Фiлософiя

створеною, керується об'єктивними законами, складається з елементарних частинок. Порожнечi не iснує. Всесвiт єдиний, нескiнченний i складається з безлiчi свiтiв, являє собою систему вихорiв або коловоротiв матерiї.

Значення фiлософiї Толанда у розвитку матерiалiзму полягало в тому, що вiн, визнаючи рух атрибутом матерiї, почав долати обмеженнiсть метафiзичного тлумачення руху. Поза рухом, на його думку, матерiя позбавляється будь-яких якостей. Вiд руху залежать форми усiх тiлесних iстот, їх народження, розвиток та загибель. При цьому Толанд не зводив усi форми руху до механiчного, розумiючи його бiльш широко - як загальну внутрiшню активнiсть матерiї. Внутрiшня активнiсть є джерелом i механiчного руху як просторового перемiщення, яке є лише окремим випадком руху. Необхiдно мати на увазi розбiжнiсть мiж внутрiшньою енергiєю, саморухом або суттєвою активнiстю будь-якої матерiї i тими просторовими рухами або перемiщеннями, котрi являють собою лише рiзноманiтнi модифiкацiї суттєвої активностi. Тут Толанд пiдходить до проблеми саморуху матерiї, але його вченню бракувало iдеї саморозвитку. В процесi руху, за Толандом, нiчого нового не виникає, рух у Всесвiтi - круговорот.

Виходячи з розумiння внутрiшньої активностi матерiї, Толанд критикував iдеї духовної субстанцiї та нематерiальної душi.

Радикальним чином розв'язував Толанд питання про спiввiдношення вiри та розуму. Вiн не тiльки проголошував первиннiсть розуму перд вiрою, як це робив, наприклад, Локк, але й намагався довести, що 'iстинна вiра' нiчим принципово не вiдрiзняється вiд знання, оскiльки передбачає розумiння. Проте, якщо вiра є знанням, то 'розум бiльш важливий, анiж одкровення'. I хоча Толанд заперечував висновок, що таке поняття вiри робить непотрiбним одкровення, не важко помiтити, що фiлософ, насправдi, приходив до заперечення значення вiри i одкровення, проголошуючи безумовний прiоритет розуму.

Матерiалiзм Толанда та його критика релiгiї мали значний вплив не тiльки в Англiї, а й у Францiї - на французьких матерiалiстiв XYIII ст.


4.2.3 Джордж Берклi.

Джордж Берклi (1684-1753) послiдовно дослiджує можливостi чуттєвого пiзнання дiйсностi, наслiдуючи головнi принципи фiлософiї Локка, але, разом з тим, висвiтлюючи слабкi мiсця сенсуалiзму матерiалiстичного. На основi роздумiв про властивостi субстанцiї як носiя властивостей речей Берклi робить висновок, що субстанцiя принципово не дана чуттям. Натомiсть вiн схиляється до думки, що саме людськi чуття виступають основою, субстанцiєю речей, якi сприймаються як сукупнiсть рiзних властивостей. У своїй першiй працi 'Досвiд нової теорiї зору', спираючись на науковi дослiдження роботи ока, оптичнi пояснення процесу бачення, Берклi робить висновок, що людське око принципово не здатне щось бачити без вiдповiдних iдей речей. У працi 'Трактат про принципи людського знання' Берклi робить остаточний висновок, що субстанцiєю може бути лише дух, чи суб'єкт, котрий сприймає чуття. Щоб довести це, вiн використовує аналiз рiзних чуттєвих властивостей людини i стверджує, що чуттєве сприйняття кольорiв, руху, смаку, форм речей неможливе без вiдповiдних iдей, котрi повиннi бути наявними до самого сприйняття речi, чи виникати водночас iз чуттями. Вказуючи на суперечливiсть ситуацiї, коли iдея може iснувати до сприйняття речей (бо мати iдею фактично означає наявнiсть чуттєвого сприйняття), Берклi проголошує помилковою думку про можливiсть iснування матерiальної, немислячої субстанцiї.

Усi речi є лише 'комплексами наших чуттiв'. Їх iснування можливе виключно завдяки нашiй свiдомостi. Тому для Берклi важливо вирiшити проблему, звiдки цi 'iдеї' виникають у наших думках. Дане питання наштовхує Берклi на необхiднiсть обмеження абсолютностi створеної ним фiлософської позицiї суб'єктивного iдеалiзму вченням рацiоналiстичного порядку про свiт як результат однiєї верховної духовної причини - Бога.

Вiдповiдним чином визначає Берклi змiст природознавства як неадекватного пiзнання створеного Богом. Визнаючи, що єдиною причиною рiзних явищ можна назвати лише дух, Берклi стверджує лише теологiчну мудрiсть та iстину. Аналiз вихiдних понять природознавства (причиннiсть, рух, сила, простiр i час) Берклi пiдсумовує твердженням, що поняття 'причина' емпiрично нiяк не доводиться. Ми лише користуємося поняттям про причину як iдеєю причини, а не вiдкриваємо такого феномену поза суб'єктом, бо для доведення природничонауковим чином слiд послiдовно перевiрити усi можливi варiанти причин, чого нiхто нiколи не робив. Поняття простору i часу Берклi визнає у випадку узгодження досвiду суб'єкта про рiзнi вiдчуття: однi пiсля iнших, однi поряд з iншими.

Намагання Берклi уникнути солiпсизму (визнання єдиною реальнiстю свiдомостi суб'єкта, уявою котрої є свiт) було нездiйсненним при збереженнi створених ним фiлософських позицiй. Тому наприкiнцi свого життя Берклi починає тяжiти до класичного об'єктивного iдеалiзму, взiрцем котрого вiн визнавав Платона.


4.2.4 Давид Юм.

Давид Юм (1711-1776) продовжує лiнiю англiйської школи сенсуалiзму. На вiдмiну вiд Локка (котрий вбачав джерело наших чуттiв у реальностi поза суб'єктом) та Берклi (який вбачав джерело наших чуттiв у духовi, або у божествi), Юм вважає, що неможливо довести остаточно нi точку зору першого, нi точку зору другого фiлософа.

Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпiричним шляхом, вiдкидаючи гiпотетичнi тлумачення. Тому вiн визначає, що людина може оперувати лише змiстом наших чуттiв, а не поняттям про їх субстанцiю. Нашi сприйняття свiту не дають можливостi довести нi його iснування, нi його вiдсутностi. Така агностична позицiя обгрунтовується у вiдомих творах Д.Юма 'Трактат про людську природу' (1738), 'Дослiдження людського розуму' (1751) та iн. Усi 'духовнi сприйняття' ним роздiляються на два рiзновиди: перший охоплює бiльш сильнi i визначається термiном 'враження', якi дiють при баченнi, тактильному вiдчуттi тощо; другий - iдеї (уявлення), котрi визнаються ним менш сильними i точними. Усi нашi iдеї чи враження являють собою копiї чуттєвих комбiнацiй. Визнаючи за думкою лише здатнiсть роздiляти та об'єднувати, Юм стоїть на позицiях чiтко окресленого сенсуалiзму.

Керуючись позицiєю Локка, Юм вирiзнює чуття, якi утворюються рiзними чуттєвими органами, на вiдмiну вiд вражень, котрi є певним результатом внутрiшнього стану суб'єкта. Розум сам по собi не здатен нiчого додати до вражень, вiн лише роздiляє або об'єднує їх. Юм визнає досвiд найголовнiшою складовою пiзнання. Однак, досвiд у нього вiдноситься лише до оволодiння нашої свiдомостi враженнями. Досвiд розглядається ним як утворення схем суб'єктивних дiй розуму з об'єднання чи роздiлення вражень.

Мiж враженнями та iдеями iснують три типи вiдношень: 1) будуються на виявленнi подiбностей та вiдмiнностей; 2) вiдбивають послiдовностi в просторових та часових визначеннях; 3) вiдношення причини та наслiдкiв. Саме третiй тип розглядається Юмом як головний у природознавствi (досвiдi побудови схем суб'єктивних дiй з образами природної реальностi). Дослiдження поняття 'причина' дозволяє Юму дати обгрунтування, що дане поняття не має пiд собою нiякого емпiричного значення, окрiм фiксацiї послiдовностi явищ - одне пiсля другого. Усi причини пояснюються ним як вiдношення просторового спiвiснування та часової послiдовностi. Тобто, поняття 'причина' розглядається Юмом як похiдне вiд понять 'час' та 'простiр'. Детально аналiзуючи конкретнi випадки, Юм робить висновок, що мислення, розум не здатнi дати кiнцевого визначення подiй, причин та наслiдкiв.

Фiксуючи своє вiдношення до попереднього наукового пiзнання, до iсторiї фiлософiї, Юм вважає, що фiлософськi системи, механiка є узагальненням досвiду суб'єкта в зручних формах.


4.3 Розвиток рацiоналiстичної фiлософiї в Захiднiй

Європi.

4.3.1 Бенедикт Спiноза.

Рацiоналiзм, який сформувався в окремий напрямок пiд впливом розповсюдження фiлософiї Р.Декарта, пiсля перiоду послiдовної критики сенсуалiстами переживав етап кризового стану.

Фiлософiя Бенедикта Спiнози (1632-1677) являє собою вiдновлення рацiоналiстичної традицiї з урахуванням традицiй емпiризму. Трактат 'Удосконалення розуму' (котрий не був повнiстю завершений) та книга 'Засади фiлософiї Декарта' Б.Спiнози звертали увагу фiлософiв на той факт, що поняття 'субстанцiя' за своєю сутнiстю позначає тi властивостi реальностi, якi не данi чуттям принципово. Субстанцiональнiсть не може бути вiднесена нi до якої з конкретних речей чи їх сукупностi, бо усi речi є її виявленнями. Чуттєвiсть, емпiрiя має справу лише з одиничними об'єктами, тому вона не може осягнути субстанцiю, бо усi речi не можуть бути одразу данi чуттям. Узагальненням простих iдей в одну складну (про субстанцiю) неможливо створити поняття про такi якостi, котрi не властивi жоднiй з конкретних речей, чи жоднiй з простих iдей. Таким чином, поняття 'субстанцiя' при своєму виникненнi повинно мати зовсiм iншу, неемпiричну природу. Дане поняття визнається продуктом розуму, який створив поняття про те, що iснує саме по собi та виявляє тiльки саме себе. Воно не потребує для свого виявлення iнших речей, з яких повинно складатися. Розглядаючи питання про походження даного поняття, Спiноза робить висновок, що змiстовно 'субстанцiя' не вiдрiзняється вiд поняття про Бога. З доказiв, якi вiдносяться до цього висновку, можна констатувати, що Спiноза ототожнює Бога iз субстанцiєю.

Бог не стоїть тепер над природою, не є її творцем як зовнiшня сила, а знаходиться прямо у природi як її iмманентна причина, властивiсть. Таке розумiння субстанцiї приводить до вирiшення проблеми дуалiзму душi i тiла, котру поставив Декарт. Протяжнiсть та мислення, якi в фiлософiї Декарта визнаються незалежними одна вiд одної субстанцiями, зливаються у фiлософiї Спiнози в одну. А цi її властивостi - лише два атрибути поряд iз багатьма iншими атрибутами (атрибут - невiд'ємна властивiсть). Усi атрибути мають властивiсть бути необмеженими сутностями, бо жодна окрема рiч чи явище не можуть iснувати без наявностi усiх атрибутiв. У протилежнiсть субстанцiї та її атрибутам, якi носять характер безмежностi, для опису обмежених одиничних об'єктiв Спiноза використовує поняття 'модус' (те, що iснує за рахунок зовнiшнiх причин). Iснування модусiв характеризується не тiльки обмеженнiстю взагалi, а й мiнливiстю, рухомiстю у межах атрибутiв субстанцiї (часу i простору). Вiдношення мiж субстанцiєю i модусом являє собою вiдношення частини i цiлого. Субстанцiя визначається здатнiстю творення, а модус - її продуктом, утворенням, витвором субстанцiї.

Субстанцiя має внутрiшню властивiсть - необхiднiсть свого iснування. Виявлення цiєї властивостi вiдбувається через мислення (атрибут субстанцiї). Мислення розглядається Спiнозою як властивiсть тiла мати непросторовi атрибути. Мислення саме по собi є атрибутом субстанцiї, котрий виявляє себе не в кожному тiлi. Людина саме та просторова органiзацiя субстанцiї, модус, яка здатна мати i непросторовий атрибут - мислення. Доводячи iснування непросторових властивостей дiйсностi, Спiноза вказував, що рух тiла завжди вiдбувається згiдно до вiдповiдної траекторiї. Просторово нiякої траекторiї в свiтi ми не знайдемо, завжди бачитимемо конкретне тiло, яке змiнилося у порiвняннi з попереднiм моментом. Об'єднавши у своїй головi цi моменти, ми самi створимо просторово фiксовану траекторiю. Однак, для тiла, яке рухалося, такої траекторiї просторово (матерiально) не iснує, хоча тiло дiйсно рухається по траекторiї. Реальнiсть iснування траекторiї (рух небесних свiтил та iнше), яка разом iз тим не iснує як тiлесне, просторове дане, свiдчить про реальне iснування непросторового атрибуту субстанцiї. Саме цю властивiсть Спiноза називає мисленням i вiдрiзняє її вiд причини як тiлесної властивостi, вказуючи, що мислення не причинне, а необхiдне. Необхiднiстю детермiнуються усi процеси у свiтi. Кожний конкретний процес має свою причину, лише субстанцiя має причину в собi самiй.

Домiнування необхiдностi у фiлософiї Спiнози розповсюджується навiть на такi сфери буття, якi для усiх попереднiх детермiнiстiв залишалися у полонi випадку, тобто у сферi афектiв. Афект (вiдчуття) для Спiнози завжди є результатом дiї зовнiшнiх предметiв на тiло чи виявленням дiї непросторового атрибута. Тому гносеологiчна концепцiя Спiнози має абсолютно рацiоналiстичне трактування. Вiн роздiляє пiзнання на три ступенi: ступiнь iстини - досягається розумом безпосередньо, незалежно вiд досвiду (математичнi аксiоми тощо); ступiнь мiркувань розуму - вiдбувається опосередковано за допомогою правил мислення (побудованих на певних аксiомах, законах), вiн потребує доведень; ступiнь уявлення - в основi лежать чуттєвi сприйняття навколишнього свiту.

Вирiшення Спiнозою етичної проблематики не вiдокремлюється вiд поняття субстанцiї (Бога). В центрi його уваги - питання про можливiсть iснування в абсолютно детермiнованому свiтi свободи. У розумiннi Спiнози субстанцiя - єдина основа необхiдностi та свободи. Саме Бог (субстанцiя) - абсолютно вiльний, бо все, що вiн здiйснює, витiкає з його власної необхiдностi, з творiння ним необхiдностi. Необхiднiсть твориться, а не iснує незалежно вiд акту творiння. Людина як модус особливого роду має обмеження своєї волi у зовнiшнiх обставинах. Однак, при використаннi цих зовнiшнiх обставин для творiння, для досягнення людських цiлей свобода i необхiднiсть не суперечать одне одному, а стають основою взаємного iснування. Без необхiдностi, без врахування законiв буття неможливо людинi виявити своє волiння. Сваволя обставин позбавляє людину свободи волi, лише необхiднiсть протiкання процесiв буття дозволяє виявити власну волю по використанню цiєї необхiдностi людиною - свободу особистостi. Так Спiноза робить висновок, що свобода полягає у пiзнаннi необхiдностi.


4.3.2 Готфрiд Вiльгельм Лейбнiц.

Готфрiд Вiльгельм Лейбнiц (1646-1716) уособлює завершений тип рацiоналiстичної фiлософiї. В його вченнi знайшла своє мiсце як рацiоналiстична проблематика, так i проблематика сенсуалiстичного та емпiристичного напрямкiв.

Ядром фiлософської концепцiї Лейбнiца є вчення про 'монади' - монадологiя. Монада розглядається як проста неподiльна духовна субстанцiя буття. Спираючись на вiдомi з античної фiлософiї докази, Лейбнiц заперечує можливiсть iснування єдиної субстанцiї, про яку вчив Спiноза. Лейбнiц стверджує, що поняття єдиної субстанцiї заперечує можливiсть iснування руху, мiнливостi буття. Тому вiн звертається до нескiнченної множини субстанцiй - монад.

Монада - самодостатня одиниця буття, здатна до активностi, саморуху, дiяльностi. Монада - це проста субстанцiя. Складна субстанцiя завжди залежна вiд простих, а тому складне утворення взагалi не можна визнати субстанцiєю. Тому монади не змiнюються пiд впливом iнших монад, кожна з них є самодостатньою, а тому являє собою самодостатнiй свiт, непорушну гармонiю, котра є найсильнiшою у свiтi. Як найдовершенiшi гармонiйнi утворення, монади i мiж собою мають єдине вiдношення - 'гармонiю'. У випадку, коли в свiтi iснує двi одинакових монади, слiд визнати, що вони будуть тотожнiми. Таким чином, монади рiзняться за своїми якостями.

Монади мають три головних рiзновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується 'перцепцiєю' (духовно пасивною здатнiстю сприйняття). Вищi монади здатнi мати чуття та чiткi уявлення. Їх Лейбнiц називає 'монадами-душами'. Монади найвищого ступеня здатнi до 'аперцепцiї' (свiдомостi) i їх називають 'монадами-духами'. Монади не мають просторових (фiзичних) властивостей, тому вони чуттєво не данi. Вони данi лише розумовi. Чуттєво данi тiла є комбiнацiями монад, якi вирiзняються тим, iз яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку сукупнiсть монад, у якiй провiдну роль вiдiграють монади, що здатнi усвiдомлювати. Об'єднання монад є невипадковим, воно визначене 'завбаченою гармонiєю', котра виявляє себе у самозмiнi монад узгоджено з iншими монадами. Причини змiни монад можуть бути зовнiшнiми та внутрiшнiми. Кожна з монад утримує в собi як минуле, так i майбутнє. Завбачена гармонiя дозволяє стати наявними усiм якостям, котрi маються в кожнiй з монад у невиявленiй формi.

Процес пiзнання, таким чином, розглядається Лейбнiцом як розвиток здатностi до створення та усвiдомлення iдей. Вiн заперечує iснування вроджених iдей, людина з народження має лише деякi вродженi принципи (iнстинкти). Чуттєве пiзнання ним розглядається як нижча ступiнь рацiонального пiзнання. Знаменитий вираз 'немає нiчого в розумi, що не пройшло ранiше через чуття' Лейбнiц доповнює положенням - 'крiм витворiв самого розуму'. Розум вiдкриває суттєве, необхiдне, а чуття - випадкове, емпiричне. Тому i iстини бувають рiзними: емпiричнi - iстини факту; розумовi - iстини теорiї. До iстин розуму Лейбнiц вiдносить головнi положення математики та логiки.

Математику i логiку Лейбнiц розглядає як головнi науки розуму, котрi сповiщають людинi про свiт, не даний чуттєво. Це науки про 'усi можливi свiти' (на вiдмiну вiд фiлософiї, яка визначається ним як наука про цей дiйсний свiт).


4.3.3 Христiан Вольф.

Послiдовник Лейбнiца видатний нiмецький фiлософ Христiан Вольф (1679-1754), котрий доопрацьовує лейбнiцiвську фiлософiю до рiвня рацiоналiстичної схематичної доктрини, створює завершену формальну фiлософiю здорового глузду на базi уявлень про розум.

Свою фiлософiю Вольф розглядає як засiб досягнення загального блаженства на пiдставi завбаченої гармонiї, котра лежить у первиннiй основi буття усiх творiнь. Вважаючи, що гармонiя свiту перебуває у абсолютно могутнiй iстотi (Бог), котра створює свiт, керуючись логiчними принципами, Вольф розробляє поняття про систему знання. В основу системи закладено вказаний теологiчний принцип. Вольф видiляє фiзичне знання - про 'простi субстанцiї', рух i просторовi вiдношення тiл, якi пояснюються механiчними силами, розглядаються як шляхи встановлення гармонiї. Видiляється ним наука 'пневматологiя' - про дiяльнiсть духiв, математика - про причини речей, етика, право, полiтика - про волю як властивiсть душi, фiлософiя - про зв'язок усiх духовних i тiлесних сутностей.

Займаючись систематичною формалiзацiєю та узгодженням накопичених фiлософiєю знань, послiдовно даючи визначення поняттям, якi не повиннi заперечувати однi одних, Вольф розробляє принципи аксiоматичної побудови наукової теорiї. Данi принципи стали помiтним поштовхом для розвитку природознавства у XYIII ст.


4.4 Фiлософiя Просвiтництва.

4.4.1 Денi Дiдро.

Денi Дiдро (1713-1784) - автор вiдомих праць 'Думки про пояснення природи', 'Розмова Д'Аламбера з Дiдро', 'Фiлософськi принципи матерiї та руху'. У своїх працях вiн обгрунтовує принципи послiдовного матерiалiзму, згiдно яких єдиною реальнiстю може бути лише матерiя i рух. У єдиний процес еволюцiї свiту Дiдро вмiщує iснування людини, суспiльства. Найбiльш вiдомою є дiяльнiсть Дiдро iз створення 'Енциклопедiї наук, мистецтв i ремесел', якiй вiн вiддав бiльш як 20 рокiв життя.

Уся природа, згiдно поглядiв Дiдро, знаходиться у постiйному русi та еволюцiонуваннi. Усе,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: