Фiлософiя
Вiдкриття можливостi iснування iдеї на протязi деякого часу у мертвому тiлi та можливостi зникнення iдеї iз мертвого тiла при вiдсутностi наочно фiксованих змiн у ньому спрямували думку Декарта на шлях вчення про дуалiзм душi i тiла. Розвиваючи цю тезу, вiн робить висновок про iснування незалежних одна вiд другої двох субстанцiй свiту. Субстанцiя, що виявляє себе у рiзних просторових властивостях - матерiя, та субстанцiя, що не має просторових форм виявлення - мислення. Цi субстанцiї можуть єднатися, утворюючи живi органiзми, чи iснувати окремо, утворюючи свiт фiзичних тiл та свiт вiльного духу - божественний свiт. Найдовершенiшою формою буття є Бог, який iснує сам iз себе, є причиною самого себе.
Субстанцiя свiту, що iснує просторово - матерiя, не може наповнювати простiр, iснуючи нерухомо. Вона завжди у русi, що зобов'язує нас заперечувати теорiю атомарної будови свiту, бо iнакше ми повиннi визнати нерухомi частинки - найменшi та неподiльнi елементи буття (атоми). Рух кожного тiла (Декарт розглядає тiла лише механiстично) вiдбувається з причин, якi лежать за межами даного тiла. Вiтрильник рухається завдяки дiї вiтру, завдяки течiї рухається водяний млин, ядро вилiтає з гармати завдяки згоранню пороху тощо. Користуючись даним принципом, вiн заперечує можливiсть iснування порожнечi. Декарт ставить питання про перший поштовх, котрий надав рух усiм тiлам. Суб'єктом цього поштовху вiн визнає Бога.
Дуалiзм Декарта зробив можливим двоїсте тлумачення його вчення, котре швидко розповсюдилося та знайшло багатьох послiдовникiв у Європi.
4.1.3 Томас Гоббс.
Класичний представник англiйської фiлософiї перiоду англiйської буржуазної революцiї Томас Гоббс (1588-1688) послiдовно розробляє систему рацiоналiстичної фiлософiї, яка охоплює не тiльки вчення про буття, пiзнання, а й вчення про суспiльство, державу.
Своє вчення про рацiональнiсть пiзнання вiн виклав у працi 'Про тiло' (1655), де обгрунтував тезу про чуття як початкову стадiю пiзнання. Вiн вбачає мету пiзнання в рацiональному осягненнi сутностi, причин явищ. Визнання рацiонального методу обгрунтовується ним посиланнями на досягнення механiстичного природознавства у Європi. Широко застосовуючи факти з iсторiї нової науки, Гоббс доводить, що тiльки опираючись на розум, систематичне мислення, можна досягти iстини. Саме Гоббс висуває тезу про надуманнiсть теорiї двох iстин (вiри та розуму) i проголошує наявнiсть лише однiєї - iстини розуму, науки. Поняття iстини визначається ним як властивiсть наших знань бути вiдповiдними властивостям речей. Вiн стверджує, що iстина - це властивiсть наших суджень, i заперечує визначення iстини як властивостi об'єктiв. Тому нi чуття, нi вроджена iнтуїцiя, анi одкровення не можуть бути iстинними, якщо вони данi не у формах судження про свiт.
Гоббс на вiдмiну вiд Декарта, який ототожнював матерiю з розповсюдженнiстю, робить висновок, що розповсюдженнiсть, простiр є властивiстю матерiальностi взагалi, а не тiла зокрема. Такими властивостями, чи акциденцiями, є рух, спокiй, колiр та ряд iнших. Доказом факту, що простiр є властивiстю матерiї, а не тiла, вiн вважає здатнiсть тiла змiнювати свою форму. Ця мiнливiсть фiксується по вiдношенню до незалежного простору, а вiдповiдно до цього, простiр не може бути властивiстю тiла, це незалежна вiд тiла акциденцiя.
Вiдправною позицiєю мiркувань Гоббса про суспiльство та державу є поняття 'природний стан людей'. Введення даного поняття дозволило фiлософiї створити першу абстрактно-iдеальну модель суспiльства, яку можна було використовувати у виглядi порiвняльного еталону для фiксацiї подiбностей та вiдмiнностей мiж рiзними станами суспiльства, державами i т.п. Природний стан людей охарактеризовано у Гоббса як можливiсть одних людей перешкоджати у досягненнi своїх цiлей iншим людям. Саме таке положення осiб, якi здатнi ставити перед собою цiлi та дiяти, їх досягаючи, призводить до природної скритої вiйни мiж усiма людьми. Вихiд з неї було знайдено у органiзацiї суспiльства. Однак суспiльство може iснувати лише на спiвпаданнi iнтересiв людей. А це може бути досягнуте лише на шляху домовленностi, котра є штучною та формальною. Таким чином, людям був потрiбен механiзм забезпечення виконання таких домовленностей. Ним стала суспiльна влада, володарi. Влада здатна iснувати лише за умови вiдмови людей вiд права повного володiння собою. Саме таким чином на мiсце природних законiв через утворення держави вводяться закони штучнi, суспiльнi.
Гоббс вирiзняє три типи держави: 1) влада-зiбрання i кожний громадянин має право голосувати (демократiя); 2) влада зiбрання, але лише деякi мають право голосувати (аристократiя); 3) верховна влада тiльки у одного (монархiя).
4.1.4 П'єр Гассендi.
Сучасник Р.Декарта П'єр Гассендi (1592-1655) у 40-х роках XYII столiття першим розпочав вiдкриту полемiку з картезiанством. Його працi: 'Метафiзичне дослiдження проти Декарта', 'Метафiзичне дослiдження, чи Сумнiв i заперечення проти метафiзики Декарта' спрямованi проти тез про фундаментальнiсть принципу 'методологiчного сумнiву' та 'достовiрностi мислячого Я'.
Гассендi доводить, що не тiльки мислення, а й кожна дiя людини може бути прийнята у якостi вихiдної достовiрностi, якщо результати дiї спiвпадають з планованими. Розвиваючи своє поняття дiяльностi, вiн робить висновок, що думка про самого себе без зовнiшнього об'єкта, без вiдношення до нього як зовнiшнього, просто неможлива. Треба вiднестися до себе не як до Я, а як до не-Я, щоб мислити про себе. Таким чином, самодостовiрностi свого мислення бути не може, бо ми мислимо себе як не-Я, як щось зовнiшнє, хоча даємо йому iм'я 'Я'. Достовiрнiсть нашого мислення, таким чином, здобувається переведенням свого Я в не-Я. Я маю план зробити цю рiч. Роблю її, вона постає передi мною, i тiльки тодi Я переконуюся в достовiрностi своїх думок, якщо не-Я спiвпадає з моїми планами. Отже, нiякi вродженi iдеї не здатнi стати основою рацiонального мислення. Рацiональнiсть досягається лише з досвiдом успiшної дiяльностi.
Гассендi розробляє послiдовну систему сенсуалiстського вчення про пiзнання. Основу цього вчення складає переконання незаперечностi iндуктивiстської гносеологiї, яка визнає виникнення загальних понять шляхом узагальнення одиничних явищ.
Користуючись даною гносеологiєю, вiн розробляє вiдповiдне вчення про будову свiту, котре зводиться до доказiв атомiстичної будови навколишнього свiту. Пропаганда античної атомiстики, розгорнута Гассендi, його астрономiчнi спостереження, працi з iсторiї науки мали велике значення для формування природознавства XYII ст.
4.1.5 Картезiанство.
Картезiанство складається з багатьох напрямкiв та течiй фiлософiї другої половини XYII ст., серед яких можна знайти навiть взаємовиключнi. Картезiанська фiлософiя (Картезiй - латиною Декарт) саме у Декарта вбачає свої витоки.
Найбiльш вiдомим картезiанцем, як правило, визнають Нiколо Мальбранша (1638-1715). Керуючись принципом дуалiзму душi та тiла, вiн розвиває тезу Декарта про надприродну причину першого поштовху матерiї до вчення про неможливiсть iснування природних причин. В кожному конкретному випадку спостереження дiй та наслiдкiв, при систематичному дослiдженнi конкретного явища ми не здатнi виявити кiнцевої природної причини. Причина iснує, а виявити її - можливостi немає. Таким чином, слiд визнати, що причини мають надприродний характер - божественний. Розглядаючи тi чи iншi властивостi речей, вiн дiйшов висновку, що властивiсть не iснує як частина чогось, вона народжується, утворюється саме тодi, коли ми її фiксуємо (як правило, це виявляється у взаємодiї предметiв). Нiж сам по собi не має властивостi рiзати, вiн рiже саме тодi, коли ми залучаємо його до вiдповiдної взаємодiї предметiв. Отже, причиннiсть виникає кожного разу по новому, тобто утворюється. А якщо вона утворюється, то слiд визнати, що є суб'єкт її створення. Таким суб'єктом Мальбранш визнає Бога.
Вiдповiдним чином будується вчення Мальбранша про пiзнання. Вiн видiляє три типи пiзнавальних здiбностей: чуттєве пiзнання, пам'ять та уява, чистий розум. Видiляє вiн i чотири шляхи пiзнання: безпосередньо через речi; через iдеї речей; через внутрiшнє чуття; через уяву або аналогiю. Оскiльки цiлями пiзнання визнається знання причин рiзних наслiдкiв (а кiнцевою причиною є Бог), то людина не здатна знати речi повнiстю, як не здатна знати Бога у всiй повнотi. Таким чином, людськi знання не можуть бути копiями речей, знання виявляють себе у виглядi абстрактних уявлень про свiт. Найкращою ж формою уявлень про свiт є знання iдеї тiєї чи iншої речi, як вчив про це ще Платон. Носiєм усiх iдей є Бог. Таким чином, якщо ми маємо тi чи iншi iдеї, то вони надходять до нас вiд Бога.
Неоднорiднiсть картезiанства найкраще виявляється на постатi Блеза Паскаля (1623-1662), одного з творцiв науки Нового часу. Двоїстiсть природи людини розповсюджується Паскалем на рiзноманiтнi прояви суспiльних явищ. Людина є поєднанням душа тi тiла. Мораль - поєднання доброго та злого. Полiтика - закону та беззаконня.Однак, ця дуалiстичнiсть є причиною нашої нездатностi до пiзнання свiту таким, яким вiн є. Усе буття, починаючись iз чогось кiнцевого, має нескiнченну багатоманiтнiсть проявiв, яку не спроможний охопити нiхто iз просторово та часом обмежених, окрiм творця свiту. Iснування для нас людей, незалежних субстанцiй, якi можуть бути лише єднанням духовної та матерiальної (не пiдкореної законам простору та пiдкореної законам простору субстанцiї) субстанцiї накладає вiдповiдне обмеження - ми сприймаємо матерiальнi речi у формах духовностi, а духовнi речi - у виглядi матерiальностi. Це робить людину безпорадною перед свiтом, бо такi нашi знання вже за своїми визначеннями не вiдповiдають дiйсному положенню.
Паскаль вiдомий серед природознавцiв як видатний математик, фiзик, працi з гiдростатики та обчислення ймовiрностей якого увiйшли до золотого фонду класичної науки. Однак, саме цi працi надихнули Паскаля на висновок про обмеженнiсть рацiоналiстичної методологiї. Його математичнi дослiдження дозволили вiдкрити парадоксальнiсть мiж проявами реальностi та можливостями математики в їх охопленнi. Дослiдження конкретного предмета вiдкриває необмежену множину iнших предметiв (свiтiв), якi складають цей взятий для вивчення предмет. Однак, кожен iз предметiв, що входить у структуру першого, взятого для дослiдження, являє нам новий свiт необмежених властивостей, об'єктiв, структур. Таким чином, ми маємо справу з множиною, котра складається з нескiнченної кiлькостi елементiв, кожен з яких має свою нескiнченну кiлькiсть елементiв, тобто рiвний множинi, пiдмножиною якої є вiн. З точки зору математики дане вiдношення дорiвнює нулю, але кожна неупереджена людина бачить, що перед цiєю парадоксальнiстю свiту саме математика нуль, а не свiт з його властивостями.
Обмеживши пiзнавальнi можливостi еталона наукового пiзнання (а саме таким була в тi часи математика), Паскаль вказує на обмеженнiсть також i чуттєвого пiзнання. Таким чином, нi рацiоналiзм, анi емпiризм не здатнi задовiльнити наше прагнення пiзнати свiт; мислення та розум лише використовують закладенi в нас iз народження фундаментальнi iдеї (Паскаль тут посилається на Декарта). Розглядаючи цi фундаментальнi поняття за допомогою того чи iншого наукового методу, ми переконаємося, що рацiональних доказiв їх iстинностi не iснує, а є лише вiра, котра спрямовує нашi думки та дiї на використання iдей. Таким чином, основою буття людини в свiтi є усвiдомлення свого єднання з Богом, вiра, а не мислення чи розум, iррацiональне, а не рацiональне. Здатнiсть єднатися з Богом дана кожному конкретному iндивiдовi по-рiзному, це мiстичний процес, який вiдбувається в людському серцi, початок цього процесу лежить в любовi до Бога.
4.2 Розвиток сенсуалiстичної фiлософiї.
4.2.1 Джон Локк.
Джон Локк (1632-1704) вiдомий як творець класичного сенсуалiзму, творець трактату 'Досвiд про людський розум' (1690). За своєю спрямованнiстю фiлософiя Локка має антидекартiвське направлення.
Локку першому вдалося довести, що мислення загального грунтується на чуттєвому сприйняттi сущого та сутностi, що знання загального та iстина побудованi на досвiдi. Сенсуалiзм у теорiї пiзнання Локка тiсно пов'язаний з методологiчним емпiризмом: вiн визнає роль розуму, однак обмежує його значення. Функцiя розуму полягає, за Локком, в комбiнуваннi емпiрично створених суджень. Ним заперечується iснування 'вроджених iдей' i стверджується поняття 'рефлексу'. Продуктивним методом створення наукових знань визнається iндуктивний метод Декарта.
Душа людини (мислення),на думку Локка, позбавлена вроджених iдеальних структур, iдей, понять, принципiв. Вiн проголошує душу 'чистим аркушом', на який лише досвiд накладає свої письмена.
Локк розумiє досвiд насамперед як вплив речей навколишнього свiту на нас, на нашi чуття. Разом iз цим ним видiляється досвiд внутрiшнiй - як дiяльнiсть душi, думки. Iдеї, якi виникають через зовнiшнiй досвiд, вiн називає чуттєвими; iдеї, якi виникають iз внутрiшнього досвiду - рефлексiями. Як зовнiшнiй, так i внутрiшнiй досвiд приводять до виникнення лише простих iдей: про наявнiсть чи вiдсутнiсть чогось, властивостей твердого чи м'якого, корисного чи шкiдливого тощо. Для виникнення загальних iдей потрiбнi мiркування. Однак, мiркування не являють собою сутностi душi, бо душа може iснувати i без мiркувань (у тварин, комах). Мiркування - це певна властивiсть людської душi, тому їх не можна визнати первинними, як це вважав Декарт. Складнi iдеї, як, наприклад, поняття субстанцiї, виникають на базi сприйняття сукупностi таких простих iдей, як вага, форма, колiр тощо. Сукупностi простих iдей повторюються, внаслiдок чого виникає уявлення про щось таке, що є носiєм цих iдей.
Локк запропонував подiл якостей на первиннi та вториннi, уявлення про якi виникають на пiдставi зовнiшнього досвiду. Первиннi якостi виникають через вплив на нашi органи чуття об'єктiв з рiзноманiтними властивостями. Вони свiдчать про рiзноманiтнiсть свiту. Такими визнаються просторовi властивостi, маса, рух тощо. Уявлення про вториннi якостi виникають внаслiдок рiзноманiтностi наших органiв чуттiв: смак, колiр, запах, звук тощо. Цi властивостi iснують лише для нашої свiдомостi, наших почуттiв. Проблема вирiзнення первинних i вторинних якостей визнається Локком як найважливiша для фiлософiї, науки, бо якщо першi є реальними сутностями свiту, то другi - лише номiнальними, а люди часто не бачать рiзницi мiж ними i приписують дiйсностi такi властивостi, котрих реально не iснує.
Вiдмiннiсть реальних i номiнальних сутностей спрямовує думку Локка на перегляд iснуючих класифiкацiй буття, традицiйних принципiв створення таких класифiкацiй. Згiдно з Локком, реально iснують лише iндивiдуальнi об'єкти як носiї властивостей. Тому рiзноманiтнi роди, види, класи, групи визнаються лише номiнальними поняттями, що фiксують властивiсть рiзних речей бути схожими. Разом iз тим, схожiсть не можна визнати суттєвою ознакою, бо це є номiнальне визначення, котре не завжди вiдповiдає реальним властивостям речей.
Локк вiдрiзняє два ступенi знання: правдоподiбне та беззаперечне. Беззаперечне знання є продуктом мислення, мiркування. Воно не може бути отримане шляхом безпосереднього зовнiшнього досвiду. Правдоподiбне - продукт безпосереднього емпiричного досвiду. Таке знання дає вiдповiдну думку, яка ще не пройшла процедури мiркування, порiвняння з iншими думками. Саме беззаперечне знання має наукове значення. Це знання має три стадiї: спекулятивну (iнтуїтивну, котра опирається на узагальнююче мислення внутрiшнього досвiду); демонстративну (така, що є мiркуваннями над даними зовнiшнього досвiду); чуттєву (яка керується уявленнями безпосереднього чуття).
Поширення сенсуалiстської методологiї Локком на пiзнання суспiльних явищ дозволяє внести змiни у поняття 'природного стану людей', котре запропонував Гоббс. Локк стверджує, що природний стан - це не вiйна усiх проти всiх, а стан рiвностi мiж людьми, що забезпечується необмеженою свободою особи робити iз собою та своїм майном все, що завгодно. Обмеження накладається лише на право обмежувати свободу iншої людини. Тому i влада, котра дається суспiльною угодою володаревi, не є абсолютною. Вона завжди обмежена - iнодi бiльше, iнодi менше, - природними законами. Таке поняття природного стану людей дозволяє створити поняття доцiльностi розподiлу влади, яке стало базовим для усiх сучасних демократичних конституцiй, на 'законодавчу', 'виконавчу' та 'федеральну'. Вiдношення мiж ними будуються на системi противаг, обумовлених суспiльною угодою обмежень однiєї влади iншою. В основi угоди лежить право обох сторiн, у випадку невиконання тих чи iнших положень, розiрвати її.
Фiлософiя Локка настiльки вплинула на свiтогляд англiйцiв, що сьогоднi часто вказують: 'для англiйцiв висновки, побудованi на спостереженнi емпiрiї, означають те саме, що i фiлософствування'. Для свiтової фiлософської думки вплив Локка визначається тим, що пiсля нього фiлософiя, вiдокремлена вiд здорового глузду, котрий спирається на данi чуттiв, визнається схоластичною i не вартою уваги.
4.2.2 Фiлософiя Джона Толанда.
Учень та послiдовник Д.Локка, Д.Толанд (1670-1722) продовжив та поглибив критику релiгiї з позицiй деїзму та матерiалiзму, сприяв подальшому розвитковi вiльнодумства. У своїх антирелiгiйних виступах вiн критикував релiгiйне нетерпiння, вiдкидав iдею безсмерття душi, потойбiчного життя. Основою походження релiгiйних вiрувань Толанд вважав хибнi уявлення про душу як самостiйне нематерiальне начало. В основних фiлософських творах - 'Листи до Серени' (1704), 'Пантеїстикон' (1720) - Толанд розвинув матерiалiзм i наблизився до атеїзму, хоча залишився в цiлому в межах деїзму.
Матерiалiзм Толанда примикав до вчення Б.Спiнози. У Всесвiтi iснує тiльки одна матерiя, вважав вiн. Вона є вiчною, нiким не