Фiлософiя
Запропонована свiтоглядна позицiя Помпонаццi не залишає мiсця у свiтi для Бога, бо Бог не може мати свободи власної волi, його дiяльнiсть строго детермiнована природними законами (а Бог, як iснуюче за межами природи i нездатне впливати на неї для нас, пiдкорених природi - фантастична сутнiсть). За таких мiркувань чи є Бог, чи його немає - людинi все-рiвно.
3.4.4 Фiлософiя природи Миколи Кузанського.
Нiмецький кардинал Микола Кузанський (1401 - 1461) був одним з перших творцiв нового сучасного способу мислення, що почав формуватися на межi середньовiччя та Ренесансу. Його космологiчнi погляди не переходили за межi релiгiйних поглядiв. Як церковний дiяч, вiн повнiстю пiдкорявся системi середньовiчного теологiчного контрактату.
Фiлософське вирiшення Кузанським проблеми вiдношення Бога i свiту має теоцентричне спрямування. Вiн використовує арiстотелевський принцип пiзнання дiйсностi чуттями, розумом та iнтелектом, вважаючи, що пiзнавальнi можливостi людини обмеженi скритою сутнiстю, котра має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формi символу, загальної абстракцiї, яка виявляє властивостi дiйсностi у формi людських уявлень, а тому може вiдображати те, чого в свiтi немає, тобто фантазiї. Основу такої символiки Кузанський вбачає в математицi. Аналiзуючи математичнi засоби вiдображення дiйсностi, вiн робить ряд епохальних висновкiв. Так, розглядаючи поняття нескiнченого, докази iснування нескiнченостi, Кузанський стверджує, що дане поняття є продуктом перемiщення натурального ряду чисел у простiр нашою уявою. У самому ж просторi нiякого натурального ряду нескiнчених чисел не iснує, ми творимо насилля над природою, пiдкоряючи її нашiй уявi. Розум пiдкорений законовi протилежностей, про що вчили ще давньогрецькi фiлософи, для думки важливо 'так' чи 'нi', коло чи багатокутник. Однак, у самому розумi протилежностi можуть i зливатися, коли ми їх розглянемо у нескiнчених визначеннях. Нескiнчений багатокутник перетворюється у коло. Якщо Бог визнається нескiнченим у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всi протилежностi, нiякi спроби розуму не здатнi тодi виявити його сутнiсть. У нескiнченому втрачає сенс рiзниця мiж найменшим та найбiльшим. Ми не можемо знайти межi свiту, бо обмеження уявляється нами через натуральний ряд чисел, що насиллям над дiйснiстю нашого розумiння. Тодi ми повиннi визнати божественiсть свiту, для якого нашi поняття є зовнiшнiми. Божествений свiт здатний поєднати у собi абсолютно протилежнi тенденцiї. Здатнiсть людини завдяки мисленню це зрозумiти свiдчить про божественiсть самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з божеством вiдбулося лише у Христi. Людина - це також Бог, однак не в абсолютному, а в обмеженому розумiннi. Людина - не просто частина цiлого, а сама є чимось цiлим, iндивiдуальним, невичерпним.
Визначаючи предмет пiзнання, Кузанський розвиває пантеїстичну традицiю у фiлософiї, згiдно якої Бог iснує невiдривно вiд чуттєво даного свiту. Пiзнання цього свiту, тобто Бога, є справою розуму, а не вiрування, котре бажає охопити Бога лише в уявнiй формi. Хоча розум сам часто дiє за допомогою уяви,але мисляча людина завдяки фiлософiї спроможна знайти свої помилки, вiдокремити уявне вiд iстинного.
3.4.5 Натуральна фiлософiя Джордано Бруно.
Творчiсть Джордано Бруно (1548 - 1600) проходила пiд впливом астрономiчних досягнень М.Копернiка. Пантеїзм Бруно є найбiльш радикальним та послiдовним серед усiх вчень представникiв iталiйської фiлософiї природи. До головних трактатiв Бруно вiдносять 'Про причину, принцип та єдине', 'Про нескiнченiсть Космосу та свiтiв'.
Основою теоретичної системи Бруно є концепцiя про єднiсть свiту, що забезпечується праосновою всесвiту - Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутнiсть, що не потребує зовнiшнього втручання нiяких сил. Бруно називає єдине дуже часто матерiєю, однак, не можна визнати, що сучаснi визначення матерiї є придатними для брунiвського розумiння. В Єдиному спiвпадають одне i рiзноманiтне, мiнiмум i максимум; у єдностi самодостатнiсть iснування кожного особливого фрагменту, 'кожна рiч являє себе єдиною, але не єдиним чином'. Багатоявнiсть одного й того самого за сутнiстю свiдчить про пiдпорядкованiсть всього видимого свiту єдиному законовi. У своїй методологiї Бруно пантеїстично ототожнює матерiю i рух, природу i свiтову душу (часто називаючи її Богом). В його вченнi матерiя пронизана 'унiверсальною дiючою причиною - розумом - першою i головною силою свiтової душi; свiтова душа - унiверсальна форма буття Єдиного'. Отже, на вiдмiну вiд сучасних уявлень, для Бруно не стоїть проблема форми органiзацiї мислячої матерiї. Матерiя є мислячою за своїм основним принципом. 'Матерiя не може iснувати без форми, i навпаки, форма виявляє себе як внутрiшня сторона матерiї, вона не може бути чимось привнесеним iз зовнi, надбаним'.
Теза про нескiнченiсть всесвiту має фундаментальне значення для космогонiї Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, яка повнiстю заповнена нескiнченим розмаїттям матерiальних утворень. Тому казати, що Космос має певне мiсце - безглуздо. Свiт матерiальний i оформлений (тобто має душу) скрiзь, тому немає нiякого потойбiчного джерела подiй, джерела руху. Це дозволило Бруно висловити гiпотезу про iснування iнших суспiльств на iнших планетах.
У своїй теорiї пiзнання Бруно використовує гiпотезу, згiдно якої через людську душу дiє вселенська свiтова душа, котра не вiдокремлюється вiд душевної матерiї (тобто усе має форму). Однак, душi вiдрiзняються одна вiд одної. Людська душа вiдмiнна вiд душi тварин своєю особливою конфiгурацiєю, яка залежить вiд будови тiла. Пiзнання починається iз чуттєвого сприйняття, потiм утворюються уявлення, потiм здоровий глузд i розум. Чуттєвого пiзнання недостатньо для появи глузду та розуму, тому Бруно визнає два етапи процесу. На першому утворюються уявлення пiд дiєю органiв чуттiв, а на другому, частково незалежному вiд першого змiстовно, - виникають судження, думки, iдеї.
Пантеїстична фiлософiя природи Бруно завершує розвиток ренесансного осмислення буття. Наступний етап розвитку був пов'язаний з ерою, де природознавство стає експериментальним та математизованим.
3.4.6 Iдеологiя централiзованої держави Нiкколо
Макiавеллi.
Найбiльш вiдомими творами Макiавеллi (1469 - 1527) були: 'Нотатки про першi десять книг Тiта Лiвiя', 'Правитель', 'Флорентiйський лiтопис'. Центральним мiсцем у фiлософiї Макiавеллi є iдея постiйного всесвiтнього кола як результату впливу 'фортуни', що забезпечує природний плин процесiв. Необхiднiсть ним розумiється не фаталiстично - людина може свiдомо використовувати фортуну i досягати успiху, усе залежить вiд здатностi людини використати її чи протистояти їй.
Розвиваючи своє вчення про фортуну, Макiавеллi розробляє систему понять, придатних для суспiльного використання знання про подiї у суспiльному життi. Насамперед, вiн вiдокремлює полiтику вiд теологiчних та релiгiйних уявлень. Полiтика розглядається ним як автономна система людської дiяльностi, котра визнається уособленням свободи людської волi в межах необхiдностi. Полiтику визначає не Бог, не абстрактна мораль, а природнi закони життя та людська психiка. Проведене ним дослiдження iсторичної та полiтичної практики приводить до виявлення того, що полiтична дiяльнiсть має розгалужену систему мотивiв: реальнi iнтереси, жадоба влади, корисливiсть, бажання збагатiти та iн.
Макiавеллi висуває цiлу низку конкретних пропозицiй для тих, хто стає 'на шлях долi', щоб такi люди були саме правителями нового типу - абсолютним властителем, деспотом. Така людина не повинна бути обмежена нiякими апрiорними схемами, релiгiєю, моральними принципами та своїм власним словом. Тiльки керуючись детальним аналiзом фактiв, можна керувати державою. Одна мораль придатна для правителя - хто сильнiший, той правий. Лише таким шляхом можна опанувати стихiєю людських вчинкiв, котрi витiкають iз психологiчно обумовлених бажань. Правитель не може покладатися на випадок, божествене провидiння, вiн повинен сам стояти обличчям до дiйсностi, розраховувати тiльки на власнi сили при формуваннi своєї долi.
Мораль сили Макiавеллi часто визнається зразком полiтичного цинiзму, аморальностi в полiтицi. Саме до його фiлософiї правлiння часто використовують тезу 'мета виправдовує засоби досягнення її'.
3.5 Розвиток фiлософiї в Українi перiоду Барокко.
3.5.1 Братськi школи та Києво-Могилянська Академiя.
Вiдновлена в 1632 р. видатним науковим i полiтичним дiячем України Петром Могилою на основi об'єднання шкiл Київського братства та Києво-Печерської Лаври, яка на протязi двох столiть виконувала роль центру науки, освiти, мистецтва, осередку духовностi українського народу та всiєї Схiдної Європи. Задумана як загальноосвiтня вища школа, Київська академiя навчала граматики, поетики, риторики, фiлософiї, геометрiї, арифметики, музики ('сiм вiльних наук'), слов'янської, української, грецької, латинської, польської мов. Незважаючи на протидiю росiйського царату, в академiї велася робота над формуванням i розповсюдженням української лiтературної мови. Про це свiдчать працi випускникiв XYIII ст. - Г.Граб'янки, Г.Кониського, Ф.Прокоповича, М.Довгадевського, М.Казачинського, Г.Сковороди та iнших.
Важливе мiсце у академiї займала математика. У другiй половинi XYIII ст. було створено клас чистої математики, де вивчали алгебру i геометрiю, а також - клас змiшаної математики, де викладали архiтектуру, астрономiю, механiку, гiдравлiку, математичну хронологiю i математичну логiку.
У академiї вперше для схiдних слов'ян почалося систематичне викладання фiлософiї. Фiлософськi курси Київської академiї вiдображають становлення нової антифеодальної культури, перехiдний характер такого фiлософствування втiлився у системах, що мають елементи фiлософiї середньовiччя та Нового часу.
В боротьбi проти розповсюдження в Українi теологiчних вчень католицизму академiки створювали свої теологiчнi вчення для обгрунтування православ'я. Звернення до схоластичної проблематики закладало грунт для переосмислення досягнень середньовiччя на пiдставi нових iдей. В Українi схоластика розповсюджувалася на початку XYII ст. в середовищi братчикiв iз братських шкiл. На початку XYIII ст., за свiдченням Ф.Прокоповича, схоластичнi мудрування розглядаються як пройдений етап у життi академiї. Серед вчених, котрi багато в чому вiдiйщли вiд схоластики, слiд видiлити Хр.Чарнуцького, А.Дубнєвича, I.Левицького, Ф.Лопатинського.
Фiлософське надбання Арiстотеля визнається вихiдним у лекцiйних курсах у академiї. Широко використовувалася спадщина Платона, неоплатонiкiв: А.Саккаса, Порфирiя, Плотiна, Прокла, Августина. Значною популярнiстю серед академiкiв користувалися стоїки, особливо їх концепцiя про двонатурнiсть сущого. Постiйно робилися звернення до середньовiчних фiлософiв - Авiцени, Авероеса, Дунса Скотта, Вiльяма Оккама.
3.5.2 Розмежування фiлософiї та теологiї.
Одним з перших, хто ще у першiй половинi XYII ст. робив кроки у напрямку звiльнення фiлософiї вiд пут теологiї i схоластики, був Й.Конович-Горбацький. У своїх творах вiн здебiльшого посилається на джерела гуманiстичної фiлософiї епохи Вiдродження, античних авторiв. Широко залучаються iдеї Е.Роттердамського, Р.Агрiколи, Ш.Шимоновича, С.Орiховського.
На початку XYIII ст. прихильниками звiльнення науки вiд теологiї стали Хр.Чарнуцький, П.Малиновський, А.Дубнєвич, М.Козачинський та iн. Проти слiпої вiри авторитетам церкви виступав Ф.Прокопович. Вiн постiйно радив звертатись до першоджерел знання для вироблення свого погляду у науцi. Розум, котрий черпає не з джерел першого гатунку, ряснiє брехнею i лише краплинами правди.
Важливим кроком у розвитку теоретичної думки в Українi було проникнення європейського рацiоналiзму, започатковане гуманiстами епохи Вiдродження та Реформацiї. Так, Д.Туптало (Дм.Ростовський) та Ф.Прокопович висловлювалися про необхiднiсть фiлолого-критичного вивчення Святого писання для правильного його розумiння i перекладу. Прихильниками релiгiйної толерантностi були Л.Баранович, В.Ясинський, Й.Краковський, Ф.Прокопович, котрий мав за улюблене прислiв'я: 'смачне вино споживаючи, не питай звiдки воно, а в добрих мужiв - про їхню релiгiю та звiдки родом'. Вважалося, що вiдмiннсть релiгiйних уподобань не повинна ставати на перешкодi вивчення фiлософiї, наук i культури iнших народiв.
Серед українських вчених теорiєю 'двох iстин' користувалися I.Гiзель, Й.Конович-Горбацький, Ф.Прокопович. На початку XYIII ст. про певну самостiйнiсть науки вчили Я.Яворський та Ф.Лопатинський, котрi не намагалися повнiстю розмежувати сфери знання та вiри, хоча видiляли примат вiри над знаннями.
Ученням, яке певним чином поривало iз схоластикою i вiдкривало фiлософiї шлях до вивчення природи, був деїзм, який визнавав Бога як причину буття, але заперечував боже втручання до явищ природи i суспiльного життя. Свiт пiсля створення Богом пiдкоряється законам природи. Деїстичне тлумачення знаходимо практично у всiх академiкiв. Так, I.Гiзель, визнаючи створення свiту Богом, водночас вважає, що у природi все вiдбувається за природними законами, до яких пристосовується навiть Бог. Аналогiчної думки дотримується i Ф.Прокопович, який взагалi визнавав первиннiсть природи, створеної Богом, у кожнiй конкретнiй причинi. Поступово деїзм перероджувався у пантеїзм, котрий вважав, що Бог i природа - єдине цiле.
Елементи пантеїзму зустрiчаємо у навчальному фiлософському курсi I.Гiзеля, котрий почав вчити про нерозривнiсть природи i Бога, свiту. 'Бог, - писав мислитель, - власне не має певного мiсця, тому що внаслiдок своєї наближеностi перебуває не десь у конкретному мiсцi, а скорiше за все - усюди'. Таке твердження свiдчить, що рацiоналiстичний погляд на дiйснiсть, котра пiдкоряється просторовим i часовим властивостям, перенесено i на Бога.
Ототожнення Бога з природою знаходимо i в пiзнiх працях Ф.Прокоповича. 'Пiд природою, - писав вiн, - розумiють Бога... цiле визначення природи збiгається з Богом стосовно природних речей, у яких вiн з необхiднiстю iснує i якi рухає'. Схожу думку знаходимо i у С.Яворiвського, М.Козачинського, Г.Кониського, Г.Сковороди.
3.5.3 Проблеми буття у фiлософськиз курсах.
У курсах академiкiв постiйно чиняться спроби дати унiверсальне визначення матерiї онтологiчним шляхом, без урахування її вiдношення до свiдомостi. Матерiя розглядається як загальний i єдиний субстрат усiх матерiальних речей, один iз принципiв або початкiв природних речей, як неповне визначення субстанцiї. Повною субстанцiєю визнавалося лише природне тiло як єднiсть матерiї та форми.
Матерiя i форма - два необхiдних принципи природного (фiзичного) тiла, без наявностi яких воно не може iснувати. При цьому визнається, що матерiя зумовлює кiлькiснi властивостi природного тiла, джерелом якiсних рiзноманiтностей визнавалася форма.
Поступово в навчальних курсах зароджується тенденцiя до зближення понять 'матерiя' та 'форма', до лiквiдацiї двоїстої структури тiла, до визнання в матерiї властивостi формоутворення. Слiд звернути увагу, що в українськiй традицiї було характерним протиставлення не матерiї та духу, а матерiї i форми. Київськi професори рiшуче виступали проти закрiплення в схоластичних вченнях первинного значення форми при спiвставленнi матерiї та форми. I.Гiзель, Й.Конович, Й.Краковський, С.Яворський послiдовно стверджують примат матерiального при такому спiввiдношеннi, що єднає їх погляди з традицiями епохи Вiдродження.
Проте така точка зору не була системно-послiдовною, бо зустрiчаємо в їх працях елементи схоластики. Матерiю продовжують розглядати з точки зору її можливостей приймати новоi форми. Тобто, матерiя пасивна в своїх фундаментальних властивостях. Активнiсть - властивiсть форми. Слiд вiдзначити позицiю I.Кононовича-Горбацького, який визнавав, що 'матерiя не пасивна, як вважав Арiстотель, а активна, бо з неї виникають всi форми'. I.Гiзель також iнодi наполягав на тому, що 'матерiя активна i дiюча'.
Важливим був висновок про однорiднiсть матерiальних тiл. Протиставлення земної речовини i небесної (божественного ефiру) - один iз фундаментальних недолiкiв натурфiлософiї, знаний вiд Арiстотеля. Його заперечували С.Кулябка, М.Козачинський, Г.Кониський. I.Гiзель прямо заявляв про однорiднiсть небесної i земної матерiї на пiдставi пiдкорення обох одним законам - математицi. Ф.Прокопович стверджував, що матерiя небес нiчим не рiзниться вiд матерiї пiдмiсячних тiл. У цьому вiн вiдходив вiд Арiстотеля.
Й.Туробойський, I.Левицький, М.Козачинський, А.Дубнєвич вчили, що 'Перша матерiя несотворима... вона має власне iснування', Й.Туробойський казав, що 'перша матерiя - то перший суб'єкт'. Такої позицiї дотримувались не всi академiки. Так, для Яворського Бог був творцем природи i вiдповiдно першоматерiї як першооснови iснуючих речей. Ф.Прокопович, визнаючи Бога як основу всього сущого, разом з тим вважав, що матерiя не виникає i не руйнується, а зберiгається: 'Першу матерiю не можна нiколи не створити, анi зруйнувати, також нi збiльшити, нi зменшити ту, як створив Бог на початку свiту, i якою, i в якiй створена, такою залишається до цих пiр, i буде залишатися завжди'. Така думка спирається на вчення про кругообiг речовин в природi. I.Гiзель в 1646 р. висловлює думку про кiлькiсне самозбереження матерiї: 'Матерiя є в однаковiй кiлькостi i до того ж одного i самого вигляду, якою вона була в тiлi дерева, а потiм перебувала в тiлi вогню, який виник з цього дерева' (М.В.Ломоносов i Лавуаз'є висловлять таку думку тiльки через столiття).
Розглядаючи рух як узагальнене поняття, Гiзель, Яворський вчать, що воно стосується рiзноманiтних змiн, якi здiйснюються у природi незалежно вiд того, що вони собою являють - просторове перемiщення, якiсне чи кiлькiсне перетворення. Дане вчення про рух спиралося перш за все на новi географiчнi уявлення: змiна рiчищ рiк, конфiгурацiї островiв i материкiв, геологiчнi зрушення, що спричиняли утворення гiр та долин, що за бiблiйними традицiями вважалося неможливим, бо створений Богом свiт не має власних законiв змiн. Гiзель загострював вчення про саморух