Фiлософiя
Згiдно з вченням про iснування невидимого (божого) та видимого (речовинного) слiд визнати, що неможливе зникнення, загибель будь-чого. Творець намалював оленя, потiм стер фарби. Малюнки зникли, але образи їх не можуть зникнути. Матерiальнi фарби та нематерiальнi образи, iдеї мають рiзну форму iснування. Першi є мiнливими, перетворюються постiйно iз одних в iншi, а другi - вiчнi та незмiннi. Про своє тiло людина повинна мiркувати так само. Усе тiлесне слiд вважати фарбою, а вiчну мiру невидимої натури, що утримує всю плоть - його основою. Змiшування в уявi людей в одне цiле цих двох натур Сковорода називав iдолопоклонством, а не фiлософiєю.
Другим центральним принципом фiлософiї Сковороди є iдея iснування трьох свiтiв. Використовуючи традицiю натурфiлософiї XYI-XYII ст. (М.Кузанський, Дж.Бруно), вiн подiляє свiт на макрокосм i мiкрокосм, великий свiт i людину, котра в менш досконалiй формi повторює у собi макрокосм. Разом iз цим, Сковорода висуває iдею третього свiту як певної сукупностi символiв, котрi сповiщають нас про невидиму натуру, невидиму сутнiсть свiту, про Бога. Увесь свiт речей, Всесвiт є свiтом символiв, який Сковорода часто називав 'Старим свiтом', 'усезагальним свiтом', 'свiтом - свiтiв', 'все-на-все'. Макрокосм розглядається Сковородою як нескiнчений i такий, що складається з нескiнченої кiлькостi свiтiв, наче 'вiнок з вiночкiв'. Сутнiсть малого свiту,людину фiлософ пояснює,спираючись на концепцiю двох натур. Осягнувши невидимiсть, людина наче народжується вдруге.Вона стає духовною людиною, вiльною, вiчною - бо невидиме не виникає i не зникає.
РОЗДIЛ 5. НIМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФIЛОСОФIЯ.
5.1 Фiлософiя I.Канта.
5.1.1 I.Кант.
Iммануїл Кант народився в 1724 р. у сiм'ї ремiсника в Кенiгсберзi. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором унiверситету. У Кенiгсберзi вiн написав усi свої твори, тут вiн i помер у 1804 р.
Фiлософiю Канта подiляють на два перiоди - докритичний (до початку 70-х рокiв XYIII ст.) i критичний, коли Кант розпочав дослiджувати обмеження розуму. Результати своїх дослiджень вiн виклав у своїх вiдомих працях: 'Критика чистого розуму', 'Критика практичного розуму', 'Критика спроможностi судження', i багатьох iнших.
5.1.2 Докритичний перiод.
Визначальним для цього перiоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничонаукових дисциплiн. Астрономiя, математика, фiзика, антропологiя, фiзична географiя (вперше ним введена як навчальна дисциплiна), мiнералогiя - такий неповний перелiк галузей знання, якi його цiкавили. В своїх природонаукових дослiдженнях Кант знаходився пiд впливом ньютонiвської концепцiї всесвiтнього тяжiння (розробив пояснення явищ приливiв та фiдпливiв на основi визначення наявностi вiдштовхуючих сил, дiї сил на вiдстанi) та еволюцiйної концепцiї Ж.Бюффона, його iдеї закономiрної змiни природних тiл та явищ у часi. Кант виступає як натуралiст-спотерiгач, обгрунтовує необхiднiсть того, щоб в природознавствi все було пояснено природним чином. В роботах цього перiоду було поставлене питання про розвиток в природi. Зокрема, в роботi 'Всезагальна природна iсторiя та теорiя неба' (1775) була розвинута космогонiчна гiпотеза в якiй на основi законiв механiки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, якi етапи вона пройшла. В подальшому ця гiпотеза отримала назву теорiя Канта-Лапласа, яка сприяла становленню iсторичного (еволюцiйного) пiдходу в природознавствi.
У працях 'докритичного' перiоду Кант перебуває пiд впливом рацiоналiстичної фiлософiї Лейбнiца. Вiн дотримується точки зору, згiдно з якою зв'язок мiж причинами i наслiдками подiй не вiдрiзняється вiд логiчного зв'язку мiж пiдставою та наслiдком. Однак, поступово Кант вiдмовляється вiд такої позицiї пiд впливом фiлософiї Юма. Для пояснення явищ природи Кант впроваджує телеологiчний (цiлепокладання) принцип. Кант починає визнавати, що зв'язок мiж причиною i дiєю має емпiричний характер (факт буття), а не характер логiчного висновку. Тому логiки недостатньо для обгрунтування природознавства. Разом iз цим Кант залишається на позицiях рацiоналiзму i пiдкреслює, що наука (математика, природознавство), котра складається з положень загальних i необхiдних, не може мати своїм джерелом досвiд, який завжди є обмеженим, а тому не може бути пiдставою для унiверсальних узагальнень. Разом iз цим, джерелом для таких знань не може бути i розум сам по собi. А такi знання iснують, незалежно вiд того, що ми не здатнi пояснити їх виникнення.
У своїх працях: 'Про хибнi тонкощi чотирьох фiгур силлогiзмiв', 'Досвiд залучення до фiлософiї поняття вiд'ємних величин', Кант зробив узагальнюючий висновок, що джерелом незалежних вiд досвiду (та передуючих досвiдовi) достовiрних знань може бути форма чуттєвостi та розсуду, апрiорна форма.
5.1.3 Теорiя пiзнання. Апрiоризм.
Вчення Канта про пiзнання спирається на його концепцiю про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формi судження, в якiй думкою фiксується вiдношення чи зв'язок мiж поняттями - суб'єктом i предикатом судження. Iснують два рiзновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет у порiвняннi iз знанням, яке фiксоване у поняттi 'суб'єкт'. Такi судження Кант називає 'аналiтичними'. У других - зв'язок мiж суб'єктом i предикатом не витiкає з розгляду поняття 'суб'єкт', а предикат об'єднується iз суб'єктом. Такi судження Кант назвав 'синтетичними'. У свою чергу синтетичнi судження подiляються на два класи: у одному зв'язок предиката i суб'єкта мислиться вiдповiдно з даними досвiду (такi судження називаються 'апостерiорними'), у другому зв'язок мислиться як незалежний вiд досвiду, передуючий досвiдовi (такi судження називаються 'апрiорними').
У математицi, фiлософiї, природознавствi апрiорнi судження займають визначальне мiсце. Тому Кант ставить три питання: 1) як можливi такi судження в математицi; 2) як вони можливi в теоретичному природознавствi; 3) як вони можливi в 'метафiзицi'. Вирiшення даних питань Кант пов'язує з дослiдженнями трьох головних пiзнавальних властивостей: 1) чуттєвостi; 2) розуму; 3) розсуду. Чуттєвiсть - здатнiсть до почуттiв, розум - здатнiсть до умовиводiв, якi доходять до iдеї, розсуд - здатнiсть до понять i суджень. 'Iдеї' - поняття про єднiсть обумовлених явищ.
Кожна з пiзнавальних властивостей розглядається Кантом крiзь проблему апрiорностi. Проведене дослiдження дозволило зробити йому висновок, що iснують апрiорнi форми чуттєвостi (простiр i час), апрiорнi форми розсуду (категорiї). Спроба знайти апрiорнi форми розуму призвела до висновку про наявнiсть антиномiй розуму.
Розглядаючи математичне знання не як поняття, а як чуттєве споглядання, або наочне уявлення (чуттєва 'iнтуїцiя'), вирiшуючи питання синтезу суб'єкта i предиката, Кант роздiляє математику на двi форми: чуттєве споглядання простору (геометрiя) та чуттєве споглядання змiн у часi (арифметика). Простiр - апрiорна форма чуттєвого споглядання. Саме апрiорнiсть надає спогляданням просторових форм форму загальностi та необхiдностi. Час - апрiорна форма чуттєвого споглядання змiн, яка надає послiдовностям подiй загальностi та необхiдностi. Беззастережна загальнiсть i необхiднiсть iстин у математицi не вiдноситься до предметiв навколишнього свiту: вона має значення для нашого мислення, вони спрямовує мислення до iстинного результату.
5.1.4 Система категорiй.
Дослiджуючи можливiсть синтетичних суджень у теоретичному природознавствi, Кант робить висновок, що такi судження можливi, якщо ми визнаємо поняття розсуду (категорiї) незалежними вiд даних досвiду. Категорiї не являють собою вiдображення змiсту, сповiщуваного чуттями, вони є лише формами, пiд якi розсуд, як по схемi, пiдводить чуттєвi данi. Тому синтез чуттєвих даних виникає на пiдставi введення цих даних у схему понять, яка вiдповiдає певнiй категорiї. Таким чином, нi поняття, анi чуття самi по собi не дають знань. Чуття без понять - несвiдомi, поняття без почуттiв - порожнi. Знання завжди є результатом єднання, синтезу почуттiв i понять. На цiй пiдставi Кант зосереджує увагу на емпiричному та теоретичному рiвнях пiзнання (що використовується до сьогоднi) на вiдмiну вiд чуттєвого та рацiонального рiвнiв фiлософiв-попередникiв.
Умовою створення синтетичних суджень у природознавствi, за Кантом, є 12 категорiй. Цi категорiї подiляються на чотири види - кiлькiсть, якiсть, вiдношення, модальнiсть.
Кожний з видiв охоплює собою ще 3 категорiї. Кiлькiсть - єднiсть, множина, цiле. Якiсть - реальнiсть, заперечення, обмеження. Вiдношення - зв'язок субстанцiї з властивостями, причиною i дiєю, поняття 'взаємодiя'. Модальнiсть - можливiсть, дiйснiсть, необхiднiсть. Кожна з категорiй - незалежна вiд iнших, разом iз цим мiж категорiями наявне спiввiдношення. Друга категорiя кожного виду вiдносно першої є її протилежнiстю. Третя категорiя кожного виду є синтез, або єднiсть протилежностей. Як чистi поняття, категорiї є апрiорними.
Кант розробив складну за своєю структурою концепцiю зв'язку категорiй як чистих понять розсуду з формами чуттєвого споглядання. Дана концепцiя спирається на вчення про 'схематизм' категорiй, або 'фiгурний синтез'. В основi суджень природничих наук знаходяться загальнi та необхiднi закони. Будь-яке наукове знання усвiдомлює предмети i явища, пiдкорюючись трьом законам: 1) закон вiдповiдностi субстанцiї; 2) закон причинностi; 3) закон взаємодiї субстанцiй. Цi закони - необхiдна форма нашого розсуду, без яких вiн не здатний уявити собi об'єктивний предмет, явище. Людська свiдомiсть сама будує форми предмета в тому розумiннi, що свiдомiсть лише у формi загального i необхiдного знання спроможна зробити його предметом пiзнання.
Звiдси Кант робить висновок, що речi самi по собi не можна пiзнати. Нi форми чуттєвостi, анi категорiї не складають iз себе визначення 'предметiв самих по собi'. Тим самим обгрунтовується теза про можливiсть пiзнання 'речей для нас' та неможливiсть пiзнання 'речей в собi', що стає основою нової форми агностицизму.
5.1.5 Трансцендентальна логiка.
Питання про можливiсть апрiорних синтетичних суджень в фiлософiї ('метафiзицi') Кант пов'язує з дослiдженням властивостей розуму. Вiн розглядає розум як здатнiсть створювати умовиводи, що приводить до виникнення iдей. За Кантом,'iдеї' - поняття про незаперечне. А оскiльки данi досвiду обумовленi причинами, предметом iдей може бути лише те, чого нiколи не може сприймати чуття, досвiд.
Розум створює три головних iдеї: 1) iдею про душу як цiлiснiсть всiх психiчних явищ; 2) iдею про свiт як цiлiснiсть нескiнченного ряду причинно зумовлених явищ (причин i наслiдкiв); 3) iдею про Бога як причину усiх причинно створених явищ. Однак, спроба розуму дати вичерпну вiдповiдь про те, що є свiт як цiле, призводить до суперечнiсть. А саме: можна довести, що свiт не має початку в часi, не має обмежень в просторi. I можна довести, що свiт почав iснувати лише з якогось моменту часу, що свiт обмежений просторово. Можна довести, що частинки, з яких складаються тiла, можуть бути нескiнченно подiльнi. А можна довести, що вони мають межу кiнцевої подiльностi. Можна довести, що подiї вiдбуваються внаслiдок дiї необхiдних умов. А можна довести, що подiї вiдбуваються абсолютно випадково, необумовлено. Кожна iз схем доведення буде логiчно iстинною.
Такi суперечнiсть, як виявив Кант, виникають у розумi з необхiднiстю. А це свiдчить, що розум сам по собi має суперечливий характер. Цi положення визнаються Кантом неiстинними, бо свiт як цiлiснiсть є принципово не даною нам 'рiччю у собi'.
Кант пропонує роздiлити логiку на два типи - загальну логiку i трансцендентальну логiку. Загальна логiка дослiджує форми поняття, судження, умовиводу, повнiстю абстрагуючись вiд питання про змiст, котрий мислиться за допомогою тiєї чи iншої форми думки. Трансцендентальна логiка - звертає увагу на те, що надає знанню апрiорного характеру, створює можливiсть виникнення загальних i необхiдних iстин.
Таким чином, фактично вчення Канта про пiзнання є розгорнутою трансцендентальною логiкою.
5.1.6 Етика.
В етичному вченнi Кант дотримується принципiв, котрi вiн розвинув у своїй теорiї пiзнання. Так, що стосується проблеми необхiдного та свободного в дiяльностi людей, то вiн вважав, що дана суперечнiсть - уявне: людина дiє необхiдно в одному вiдношеннi, вiльно - в iншому. Людина дiє з необхiднiстю, оскiльки вона з своїми думками, чуттями розмiщується серед iнших явищ природи, i в цьому вiдношеннi пiдкорюється необхiдностi свiту явищ. Разом iз цим, людина є моральною iстотою. Як моральна iстота, вона належить до свiту духовного. I в цiй якостi людина - вiльна. Моральний закон, котрий дається лише розумовi, це 'категоричний iмператив', закон, який потребує, щоб кожний iндивiд дiяв так, щоб правило його iндивiдуального життя, поведiнки ставало правилом поведiнки кожного.
У разi, коли дiї спiвпадають з моральним законом, здiйснюються людиною на пiдставi власної схильностi, їх не можна назвати моральними. Дiя людини буде моральною тiльки в тому випадку, коли iндивiд здiйснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпiричне щастя. Суперечнiсть мiж моральною поведiнкою людини i результатом цiєї поведiнки в емпiричному життi не знiмається нашою моральною свiдомiстю. Не знаходячи справедливого стану речей у свiтi явищ, моральна свiдомiсть дiє у свiтi уявному. Iснування таких понять, як 'свобода', 'безсмерття', 'Бог', пояснюється вiрою в уявний свiт, даний тiльки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний свiт). Трансцендентнiсть уявного свiту буде iснувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межi антиномiчностi загальних i необхiдних понять.
5.2 Фiлософiя I.Г.Фiхте.
5.2.1 Iоганн Готлiб Фiхте.
Iоганн Готлiб Фiхте народився у 1762 р. З 1794 р. працював професором Йєнського унiверситету. В 1799 р. був звинувачений в атеїзмi та звiльнений з унiверситету, пiсля чого переїхав до Берлiну i займався читанням публiчних лекцiй. Добровольцем прийняв участь у антинаполеонiвськiй вiйнi i в 1814 р. помер вiд хвороби.
5.2.2 Науковчення.
У своїх перших трактатах Фiхте першочергову увагу придiляє фiлософсько-моральним проблемам. Так, у працях: 'Досвiд критики усякого одкровення', 'Нотатки про правильнiсть висновкiв громадськостi по вiдношенню до французької революцiї', Фiхте зводить поняття 'практичної фiлософiї' до дiяльностi лише моральної свiдомостi. Вiн виводить моральнi принципи як вимоги абстрактного розуму. Основу своєї практичної фiлософiї вiн вбачає в тому, що принципи моралi повиннi опиратися на теоретичне обгрунтування, маючи зв'язок iз строгою науковою системою.
Головний твiр Фiхте - 'Науковчення' (1794) - є трактатом про науку. Науковi положення, згiдно з його точкою зору, повиннi спиратись на основоположення, якi є достовiрними самi собою. Таким достовiрним фактом є визнання суб'єктом свого iснування - 'Я'. 'Я' охоплює собою все, що може бути мислимим. Дiяльнiсть суб'єкта, який визнає своє iснування, розглядається як дiяльнiсть 'Я', котра вiдбувається у формi переходiв вiд ствердження певної тези до протилежної, а вiд останньої - до третьої, яка має бути єднiстю першої i другої. Крiм тези про iснування 'Я', ми можемо видiлити протилежну тезу - 'не-Я'.
Оскiльки визнання суб'єктом факту свого iснування - єдина достовiрнiсть, з якої може починатися мислення взагалi, 'Я' не є iндивiдуальним Я, або субстанцiєю. 'Я' - це абсолютна умова для послiдовного, наукового мислення. Воно є основою морального мислення, котра дiє як абсолютна надсвiдомiсть. Iндивiдуальне 'Я' є вiдображенням абсолютного 'Я', абсолютної моральностi. Саме iндивiдуальному, емпiричному 'Я' протистоїть емпiрична природа 'не-Я'.
Теоретична фiлософiя, усвiдомивши мiсце 'Я' i 'не-Я', протиставляє їх одне одному в межах абсолютного 'Я', неначе результат обмеження, роздiлу абсолютного. Керуючись таким методом протиставлення i синтезу, Фiхте розглядає систему теоретичних i практичних категорiй буття i мислення. Такий метод називають 'антитетичним': антитези не виводять з першої тези шляхом переходу до протилежного, а ставлять поряд iз тезою.
Мета дiяльностi людини полягає у виконаннi закону моралi, обов'язку, якому протистоять природнi властивостi людини. Цi властивостi походять з фiзичної природи людини, пов'язаної з усiм матерiальним свiтом, з 'не-Я', яке протистоїть 'Я' i спонукає його до дiяльностi. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями. При цьому Фiхте роз'яснює, що його 'не-Я' не можна розумiти як кантiвську 'рiч у собi'. 'Рiч у собi' лежить за межами свiдомостi, а у Фiхте 'не-Я' не здатне iснувати як незалежна вiд свiдомостi реальнiсть. Воно виникає як продукт дiяльностi свiдомостi. Ця дiяльнiсть така, що коли вона здiйснюється, то в нас немає її усвiдомлення. Тому повсякденне мислення взагалi її не фiксує, а сприймає її продукти, як такi що нiби то iснують самi по собi,незалежно вiд свiдомостi та дiють на свiдомiсть.
Фiлософське мислення, дослiджуючи достовiрнi самi по собi основоположення, долає цю iлюзiю повсякденного мислення. Насправдi ця даннiсть є лише необхiдним уявленням, яке виникає з продуктивної дiяльностi 'Я'. Щоб дiйти усвiдомлення дiяльностi 'Я', слiд мати здатнiсть розуму до цього. Таку властивiсть, для котрої не iснує звичного протиставлення мiж дiянням та його результатом, мiж суб'єктом i