллiнга фiлософи обмежували себе лише загальним поняттям 'природи' як механiзму iз своїми законами, властивостями. Шеллiнг звернув увагу на необхiднiсть вiдкриття в природi реально iснуючих 'динамiчних протилежностей'. Вчення про динамiчнi протилежностi в природi Шеллiнг доповнював вченням про протилежностi в пiзнаннi. Природа, за Шеллiнгом, є становленням духовного початку 'iнтелiгенцiї'; якщо в людинi духовнiсть усвiдомлює себе, то в природi вона - несвiдома.

Розглядаючи природу як силову динамiчну єднiсть протилежностей, Шеллiнг вважає, що через усю природу проходить протилежнiсть об'єкта i суб'єкта. Прообразом такої протилежностi вiн вважає полярнiсть полюсiв магнiта: вони одночасно пов'язанi мiж собою i взаємнопротилежнi. Це - перше виявлення загального свiтового закону, котрий виявляє себе у протилежностi позитивного i негативного зарядiв у електродинамiцi, у протилежномi вiдношеннi кислот i лугiв. Принцип подiлу на протилежностi Шеллiнг впроваджує для розгляду явищ органiчного життя. Вiн за допомогою поляризацiї класифiкує рiзновиди явищ живої природи. На думку Шеллiнга, у природi є сила, яка має властивостi живої сили. Роздвоєння цiєї сили дозволяє природi утворювати новi форми природного iснування. Уся природа - великий органiзм, у якому протилежностi гармонiйно поєднуються у єдностi, взаємне заперечення гармонiйно вирiшується єднанням. Цiлiснiсть живого органiзму базується на гармонiях, а гармонiї мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тiло - продукт життєдiяльностi, результат смертi живого. Таким чином, початок усiх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвiдомою, животворною, немислячою.

Найважливiшими досягненнями фiлософiї природи Шеллiнга було використання iсторичного погляду на природу. Саме Шеллiнг проголошує, що природа iсторично давнiша за свiдомiсть. Виникнення свiдомостi є результатом ряду змiн природи.

Фiлософiя природи Шеллiнга час вiд часу вступала в суперечнiсть з досягненнями природничих наук. Тому ця фiлософiя дуже швидко втратила свiй авторитет у колах природодослiдникiв. Однак iсторично вона вiдiграла визначну роль.


5.3.3 Трансцендентальний iдеалiзм.

Пiсля створення основоположних принципiв 'фiлософiї природи' Шеллiнг дiйшов висновку, що його вчення вiдповiдає на питання: яким чином несвiдомо-духовна природа породжує свiдоме, як iз об'єктивного виникає суб'єктивне. Однак, для iдеалiстичної фiлософiї завжди стоїть проблема: як суб'єктивне стає об'єктивним? Спробу дати вiдповiдь на це питання Шеллiнг здiйснив у 'Системi трансцендентального iдеалiзму' (1800).

Трансцендентальний iдеалiзм виходить з визнання первинностi суб'єктивного 'Я' по вiдношенню до об'єктивного. Безпосереднiм предметом вивчення трансцендентальної фiлософiї проголошується суб'єктивне, його внутрiшнi акти, засобом його розгляду - 'iнтелектуальна iнтуїцiя'. На думку Шеллiнга, традицiйне повсякденне логiчне мислення має форму лише розсуду, дає знання нижче порiвняно з пiзнанням,яке здiйснює розум. Розсуд, логiчне мислення стоять пiд владою закону суперечностi. Розум же не пiдкоряється формальному закону суперечностi (закон, згiдно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечнi судження). Розум не пiдвладний заборонi суперечностi, вiн безпосередньо вбачає за суперечностями єднiсть протилежностей.

Форми пiзнання розумом не спiвпадають з розсудливiстю. Вони не є умовиводами та доказами. Цi форми є безпосереднiм уявленням, сприйняттям iнтелектуальної iнтуїцiї. Суб'єктом такого пiзнання може бути тiльки фiлософський або художнiй розум, генiй, а не повсякденна розсудливiсть. Тим бiльше, що мова, котрою розсуд висловлює свої умовиводи, заважає iнтелектуальному сприйняттю, бо складається iз сталих форм, вiдбиткiв розумових процесiв.

У розробцi поняття ступенiв розвитку свiдомостi Шеллiнг близький до 'науковчення' Фiхте: свiдомiсть починає з почуттiв, потiм пiдiймається до рiвня iнтелiгенцiї, досягає межi рефлексiї, остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне 'Я'. На першiй стадiї 'Я' споглядає себе як обмежене з боку 'не-Я'. На другiй стадiї до зовнiшнього споглядання приєднується внутрiшнє, самовiдчуття при цьому домiнує. Досягнувши розумiння власної спонтанностi, самовизначенностi, свiдомiсть починає пiзнавати себе та свої властивостi як пiдвладнi необхiдностi i як вiльнi.


5.3.4 Фiлософiя тотожностi.

Центральною iдеєю Шеллiнга, котра дозволила йому побудувати систему 'фiлософiї природи' i систему 'трансцендентального iдеалiзму', є iдея 'абсолютного розуму, в якому суб'єктивне i об'єктивне - неподiльнi'. З точки зору Шеллiнга, 'абсолютним може бути лише самопiзнання безумовної тотожностi'. Використовуючи вчення Фiхте про те, що межа мiж протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалi можлива тiльки тому, що протилежностi у чомусь тотожнi, Шеллiнг шукає основу абсолютної тотожностi усього iснуючого, яке має iм'я 'Буття'.

Якщо протилежностi самi по собi виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати мiж собою нiчого спiльного, що свiдчить - вони взагалi не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то iнша не може взагалi виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрiчаються протилежностi мiж собою лише остiльки, оскiльки мiж ними покладено межу, яка не покладена жодною з протилежностей, а покладена окремо вiд них. Таким чином, межа є не що iнше, як дещо спiльне обидвом протилежностям. Так, коли ми починаємо протиставляти злих i добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою - люди. Там, де ми протиставляємо: бiльше-менше, близько-далеко, пусте-повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям 'простiр'. Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежностi, обов'язково повинно мати спiльнiсть, бути ототожнене у чомусь, iнакше ми протилежнiсть взагалi не помiтимо. Однак, якщо ми бачимо наявнiсть протилежностей, то ми бачимо i їх тотожнiсть. Чому тодi так складно вирiшується проблема пiзнання тотожностей протилежностей? Шеллiнг вважає, що тотожностi ми сприймаємо тiльки iнтуїтивно, хоча постiйно використовуємо їх i в практичному, i в теоретичному життi.

Те, що в Абсолютi тотожнє, вiчне i бездоганне, у свiтi речей, навпаки, - подiлене, множинне, неосяжне, змiнюється у часi, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Шеллiнгом, має цiлепокладаючу форму. Крайнi ступенi його на одному полюся дають матерiю, а на протилежному - iдею, iстину пiзнання. Саморозподiл Абсолюту, єдиного тотожнього самому собi початку, має своєю метою самопiзнання єдиного, своє власне самоусвiдомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовiльнитись лише несвiдомою iнтуїцiєю самого себе. Самосвiдомiсть абсолютного розуму (Бог) неможлива без iснування людини як протилежностi, яка має здатнiсть до самозмiни, саморозвитку, до поступового переходу вiд iнтелектуальної iнтуїцiї до самосвiдомостi.


5.3.5 Фiлософiя одкровення.

Приблизно в 1815 р. Шеллiнг почав розробку 'фiлософiї мiфологiї та одкровення', або 'позитивної фiлософiї'. У своїх працях 'Фiлософiя мiфологiї', 'Фiлософiя одкровення', 'Iсторiя новiтньої фiлософiї' вiн виступив з критикою рацiоналiстичної фiлософiї за те, що вона вiдповiдає лише на питання 'як?', а не 'що?', звинувачує її у вiдсутностi уваги до принципу, який дозволяє усвiдомити суть 'речей'. З його точки зору, рацiоналiзм визнає виникнення одиничного iз загальних сутностей, не вмiючи пояснити вiдношення мiж собою цих сутностей, не вмiючи пояснити, як iз останнiх виникають реальнi одиничнi речi.

Фiлософiя одкровення та мiфологiї, за Шеллiнгом, розглядається у виглядi системи 'теософiї', не обмеженої християнською доктриною. Адже одкровення має мiсце у всiх формах релiгiйностi, а дохристиянська мiфологiя мала своєрiдне iсторичне мiсце, за змiстом спiвпадала з iстинними релiгiйними принципами. Мiфи не потребують тлумачення, вони мають власний змiст, який прозрiває iснуючу тотожнiсть Абсолюту. Тому 'позитивна фiлософiя', подiлена на 'фiлософiю мiфу' та 'фiлософiю одкровення', об'єднує знання та вiру. Вiра, за Шеллiнгом, це єдиний шлях до усвiдомлення Абсолютної тотжностi буття. Таким чином, задум Шеллiнга про строгий рацiоналiстичний виклад фiлософiї тотожностi, у останнi роки його дiяльностi стає iррацiоналiзм.

Бог, по Шеллiнгу, це перш за усе особистiсть. Рiзниця мiж Богом i людиною у тому, що Бог, як особистiсть абсолютно вiльний i нескiнчений, а людина обмежена. У лекцiях 'Про метод академiчного вивчення' (1803) Шеллiнг обгрунтовує iсторико-критичний метод вивчення Бiблiї. У останнi роки своєї наукової дiяльностi вiн заперечує даний метод як помилковий абсолютизм рацiоналiзму.


5.4 Г.В.Ф.Гегель.

5.4.1 Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель.

Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770-1831) готувався до кар'єри пастора в Тюбiнгенському теологiчному iнститутi. Магiстр фiлософiї, кандидат теологiї пiд впливом французської революцiї придiлив велику увагу соцiальнiй фiлософiї. Разом з Шеллiнгом вивчав Платона i Канта. Пiзнiше видавав з ним 'Критичний фiлософський журнал'. Працював домашнiм вчителем та займався критичним осмисленням причин виникнення та соцiальної ролi християнства. З 1801 р. пiсля захисту дисертацiї розпочинає в Iєнському унiверситетi викладацьку дiяльнiсть. Перша з фундаментальних праць 'Вiдмiннiсть мiж системами Фiхте i Шеллiнга' (1801) зробила його вiдомим.

Фiлософська позицiя Гегеля склалася на пiдставi критичного ставлення до своїх попередникiв, перш за все Фiхте i Шеллiнга. Але певна залежнiсть вiд них, зокрема Шеллiнга, не перешкодила Гегелю в створеннi оригiнальної фiлософської системи, яка за свою фундаментальнiстю не поступалася кантiвськiй, та мала суттєву змiстовну новизну, обумовлену дiалектичними iдеями.

З моменту видання 'Науки логiки' Гегель стає офiцiйним державним фiлософом Прусiї. У 1818 р. Гегеля запрошують до Берлiнського унiверситету де вiн працював професором, ректором до своєї смертi. При життi було видано 'Феноменологiю духа' (1807), 'Науку логiки' (1812-1816), 'Фiлософiю права' (1821), 'Енциклопедiю фiлософських наук' (1817, 1827, 1830).

Пiсля смертi Гегеля зусиллями його учнiв i послiдовникiв видаються iншi його роботи: 'Лекцiї по iсторiї фiлософiї', 'Фiлософiя iсторiї', 'Лекцiї по естетицi', 'Лекцiї по фiлософiї релiгiї', що ввiйшли у 18-ттомне зiбрання його творiв.


5.4.2 Фiлософська система Гегеля.

Одним з найважливiших спрямувань дослiдницької дiяльностi Гегеля було створення 'системи фiлософiї', яка б охоплювала усю сукупнiсть людських знань його епохи в систематизованому виглядi. Для нього, як для теоретика, дуже важливим було вирiшення питання принципових засад здiйснюваної систематизацiї знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розглдяу Гегель повертається декiлька раз, уточнюючи свою позицiю. Так, першим варiантом було розчленування, що подано в 'Феноменологiї духа'. А саме: Дух як система явищ людської свiдомостi, самоусвiдомлення та пiзнання; iсторiя iнтелектуального розвитку людства вiд примiтивних форм чуттєвостi до початку фiлософських знань; логiка - як система дiалектичних категорiй, фундамент, на якому виникає наукова фiлософiя природи.

Бiльш зрiлий варiант розчленування Гегель подає в 'Енциклопедiї':

1.Логiка. '.Фiлософiя природи. 3.Фiлософiя духа.

Оскiльки розробка фiлософської системи здiйснювалась Гегелем в контекстi дiалектичного мислення, та й характеристики окремих елементiв системи i самої системи несли в собi дiалектичний змiст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Гегель вiдходить вiд шеллiногвої 'фiлософiї тотожностi'. Гегель висуває тезу, згiдно з якою мислити абсолютну тотожнiсть суб'єкта i об'єкта первiсною є фундаментальна помилка. Поняття 'тотожнiсть' пусте без протиставлення йому поняття 'вiдмiннiсть': розглядаючи якусь тотожнiсть ми одночасно фiксуємо i вiдмiннiсть. Згiдно з позицiєю Гегеля 'iстинною фiлософiєю є не фiлософiя тотожностi, а фiлософiя, головним принципом якої є певна єднiсть протилежного, ця єднiсть завжди дiяльна (рух, зiткнення), а тому при вирiзненнях її протилежних моментiв завжди тотожня сама їз собою'. Гегль вбачав можливiсть декiлькох варiантiв розвитку системи фiлософського знання. А саме, три члени фiлософського знання, якими Гегель вважає логiку, прирду i дух, вiн з'єднує в таких порядках:

1.Логiка (як всезагальне) - природа (як одиничне) - дух (як особливе).

2.Природа (одиничне) - дух (особливе) - логiка (всезагальне).

3.Дух (особливе) - логiчна iдея (всезагальне) - природа (одиничне).

Цей третiй порядок, в якому логiчна iдея є серединою, як всезагальною, всепронiкаючою, був використаний Гегелем в роботi 'Феноменологiя духа'. Але в бiльш пiзньому розвитку поглядiв Гегеля, як в згаданiй 'Енциклопецiї', бiльш чiтко проявляються теоретичнi засади його фiлософської системи, яку вiн пiдкреслено називав системою 'абсолютного iдеалiзму', а вихiдне поняття системи - 'абсолютною iдеєю'.

Абсолютний iдеалiзм Гегеля пов'язаний з спробою охопити весь унiверсум, природний та духовний свiт єдиним поняттям, яким була 'абсолютна iдея' - першопочаток або субстанцiя всьго iснуючого. В такiй якостi абсолютна iдея надiляється атрибутом всезагальностi, по вiдношенню до якого все iнше є або кiнцева одиничнiсть, або особливим. Абсолютна iдея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало. З створених засад Гегель пiддав критицi своїх попередникiв - Канта, Фiхте, Шеллiнга. Позицiю Канта вiн критикував за припущення 'речi-в-собi', незалежної вiд мислення. А позицiю Фiхте - суб'єктивiзм, за перетворення об'єктивного свiту в 'не-Я', природи - в факт свiдомостi. Позицiя Шеллiнга щодо Абсолюту як єдиної загальної субстанцiї пiзнання i природи, сприйнятої спершу, в подальшому критикувалась Гегелем за захоплення тотожнiстю мислення i буття.


5.4.3 Дiалектична логiка.

До Гегеля логiка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивнi форми мислення. Гегель не заперечує iснування такої форми дисциплiни, її корисностi для пiзнання, називає її наукою про елементарнi форми i закони правильного мислення - формальна логiка. Гегель намагається подолати суб'єктивiстське тлумачення логiчних форм i дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змiсту, форм розвитку всього конкретного змiсту свiту i його пiзнання. Тому вiн ставить перед логiчною наукою унiверсальне завдання дослiджувати усi загальнi закономiрностi розвитку пiзнання, мислення як першооснови усього iснуючого.

Гегель подiляє свою логiку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття i сутнiсть, та на суб'єктивну логiку - вчення про поняття (зовнi схожу на традицiйну формальну логiку, хоч цей подiл i носить умовний характер). вся логiка, за його думкою, має об'єктивне значення, спiвпадає з науковю про речi, що осягаються в думках.

Наука про буття, за Гегелем, розглядає дiйснiсть, яка дана людинi в її чуттєвому сприйняттi. Синтез чуттєвого сприйняття вiдбувається у дiяннях, якi перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цiлiсну дiю по внесенню змiн у дiйснiсть.

Наука про сутнiсть доводить, що дiяння можуть будуватися не тiльки при використаннi даних органiв чуття. Свiдомi змiни буття можуть здiйснюватись у результатi використання понять про чуттєво недане - сутнiсть. Кожний предмет складається iз двох головних властивостей: бути внутрiшньо диференцiйованим, складовим iз рiзних частин, властивостей i бути цiлим, єдиним, неподiльним при взаємодiї з iншим предметом. Усвiдомлення факту, що предмети внутрiшньо диференцiйованi, а разом iз цим - єдинi дозволяє використовувати їх, враховуючи чуттєво неданi властивостi для чуттєво даних змiн i, навпаки, iстина полягає у тому, щоб розумiти предмет як цiле.

Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арiстотелiвську теорiю про форму, яка формує iншi форми. Усе що iснує знаходиться у процесi формування ще неiснуючого. Разом iз цим, неiснуюче знаходиться у формi поняття в iснуючому в зародковому станi. Тому володiння поняттям дозволяє розглядати iснуюче як вже неiснуюче, недiйсне, вмираюче буття. Дiйсне буття, те, яке пробиває собi дорогу в iснуючому (яке визначає суть того, що є через те,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: