Фiлософiя

Адама.

Свою програму розвитку наукового пiзнання Бекон виклав у своїх трьох головних працях: 'Великий твiр', 'Менший твiр' i 'Третiй твiр', якi разом складають енциклопедiю тогочасного знання про дiйснiсть.


3.3.7 Альберт Великий.

Альберт Великий (Альберт фон Больштедт) був видатним домiнiканським схоластом. Людина надзвичайної працездатностi, Альберт штудiював твори Арiстотеля, Авiцени, Аль-Фарабi, Августина та iнших. Найбiльший вплив на нього справили погляди Арiстотеля. Саме пiд їх впливом вiн пише головнi свої трактати (їх повне видання у 1890 р. нараховувало 38 томiв).

У вiдповiдностi до арiстотелiвської класифiкацiї значна частина цих творiв подiляється на три групи. Першу з них складають твори з логiки ('рацiональна фiлософiя'), другу - трактати з фiзики, а також математики та метафiзики ('реальна фiлософiя'), третю - трактати з моральних питань ('моральна фiлософiя'). Альбертовi належить ряд власних природничонаукових трактатiв з мiнералогiї, ботанiки, зоологiї. Широта природничонаукових, фiлософських та теологiчних iнтересiв Альберта стала пiдставою для його почесного звання 'всеосяжний доктор' та ще бiльш почесного титулу 'Великий'. Його теологiчнi iнтереси вiдiгравали визначальну роль стосовно усiх iнших. Найбiльш повно вони сформульованi у написанiй ним 'Сумi теологiї'.

Разом iз своїм учнем Фомою Аквiнським Альберт вiв запеклу боротьбу проти авероїзму, розповсюдженого у Паризькому унiверситетi. В значнiй мiрi в процесi даної боротьби склалося його власне тлумачення ряду грунтовних понять арiстотелiвської фiлософiї, переосмислених стосовно християнської доктрини. Цiкавою в цьому планi є досить висока оцiнка ним арiстотелiвської логiки, в контекстi якої розв'язувалася ним фундаментальна для схоластики проблема унiверсалiй шляхом розгорнутого вчення про дедукцiю, про вiдношення поняття до дiйсностi. Це дозволило Альбертовi здiйснити велику аналiтичну роботу по визначенню змiсту великої кiлькостi понять, виявити їх обмеженiсть, багатозначнiсть. Так, фундаментальне для арiстотелiвської фiзики поняття 'першодвигун' вiн замiнює на бiльш вдале 'нескiнченне буття'. Але скрiзь вирiшальним для Альберта було пiдкорення понять вирiшенню теологiчних проблем.

Альбертовi не вдалося створити струнку фiлософсько-теологiчну систему. Це завдання виконав його найвидатнiший учень i соратник Фома Аквiнський.


3.3.8 Фома Аквiнський.

Спрямувавши свою дiяльнiсть на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи дуалiзм вiри та розуму та стверджуючи їх єднiсть, гармонiйне узгодження, Фома Аквiнський (1226 - 1274 р.р.) дає класичне для теологiї визначення ряду схоластичних проблем, якi столiттями хвилювали мислителiв.

Всупереч вченню авероїстiв про подвiйну форму iстини, Фома стверджує, що суперечнiсть мiж двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровеннi не може бути нiчого хибного, то з наявностi суперечностi випливає, що помиляється розум, а не вiра, фiлософiя, а не богослов'я.

Фiлософiя i релiгiя, згiдно вчення Фоми, мають ряд загальних положень. Положення цi вiдкриваються як розумом, так i вiрою. В тих випадках, коли є можливiсть вибору, лiпше розумiти, нiж просто вiрити. На цьому грунтується iснування iстин розуму ('природного богослов'я'). 'Природне богослов'я' - найвищий рiвень розвитку фiлософiї. Однак, слiд завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пiзнання надприродного неможливе, бо нашi можливостi обмеженi чуттєвiстю i розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому вiн вважає неправомiрним 'онтологiчний аргумент' Ансельма Кентерберiйського. Натомiсть Фома висуває свої п'ять доведень буття божого. Всi вони мають не прямий, а опосередкований характер.

В першому доведеннi стверджується: 'Все, що рухається, має причиною свого руху щось iнше', тобто саморух предметiв неможливий, що потребує вiд нас вiри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з арiстотелiського поняття 'продуктивної причини'. Так само, як i в першому доказi, мiркування доводиться до висновку про iснування первинної 'продуктивної причини', якою i є Бог. Третє доведення виходить з iдеї неможливостi допущення випадкового характеру свiту. Оскiльки свiт iснує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхiдна причина, якою може бути лише надприродне - Бог. Четверте доведення апелює до факту iснування у свiтi рiзних ступенiв тих або iнших якостей. Але в такому разi повинно iснувати якесь абсолютне мiрило, по вiдношенню до якого цi рiзнi ступенi набувають визначеностi як одне. Таким абсолютним мiрилом (найвищим i абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арiстотелiвського розумiння причинностi як обов'язково цiлеспрямованої. Але якщо свiт причинно обумовлений, то вiн i цiлеспрямований, отже, має бути той, хто цiлеспрямовує iснування свiту.

У фiлософському пiдгрунтi свого богослов'я Фома спирається головним чином на Арiстотеля. У вченнi про буття ('метафiзицi') вiн стверджує, що будь-яке буття - i iснуюче в дiйсностi, i тiльки можливе - може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцiєю. Основнi поняття вчення Фоми - поняття дiйсностi та можливостi. При цьому 'Матерiя' - це 'можливiсть' прийняти форму, а форма є дiйснiсть по вiдношенню до матерiї, що вже прийняла форму. Завдяки цьому подiлу, запозиченому в Арiстотеля, Фомi вдається дати класичне для схоластики вирiшення проблеми унiверсалiй (завершити суперечку мiж номiналiзмом та реалiзмом). Бог творить не унiверсалiї чи iндивiдуальнi речi, а матерiю та форми. Iз форм-образiв можуть бути створенi як унiверсалiї, так i iндивiдуальнi об'єкти в результатi поєднання форми i матерiї. Отже, не має значення, чи унiверсалiю, чи iндивiдуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витiкають iз форм-образiв, якi творить лише Бог.

Згiдно з Фомою, матерiя не може iснувати окремо вiд форми, проте форма може iснувати окремо вiд матерiї у видi образiв. Це означає, що нiщо матерiальне не може iснувати незалежно вiд вищої форми, чи Бога, а також що Бог - iстота чисто духовна. Тiльки для тiлесних речей природного свiту необхiдне поєднання форми з матерiєю.

Вчення Фоми Аквiнського отримало назву томiзм. Дане вчення у формi неотомiзму i досi є офiцiйною католицистською доктриною.


3.3.9 Дунс Скот.

Головним для Дунса Скота (бл.1265 - 1308) було питання про вiдношення богослов'я до фiлософiї. Власний предмет богослов'я - Бог, предмет фiлософiї (метафiзики) - буття. Пiзнання Бога за допомогою фiлософiї обмежене. Людський розум осягає в буттi лише те, що вiн може взяти вiд наших органiв чуття; тому у людини не може бути нiякого знання про нематерiальнi субстанцiї, такi як Бог або ангели. Чере те, що Бог, на думку Дунса Скота, є буттям нескiнченним, то довести буття Бога - означає довести, що iснує нескiнченне буття. Це можливо довести, лише йдучи вiд наслiдкiв до їх останньої та найвищої причини - Бога. Проте люди не здатнi осягнути дiї Бога через те, що Боговi притаманна абсолютна свобода вибору. Вiн мiг би, наприклад, створити зовсiм iнший свiт, анiж наш, або взагалi не створювати його.

На вiдмiну вiд iнших номiналiстiв, Дунс Скот важає, що загальне не є тiльки продуктом розуму, воно має пiдстави в самих речах. Щоб пояснити iснування одиничного, iндивiдуального, слiд вважати, що загальна сутнiсть сама по собi не є нi унiверсальною, анi одиничною. Усi форми - родовi, видовi, одиничнi, - початково iснують у свiдомостi Бога. Загальне iснує i в речах (як їх сутнiсть), i пiсля речей (як поняття, якi наш розум вiдокремлює вiд цих сутностей).

Душа, за Дунсом Скотом, - форма людського тiла. Вона створюється Богом при народженнi людини i за її життя невiд'ємна вiд тiла. Вона i єдина, i безсмертна. У вченнi про пiзнання Дунс Скот пiдкреслював активнiсть душi. Знання складається i з того, що йде вiд нас, i з того, що йде вiд предмета, котрий пiзнається. Якою б значною не була активнiсть душi, все ж у пiзнаннi ми залежимо i вiд предмета. Що стосується дiяльностi людини, то над усiма її видами панує не розум, а воля, котра є вищою за розум. Тим бiльше вiльна воля Бога.

Таким чином, елементи критики схоластики, наявнi у вченнi Дунса Скота, розвиваються не в iнтересах науки та фiлософiї, а в iнтересах теологiї. Дунс Скот стверджує, що фiлософiя безсильна у справi спасiння людини, тому що вона iгнорує все особисте, прямує тiльки вiд загального до загального. Вона виводить усе не з волi Бога, а з необхiдностi.


3.3.10 Уiльям Оккам.

Уiльям Оккам (бл.1300 - бл.1350 р.р.) написав ряд богословських та фiлософських праць - з логiки та з фiзики Арiстотеля. Вiн завершив розпочату ще його попередниками критику фiлософських доведень iснування Бога, проголосивши, що буття Бога - предмет релiгiйної вiри, а не фiлософiї, котра спирається на доведення.

За Оккамом, тiльки чуттєве, наочне знання (що зветься iнтуїцiєю) може засвiдчити iснування чого б то не було i тiльки одне воно стосується фактiв. Вчення про роль чуттєвої iнтуїцiї та досвiду в пiзнаннi пов'язане у Оккама з двома iншими важливими положеннями його теорiї пiзнання: вимогою простоти пояснення (принцип економiї) та положенням про те, що реально iснує одиничне (номiнальне).

За Оккамом, завдання знання - осягнення реально iснуючого часткового, одиничного. Загальне iснує тiльки в свiдомостi суб'єкта, котрий пiзнає. Поза свiдомiстю та поза душею будь-яка рiч є одиничною. Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж iндивiди можуть бути розподiленi розумом на класи, тобто розподiленi за родами та видами. В самих речах намає нi загального, анi часткового. I те, i друге притаманне тiльки нашому способовi сприйняття однiєї i тiєї ж речi. Як же вiдбувається перехiд думки до загального (до унiверсалiї)? Для пояснення цього переходу вiн вводить поняття про 'iнтенцiю', тобто про направленнiсть думки, про логiчнi та психологiчнi акти чи знаки. Всi загальнi поняття (унiверсалiї) - знаки (термiни), що логiчно позначають об'єкти.

Унiверсалiї не притаманнi самiй речi, вони завжди iснують пiсля неї, iснують тiльки у свiдомостi, проте вони не полишенi повнiстю об'єктивного значення. Хоча унiверсалiя тiльки знак, але такий, що замiщує не будь-якi предмети, а тiльки тi, якi самi по собi схожi мiж собою. Тому номiналiзм Оккама iнодi називають 'термiнiзмом' (вiд слова 'термiн'). 'Термiнiзм' Оккама пов'язаний з його вченням про досвiд. Через те, що реальними є тiльки одиничнi речi, то пiзнання об'єктивного свiту починається з досвiду i проходить по каналам вiдчуттiв. Первинний вид знання - це наочне знання, котрим пiзнається одиничне. Вслiд за ним iде 'абстрактне' знання, або 'знання про загальне'.

На цих засадах Оккам будує свою теорiю науки. Науки подiляються на реальнi та рацiональнi. Реальнi науки розглядають поняття з точки зору їх вiдношення до речей, рацiональнi - з точки зору їх вiдношення до iнших понять, а не до речей.


3.4 Фiлософiя Ренесансу.

3.4.1 Неоплатонiзм Плетона.

Фiлософiя Ренесансу, особливо в Iталiї, орiєнтувалася перш за все на систему Платона. Дана тенденцiя мотивувавалася тотальною схоластизацiєю вчення Арiстотеля, котра була закладена у теологiї томiзму. Платонiзм у антисхоластичнiй фiлософiї Ренесансу стає символом людяностi, визнається синтезом попереднiх надбань у фiлософiї, теологiї, грецькiй науцi та схiдних доктринах.

Розповсюдженню платонiзму в Iталiї сприяв пiзнiй вiзантiйський неоплатонiк Георгiос Гемiстос (1360 - 1425), котрий прийняв iм'я Плетон, спiвзвучне з 'Платон'. Його дiяльнiсть у Флоренцiї, де вiн проповiдує iдеї Платона, була спрямована на повне заперечення арiстотелiзму. Плетон цiкавився схiдними мiстичними теорiями, каббалою та зороастризмом, що дозволило йому зробити висновок про безпiдставнiсть претензiй християн на абсолютну iстину.

Центральною iдеєю фiлософiї Плетона було вчення, що свiт знаходиться у залежностi вiд Бога, але не Бог створив дiйснiсть, вона iснує вiчно. Тому iдея християнства про творення свiту iз нiчого, iдея 'абсолютної волi творця' визнається хибною. Не тiльки свiт, але й сам Бог знаходяться в залежностi вiд абсолютної необхiдностi, яка спричинює всi подiї. Саме це забезпечує гармонiйну єднiсть свiту, де мiсце Бога - пiдтримувати всесвiтню гармонiю, що робить свiт божественим. Мiсце людини - бути 'середньою ланкою', що поєднує тiлеснi та духовнi властивостi свiту в єдине гармонiйне цiле. Тому та людина, котра реалiзує в собi вiдношення до свiту, проникнуте моральнiстю (тотбо найвищою формою духовностi), стає богоподiбною.

Плетон не посилається на неоплатонiстську iдею еманацiї. У своєму поясненнi будови свiту використовує стародавнiй пантеон грецьких богiв. Зевс стоїть на чолi наявного свiту, виявляючи себе як абсолютне буття, долю сущого. Подiї вiдбуваються не безпосередньо, а через посередництво особливої субстанцiї у природi, яка має божествену сутнiсть. Таке визнання рiвностi природи i Бога у подальшiй iсторiї фiлософiї буде розвинуто в пантеїзм.

Фiлософiя Плетона в Iталiї знайшла широке розповсюдження. Вiн почав першим розглядати неоплатонiзм не у виглядi середньовiчної християнiзованої теологiї, а у свiтськiй фiлософськiй формi, де людина стає центром теоретичної системи.


3.4.2 Неоплатонiзм Пiко делла Мiрандоли.

У творчостi Пiко делла Мiрандоли (1463 - 1495) пантеїзм стає центральною iдеологiчною iдеєю. Свiт розглядається iєрархiчно: вiн складається з ангельської, небесної та елементарної сфер. Чуттєвий свiт виник не з 'нiщо', а з вищого безтiлесного початку, з 'хаосу', неупорядкованiсть якого гармонiзує розум, Розум. Свiт - довершена система, яка складається з протилежних тенденцiй, гармонiйно поєднаних у прекрасне цiле. Суперечливiсть свiту полягає у тому, що, з одного боку, вiн природний, сам по собi, а з iншого - конкретне становлення свiтових подiй є виявом волi божества. Бог не iснує окремо вiд природи, вiн присутнiй у всiх процесах. Однак тут не класична натуральна пантеїстична система, яка ототожнює принцип Бога i природи. У розумiннi Пiко, Бог найдовершенiша сутнiсть свiту, без якої свiт не може iснувати як Космос, упорядкована цiлiснiсть.

Людину, її властивостi, її долю визначає не надприродне, конкретна доля є наслiдком природної активностi особи. У своєму творi 'Про достойнiсть людини' (1486), який вiн написав для дискусiї, вказується, що людина є особливим мiкрокосмосом, котрий неможливо порiвняти та ототожнити з неоплатонiвською структурою свiту (елементарний, небесний та ангельський свiт), бо людина проникає своєю присутнiстю вертикально у всi цi свiти. Людина сама є творцем своєї долi, особистостi, своє iснування будує виключно завдяки власному волiнню, вiльному виборовi, свободi. Тому людина вирiзняється тим, що вона постiйно йде до божественої довершеностi. Однак, якщо Бог є постiйним творiнням гармонiї, благого, то людина, окрiм здатностi бути творцем гармонiї, має здатнiсть руйнувати, творити хаос, бути творцем зла. Бог карає людину за заподiяне зло, чи єднає iз собою за створене благо. Людська природа суттєво вiдрiзняється вiд тваринної, вона довершенiша, бо людина сама здатна творити гармонiю, а не бути частинкою гармонiї, створеної iншим суб'єктом, людина - це iстота, здатна за власною свободою волi єднатися з божеством. Ця здатнiсть не дана людинi з народження, вона формується, людина сама у собi її створює, бо людина 'творець свого щастя'.

У фiлософiї Пiко делла Мiрандоли антропоцентризм уперше стає розвинутим принципом, людина стає центральною фiгурою подiй у свiтi, у вiчнiй боротьбi добра i зла.


3.4.3 Арiстотелiзм П'єтро Помпонаццi.

Перехiд до свiтського вивчення Арiстотеля вiдбувся через перiод його систематичної критики неоплатонiками. Арiстотелiки Ренесансу здiйснили це через вирiзнення арiстотелiзму i томiзму, критикуючи томiзм класичним надбанням Арiстотеля.

П'єтро Помпонаццi (1462 - 1525) у своїй дiяльностi яскраво виявляє змiни, якi вiдбулися в старому, середньовiчному розумiннi Арiстотеля при перетвореннi арiстотелiзму у ренесансний. Його вчення зберiгає зовнiшню форму середньовiчної традицiї, однак утримує в собi нову фiлософiю, що протистоїть схоластичнiй традицiї. У межах теорiї двоїстої iстини Помпонаццi розвиває iдею незалежностi фiлософiї вiд теологiї; фiлософiя повинна виходити з наукових принципiв, створених завдяки рацiональному пiзнанню. Релiгiя потрiбна лише для духовного виховання народної бiльшостi.

До головних трактатiв Помпонаццi вiдносяться: 'Про безсмертя душi', 'Про причини явищ природи', 'Про долю, свободу волi, предначертання та божествене провидiння'. Вирiшення питання про безсмерття душi здiйснюється Помпонаццi завдяки тезам свiтогляду Ренесансу про необхiднiсть природного пояснення подiй, котре вiдкидає мiсце чуда. Вiн посилається на вчення Арiстотеля про залежнiсть iдей вiд почуттiв, про неможливiсть iснування душi без тiла - душа природна i тому смертна. Безсмертя душi неможливо рацiонально пояснити, в нього можна тiльки вiрити. Уявити людину безсмертною можна лише тому, що ми користуємось загальними поняттями, абстрагованими вiд одиничного, часткового, окремого. Те, що людина має поняття про нематерiальнi, безсмертнi духовнi сутностi, тодi коли їх нiхто не мав змоги вiдчути, доводить, що вони є абстракцiями, створеними вiд реально даної нам одиничної чуттєвостi. Головна властивiсть людини полягає не у досягненнi безсмертя, як навчають середньовiчна етика та теологiя, а у можливостi свiдомо побудувати своє щастя i блаженство завдяки здатностi рацiонально дiяти, пiзнавати свiт. Помпонаццi першим починає будувати систему понять моралi, орiєнтовану на свiтськi, антропологiчнi цiнностi, а не на християнський аскетизм.

Розглядаючи проблеми спричинення явищ природи, Помпонаццi робить висновок, що їх рацiональне пояснення можливе лише при прийняттi тези про природнiсть причин рiзноманiтних процесiв. Свiт пiдкоряється єдиному

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: